ПИТАННЯ 40. Наукове пізнання та його основні методи

Розрізняють пізнання буденне й наукове. Перше називають стихійним, оскільки воно вирішує пізнавальні завдання, що безпосередньо стосуються практичних потреб, практичної діяльності. Донаукове пізнання має на меті виробництво предметів, а не пізнання світу, тому його результатами є тільки окремі положення про властивості й відношення предметів повсякденного досвіду. Закономірні взаємозв’язки та взаємозалежності в буденному пізнанні яскраво відбиваються в народній мудрості. Отож, донаукове пізнання характеризується такими ознаками:

– воно спирається на багаторазове повторення поколіннями людей однакових операцій з речами та їх властивостями (а не на теорію чи концепцію);

– не має своїх специфічних методів та спеціальних засобів (знаряддям пізнання виступає знаряддя праці);

– результати пізнання фіксуються у виробничому досвіді;

– стихійно-емпіричне пізнання не пов’язане з відокремленням об’єкта пізнання.

Наукове пізнання виникає у зв’язку з суспільним розподілом праці, перетворенням розумової праці у відносно самостійну сферу діяльності, мета якої – цілеспрямоване виробництво знання. Наукове пізнання складається із взаємодії таких компонентів:

– пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей, які мають певний рівень знань і відповідні світоглядні та методологічні принципи щодо своєї професійної діяльності;

– об’єктів пізнання;

– предмета пізнання;

– особливих методів та засобів пізнання;

– вже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів;

– результатів пізнання, які переважно подані у законах, теоріях і наукових гіпотезах;

– цілей досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, що пояснює явища, і що може бути застосоване для прогнозу їх розвитку, та використане на практиці.

Наука – діяльність людини щодо виробництва, систематизації та перевірки знання. Цілі науки детермінуються як практичними потребами суспільства, так і проблемами розвитку самої науки. Наука зародилася в давнину, проте до ХVI–XVII ст. перебувала в ембріональному стані. Тільки у Новий час вона стає надзвичайно важливим чинником суспільного життя, без якого становлення індустріального суспільства було б неможливим. Багато наук з’являються вже після XVII ст. Сучасна наука має дві тенденції розвитку – диференціації та інтеграції (виділення самостійних галузей науки та об’єднання їх пізнавальних результатів у цілісну систему). У ХХ ст. наука перетворюється на потужну виробничу силу.

Метод наукового пізнання – це спосіб побудови та обґрунтування системи наукових знань; сукупність, послідовність прийомів і операцій здобування нового знання. Методологія – учення про методи наукового пізнання. Методи пізнання зумовлюються особливостями об’єкта і предмета пізнання, законами їх розвитку, зафіксованими у свідомості суб’єкта пізнання.

Розрізняють емпіричний рівень дослідження (безпосереднє вивчення), методами якого є спостереження, експеримент, вимірювання, та теоретичний рівень дослідження, що спирається на методи теорії – аксіома­тичний, гіпотетико-дедуктивний, логічний, історичний, ідеалізацію, моделю­вання, прагматичний та ін.

Спостереження – цілісний спосіб вивчення явищ, об’єктів у природних умовах, система фіксування та реєстрації їхніх властивостей та зв’язків. Це найпростіший, але дуже надійний та ефективний метод. У спостреженні виділяють: мету, план, теоретичні засади й осмислення результатів. Зростає значення теоретичного мислення у спостереженні. Ви­діляють компоненти спостереження: власне спостерігач, об’єкт досліджен­ня, умови та засоби спостереження (прилади, знаряддя). Актив­ний характер спостереження реалізується в цілеспрямованому спостереженні, в особливій увазі, вибірковому характері матеріалу, виборі та конструюванні засобів спостереження й опису. Спостереження постає як самостійний метод дослідження. Спостереження також роз­глядають як певний етап будь-якого експерименту.

Експеримент – випробовування досліджуваного явища в контрольованих (доцільно обраних), штучно створених умовах, які забезпечують виділення в чистому вигляді тих процесів спостереження, що є мате­ріалом для встановлення закономірностей. Важлива перевага експерименту як методу – повторюваність, що дозволяє проводити спостереження, вимірювання й порівняння достатню кількість разів для отримання достовір­них даних. Вимірювання – певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об’єкта за допомогою різноманітних ви­мірювальних приладів та апаратів. Установлення якісної однаковості характеристик, що порівнюються в процесі вимірювання, тобто проблема вибору еталона як одиниці вимірювання є власне теоретичним рівнем пізнання.

Аксіоматичний метод – метод дослідження та побудови наукової теорії, за яким деякі її положення приймаються як вихідні аксіоми (тве­рдження, що сприймаються без логічного доведення), а всі інші положення за допомогою дедукції виводяться з них (це – теореми). Аксіоми не повинні суперечити одна одній. Бажано, щоб аксіоми були незалежними одна від одної. Аксіоматичний метод є доволі суворим, навіть у математиці його вимоги не завжди можуть бути виконані. Прикладом за­стосування аксіоматичного методу є геометрія Евкліда, яка спирається на п’ять аксіом. У ХХ ст. – теорія відносності А. Ейнштейна.

Гіпотетико-дедуктивний метод полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції. Якщо висновки гіпотез емпірично підтверджуються, гіпотеза ви­знається достовірним знанням, хоча підтвердження не дає гарантій її істинності. Так само заперечення наслідків гіпотези не свідчить про хибність її у цілому. Даний метод є складним комплексним методом пізнання.

Логічний метод – метод відтворення у мисленні основних етапів розвитку об’єкта, відображення суттєвих моментів його історичного розвитку.

Історичний метод – метод відтворення реальної історії об’єкта в її особливостях, конкретності та хронологічній послідовності.

Ідеалізація – спосіб логічного моделювання, що створює ідеалізовані об’єкти; це мисленнєве конструювання поняття про такі об’єкти, процеси, явища, які начебто не існують, але мають образи чи пра­образи. Ідеалізацією є поняття точки, абсолютно твердого тіла, ідеального газу тощо. Ідеалізація є формою виділення загального.

Моделювання – опосередкований метод дослідження об’єктів шляхом створення та вивчення їх копій (моделей). Модель заміщує оригінал через неможливість, ускладненість, чи недоцільність вивчення безпосередньо об’єкта. Розрізняють матеріальні й ідеальні моделі. Особливе значення має комп’ютерне моделювання.

Прагматичний метод спирається на логіку практичного висновку. Суб’єкт А. має ціль Х. Досягнення даної цілі можливе тільки через спосіб В. Отже, інформація щодо В. повинна відпо­відати меті Х., якої прагнуть досягнути, і яка, у свою чергу, відповідає певним цінностям. Усвідомлення прагматичного методу як наукового – досягнення науки й філософії ХХ ст. (особливо герменевтичного, аналітичного та постмодерного напрямів).

Вироблення наукового знання неможливе без аналізу та синтезу, класифікації та систематизації, аналогії, дедукції, індукції, узагальнення та абстрагування. Аналіз – мисленнєве розчлену­ван­ня предмета на частини з метою вивчення складових цілого. Синтез – мисленнєве поєднання в єдине ціле частин предмета, роз’єднаних у процесі ана­лізу з метою виявлення зв’язків між ними. Аналіз та синтез становлять нерозривну єдність. Абстра­гування – відволікання від певних властивостей і відношень об’єкта й зосередження на тих властивостях та відношеннях, що є безпосереднім предметом дослідження. Узагальнення – рух від одиничного до особливого й загального, від менш загального до більш загального. Індукція – спосіб міркування, за допомогою якого висновок про загальне робиться на підставі знання про окреме. Індукція органічно пов’язана з дедукцією, у якій знання про загальне є підставою знання про окреме.

Метод наукового дослідження – внутрішня закономірність руху людського мислення, він твориться суб’єктом пізнання, а визначається об’єктом.