ПИТАННЯ 9. Філософія Середньовіччя.

Новим впливовим етапом в розвитку світової філософської думки вважається середньовічна філософія, яка охоплює досить тривалий період від I до XV ст.

В основі ідейно-світоглядних орієнтирів доби Середньовіччя лежить християнська релігія. Важливим джерелом виникнення християнства була іудейська релігійна думка, що була зосереджена в єдиному документі, в якому були зафіксовані основні положення іудаїзму. В III - II ст. до н.е. був зроблений грецький переклад цієї книги, відомої як Біблія.

Християнство як релігійне вчення базується на таких ідеях: ідея гріховності людського роду; ідея врятування, необхідного кожній людині та ідея покаяння всіх людей перед Богом, на шлях якого стало людство завдяки добровільній жертві Ісуса Христа, який поєднав у собі природу Бога і людини. Втілення цих ідей перетворило християнство на одну зі світових релігій нового типу.

Початковий етап формування християнської філософії відноситься до стародавнього світу, коли християнство стикається з філософськими системами періоду розпаду античного світу. Перший етап виникнення християнської філософії реалізується у період патристики.

Патристика (від лат. «батько») – теологічний та історико –філософський термін, яким означена єдність вчень «отців церкви» - теологів, філософів і письменників – полемістів. Епоха патристики тривала від започаткування Апостольної церкви до виникнення схоластики (I-VIII ст..) і мала три основні тенденції.

1. Цілком відкидається антична освіченість. Усе істинне і добре виходить лише з божественного начала.

2. Антична філософія сприймається позитивно, як інструмент ознайомлення з Богом.

3. Божественна і філософська мудрість при визнанні першості божественної співіснують гармонійно.

Визначним представником позиції несумісності філософії та релігії був Тертуліан (160-222 рр.). Основна його праця «Апологетикум» - «Захист». Він виходив з того, що соціальна функція християнства не залежить від філософського обґрунтування. Тертуліан вважав, що наукові дослідження зайві, адже Євангеліє – єдине авторитетне джерело пізнання Бога, а отже – і будь-якого знання. Бог управляє людським життям і всіма речами. Філософський розум призводить лише до єресі. Проголошуючи несумісність віри і розуму, Тертуліан закріплює це положення в тезі «Вірую, тому що безрозсудно». Цей принцип вичерпно характеризує зміст його вчення, в якому істинність віри являється зовсім іншою, ніж істинність розуму. Філософію він протиставив релігії, античну науку – християнській вірі, розум – божественному одкровенню. Філософія Терту ліана стоїть на порозі середньовіччя.

Однак скептичній свідомості античного світу потрібен був доказ християнських догматів. Ці обставини зумовили тенденцію до зближення християнства й античної філософії. Особливо яскраво вона виявилась в концепції Августина (354-430 рр.).

Він здійснив те, що було лише накреслено у філософських підходах Тертуліана та деяких інших апологетів: поставив Бога у центр філософського мислення, відтак на багато віків мислення стає теоцентричним.

Вихідна теза Августина: «Розумій, щоб вірити, вір, щоб розуміти», - поставила його в ряд видатних середньовічних філософів. Філософія Августина виникає як синтез християнських та стародавніх доктрин, головною з яких стає неоплатонізм.

Бог, за Августином, постає вищою істотою. Він один чиє існування незалежне, все інше існує лише завдяки божественній волі. Бог – причина існування вічного сущого, всіх його змін, він не тільки створив світ, він постійно його оберігає, продовжуючи його творити. Августин відкидає ідеї, згідно з яким світ, будучи утвореним один раз, далі розвивається сам.

Августин, на відміну від давніх філософів, вважав, що для людини відкритий шлях пізнання. Він започаткував теорію самопізнання засновану на апріорності, тобто наддосвідних істинах, творцем яких є Бог. Ці істини можна пізнати лише за допомогою віри. Підкреслюючи значення почуттів або серця, Августин стверджував єдність віри і пізнання. Віра і розум взаємно доповнюють одне одного.

Подальший розвиток середньовічної філософії пов'язаний з посиленням ролі церкви і релігії як у державних, так і в громадських справах. Сакралізація громадської свідомості призвела до поєднання релігії та філософії. Завданням останньої стає пошук раціональних доказів усього, що проголосила церква, і здійснювався він у релігійних навчальних закладах, монастирських школах. Звідси назва етапу – схоластика (грецьк. «школа», «шкільний»). Суть методу: з протилежних тез, положень «за» і «проти», шляхом виявлення різниці вивести методи для доказу абстрактних і навіть спекулятивних концепцій християнства. Батьком схоластики вважають Іоанна Скота Еріугену (810-877 рр.), який висунув положення, суть якого в тому, що справжня релігія і є справжньою філософією та навпаки.

Розвиток схоластичної філософії поділяється на два напрямки: реалізм та номіналізм.

Реалізм приписує реальне існування лише загальним поняттям.

Номіналізм (від лат. «ім”я»), навпаки, не припускає об’єктивного існування універсалій. Загальне, стверджували номіналісти, існує лише після речей, окрім одиничних речей нічого не існує. Номіналізм проводить лінію Демокріта, відроджує аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об’єктів.

Серед найбільш визначних представників реалізму був англійський архієпископ Ансельм Кентерберійський (1039-1109 рр.). Він проголосив тезу «віра шукає розум». Це означало: Святе Писання показує, що є істина, але не пояснює, чому. Доказ істини слід шукати в існуванні загальних поза чуттєвих сутностей.

Тільки віра в реальність загальних понять, незалежних від свідомості людини, може виправдати перед лицем розуму догмата християнства.

Найвищого розвитку схоластична філософія досягла у ХІІ – ХІІІ ст., коли зростає інтерес до праць античних авторів, особливо Аристотеля. Енциклопедія наук і вся концепція Аристотеля стали основою середньовічної філософії. Усвідомивши марність заборон, Римська курія вирішила поставити під свій контроль процес вивчення спадщини Аристотеля у католицько – християнському трактуванні. За дорученням Папи це завдання було покладено на видатного мислителя Середньовіччя Тому Аквінського (1226-1274 рр.). Його вчення отримало назву томізм.

Розуміння ролі філософії Аквінатом знаходить своє відображення у вченні про буття. Воно створене на елементах вчення Аристотеля, де світ уявляється як система, порядок, згідно з яким все поділено на декілька ієрархічних рівнів. Самий нижчий – нежива природа, над нею стоїть світ рослин і тварин, далі – світ людини, який є переходом до духовної сфери. Найвищий рівень, вершина, перша абсолютна причина, ціль і сенс всього сущого – Бог.

Проблеми людської душі, суспільства, природних та божественних законів, етичні, естетичні, антропологічні проблеми знайшли своє відображення у працях Фоми Аквінського: «Ареопагітик», «Сума проти язичників», «Сума теології».

Філософсько-теологічна доктрина Фоми Аквінського стала квінтесенцією розвитку середньовічної схоластики. Вона по сьогоднішній день залишається філософською основою католицизму у своєму оновленому варіанті неотомізмі.

 

ПИТАННЯ 10. Філософія Відродження та її характерні риси

 

Філософія Відродження (XV – XVI ст.) – сполучна ланка між середньовічною схоластикою і науково – філософським мисленням Нового часу. Це перехідна епоха із суперечливими духовними прагненнями.

Для цього періоду характерна незавершеність, неоднорідність і подвійність теоретичної свідомості. Нове життя вимагало нової філософії, нової моралі, нової ідеології. Тому Відродження означало духовне оновлення людини.

Філософія Відродження переборює схоластику і водночас успадковує багато її характерних ознак.

Із виникненням ренесансної культури змінюється методологічна стратегія мислення; відбувається злам у поглядах на природу: Всесвіт із свідоцтва божественної могутності перетворюється на предмет дослідницького інтересу, міфологема про створення світу з нічого замінюється натурфілософським ученням про нескінченність і несотворимість світу.

Філософія природи, яка тільки починала складатися, у своїх судженнях спиралася на великі відкриття теоретичного природознавства того часу – геліоцентричну систему світу Миколи Коперника. Його праця «Про обертання небесних сфер» перевернула світ. Він замість аристотелівсько-птолемеївської геоцентричної системи світу запропонував свою геліоцентричну систему, кинув виклик всій системі релігійно-схоластичного світогляду, заявив про незалежність наукового пошуку істини від теології і релігійної філософії.

Натурфілософські пошуки характеризувалися такими рисами, як пантеїзм (Бог розчинається у природі) та органіцизм (таке розуміння природи, за яким вона уподібнюється живому організму і розглядається як живе одушевлене тіло).

Найбільш відомими представниками натурфілософії XVI ст. були Джордано Бруно (1548-1600 рр.), Парацельс (1493-1541 рр.), Бернардіно Телезіо(1508-1588 рр.).

Ідеологію Відродження називають гуманізмом, розуміючи під цим прагнення до людяності, створення гідних людини умов життя. Основою нового світогляду стає усвідомлення величі та безмежних можливостей людини, яка постає центром світу, головним предметом наукового пізнання. Виникає антропоцентричний гуманізм, християнський гуманізм та громадянський гуманізм.

Громадянський гуманізм звертає увагу на соціально-етичну та політичну проблематику. Зазнають зміни традиційні погляди на соціум. Здійснюються перші спроби обґрунтування ідеї громадянського суспільства. Найтиповішими є політична доктрина Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.), правова теорія Жана Бодена (1530-1569 рр.), а також утопії Томаса Мора (1478-1535 рр.) і Томмазо Кампанелли (1568-1639 рр.) та ідеї Лоренцо Валла (1407-1457 рр.).

Громадянський гуманізм прагне перетворити суспільне життя на нових засадах. Етика громадянського гуманізму була орієнтована на земне, діяльне життя, в якому служіння суспільству було моральним обов”язком кожної людини.

Християнський гуманізм яскраво був представлений у поглядах Еразма Роттердамського (1469-1536 рр.), який прагнув звільнити християнство від схоластичного догматизму. Однак, філософія Відродження остаточно не відходить від схоластичних стереотипів світорозуміння. Традиційна ідея Бога трансформується в основному у двох напрямках:

1. Бог розчиняється у природі, натуралізується, учення про нього набирає форми пантеїстичного матеріалізму.

2. Бог підпадає під етико – раціоналістичну обробку, і вчення про нього виливається в християнську антропологію Е.Роттердамського.

Значне місце у християнському гуманізмі займає проблема людини, яка розглядається крізь призму освіти, виховання, честі, гідності та свободи.

Релігійні ідеї доби Відродження у концентрованому вигляді були представлені на етапі Реформації, розквіт якого припадає на XVI ст., коли більшість країн Західної Європи переходили до протестантської церкви. Найбільш відомими напрямами стають лютеранство та кальвінізм. Лютеранство утверджує внутрішню релігійну свободу людини з одночасним освяченням її залежності у світському житті. Кальвінізм давав виправдання нормам нової моралі, відстоював своєрідну релігію праці, боротьбу і відповідальність. В цілому, реформаційний рух був направлений проти католицької церкви, її монопольного становища.

Гуманістичний антропоцентризм на перший план висував людину, розглядав її як творця земного буття, що у своїх можливостях підноситься до рівня самого Бога. Людина є найбільш прекрасною істотою, наймудрішою та найсильнішою. Головне призначення її буття у пізнанні і творчій діяльності. Людина – творець своєї власної долі, господар власного життя.

Філософія Відродження стала цінною підвалиною філософських течій Нового часу, оскільки утвердила основу гуманізму – цінність розуму як джерела істини та віри в могутність людської творчості.