Будуємо, майструємо, творимо. Ускладнювати і удосконалювати конструкторську діяльність дітей

Ускладнювати і удосконалювати конструкторську діяльність дітей. Навчати орієнтуватись у просторі (ліворуч - праворуч, близько - далеко, попереду - позаду). Звертати увагу на якість створених конструкцій. Підтримувати і розвивати дитячу допитливість. Учити підбирати деталі конструктора з урахуванням величини, форми, кольору. Урізноманітнювати способи поєднання деталей. У ході конструювання ознайомлювати з призмою, циліндром, бруском (довгим, коротким, широким, вузьким), пластинами. Вчити нарощувати макети будівель, висоту з одночасним збільшенням їх параметрів за довжиною і шириною. Звертати увагу на залежність міцності конструкцій від способу розміщення деталей в площині.

Учити разом з вихователем планувати послідовність конструкторських дій, давати назви конструкціям.

Орієнтовні конструкції: міст через Дніпро, Золоті ворота, башта, симетрична огорожа, гараж, наша вулиця Хрещатик.

Умови успішної педагогічної роботи

Підтримка прагнення до самостійної трудової діяльності;

включення дітей у спільні трудові дії;

наявність дитячого обладнання для праці (фартушків, віничків, лопаток, грабельок та ін.) і матеріалів для ху­дожньої праці (паперу, картону, природних матеріалів, поролону та ін.), надання дітям можливості самостійно вибирати завдання та матеріали;

спільне з дорослими планування послідовності трудових дій.

У родинному колі

Залучати дітей до дрібного ремонту разом з батьками книжок, коробок тощо;

майструвати з паперу, картону, шишок, коробок, котушок, поролону;

під час прогулянок звертати увагу на розміри та форму будівель, мостів;

залучати дітей до підтримування порядку, прибирання, приготування їжі. Під час домашньої праці забезпечувати приємний настрій.

Показники успішного розвитку дітей

Мають уявлення про зміст праці дорослих у шкільному закладі, вдома, у найближчому оточенні;

цікавляться працею дорослих, поважають працьовитих та вмілих людей, прагнуть наслідувати їх; бережуть результати їх праці;

уміють визначити мету праці, з допомогою дорослих

знають послідовність дій, вибирають необхідне обладнання, матеріали, охоче працюють;

підтримують і допомагають один одному в спільній роботі, прибирають своє робоче місце.

Діти, які потребують допомоги

Батьків та вихователів

На даному віковому періоді поглибленої індивідуальної уваги потребують діти, чия пізнавальна та рухова активність важко піддається педагогічному керуванню: одних неможливо зупинити, інших - важко активізувати, залучити до рухової діяльності. Розглянемо основні принципи психолого-педагогічного супроводу дошкільників з проявами:

1) гіперактивності (неуважності, некерованості, непосидющості),

2) тривожності (надмірної емоційної вразливості, сором’язливості, полохливості);

3) уповільненості (неквапливості, відстороненості, пригальмованості)

Гіперактивні діти відрізняються некерованою імпульсивною рухливістю, невмінням концентрувати увагу, дотримуватись правил та обмежень. Така дитина – постійне джерело стресу для вихователів, оскільки ніхто не може передбачити, на яку небезпеку своєму життю і здоров’ю вона наразиться.

Причиною гіперактивності дитини є, як правило, тимчасове переважання сили збудження нервової системи над силою гальмування. Віковий пік збудливості нервової системи припадає саме на п'ятий рік життя дитини, тому в середній групі переважають «нормально збудливі» діти — емоційні, непосидючі, допитливі, трохи запальні, часто неслухняні, особливо в присутності сторонніх. Проте, у дітей з синдромом гіперактивності, цей дисбаланс збудження-гальмування є набагато більшим, що робить для них задачу керування власною активністю майже неможливою. Невиконання цими дітьми елементарних правил поведінки непокоїть дорослих і змушує їх посилювати виховні впливи, щоб не дозволити дітям зростати «невихованими», «егоїстичними», «безсовісними». Дітей переконують, заохочують, засуджують, але ці педагогічні методи не тільки не дають бажаного результату, але і погіршують поведінку і самопочуття вихованців.

Для того, щоб ввести основні правила ефективної педагогічної роботи з надто збудливими дошкільниками, необхідно здійснити психологічний аналіз причин неефективності типових виховних підходів до таких дітей:

- Оскільки збудлива дитина відзначається гіперактивністю, дорослі схильні заохочувати її біганину, рухливі та спортивні ігри, змагання: «Нехай витрачає зайву енергію». Однак, набігавшись, малюк не лише не вгамовується_, а навпаки, стає ще більш метушливим, дратівливим, некерованим. Це зумовлено тим, що змагання та спортивні ігри пов'язані з високою емоційною напругою (суперництво, перемога, поразка), яка провокує психічні зриви неврівноваженого малюка, виливається для нього в сварки, бійки, сльози. Ці конфлікти шкідливі як для здоров'я, так і для становлення характеру дитини, оскільки згодом стають звичним стилем її стосунків з оточуючими. Таким чином, доки збудливий малюк не навчиться стримувати свої небажані реакції, треба створювати якнайменше підстав для прояву його нестриманості: не перевтомлювати, не перезбуджувати, не провокувати спалахів роздратування.

Друга помилка — це переконання, що збудливу дитину можна примусити бути стриманою. Ні страх покарання, ні привабливість заохочення не дають бажаного ефекту, бо дитина ще не вміє стримуватись, як би вона не хотіла цього. До того ж сила бажання часто погіршує результат, бо підвищує рівень збудженості малюка, чим і перешкоджає йому вгамувати себе. Отже, замість того, щоб докоряти за погані вчинки або обіцяти нагороду за хорошу поведінку, доцільно просто запобігати проявам негативної поведінки дитини. Адже вони можуть стати звичкою і закріпитися в характері. Потрібно запобігати конфліктам, що назрівають, попереджати прояви запальності та впертості малюка, переключаючи його увагу на позитивний варіант поведінки (збудливі діти так само легко відволікаються, як малюки трьох-чотирьох років).

Наступна помилка полягає в неправильній реакції дорослих на провину збудливої дитини. Ця реакція, на жаль, частіше служить лише для висловлення обурення дорослого, ніж для виховання дитини. Щоб виховні впливи давали результат, варто розуміти, на що вихователь хоче вплинути. Коли дітям пояснюють, як погано вони вчинили, як їхніми вчинками обурені близькі люди («Як ти міг?», «Як тобі не соромно?», «Ти безсовісний»), – це може бути ефективним за умови, що дитині вдасться більше ніколи не повторити подібного. А якщо не вдається? Гіперактивні діти ще не здатні стримувати свої імпульси, а отже всі обурення спрямовуються лише на формування їх ставлення до себе: «Я не можу бути хорошим, отже я приречений бути поганим».

У дітей з синдромом гіперактивності дуже швидко відбувається переключення уваги, тому почуття сорому і провини також минають у них дуже швидко, що створює ілюзію їх «безсовісності». Замість «справедливої критики», яка є дуже небезпечною з точки зору схильності дитини орієнтуватися на оцінку дорослого при створенні «Я-образу», краще допомогти їй повніше пережити докори сумління. Це можна зробити через залучення дітей до ситуації спільного переживання: «Ти знаєш, як мені соромно! — каже дорослий схвильованим голосом, — мені навіть боляче згадувати, як ти вчинив. Пішли просити пробачення...». Цей спосіб ґрунтується на здатності співпереживати, яка яскраво виражена у малюків. Вони наслідують, відтворюють стан дорослого, його голос, вираз обличчя, позу. Отже, щоб навчити дитину відчувати докори сумління, дорослі мають демонструвати і описувати їй саме ці почуття, а не гнів, обурення, роздратування. В іншому разі дитина «приєднується» до переживання тих агресивних почуттів, що виявляє дорослий.

Ефективним способом культивувати морально-етичні почуття дошкільників є слухання казок, під час якого діти втілюються в казкових героїв, розділяють їх почуття і переживання; участь у психогімнастичних етюдах, учасники яких зображують тварину чи людину, яка переживає сором, каяття, почувається винною, співчуває іншим («Друзі», «Зла Маша», «Брати», «Неправдивий», «Соромно» і т. п.).