Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи та формування засад ринкового осподарства

В Украіні у 90-их роках ХХ ст.

Тема 10.1. Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи

План

1. Радянська економічна система між першою та другою світовими війнами.

- НЕП;

- сталінська індустріалізація та її наслідки;

2. Економіка України в 40 - 90 рр. ХХ ст.

3. Економічна думка першої половини ХХ ст. (О. В. Чаянов, М. Д. Кондратьєв) та складання радянської політичної економії.

 

 

Радянська економічна система між першою та другою світовими війнами.

НЕП в Україні

Воєнні дії, які точилися на території України впродовж семи років, та політика насадження комунізму у 1918 – 1920 рр. завдали величезної шкоди народному господарству. Було порушено економічні зв’язки між окремими районами, підірвано грошовий обіг, зруйновано матеріально-технічну базу важкої промисловості. Загальні збитки оцінювалися в 10 млрд золотих карбованців. У 1920 році в Україні майже припинився видобуток залізної руди, виробництво сталі становило 1,7 %, прокату – 1,8 %, видобуток вугілля – 22 % від довоєнного рівня. У шахтах Донбасу знаходилося 85 млн т заваленого або затопленого вугілля, із 3 269 шахт видобували 893 т, а з 295 тис. шахтарів залишилося всього 147,7 тис. У глибокому занепаді знаходилися основні галузі легкої та харчової промисловості. Із 192 цукрових заводів, що на 1913 р. виробляли 85 млн пудів цукру, працювали лише 76 із загальним обсягом продукції в 4 млн пудів (4,8 % довоєнного виробництва).

Наприкінці 1920 року важка промисловість України й Росії випускала продукції майже в сім разів менше, ніж у 1913 р., товарообіг залізниць зменшився у чотири рази. Чисельність промислових робітників зменшилася наполовину, з’явилася велика кількість безробітних. Голод, епідемії косили десятки тисяч жителів міст. До липня 1920 р. грошова емісія зросла у 60 разів, а ціни у 1923 р. – на 7 200 %.

Радянський уряд продовжував ігнорування об’єктивно існуючих економічних законів. На початку 1921 року приймаються декрети про безгрошовий випуск продукції за картами, безкоштовне надання палива, комунальних та поштових послуг. Починалася підготовка до скасування грошового обігу. Селянство протестувало проти заборони торгівлі й продрозкладки. Для придушення селянських виступів застосовувалися найбоєздатніші частини Червоної армії на чолі з головою Раднаркому УСРР Г. Раковським та командуючим Збройними силами України М. Фрунзе, численні загони ЧК. Господарське становище України значно погіршувалося у зв’язку з катастрофічною посухою 1921 року, яка у 1922–1923 рр. викликала жахливий голод. Хлібний дефіцит в Україні зумовлювався інтенсивним вивезенням хліба за межі республіки. До РСФСР було вивезено 27 млн пудів зерна, тоді, як його дефіцит в Україні становив 25 млн пудів.

Таким чином, економічне становище України на початку 20-х років було вкрай складним. Політика воєнного комунізму призвела до дезорганізації господарських зв’язків, занепаду виробництва, руйнування матеріально-технічної бази промисловості, селянського незадоволення. Нова економічна політика визрівала із самої суті соціально-економічної та політичної ситуації у країні.

Термін “нова економічна політика“ вперше було вжито на Всеросійській продовольчій нараді 16 червня 1921 року, хоча початком її впровадження вважається прийняття 21 березня 1921 року Х з’їздом РКП(б) постанови “Про заміну розкладки натуральним податком”. Вона базувалася на відносно широкому використанні ринкових механізмів і стимулів, її запровадження повинно було врятувати економіку країни від повного розвалу. Концептуальною основою непу був шлях до соціалізму через державний капіталізм. Складовою моделі в економіці була адміні­стра­тивно-ринкова система господарювання.

Як комплекс заходів перехідного періоду, нова економічна політика, включала:

– заміну продрозкладки продподатком;

– використання товарно-грошових відносин;

– формування інфраструктури ринку;

– кооперування трудящих;

– запровадження госпрозрахунку, особистої зацікавленості трудівника у результатах праці;

– тимчасовий допуск капіталістичних елементів в економіку.

Центральною проблемою в розробці та здійсненні нової економічної політики було селянське питання. Виходячи з рішень Х з’їзду РКП(б), надзвичайна сесія ВУЦВК прийняла відповідний закон про заміну продрозкладки продподатком, а Раднарком УСРР 24 травня 1921 р. видав Декрет про його норми й розмір. Загальна сума податку становила 126 млн пудів зерна, замість 180 млн пудів згідно з продрозкладкою. Продподаток визначався як частка від загальної кількості продукції, при цьому враховувалися обсяг врожаю, майнове становище сім’ї, кількість членів у сім’ї тощо. Спочатку розмір продподатку становив 20 % від чистого продукту селянського господарства, а згодом його було зменшено до 10 % врожаю. Надлишок продукції селянин міг продавати державі чи на ринку за вільними цінами. Згідно з Цивільним кодексом, прийнятим у грудні 1922 р., земля проголошувалася власністю держави і не могла використовуватися як об’єкт товарного обороту. Володіння землею допускалося винятково на правах користування. Усе це значно стимулювало сільськогосподарське виробництво.

В Україні формувалася єдина система кооперації (”Плодоспілка”, ”Добробут”, ”Кооптах”; кооперовано 3,1 млн госп. із 5,1 млн). У жовтні 1921 р. з єдиної системи споживчої кооперації було створено машино-тракторні, тваринницькі, насінневі, цукробурякові, меліоративні та інші товариства. Для забезпечення селян посівним матеріалом, робочою худобою, реманентом у 1922 р. було створено акціонерне товариство “Село – допомога” (кредити 400 млн крб., ввезено 20 тис. тракторів), у лютому 1923 р. утворено Всеукраїнську спілку сільськогосподарських кооперативів “Сільський господар“, яка здійснювала всі позиково-продовольчі операції на селі. Упродовж 1921 – 1928 рр. сільськогосподарська кооперація республіки зосередила в собі значну частину товарної продукції сільського господарства: до 37 % планової заготівлі зерна та близько 50 % технічних культур.

Працюючи в нових економічних умовах, селяни підвищували продуктивність праці. У 1921 – 1922 рр. держава отримала 233 млн пудів хліба, у 1922 – 1923 рр. – 429,6; а в 1925 – 1926 рр. – 496 млн пудів. Заготівля яєць зросла у 6 разів, масла – у 3,1 раза. У 1927 р. в Україні обробляли на 10 % більше землі, ніж у 1913 р., а виробництво зерна досягло довоєнного рівня, хоча урожайність залишилася невисокою. Екстенсивний характер землеробства та низька агрокультура, на жаль, знижували товарність зернового виробництва.

Принципи непу в промисловості визначалися “Наказом Ради Народних Комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики“ від 9 серпня 1921 р. та постановою Ради Праці й Оборони від 12 серпня 1921 р. “Основні положення про заходи по відбудові великої промисловості й піднесенню та розвитку виробництва“. В Україні відповідні законодавчі акти були прий­няті РНК УСРР 30 серпня та 21 жовтня 1921 року.

Реформування в галузі промислового виробництва здійснювалося в наступних напрямах:

– поділ підприємств на три групи – державні, орендовані та ті, що підлягали ліквідації;

– переведення державних промислових підприємств на самофінансування та господарський (комерційний) розрахунок;

– впровадження заробітної плати як основної форми винагороди за працю;

– часткова денаціоналізація дрібних (10–12 осіб), кустарних та середніх підприємств (в оренду було здано 5 200 підприємств, на частку приватного сектора припадало 20–25 % виробництва промислової продукції);

– залучення іноземного капіталу у вигляді кредитів, концесій, змішаних товариств тощо (60 % видобутку свинцю й срібла, 85 % марганцевої руди);

– радикальна перебудова системи управління економікою на основі впровадження трестів і синдикатів (75 трестів, серед них“Дон вугілля”, “Південь сталь”, “Південнорудний трест”, “Хімвугілля”, “Скло сода”, “Коксобензол”) та керівництва ними з боку Української Ради Народного Господарства;

– пріоритетний розвиток металургійного виробництва (60 % капіталовкладень) із впровадженням мартенівських печей;

– реалізація плану ГОЕЛРО (Штерівська, Дніпровська, Чугуївська ГЕС);

– створення власної тракторобудівної галузі (Харківський тракторний завод);

– становлення залізничного, морського, автомобільного та авіаційного транспорту.

Реформи в промисловості та сільському господарстві супроводжувалися формуванням фінансової та торговельної системи. Першим організаційним кроком щодо зміцнення фінансової системи було заснування 12 жовтня 1921 р. Державного банку, який мав налагодити грошовий обіг, сприяти розвиткові народного господарства, оволодіти внутрішнім ринком та торговельним оборотом. Т. Сокольников, М. Владимиров та Л. Юровський підготували грошову реформу, сутність якої (1922–1924 рр.) полягала в тому, що на основі закону від 11 жовтня 1922 р. були випущені десятикарбованцеві банкноти – червінці. Один червінець прирівнювався до 7,7 г чистого золота. Крім червінців, в обіг було випущено так звані казначейські білети вартістю 1,5 та 5 крб (1 червінець дорівнював 10 крб казначейських білетів).

Неп був видатним зразком у вітчизняній та світовій економічній історії. У результаті проведених заходів з 1921 до 1926 рр. обсяг промислового виробництва зріс майже втричі, довоєнного рівня сягнуло сільськогосподарське виробництво. Темпи приросту національного прибутку за 1921 – 1928 рр. склали 18 %. До 1928 р. національний прибуток на душу населення зріс на 10 %. Реально знижувалося безробіття. Історичний досвід непу розвіяв уявлення про ринок як систему, що не підлягає регулюванню.

Однак з другої половини 20-х років почали змінюватися головні принципи економічної політики. Неп з її спрямованістю на госпрозрахунок, матеріальні стимули, ініціативу людей почав підмінятися командно-адміністративною системою керівництва. У період хлібозаготівельної кризи 1927–1928 рр. нову економічну політику було остаточно відкинуто.

Україна відбудовувалась швидше ніж Союз у цілому. Але процес йшов однобоко. Командні висоти у вугільній, залізорудній, машинобудівній галузях промисловості належали Москві. Легка і харчова промисловості виготовляли не готову продукцію, а напівфабрикати. Молодий український економіст Волобуєв у кінці 20-х років заявив про колоніальне становище України.

Господарство України в умовах ”сталінщини”

(1929–1941 рр.)

У зв’язку з формуванням 30 грудня 1922 року СРСР поступово запроваджуються необмежена система економічної централізації в управлінні господарством, всесоюзне функціонування транспортної системи, органів обліку матеріальних ресурсів, введення централізованого фінансування. У 1924–1927 рр. до загальносоюзного бюджету українського капіталу відраховувалося на 20 % більше, ніж за часів царизму.

Хлібозаготівельна криза 1927–1928 рр. стала приводом до “зламу непу”. З січня 1928 р. тих селян, які відмовлялися продавати “лишки“ зерна державі, оголошували куркулями. Проти них застосовували репресивні заходи: притягували до суду, звинувачували у спекуляції, конфісковували збіжжя. Це нагадувало прод­розкладку.

Розроблялися надзвичайні заходи, які переростали в політику комуністичного штурму.

5 грудня 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про реорганізацію управління промисловістю“, за якою підприємства, а не трести, оголошувалися основною ланкою управління. Розпочалося здійснення галузевого принципу управління промисловістю. Трести з госпрозрахункових об’єднань перетворилися в органи технічного управління. Промислові підприємства поступово перетворюються у виконавчий орган центрального керівництва. Практично вся велика промисловість України перейшла в підпорядкування загальносоюзних наркоматів. У 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) вперше з 1921 р. проголосив примат плану над ринком. По суті, формувалася командна економіка з найвищим ступенем централізації управління, що повинна була стати фундаментом тоталітарного режиму. Розпочався перехід від річного планування у формі контрольних цифр до перспективного.

Реалізовуючи рішення XІV з’їзду партії (1925 р.), Радою Праці й Оборони було прийнято рішення розробити перспективні плани окремих галузей на п’ятирічний період, а в 1927 році економісти почали розробку першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства (1928 – 1932 рр.). Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв’язку зі взятим курсом на форсовану індустріалізацію, – це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Не маючи можливості отримати іноземні позики, а також через відсутність внутрішнього капіталонагромадження, Сталін та його оточення почали швидкими темпами розвивати важку промисловість за рахунок ”перекачування” в неї коштів, що нагромадилися в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та інших галузях.

Перший п’ятирічний план був найсприятливіший для України. Вона отримувала понад 20 % загальних капіталовкладень. 400 із 1 500 промислових підприємств планувалося побудувати в Україні. Гордістю вітчизняного енергетичного будівництва став Дніпрогес у Запоріжжі, найбільша на той час гідроелектростанція в Європі, що була збудована у 1932 році зусиллями 10 тис. робітників. Виробництво електроенергії в Україні зросло з 1 244 млн кВт у 1928 р. до 3 158 млн кВт у 1932 році. У Донбасі було побудовано 53 нові шахти, 12 доменних та 24 мартенівських печі. Споруджувалися три нові гіганти світового значення – “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”. Перший чавун ці новобудови дали у 1933–1934 рр. З 1932 р. в Україні формується електрометалургійне виробництво. Високоякісну інструментальну сталь випускає “Дніпроспецсталь”. Швидкими темпами створювалося трубопрокатне виробництво та кольорова металургія. Значна частина капіталовкладень направлялася на розширення та реконструкцію діючих підприємств. У цілому обсяги продукції машинобудування та металообробки за першу п’ятирічку зросли у 4,5 раза. 1 жовтня 1931 року став до ладу ХТЗ, який до кінця 1932 р. дав країні 16,8 тис. тракторів. Реконструйовані Луганський паровозобудівний завод, машинобудівні заводи в Одесі, Миколаєві, Херсоні. В Одесі стали до ладу: завод газогенераторів, верстатів, холодильних машин. Розпочалося будівництво КРАЗу. У харчовій промисловості виникли нові галузі – молочна, маргаринова, маслообробна, комбікормова, хлібопекарська. У 1932 р. почали випускати продукцію Херсонський консервний завод та трикотажніфабрики Києва, Харкова, Одеси. Однак розвиток легкої промисловості значно відставав від важкої, а попит постійно випереджав виробництво товарів широкого вжитку.

У другій п’ятирічці в Україні будується лише 1 000 заводів із 4 500 запланованих по країні, у третій – 600 із 3 000.

Незважаючи на успіхи індустріалізації та перетворення України з аграрної в індустріальну державу (виробничі потужності майже як у Франції, друге місце після Німеччини у Європі по виплавці чавуну, третє місце після Німеччини та Англії за виробництвом сталі, четверте місце у світі за видобутком вугілля), рівень розвитку командної економіки залишався невисоким порівняно з передовими країнами світу. Перші три п’яти­річки виконано не було.

Збігаючись із загальносоюзними тенденціями, індустріалізація України мала власні особливості:

– вкладення значних коштів на початковому етапі;

– виконання планів із будівництва нових промис­лових об’єк­тів;

– нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу;

– виникнення у промисловості нових енергомістких галузей виробництва;

– активне витіснення приватного сектора економіки;

– зростання питомої ваги важкої промисловості (68,7 % у 1926 р. та 92,5 % у 1938 р.);

– нерівномірне формування промислового потенціалу країни;

– централізація виробництва;

– група галузей промисловості А (виробництво засобів виробництва) переважає групу Б (виробництво предметів споживання); добробут людей не зростає.

XV з’їзд партії вже у 1927 р. ухвалив курс на колективізацію сільського господарства. Спочатку цей процес здійснювався на добровільній основі і йшов повільно із-за пасивності селян (3,4 млн подвір’їв до к. 1929 р.). Переходом до політики суцільної колективізації у 1929 р. покладено початок кардинальних змін у сільському господарстві. У центрально-чорноземних районах степової України колективізація повинна була завершитися до осені 1931 р., на Лівобережній Україні – до весни 1932 р., а в інших районах – до 1933 року. Основними формами об’єднання стали – сільськогосподарські артілі (пізніше колгоспи) та держав­ні радгоспи. 1930рік був проголошений Сталіним роком “великого перелому“ і “ліквідації куркульства як класу“. Норма розкуркулювання становила 5 – 7 % від загальної кількості селянських подвір’їв. До сер. 1930 року було розкуркулено понад 320 тис. господарств, а їхнє майно (на суму 115 млн крб.) передано у фонди колгоспів. Селянство чинило опір проведенню цієї політики. Лише з січня по червень 1930 р. в Україні було вчинено 1 500 терактів проти представників радянської влади. Протягом 1930 р. з України було депортовано не менше 100 тис. селянськихродин. За роки колективізації було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств і, по суті, знищено селян-власників. За 1929–1934 рр. загинуло майже 150 млн голів худоби, вартість якої набагато перевищувала цінність побудованих фабрик і заводів.

У 1931 році темпи колективізації в Україні були подвоєні і в основних сільськогосподарських районах вона була завершена. Для українських селян у грудні 1932 року було введено так званий “внутрішній паспорт“, що позбавляв їх можливості без дозволу місцевої влади переселятися до міста. Насправді паспортів вони не отримували, а перетворювалися на державних кріпаків, отримуючи мізерну плату в трудоднях.

Наслідком насильницької політики радянського уряду став жахливий голод 1932–1933 рр., який супроводжувався геноцидом проти українського народу. Це була одна з найбільших трагедій в історії України, за даними вчених, від 3,5 до 8 млн осіб загинуло.

По суті, в 30-х рр. у СРСР була створена табірна економіка східного деспотичного зразка (“держаний соціалізм“).

Ця система мала такі характерні риси:

– опора на природні виробничі сили, екстенсивна експлуатація живої праці та природних ресурсів;

– домінування колективних видів “загальнонародної, держав­ної” власності;

– застосування терору та репресій як елемента позаекономіч­ного примусу до праці;

– напівнатуральне військово-автократичне господарство;

– повне одержавлення виробництва та ліквідація приватної власності.