Тема 2 Організаційно-правове забезпечення становлення та розвитку

Підприємництва в Україні

1. Етапи державної політики підтримки підприємницької діяльності в Україні.

2. Організаційно-правові форми підприємництва в Україні.

 

1. В європейських країнах мале і середнє підприємництво є основою соціально-економічної моделі. Воно займає переважну частку в таких галузях економіки, як оптова та роздрібна торгівля, харчова промисловість та будівництво, стимулює розвиток конкуренції в європейській економіці, примушує великі компанії покращувати ефективність виробництва та впроваджувати нові технології.

В Україні процес формування законодавчої бази в сфері малого та середнього підприємництва пройшов декілька етапів. На різних етапах розвитку нашої держави по різному будувалась і державна політика розвитку підприємництва:

1. Перший етап:

- Закон України "Про підприємництво" (7.02.1991 р.) та утворення Державного комітету України зі сприяння малим підприємствам і підприємництву (травень 1991 року);

- З метою реалізації державної політики сприяння розвитку підприємництва у березні 1993 року Кабінетом Міністрів України була схвалена перша Програма державної підтримки підприємництва в Україні: державні органи збирались регулювати та координувати підприємницьку діяльність, як це було за часів планової економіки. Однак свою роль ця Програма зіграла, підштовхуючи до розробки та впровадження нової правової бази, яка відповідала б потребам розвитку підприємництва.

2. Другий етап державної політики підтримки малого бізнесу розпочався у 1996 році: - Концепція державної політики розвитку малого підприємництва (квітень 1996р.),

- конституційне закріплення свободи підприємництва (28 червня 1996р.)

- затвердження Кабінетом Міністрів України Програми розвитку малого підприємництва в Україні на 1997-1998 роки (січень 1997р.). Метою Програми визначено забезпечення сталого розвитку малого підприємництва як невід'ємного сектора ринкової економіки та головного чинника створення нових робочих місць (яке ще й не потребує державного фінансування).

3. Третій етап: суттєвих змін зазнала в той час система оподаткування для суб'єктів малого підприємництва. На початку 1998 року введено три нові для України методи спрощеного оподаткування: фіксований податок (введений Законом України "Про внесення змін до Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" від 13.02.98), спеціальний торговий патент (введений Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" від 10.02.98) та єдиний податок (введений Указом Президента України від 03.07.98 №727). Запровадження цих методів оподаткування мало найбільш суттєвий вплив на кількісне та якісне зростання суб'єктів малого підприємництва, яке спостерігалося починаючи з 1998 року.

- Створено (відновлено) Державний комітет України з питань розвитку підприємництва (Держпідприємництва) як центральний орган виконавчої влади.

- Укази Президента України „Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” від 03.02.98№79/98, „Про державну підтримку малого підприємництва” від 12.05.98 №456/98, „Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” від 23.07.98 №817/98.

Базовою відмінністю третього етапу є визнання на рівні державної політики необхідності зменшення державного втручання в підприємницьку діяльність, відмова від певного патерналізму з боку держави, формування середовища, сприятливого для розвитку підприємництва шляхом усунення адміністративних бюрократичних бар’єрів.

4. Подальшим кроком державної політики щодо розвитку підприємництва є прийняття Закону України „Про державну підтримку малого підприємництва” від 19.10.2000 №2063-ІІІ та Закону України „Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні” від 21.12.2000 №2157-ІІІ.

Власне, з моменту прийняття зазначених Законів держава, задекларувала свою підтримку малому підприємництву.

5. Важливим кроком для покращення бізнес-середовища та реалізації державної політики в сфері ліцензування підприємницької діяльності є прийняття Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 № 1775, який визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

6. З метою визначення правових та організаційних засад реалізації державної регуляторної політики у вересні 2003 року було прийнято Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», що надало, як громадянам та суб’єктам підприємництва, так і органам державної влади, нові можливості щодо забезпечення процедурної відкритості органів державної влади та планування ефективності владних рішень.

7. Наступним кроком реалізації державної політики в сфері підприємництва стає набуття з 1 липня 2004 року чинності Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» від 25.05.2003 № 755, який запровадив національну систему державної реєстрації суб'єктів господарської діяльності.

Основою цієї системи є функціонування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, який за допомогою сучасних інформаційних технологій забезпечує проведення реєстраційних процедур, а також відкритий доступ юридичних та фізичних осіб до інформації про суб'єктів господарювання в режимі он-лайн.

Україна у 2006 році увійшла власним сегментом до Європейського Бізнес Реєстру (далі – ЄБР), який є мережею бізнес-реєстрів національних реєструючих організацій більшості європейських країн. Основною метою ЄБР є об’єднання учасників цієї угоди у єдину електронну мережу з метою обміну інформацією з бізнес-реєстрів країн учасників, що суттєво пришвидшує налагодження контактів та подальшого співробітництва, сприяє зростанню інвестиційної активності підприємців, а також підвищує рівень безпеки ведення бізнесової діяльності.

8. З прийняттям Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», який набув чинності 5 січня 2006 року, на законодавчому рівні: визначено основні принципи державної політики щодо створення дозвільної системи у сфері господарської діяльності; запроваджено норми щодо встановлення необхідності отримання того чи іншого документу дозвільного характеру; визначено єдині вимоги щодо порядку видачі документів дозвільного характеру для започаткування господарської діяльності, впроваджуються європейські принципи видачі документів дозвільного характеру тощо.

9. Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 05.04.2007 № 877 визначено основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), обов'язки та відповідальність суб'єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю).

10. З метою всебічної підтримки малого та середнього бізнесу за такими основними напрямами, як створення пільгових умов для швидкого початку підприємницької діяльності, забезпечення доступу до інформації і сучасних технологій, створення адекватної правової та податкової бази відповідно до норм та стандартів ЄС 2 липня 2008 року був підписаний Указ Президента України «Питання впровадження в Україні принципів Європейської хартії малих підприємств» № 603/2008.

11. На сьогодні з метою подолання негативних наслідків світової фінансової кризи та мінімізації її впливу на мале та середнє підприємництво в Україні розроблено та прийнято нові Цивільний, Господарський та Податковий Кодекси України, а також Закони України “Про господарські товариства”, “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, “Про систему оподаткування”, “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, “Про оренду державного та комунального майна”, “Про оподаткування прибутку підприємств”, “Про ціни і ціноутворення”, “Про рекламу”, “Про державну підтримку малого підприємництва”, “Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні”, Декрет Кабінету Міністрів України “Про місцеві податки і збори”, низка антимонопольних законів.

Таким чином, можна констатувати, що законодавча база щодо розвитку підприємництва в цілому створена і питання полягає в її якісному поліпшенні та вчасному правовому реагуванні на ті чи інші події.

В умовах системної перебудови національної економіки підприємницький сектор виконує свою провідну роль і виступає гарантом стабільності економіки та підвищення рівня життя її громадян. Реальний стан цього сектора підтверджують статистичні дані та стійка тенденція розвитку.

Динаміка загальних темпів приросту суб’єктів підприємництва країни свідчить про те, що починаючи з 1991 року, цей сектор економіки кількісно виріс майже у 12 разів. На початок 2008 року загальна кількість суб’єктів підприємництва в Україні дорівнювала понад 2,6 млн. одиниць.

 

2. Підприємництво може набувати різноманітних форм і охоплювати різні сфери діяльності.

Тип (вид) підприємницької діяльності може визначатися місцем вкладання праці у процесі виконання місії і досягнення підприємницького інтересу. Будь-який бізнес у тому чи іншому ступеню пов’язаний з основними фазами відтворювального циклу – виробництвом продукції, виконанням робіт і наданням послуг, обміном і розподілом товарів, а також їх споживанням. Виходячи з цього, відповідно й виокремлюються види підприємницької діяльності:

1.Державне підприємництво є формою здійснення економічної активності від імені а) державного підприємства, або б) муніципального (комунального) підприємства.

2.Приватне підприємництво є формою здійснення економічної активності від імені підприємства чи підприємця (якщо це форма індивідуальної трудової діяльності).

Розрізняють (і у державному, і у приватному виді) такі види підприємницької діяльності:

· виробниче підприємництво – це провідний напрям економічної діяльності, тому що воно визначає всі інші її види. Сам підприємець, використовуючи виробничі фактори, виготовляє продукцію, товари, послуги, роботи, інформацію, духовні цінності для подальшого продажу споживачам, покупцям, торговим організаціям. Насамперед підприємець за допомогою маркетингу повинен визначити конкретний вид товарів і послуг, які він має намір виготовляти. На цьому етапі він вступає в ділові контакти з потенційними споживачами свого продукту – оптово-торговельними організаціями та укладає з ними контракти, що зводить до мінімуму підприємницький ризик. Одночасно підприємець організовує залучення факторів виробництва - засобів виробництва, робочої сили та інформації - у процес виробництва товарів, а також вступає у відносини з фінансовими установами.. Після реалізації продукції підприємець оцінює результати своєї діяльності за величиною чистого прибутку і рентабельності.

· комерційне підприємництво розвивається у вигляді торговельно-закупівельної, торговельно-посередницької діяльності, а також товарних бірж. Сам підприємець виступає в ролі комерсанта, торговця, продаючи готові товари, придбані ним в інших осіб, споживачу, покупцю. На основі даних маркетингу складається бізнес-план, у якому повинна бути відображена програма дій по здійсненню торговельної угоди, розрахунок витрат та очікувані результати.

· посередницьке підприємництво, у якому підприємець сам не робить і не продає товар, а виступає в ролі посередника, що зв’язує контрагентів в процесі товарного обміну, у товарно-грошових операціях.

· фінансове підприємництво включає банківську систему країни, аудиторські компанії, а також фондові біржі, де здійснюється купівля-продаж цінних паперів.

· страхове підприємництво полягає в тому, що підприємець гарантує страхувальнику майна, цінностей, життя за визначену плату компенсацію можливого збитку в результаті непередбаченого нещастя. Підприємець одержує страховий внесок, виплачуючи страховку тільки при визначених обставинах. Але ймовірність виникнення таких обставин невелика, тому частина внесків, що залишилася, утворює підприємницький дохід.

На практиці відносно самостійні види підприємництва можуть переплітатися, доповнювати один одного.

Будь-яка підприємницька діяльність відбувається в певних організаційних формах. Вибір форми організації підприємницької діяльності залежить від особистих уподобана та смаків, але в головному визначається об'єктивними умовами — сферою діяльності, наявністю грошових коштів, перевагами і недоліками відповідних форм підприємств. Загальновідомі три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності:

1) одноосібне володіння; 2) партнерства (товариства); 3)корпорації.

Розглянемо детальніше ці форми.

1) Одноосібне володіння. Суть його полягає в тому, що все майно фірми, належить одному власникові, який самостійно управляє фірмою, одержує прибуток і несе повну особисту відповідальність за всі зобов'язання фірми.

Одноосібні володіння мають свої переваги:

- оскільки весь прибуток належить підприємцеві, він зацікавлений в ефективній праці. Зосередження прибутку в одних руках дає можливість безпосередньо використовувати його в інтересах справи.

- у власника фірми витрати на організацію виробництва є невеликими. Його управлінські рішення негайно втілюються в життя.

- одноосібному володінню властива простота в організації фірми та її ліквідації.

Але мають місце недоліки одноосібного володіння

- труднощі із залученням великих капіталів, комерційні банки неохоче надають таким підприємцям великі кредити, вимагаючи більш високу плату за користування ними.

- повна відповідальність за борги, тобто одноосібний власник може втратити не лише особисті заощадження, а й усе майно, яке піде на сплату боргів кредиторам.

- відсутність спеціалізованого менеджменту, адже одноосібний власник сам виконує всі управлінські функції. Проте далеко не всі люди здатні не це.

- невизначеність термінів функціонування, яке припиняється у разі банкрутства, позбавлення волі за карний злочин, психічного захворювання або смерті одноосібного власника.

2) Партнерство (товариство). Ця форма організації підприємництва є логічним продовженням розвитку одноосібного володіння. Така організаційно-правова форма підприємницької діяльності передбачає об'єднання капіталів двох і більше окремих фізичних або юридичних осіб за умов розподілу ризику, прибутку і збитків на основі рівності; спільного контролю результатів бізнесу; активної участі в його веденні.

За ступенем участі засновників (партнерів) у діяльності підприємства прийнято розрізняти товариства: повні (з повною відповідальністю); командитні; товариства з додатковою та обмеженою відповідальністю.

Переваги партнерства перед одноосібними володіннями.

- зростають фінансові можливості фірми внаслідок об'єднання кількох капіталів. Банки сміливіше дають кредити таким фірмам.

- вдосконалюється управління фірмою. З'являється спеціалізація в управлінні, тобто розподіл управлінських функцій між партнерами. Крім того, є можливість найняти професійних менеджерів.

- велика свобода та оперативність господарських дій.

Проте цей тип організації підприємницької діяльності має певні недоліки:

- помилка одного з партнерів може спричинити банкрутство товариства в цілому, оскільки в більшості випадків учасники несуть солідарну відповідальність.

- недостатність досвіду господарювання і несумісність інтересів партерів можуть провокувати малоефективну діяльність, а колективний менеджмент — негнучке управління товариством.

- труднощі з розподілом прибутку через різні величини фінансових та трудових внесків у діяльність підприємства..

3) Корпорація (акціонерне товариство) є зараз домінуючою формою підприємницької діяльності. Її власниками вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску до акціонерного капіталу корпорації. Весь прибуток корпорації належить її акціонерам. Виокремлюють дві його частини. Одна частина розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга — це нерозподілений прибуток, що використовується на реінвестування. Функції власності та контролю поділені між акціонерами (власниками акцій) і менеджерами.

Переваги корпорації (акціонерного товариства) є достатньо відомими:

- корпорація є найефективнішою формою організації підприємницької діяльності з огляду на реальну можливість залучення необхідних інвестицій. Саме через ринок цінних паперів (фондову біржу) вона може об'єднувати різні за розмірами капітали великої кількості фізичних, і юридичних осіб для фінансування сучасних напрямів науково-технічного й організаційного прогресу, нарощування виробничого потенціалу.

- потужній корпорації значно простіше постійно збільшувати обсяги виробництва або послуг. Це дає гарну можливість отримувати прибуток, що постійно зростає.

- кожний акціонер як співвласник корпорації несе лише обмежену відповідальність (за банкрутства фірми він втрачає тільки вартість своїх акцій). Важливо й те, що окрема особа може зменшити свій власний фінансовий ризик, якщо купуватиме акції кількох корпорацій. Кредитори можуть пред'явити претензії лише корпо­рації як юридичній особі, а не окремим акціонерам як фізичним особам.

- корпорація — це організаційно-правове утворення, яке може функціонувати дуже тривалий період (постійно), що створює необмежені можливості для перспективного розвитку.

Корпоративна форма організації підприємницької діяльності, як і всі інші, має недоліки:

- мають місце певні розбіжності між функціями власності й контролю, що може призвести до виникнення соціальних суперечностей (конфліктів) між менеджерами і акціонерами корпорації.

- корпорація сплачує більші податки в розрахунку на одиницю отримуваного прибутку, ніж інші організаційні форми бізнесу. Адже оподаткуванню підлягає спочатку отриманий корпорацією прибуток, а потім — дивіденди акціонерів, тобто фактично є проблема подвійного оподаткування.

- у корпоративній формі бізнесу існують потенційні можливості для зловживань посадових осіб. Наприклад, керівництво корпорації може організувати емісію акцій для покриття збитків, спричинених безгосподарністю певних структурних ланок.

 

- «Найбільший ризик, якому Ви

можете піддатися, пов’язаний з тим,

що Ви перестанете розраховувати на себе»

Білл Вільямс, видатний трейдер, автор книг з трейдингу