ПИТАННЯ 39. Сутність гносеології та її принципи.

Теорія пізнання (гносеологія) – розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості й здібності, передумови, засоби та форми пізнання, відношення знання до дійсності, умови та критерії істинності й достовірності знання.

Головне питання гносеології: чи спроможна наша свідомість адекватно відображати дійсність? Іммануїл Кант у “Критиці чистого розуму” поставив запитання: що я можу знати? Воно досі актуальне. В історії філософії ми знайдемо різноманітні спроби відповісти на це запитання.

Учення агностицизму, в якому заперечується будь яке абсолютно достовірне пізнання сутності дійсності, стверджує можливість знання лише на зовнішньому рівні. За Кантом – це знання про явища, здобуте за допомогою конструктивної діяльності розуму. На думку англійського філософа Девіда Юма (1711–1776) – це знання про власні відчуття, що є результатом звички, пристосування, специфічної організації психічної діяльності. Прагматизм зводить знання до утилітарності, а конвенціоналізм – до результатів угоди між вченими.

Розуміння знання як такого, що не відображає сутність дійсності, притаманне доволі великому колу філософів. Так для Карла Поппера (19021994) знання є правдоподібним, а російський мислитель Георгій Плеханов (1856–1918) і німецький філософ Герман Гельмгольц (1821–1894) визначали знання як “символи”, “ієрогліфи”. Французький философ Анрі Бергсон (1859–1900) вважав, що знання відображає не природу явищ, а тільки відношення між явищами. Отже, існує як позиція скепсису щодо пізнання на рівні сутності явища, так і позиція агностицизму – визнання принципової неможливості пізнання світу.

Головна проблема, яку вирішує агностицизм, полягає в тому, що предмет пізнання дається нам через призму наших органів чуття та сітку категорій, схем, моделей мислення, тобто світ пізнається люди­ною тільки у формах його даності. Окрім цього, в агностицизмі було заявлено про принципову обмеженість людського досвіду. Саме на цих підставах Іммануїл Кант (1724-1804) розрізняв феномен (річ для нас) і ноумен (річ сама собою), тому, будь-яке розширення меж нашого досвіду залишає річ до кінця непізнаною.

Матеріалістична діалектика дає оптимістичну відповідь щодо принципової пізнаваності світу. У матеріалізмі джерелом пізнання є об’єктивна реальність (в ідеалізмі пізнання постає як самодіяльність свідомості). Матеріалізм визнає знання як суб’єктивний образ об’єктивного світу, як творче відображення реальності у свідомості людини. Домарксист­ський матеріалізм роз­глядав пізнання як пасивне споглядання, ізольовано від суспіль­но-історичної практики людства, суб’єкт та об’єкт пізнання мали вічнонезмінні ознаки. Сучасна гносеологія діалектичного ма­теріалізму ґрунтується на системі принципів.

1. Принцип об’єктивності. Об’єкт пізнання існує незалежно від волі та свідомості суб’єкта.

2. Принцип пізнаваності. Людське знання здатне адекватно відо­бражати дійсність; загалом пізнання є необмеженим, хоча кожний історич­ний етап його розвитку обмежується рівнем розвитку практичної діяльності людства.

3. Принцип активного творчого відображення. Пізнання є ціле­спрямованим процесом, формою взаємодії об’єктивного світу та людської свідомості. У результаті означеної взаємодії особливості світу відтворюються в особливостях свідомості. Карл Маркс визначав ідеальне як “матеріальне, пересаджене в людську голову та перетворене в ній”. Творчість пізнання яскраво виявляється в науковому відкритті.

4. Принцип діалектики. Аналіз пізнавального процесу ґрунтується на принципах, законах та категоріях діалектики. Наприклад, усвідомлення в науці суперечності між теорією та емпірією призводить до постановки нових проблем дослідження, нової предметної області та ін.

5. Принцип практики. Основа, мета, рушійна сила та критерій істини – суспільно-історична практика, тобто предметно-чуттєва діяльність людини, що спрямовується на перетворення природи, суспільства й самої себе.

6. Принцип історизму вимагає розгляду предметів, явищ у їх історич­ному розвитку, генетичному зв’язку з іншими предметами та явищами.

7. Принцип конкретності істини говорить про те, що кожне наукове положення необхідно розглядати в конкретних умовах розвитку предмета чи явища.

Процес пізнання осмислюється через категорії об’єкт та суб’єкт. У докантівській філософії під суб’єктом пізнання розуміли одинично оформлене буття людського індивіда. Під об’єктом – те, на що спрямо­вана його пізнавальна діяльність і що існує в його свідомості у вигляді ідеальних конструкцій. Кантівські відкриття у гносеології порівнюють із коперніканським переворотом. Кант усвідомив багато­гранність взаємодії суб’єкта та об’єкта пізнання. Суб’єкт у нього – це духовне утворення, що лежить в основі предметного світу, а об’єкт – продукт діяльності цього суб’єкта.

У сучасній філософії суб’єкт пізнання – реальна людина як суспільна істота, наділена свідомістю (мисленням, чуттям, розумом, волею), яка за­своїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності, тобто оволоділа історично-конкретними здібностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Суб’єктом пізнання є також суспільство, яке уявляється як суб’єкт опосередкованої пізнавальної діяльності.

Об’єкт пізнання – частина об’єктивної реальності, що введена в практику людства, становить коло його пізнавальних інтересів. Пізнання спрямовується не тільки на об’єктивну реальність, але й на ідеаль­ні об’єкти. Отже, об’єктом пізнання є та частина об’єктивної і суб’єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта, принциповим є визнання постійної зміни об’єкта пізнання під упливом практики та пізнання.