Умови успішної педагогічної роботи. Підтримувати впевненість дітей у своїй позитивності («Я-хороший, слухняний, старанний ») і віру в те

Підтримувати впевненість дітей у своїй позитивності («Я-хороший, слухняний, старанний…») і віру в те, що скоро їм вдасться опанувати свою імпульсивність («Мені вже вдається п’ять хвилин мовчати!»).

Позитивний досвід контролю над імпульсивністю легше створювати в ігрових ситуаціях, коли дитина грає роль вартового, розвідника, лисички, що підкрадається, або мишки, що сховалася. Тоді невдачі можна сприймати весело, а найменший успіх помічати і емоційно підкріплювати, щоб складне для малюка навчання стримуванню приносило йому не прикрості, а радість.

У родинному колі

· Не варто сподіватись, що бурхлива фізична активність розрядить енергію малюка. Навпаки, коли він перевтомлений, він стає перезбудженим і ще менше керованим. Тому краще уникати занять та ситуацій, що перезбуджують дитину, а її енергію варто спрямовувати в прийняте русло.

· Найкраще поводиться гіперактивна дитина тоді, коли справа повністю захоплює її увагу. Тому важливо постійно знаходити для дитини такі заняття. Поки вона захоплена улюбленими іграми, справами - ризик, що у неї виникнуть небажані імпульси – мінімальний.

· Оскільки не порушувати вимоги дорослих гіперактивна дитина ще не здатна, важливо запобігати порушенню цих вимог: попереджати небажані імпульси, контролювати виконання доручень, спрямовувати енергію малюка в бажане русло. Для того, щоб зупинити енергійну дитину доцільно переключити увагу на щось емоційно значуще для неї: “Ой, дивись!”, «Я згадала!»…

· Бажано створювати такі умови, в яких дитина не мала б змоги проявити свою «некерованість», бо цей досвід негативно впливає на її уявлення про себе, підриває віру в свої сили бути «хорошою».

 

Показники успішного розвитку дітей. Гіперактивні діти завжди більш галасливі, метушливі, непосидючі, їм важко утримувати увагу на одній справі, доводити її до кінця, вони швидко відволікаються, «забувають» завдання. Дорослим доводиться перебирати на себе функцію зовнішнього гальмування імпульсивної активності цих дошкільників, приділяти їм більше часу і уваги. Показником правильності виховної стратегії є те, що дитина не пручається керівництву дорослого, не ображається і не гнівається на його звертання, позитивно сприймає себе і оточення, має в групі друзів і улюблені заняття.

 

Надмірна тривожність дошкільника може спричинятись як його типологічними властивостями (підвищеною чутливістю нервової системи), так і психоемоційним виснаженням (коли нервова система ослаблюється внаслідок фізичного або емоційного перевантаження дитини). Стратегія психологічного супроводу дошкільників з синдромом тривожності спрямована на зниження стресогенності середовища, зменшення рівня емоційної напруженості, запровадження такого режиму життєдіяльності, що забезпечує оптимальне відновлення психоемоційних ресурсів дитини і сприяє успішному розвитку її здібностей та впевненості у своїх силах. Особливості психолого-педагогічної допомоги тим дітям, чия тривожність спричинена негативними подіями їх життя – це необхідність визначити ту стресогенну ситуацію, переживання якої спричинило дистрес, і зробити все можливе для нейтралізації цього патогенного впливу на психіку дитини.

Тривожність дошкільників цього віку може проявлятися у несміливості і надмірних страхах, у плаксивості чи спалахах гніву, у перепадах настрою, капризах, неспокійному сні, проблемах травлення, частому головному болю тощо. Такі діти можуть бути досить слухняними і спокійними у звичній обстановці, а в ситуації, що викликає тривогу (нове приміщення, незнайомі люди) ставати надміру вередливими чи сором‘язливими, влаштовувати істерики або „грати в мовчанку”.

У дошкільнят цієї групи часто проявляються всілякі «дитячі страхи» (діти бояться темряви, висоти, собак,порожньої кімнати і т. п.). Дитячі страхи є нормальною реакцією дитини, яка усвідомлює недостатність своїх можливостей. По мірі розвитку умінь дитини одні страхи зникають, а інші з’являються, бо дитина доростає до усвідомлення нових небезпек. Здорова дитина – не та, яка нічого не боїться, а та, яка не боїться боятися. Шкідливими страхами є ті, що обмежують розвиток можливостей дитини (вона не пробує досягти того, чого хоче), або підривають її здоров’я – погіршують сон, знижують апетит, псують настрій, виводять з рівноваги. Дитина з такими страхами потребує спеціальної допомоги дорослих.

Щоб допомогти малюку подолати страх, «тренування» слід проводити не тоді, коли він злякався, а коли перебуває у стані емоційного піднесення і бажання погратися. У грі він слідом за дорослим забіжить до темної кімнати або побуде там деякий час з кимсь. Крім ігор у темряві та із заплющеними очима («Розвідники», «Прикордонники», «День — ніч», «Цирк», «Дід Панас»), доцільно проводити також психогімнастичні ігри, спрямовані на імітацію страху («Ой, я боюсь», «Зайченя», «Страшний ліс», «Темна нора», «Нічні звуки»). Переживаючи уявну небезпеку і зображуючи перебільшений страх, діти отримують психологічну розрядку, навчаються довільно викликати і долати свій страх. Ці ігри, а згодом і малювання на тему «Кого (чого) я боюся» допомагають змінити ставлення дитини до своїх страхів, відчути свою владу над ними. Один хлопчик сформулював це так: „Страх є, але я його більше не боюся”.

Якщо дорослі в присутності малюка розповідають про нього («Він у нас такий боягузик. Всього боїться!») або умовляють у стресовій ситуації подолати сором'язливість чи страх, вони тільки закріплюють відповідні труднощі в поведінці дошкільника, формують у нього хворобливе уявлення про себе. Ні на страхах, ні на сором'язливості, ні на плаксивості не слід акцентувати уваги. Потрібно, навпаки, формувати у дитини віру в себе, даючи наперед високі оцінки її дорослості, самостійності, активності.

Чутливі дошкільнята більше ніж інші діти потребують постійних підтверджень того, що вони хороші, що їх люблять. Активність та самостійність таких дітей безпосередньо залежать від того, чи відчувають вони любов і підтримку дорослих. Навіть коли вони завинять, не слід позбавляти їх своєї прихильності. Почувши від вихователя слова: «Я тебе знати не хочу! Мені не потрібна така дівчинка!» — дитина вже не думає про свій вчинок, а переймається тільки тим, яка вона „нещасна, скривджена, покинута”.

Невпевненість, несміливість дітей нерідко позначаються на їхній руховій активності. Вони фізично почувають себе скутими, невправними, рідко дозволяють собі попустувати. Ці діти дуже сильно орієнтовані на отримання схвалення від дорослих, і якщо дорослі не дуже схвалюють рухову активність, на відміну від спокійних занять, то діти схиляються до вибору тих справ, що подобаються батькам чи вихователю. Однак будь-яке обмеження рухової активності завдає цим дітям непоправної шкоди. Адже фізична активність дозволяє зняти м‘язові затиски, розрядити емоційну напругу, підняти настрій. Крім того через рухову активність відбувається зміцнення витривалості, імунітету, розвиток координації та моторних вмінь дітей. З огляду на підвищену потребу тривожних малюків у позитивній оцінці дорослих, їх необхідно всіляко спонукати не тільки до спокійних, але і до активних рухливих ігор, висловлювати схвалення їхньої влучності, вправності, спритності.

 

Умови успішної педагогічної роботи Основні принципи психологічного підходу до виховання надмірно вразливих дошкільнят ґрунтуються на врахуванні їхньої емоційної чутливості, швидкої втомлюваності, легкої навіюваності. Необхідно додержувати звичного режиму дня, привчати малюка до порядку, організованості. У малюка із слабкою нервовою системою не так багато зайвої енергії, щоб дозволити собі розкіш діяти безладно й хаотично.

Не можна залякувати вразливих дітей, яким і без того властива полохливість: «Зараз дядя тебе забере». Недоречно також попереджувати їх про можливу невдачу або небезпеку: «Ти ще не зможеш цього зробити! Впадеш! Поріжешся!» Внаслідок високої навіюваності будь-яке попередження може стати для емоційно чутливих дітей поштовхом до невдачі або виникнення страху.

Вразливі діти сильно і довго переживають свої невдачі, не хочуть братися за нове діло, боячись, що знову щось не вийде. Цей страх невдач не має нічого спільного з нетерпимістю до поразок у самозакоханих задавак. Тому тривожних дошкільників треба максимально оберігати від невдач, допомагати легше переживати неуспіх («скоро зможу!»), частіше нагадувати їм про їхні попередні досягнення. Впевненість у собі, віра у свої сили конче необхідні вразливій дитині, адже без цього властиві їй обережність і тривожність перетворяться на страх і пасивність.

У родинному колі

§ Відвести більше часу в режимі дня на ті заняття, в яких дитина почувається спокійно і впевнено. Це дозволить їй відновити віру в свої сили. Забезпечити повноцінний сон, зменшити психоемоційні навантаження

§ Щоб діти не „боялися боятися”, батькам, перш за все, варто допомогти їм спокійно сприймати сам факт наявності страхів. Якщо дитина вважатиме, що боятися - це неприпустимо, погано чи соромно, вона буде всіляко уникати тривожних ситуацій, щоб не зустрітися з недозволеними почуттями. Необхідно, щоб дитина повірила, що страхи – це природно, вони бувають у кожного, що батьки також, чогось боялися, але згодом потрохи подолали свій страх.

§ Не варто розчаровуватися, якщо дитині поки що не вдається перемогти свій страх. Важливо підтримувати подальші спроби малюків: хвалити їх за наміри, відзначати непомітний прогрес – “страх став трохи меншим. Значить ти його потрохи переростаєш”.

§ Якщо дитину переслідують страшні сни чи фантазії (наприклад, в темряві) необхідно, щоб батьки не лякалися страхів своєї дитини, не намагалися відволікати її від спогадів про жахливий сон чи страшну фантазію. Якщо ми женемо страх – він бігає за нами і наздоганяє тоді, коли ми найменше захищені від нього.

§ Допомогти дитині «зустрітися» зі своїм страхом краще у затишній, безпечній обстановці: коли поруч близькі дорослі, коли вона почуває себе сміливою і сильною. Дитина може розповідати про те, що її лякає, або малювати це, головне щоб слухачі не знецінювали і не висміювали її переживання («І що тут страшного?! Ти сама все вигадала. Такого не буває!). Якщо дорослі зуміють «приєднатись» до дитини, «увійти в світ її фантазій», вони зможуть відшукали разом з дитиною шляхи приручення або подолання «монстрів». Іноді достатньо прикормити чудовисько, яке стає дружнім та вдячним, або винайти дієвий спосіб самозахисту (ритуальні слова, дії чи предмети); є випадки, коли малюку необхідно будь-що перемогти монстра і тоді доводиться розробляти спеціальну зброю («злобомет», який обертає злість чудовиська на нього самого, або «доброріст», який спонукає монстрів до добрих справ).