Діти, які потребують особливої уваги вихователів та батьків

Дитина двох-трьох років вже намагається сама одягатись, їсти, залазити кудись, брати речі, не питаючи на це дозволу. Замість того, щоб хникати чи плакати, благаючи щось необхідне, дитина говорить, пояснює, вимагає, протестує, відстоює свої бажання. Почуття автономії (здатності контролювати себе і частину зовнішнього світу) розвивається разом з усвідомленням свободи вибору: дитина може вирішувати, що взяти, а що відкинути. Улюблене слово дворічної дитини «Ні» - явна ознака розвитку її автономії.

Завдання психологічного супроводу особистісного розвитку дитини полягають в тому, щоб:

- створити атмосферу захищеності та безпеки, яка дозволяє дитині пізнавати світ через взаємодію з ним;

- ініціювати ситуації, в яких дитина може самостійно здійснити вибір і отримати схвалення від дорослого (пропонувати розумні альтернативи), зменшити кількість імперативного керівництва, яке провокує дитячий негативізм;

- сприяти формуванню у дитини довіри до себе і своїх здібностей контролювати себе і світ: не зациклюватися на невдачах; підтримувати прагнення долати труднощі, уможливлювати досягнення бажаного результату за допомогою позитивних висловлень, які дозволяють малюку знайти більш ефективні способи діяльністі;

- позитивно підкріплювати найменші прояви чуйності, доброти, співчуття, які виявляє дитина, але не підкреслювати її «погану вдачу», якщо вона поводиться нечемно. В силу вікових психологічних особливостей, малюки, які тільки-но виокремили себе із зовнішнього світу, ще не скоро навчаться помічати іншого (його потреби, бажання), особливо в конфліктних ситуаціях.

 

Вікові психологічні особливості дітей двох-трьох років можуть призводити до труднощів у взаємодії з ними, які є типовими для цієї групи дітей.

1) страх залишитися без мами (не відпускає, плаче, дуже тужить);

2) непереборна «впертість» дитини (не погоджується з вимогами, наполягає на своєму, відстоює свою незалежність «я-вже дорослий»);

3) небажана поведінка або дії, які важко зупинити (не реагує на зауваження, робить навпаки, не підкоряється, «не чує»);

4) прояви агресії в конфліктних ситуаціях взаємодії з однолітками чи старшими.

Розглянемо психологічну природу цих труднощів і визначимо як вихователь (сумісно з батьками) може сприяти їх подоланню.

1. Розвиток самостійності дитини дозволяє їй поступово долати надмірну прив’язаність до батьків. «Ходячі» діти все більше часу відають вивченню предметів і нових приміщень, людей та їхніх форм спілкування, іграм з улюбленими іграшками та іншими дітьми. Проте вони все ще залежать від батьків, які є для них «зоною безпеки», орієнтирами соціальної поведінки. Тому дитина часто притискається до мами, намагається всюди слідувати за нею, або - тягнути чи штовхати маму в потрібному напрямку, якщо їх бажання не співпадають. Адже вивчати невідомий і незрозумілий світ малюкові набагато спокійніше, якщо мама знаходиться поруч.

Реакція тривоги на розлуку з матір’ю характерна для усіх дітей даного віку і визнана універсальною. Ця реакція сягає максимуму в півтора року і до трьох поступово послаблюється. Знаючи, що мама знаходиться поруч, дитина спокійна і захоплена грою, але варто мамі відійти, як малюк втрачає інтерес до гри, починає плакати, бігти за мамою, наполягати на її поверненні. Вважають, що дитину лякає можливість зустрітись з незнайомими людьми чи обставинами, коли вона не знатиме, як треба поводитись.

Тому дитині легше залишатись без мами в знайомому місці, із знайомими людьми, які можуть відігравати роль «зони безпеки». Якщо вихователь покаже дитині, що готовий любити її, опікуватись нею, підтримувати, захищати, то дитина зможе відчувати себе в групі більш спокійно. Якщо батьки допоможуть малюку познайомитись з дітьми, обстановкою, речами, покажуть, як з ними можна діяти; принесуть до групи знайомі іграшки, що також створюють у малюка відчуття впевненості, то тривога від розлуки з мамою буде значно меншою.

2. До двох років діти майже повністю залежать від людей, що піклуються про них. Проте оскільки в них швидко розвивається нервово-м’язова система, мова і соціальна вибірковість, вони починають досліджувати своє середовище і взаємодіяти з ним більш незалежно. Зокрема, вони пишаються своїми щойно виявленими локомоторними навичками і все хочуть робити самі (вмиватися, вдягатися, їсти). Пізнання світу для дитини цього віку – це дослідження предметів і дій з ними. В цьому віці все, що вона знає про себе - це – те, що я можу. І чим меншою стає зона «можу», тим меншою стає відчуття власної цінності і впевненості у собі. Саме тому діти так наполегливо воюють з дорослими з приводу «Я хочу це зробити сам, по-своєму і коли захочу».

Діти рішуче і безкомпромісно відторгають ту допомогу і ті вимоги дорослих, які їм не подобаються. Вони хочуть бути самостійними й у виборі і у виконанні діяльності. Проте в цьому віці діти частіше помиляються, ніж приймають правильні рішення і нездатні постійно контролювати свої дії. Вони ще не розуміють багатьох соціальних обмежень, небезпеки, цінності речей, які ламають. З позицій їх життєвого досвіду, вимоги дорослих здаються необґрунтованими і несправедливими, а отже конфлікти стають неминучими.

Провідна мета взаємодії з дитиною в період негативізму – використовувати її прагнення до незалежності для розвитку вмінь, відповідальності дитини, її віри в себе. Якщо постійно опікати дитину, запобігати труднощам, у неї не розів’ється самоконтроль і відповідальність; якщо невдач буде забагато, вона втратить віру в себе і відмовиться від спроб бути самостійною.

Стратегія виховання дітей цього віку базується на таких засадах:

- Надавати дитині можливість самостійно зробити вибір в межах доступних альтернатив. Наприклад, замість команди «Одягайся!», на яку дитина, вірогідно, відповість відмовою, можна запитати: «Ти одягаєшся з лівої ноги чи з правої?», «Ти молоко з чашки п’єш чи зі стакана?», «Ти на прогулянку м’ячик візьмеш чи…?». Такі запитання не тільки дають змогу уникнути проявів дитячого негативізму, а і, водночас, створюють для дитини можливість отримати визнання дорослого за самостійно прийняте «правильне» рішення.

- Підтримувати дитину в її зусиллях подолати труднощі засобами заохочувального зовнішнього контролю. Дитині часто ще не вистачає навичок самоконтролю, щоб самостійно реалізувати свій задум. Вона відволікається, обурюється або розстроюється. Тому зовнішній контроль на цій стадії є необхідним, проте лише через позитивні підкріплення і заохочення до подальших дій: «У тебе майже все вийшло! Тепер тільки трохи заправимо…»; «Не виходить? Але вже краще! Ти правильно тримаєш коробку, а кришку візьми зручніше. Ось, бачиш, я тобі майже не помагала!».

Якщо дорослі віддають перевагу «негативному контролю» (Не правильно! Не так! Хто ж так робить! Я ж тебе вчив!), це не просто вбиває у дитини бажання експериментувати, а і формує у неї відповідні форми внутрішнього контролю. Наслідки такого самоуправління через критику можуть залишатися на все життя: людина замість того, щоб підтримувати і заохочувати себе - весь час себе звинувачує, цькує, соромить, знецінює. Від цього вона не стає ні більш успішною, ні більш щасливою.

3. Неслухняність дитини двох-трьох років пов’язана з її психофізіологічними властивостями. По-перше, дитина мусить порушувати заборони дорослих, щоб визначити для себе межі дозволеного. По-друге, якщо дитина вже захоплена якоюсь активністю, то зупинити себе вона ще не в змозі.

. Дитина досліджує не тільки світ, але й ті границі, що встановили для неї дорослі. Можливості дитини постійно зростають, і вона сподівається на зростання і зони дозволеного. Коли дитина в черговий раз порушує відомі їй заборони, не розцінюйте це як проступок Уявіть, що вона в такий спосіб запитує Вас: «А може вже можна?». Достатньо просто відповісти на це запитання - «Ні!» - словом чи дією. Якщо Вам вдасться твердо і спокійно не допустити порушення правил, то згодом дитина припинить експериментування в цьому напрямку (чи, принаймні, буде робити це значно рідше). Недостатньо чіткі границі дозволеного (якщо хтось колись дозволяє подібну активність), негативно впливають як на слухняність дитини, так і на її самопочуття. Щоб відчувати психологічне благополуччя, малюку необхідна впевненість у певній стабільності світу: «Я знаю, що буде далі!».Саме тому вони так люблять слухати давно відомі казки, дивитися знайомі мультфільми (чи рекламні відео ролики). Тому щоб забезпечити узгодженість рамок дозволеного для дитини бажано скласти з батьками спільний перелік основних заборон, а якщо це не вдається, то хоча б визначити спільний підхід в колі співробітників дитсадка.

Проте, передбачити заздалегідь всі прояви винахідливості малого дослідника неможливо. Творчий пошук непередбачуваний, тому ніхто не знає яку річ і як малюк захоче застосувати в ході своїх досліджень світу. А коли в голові малюка виник задум, він прагне будь-що виконати задумане, незважаючи на спроби дорослих його зупинити. У дорослого, який розуміє неприпустимість дій дитини, і каже: «не бери», «не кидай», «не тягни до рота», може навіть скластися враження, що «непослух» діє наперекір навмисно. Але це всього лише прояв недостатності вольового гальмування: сила збудження, пов’язана з виконанням дії набагато переважає силу гальмування, здатну зупинити активність. Уявімо собі, що ми відштовхнулися від землі, летимо в стрибку і раптом розуміємо, що в місці приземлення – глибока калюжа. Попри все наше бажання, ніяка сила, (крім зовнішньої) не може нас зупинити. Так і дитині, яка вже «відштовхнулась» (почала реалізацію задуму) не під силу зупинитись без допомоги дорослого.

Щоб зупинити небажану активність дитини, необхідно «скоректувати її проект»: запропонувати дозволені варіанти використання активності: «Люстерко кидати не можна, воно розіб’ється. А що не б’ється, що можна кидати? М’ячик, кеглі, гумові іграшки…».(перелічується те, на що дитина тут і зараз може переключити свою активність). Якщо цікавість дитини прикована саме до люстерка, то можна запропонувати дозволені варіанти дій з ним: «…кидати не можна, а що можна з ним робити? Протирати носовичком, дмухати, щоб запотіло, пускати зайчики…).

Можна просто забрати люстерко, але в такому випадку в дитини залишиться «енергія незавершеної дії», яка потребуватиме виходу. Найпростіший вихід – це боротьба за люстерко: «Ні, можна!, Дай! Ти погана!». Такі конфлікти псують життя і дорослим і дитям. А щоб уникнути їх, іноді достатньо просто вчасно внести «поправки до задуму дитини». Тоді енергія дії спрямується в мирне русло, малюк почуватиме себе успішним проектувальником і виконавцем задуму, а дорослого – досвідченим консультантом. Хочеться зазначити, що «корекція проекту» - це не просто відволікання уваги - «Он пташка полетіла!». Відволікання добре зупиняє небажану активність, але згодом ідея виконати задумане може знов оволодіти дитиною. Щоб цього не сталося, малому досліднику необхідно допомогти завершити його проект, але з внесенням розумних коректив дорослого.

4. Спілкування дітей у віці двох-трьох років, це перш за все засіб оволодіння предметною діяльністю. Навіть розвиток мови у цей період щільно пов’язаний з цікавістю малюків до предметів, їх властивостей і дій з ними. За допомогою слова (чи жесту) дитина звертається до інших, заявляє про свої потреби, бажання чи небажання. Якщо дорослий не готовий виконати бажане – виникають конфлікти.

Суперечки з однолітками також виникають переважно в зв’язку з тим, що хтось з дітей «заважає» малюку заволодіти привабливою іграшкою або виконати задуману діяльність. Якщо малюки граються поруч, уникнути таких конфліктів неможливо, оскільки почуття і бажання дитини викликаються переважно тим, що безпосередньо потрапляє їй на очі (наприклад, лопатка в руках сусіда). Отже малюк намагається забрати чужу іграшку або не відає свою просто тому, що відчуває непереборний потяг до цього (наприклад, цікавість до предмету, бажання поуправлятись у діях з ним), а свідомо управляти своєю поведінкою ще не може.

Тому задача дорослого полягає не в тому, щоб «виявити правого і винного», а в тому, щоб скоректувати задуми дитини і не залишити невдоволених: запропонувати варіант гри удвох, або підібрати заміну, яка влаштує обділену дитину, чи принаймні переключити її увагу. В напруженій ситуації конфлікту бажано відмовитись від виховної роботи – це не той час, коли дитину доцільно вчити «гуманізму». Вимоги рахуватись з іншими, поступатись іграшкою, визнавати права однолітка сприймаються невдоволеною, сердитою, ображеною дитиною як несправедливі і нестерпні.

Оскільки поведінка дітей визначається характером їх почуттів і бажань, то провідне значення має розвиток у них таких почуттів, що спонукають враховувати інтереси інших людей, вчиняти у відповідності до вимог дорослих. Почуття симпатії, співчуття, гордість за свою «правильну» поведінку – це той емоційний фон, на якому варто вчити дитину враховувати інтереси інших. Засвоєння правил людських взаємин набагато продуктивніше відбувається в спокійній комфортній обстановці, на чужих прикладах, з позитивними підкріпленнями поведінки дитини: «Який ти добрий!», «Поділився!». Втім, знання дитиною правил і навіть бажання їх виконувати ще не гарантує спроможності реалізувати ці правила в реальній конфліктній ситуації. Адже в конфлікті виникає боротьба мотивів: хочеться отримати і визнання дорослим власної чемності і бажану річ, а здатність упорядковувати мотиви за їхньою значимістю, підпорядковувати одні – іншим ще недоступна малюкові.