Гуннар Мюрдаль, Пітер Друкер, Алвін Тоффлер, Д. Белл).

Глобалізація — це вільне переміщення капіталу, його повне панування. Він набуває характеру планетар­ного явища.

Панування капіталу в гло­бальному масштабі утверджує практично єдину мету — одер­жання прибутку, особистого грошового інтересу. Гроші стають мі­рилом людських досягнень. Кожен прагне до реалізації своїх власних інтересів, ставка робиться винятково на приватний інтерес.

Це нове, породжене глобалізацією, панування капіталу поро­дило і моральну кризу. Саме це ми бачимо в концепції представника Чикагської школи Ф. Хайєка. Соціальне, — говорить Хайєк, — мені невідо­мо. Отже, соціальна справедливість — багатовікове, вистраждане в умовах індустріальної технологічної революції бажання — ви­явилося поза межами ринкових відносин у фазі утвердження в планетарному масштабі. Змінюється механізм ринкових відно­син, у торгівлі з’явилися супермаркети й інтернет-торгівля, немає підприємця — господаря невеликої крамниці.

Кардинальні зміни відбуваються у фінансовому капіталі. Гло­балізація здійснюється в умовах, коли світ ділиться на центр (трилітаризм) і пе­риферію. Центр — США, Європа, Японія, а периферія — країни, що розвиваються, у тому числі і більшість країн пострадянської системи. Разом з тим, розподіл цей умовний, оскільки “азійські тигри” змог­ли вирватися з цієї периферійної групи. Серйозну заяву на вихід роблять Китай, Індія, Бразилія, Мексика тому в перспективі центр може перемісти­тись і у ці країни.

У 1960-ті роки виникає конгломератний бум — прояв ролі фі­нансового капіталу, що постійно змінюється. Особливістю конгломератного буму є злиття прибуткових компаній (з розрахун­ку прибутковості акцій) у формі купівлі. Таке злиття не було обумовлено техно­логічно-технічними причинами. Організуючим мотивом став до­ход на акцію. Фінансовий капітал починає виступати у формі прямих, портфельних інвестицій, інвестицій корпорацій, а також хеджевих фондів і інвесторів з фінан­совими засобами інших людей. Ці останні працюють на ринках, де, якщо ціни активів зростають, вони інвестують, і навпаки, як­що ціни падають, вилучають інвестиції. Це породжує нестабіль­ність — “стадну поведінку”: у разі настання обвалу може статися катастрофа.

На глобальних ринках величезна перевага МНК і фінансових інститутів центру, периферія ж — на задньому плані. Це призводить до того, що вирватися з “кола бідності” для більшості країн практично неможливо. Міжнародний фінансовий капітал став відігравати вирішальну роль у долі окремих держав. Прірва між багатими і бідними країнами розширюється. Поряд з національними, соціальними суперечностями, панування фінансового капіталу породило між­народну соціальну суперечність — антиглобалістський політич­ний рух — серйозну загрозу міжнародній безпеці. Це відповідним чином відобрази­лося й у соціально-економічних концепціях.

Панування капіталу в умовах вільного його переміщення при­звело до того, що економічна стійкість урядів піддалася трансформа­ції. Якщо в 50—60 - х ХХ ст. роках переважали теорії про “держа­ву загального добробуту”, породжені політикою перерозподілу національного доходу через податкову складову економічної по­літики, то вільний рух капіталу породив офшорні зони, прихову­вання коштів від оподатковування, а це свідчить, про те, що уряди в даний час поставлені в дуже скрутне становище щодо реалізації своїх соціальних про­грам (Англія, Франція, Німеччина, Швеція, Австрія).

Взаємозв’язок національного і глоба­льного відображає специфіку національних умов для процвітання міжнародного фінансового капіталу.

Глобалізація фінансового капіталу випробувала концепції рів­новажного розвитку ринкової економіки на основі ліберальної економічної політики. Класична і неокласична економічні теорії спиралися на раціональну основу пізнання, на досконалість знань. Але вже Хайєк стверджує, що абсолютне знання на основі сучасної інформації не існує і неможливе, а отже, рівноважного стану не можна досягти і в умовах централізованої економічної системи, і тому тільки ринок може з найменшими витратами уникнути втрат від асиметрій, що виникають. Хоча Пригожий (брюссельська школа) стверджує, що саме хаос породжує поря­док. Але це означає, що теорія “економіки раціональних очіку­вань” повинна стати надбанням історії економічних учень.

Глобалізація, збільшивши простір і глибину фінансових рин­ків, нестабільність не ліквідувала, а породила умови безупинної нестійкості. Якщо в 1930-х роках Кейнс порівнював ситуацію на фінансових ринках з конкур­сом красунь, то в умовах глобалізації, коли величезні суми вільно пересуваються по планеті в умовах геополітичної нестабільності, розбалансованість валютних курсів, процентних ставок стають повсякденністю.

Одним з виявів інформаційної технологічної революції є сфера комунікації. Саме тут відбувається якісне фантастичне зростання. Сорос зробив ви­сновок: “Отже, саме мобільність капіталів, інформації і підприєм­ницьких мізків — вирішальні фактори економічної інтеграції”.

У цих складних, суперечливих умовах відбувається повернен­ня в економічну теорію й економічну політику монетаризму.

Дві підсистеми глобальної економіки — центр і периферія — поро­дили неминучість зростання ролі трансакційних витрат. Вони на­бувають міжнародного характеру. Конвертація національних ва­лют стає масовою. Валютні курси нестабільні, вони залежать від багатьох, не тільки економічних, а й політичних, соціальних і психологічних факторів. Вибір економічної полі­тики може обумовити величезні грошові втрати. Тому поява но­вої інституціональної економічної теорії — продукт епохи.

Одним з перших науковців, який розпочав дослідження міжнародної економічної інтеграції, став Нобелівський лауреат Гуннар Мюрдаль (1898 – 1987). У своїй праці “Світова економіка. Проблеми і перспективи ” (1956) він дає теоретичне обґрунтування та практичні рекомендації щодо зміцнення економічних зв’язків між розвиненими країнами та державами, що розвиваються, з метою згладження конфлікту між ними. На його думку, процес національної інтеграції дедалі більше викликає потребу у міжнародній інтеграції, але водночас значною мірою посилює труднощі її здійснення.

“Економічна інтеграція“, за Мюрдалем, – це здійснення ідеалу рівності можливостей, проголошеного Заходом (високорозвинене господарство, яке раціонально організоване та свідомо регульоване суспільством). У промислово розвинених країнах досягнуто високого ступеня національної інтеграції. Це відбулося внаслідок втручання держави в економічне життя. Проте всесвітня економічна інтеграція відсутня. Більше того, зазначає автор, національна інтеграція у розвинених країнах призвела до посилення “міжнародної дезінтеграції“, основним проявом якої є зростання економічної нерівності між індустріально розвиненими та слаборозвиненими країнами.

Міжнародна економічна інтеграція можлива, якщо буде створений“базис економічної солідарності”. Міжнародні економічні зв’язки мають і можуть регулюватися засобами політики. Відсутність свідомого регулювання неминуче потягне за собою подальше поглиблення дезінтеграції і навіть може спричинити світовий конфлікт. Концепція міжнародної економічної інтеграції ґрунтується на аналізі кумулятивного причинного зв’язку. У його основі лежить існування такої взаємозалежності всіх факторів у соціальній системі, при якій будь-які зміни певного фактора викликають зміни інших факторів. Завдяки процесу взаємодії вся система отримує імпульс до руху в напрямі початкової зміни, але разом з тим заходить значно далі. Принцип кумулятивного розвитку висуває на перший план такі процеси, які, розпочавшись, створюють умови для подальшого розвитку. Ідеал Гуннара Мюрдаля – повне об’єднання всіх народів земної кулі. При цьому не обов’язково змінювати основи суспільного устрою та форми власності.

У другій половині XX ст. у ході наукових досліджень сформувалися теорії трансформації економіки та суспільства. Особливий вплив на їхній внутрішній зміст мала наукова діяльність Пітера Друкера. Саме після опублікування його праці “Нове суспільство: анатомія індустріального ладу” (1949) з’явилися терміни – “глобальна промислова революція”, “друга промислова революція”, “індустріальне суспільство”.

Він створив нову науку – менеджмент, теорію організації і розвитку гнучкого, швидкого, перебудовного, ефективного та динамічного виробничого колективу великої корпорації, в основі якої лежить не фактор виробництва, а фактор продуктивності.

Корпорації, які застосували науковий менеджмент, завоювали довіру бірж та банків, отримали доступ до фінансових ресурсів усього світу та створили філіали свого масового виробництва у десятках країн і сотнях галузей. Тобто Друкер показав, що сформувався новий тип корпорацій – антимонопольний, які швидко перекидають свої капітали із галузі в галузь, із країни у країну і ламають монополістичні бар’єри між галузями.

У дослідженнях – “ Майбутнє індустріальної людини” (1942), “Теорія корпорації” (1946), “Епоха розриву поступовості” (1969), “Невидима революція” (1976), “Управління у бурхливий час” (1980), “Менеджмент в епоху змін” (1980), “Інновація і підприємництво” (1985), “Нові реалії” (1989), “Посткапіталістичне суспільство” (1993), Пітер Друкер розробив:

1) концепцію промислового перевороту, в основі якої лежить презумпція стихійного розвитку масових ринків в економічно лідируючих країнах за рахунок розширення зайнятості у трудомістких потоково-конвеєрних процесах галузей масового виробництва з високими заробітками працюючих та розширення споживацького кредиту сім’ям із зростаючими потребами (автомашини, котеджі, побутова техніка, товари тривалого користування тощо);

2) теорію суспільства знань. Нова економіка визначається як “економіка знань“, а сама галузь, яка виробляє і розповсюджує інформацію, як “індустрія знань”, а все суспільство – як “суспільство знань”. Саме знаннями, а не фігуруючими у традиційних моделях факторами виробництва створюється продуктивність. Нового працівника вчений називає knowledge worker, тобто “розробник знань” (причому кожний такий професіонал у межах своєї компетенції має бути “керівником”, що ухвалює рішення). Статус, функції та становище цього робітника є центральною проблемою всього суспільства. Гарантія його зайнятості – уміння швидко перенавчатися; його створила масова 12-річна школа, але з новими завданнями вона вже не справляється;

3) теорію великого і хворого суспільства. Різко критикується бюрократія. Основним завданням, яке необхідно вирішувати, є розрив зростаючого зрощення держави з великими корпораціями. “Роздута” держава, що перевантажена “чужими функціями”, – це слабка і хвора держава, яка розбазарює ресурси та загрожує свободі підприємця. Основним завданням такої держави є приватизація своєї власності і допомога стати на ноги незалежним суспільним і приватним організаціям і фірмам, що керують нею. Бізнес, у розумінні Друкера, це єдиний соціальний інститут, який безперервно “виробляє” інновації і потребує для цього знань. Саме приватизація стала основою діяльності консервативних урядів 80-х років XX ст. Друкер вважав, що у світі немає суспільства, яке не мало б достатнього капіталу. Бідність – це невміння керувати державою, чого не хочуть визнавати урядовці. Успіху добивалися країни, які не відгороджували свою економіку від ТНК (транснаціональних корпорацій), а вкладали п’ять одиниць капіталу на кожний долар, який інвестувався ТНК у свої місцеві філіали. Тоді знаходилися ще в кілька разів більші засоби для розвитку місцевої економіки. А модні моделі макроекономіки, не враховуючи цього, зумовлювали заходи, які дезорганізовували розвиток економіки;

4) теорію суспільства найманих робітників, що систематизовувала причини “турбулентних часів”, які настали у 80-х роках XX ст., після чвертьвікового спокійного післявоєнного розвитку. До основних причин нерівномірності економічного розвитку, зокрема і в США, учений відносив те, що:

– у зв’язку із розвитком пенсійних фондів робітники колективно, по суті, стали власниками акціонерного капіталу;

– від 80 до 95 % національного продукту економічно розвинених країн виплачується у формі зарплати, утримань та пенсій, зароблених працею за наймом;

– фактично виникло право власності робітника на його робоче місце (особливо це проявилося у довічному збереженні робочого місця в Японії);

– у випадку безробіття дохід робітника гарантується впродовж майже двох років;

– “центром ваги” нового середнього класу стала зростаюча маса технічно і професійно освічених людей, які зайняли місця спеціалістів і управлінців;

– ті, що працюють за наймом, не усвідомили свого становища власників, їхня власність не дає їм влади;

– знання спеціаліста не дають йому дійсної відповідальності через централізацію прийняття рішень;

– державні рішення стають все більше демагогічними, безвідповідальними та інфляційними;

5) теорію інновацій економіки та підприємницького суспільства. Основною рисою інноваційної економіки нового технологічного способу виробництва 90-х років XX ст. стала розробка ідей, які руйнують попередні рішення, товари, послуги і виробництво:

– зростання економіки стало результатом безперервних інноваційних змін та потрясінь;

– поступове створення у провідних країнах світу верстви середнього підприємництва, в основному за межами промисловості;

– нові способи менеджменту забезпечують корпораціям мак­симізацію доходу;

– інноваційна економіка забезпечила створення галузі “високих технологій”;

– сформувалася галузь безприбуткових суспільних підприємств з високою часткою тимчасової праці (по 2–5 годин на тиждень);

– відбувається реорганізація галузей економіки навколо виробництва знань і реструктуризація всієї економіки країни навколо сфери виробництва інформації;

– основним напрямом розвитку праці є її інтелектуалізація, а основною формою інвестицій – витрати на виробництво і поширення знань. Застосування знань у виробництві самих знань – це і є “новою технологією”;

– основною формою власності є інтелектуальна власність, яка структурує суспільство та визначає його розвиток;

– передбачуваність та сприяння довгостроковим інвестиціям основне завдання системи оподаткування;

– загрозою для економіки знань є мілітаризм та військові витрати;

– розвиток поряд із мікро- та макроекономікою метаекономіки, що враховувала б вплив таких потужних неекономічних факторів, як демографія, освіта, нові технології, тип психології людей, рівень культури тощо.

За Друкером, підприємницьке суспільство (або “суспільство знань”, “інформаційне суспільство”, “плюралістичне суспільство організацій”, “суспільство найманих власників”) формується разом та у взаємодії з підприємницькою економікою і має такі особливості:

– соціальні інновації безперервно перебудовують відносини між людьми та організаціями, а також між людьми та державою;

– масова громадянська та нова демократія формується в умовах розвитку т. з. четвертого сектора, де добровільна праця ґрунтується на почутті обов’язку;

– робочі місця перестали бути рідкістю, що зміцнило віру людей у себе, їхню незалежність та терпимість;

– основним соціальним конфліктом даного суспільства є протиріччя між високооплачуваною працею, підготовленою знаннями, і низькооплачуваною працею, недостатньо підготовленою;

– потреба у забезпеченні прав меншин;

– розвиток “соціальної екології” – застосування менеджменту та інновацій для всіх сфер життя людини.

Важливий внесок у розвиток теорії трансформації економіки та суспільства зробив професор шести американських університетів Алвін Тоффлер (п. 1928). У працях “Шок майбутнього” (1970), “Зіткнення з майбутнім” (1979), “Споживчі культури” (1973), “Доповідь про екоспазм” (1975), “Третя хвиля” (1980), “Адаптивна корпорація” (1985), “Перерозподіл влади” (1990), “Створюючи нову цивілізацію: політика в суспільстві “третьої хвилі” (1995) Алвін Тоффлер розробив:

1) теорію “розриву з минулим”. Учений доводить, що економічні потрясіння 70-х років XX ст. – це не просто “друга промислова революція” або перехід до “економіки послуг”, а значно більше – народження принципово нової, невидимої людям цивілізації, що змінює основи їхнього буття. На очах змінюються всі структури економіки та суспільні інститути, примушуючи людей безперервно перекваліфіковуватися. Цей “ефект акселерації”, який прискорює потік нових ситуацій і відносин, проходить через свідомість, перебудовуючи її, змінює поведінку людини, яка чинить їй опір.

Критикуючи технократію корпорацій за некритичне впровадження нових технологій, Тоффлер захищає потребу контролю суспільства за розвитком техніки. У самій корпорації на зміну тех­нократії і бюрократії приходить “адхократія”, тимчасові струк­тури спеціалістів, які керують окремими проектами. Таке відродження підприємництва всередині корпорацій підвищує їхню пристосованість до нового, але ще більше загострює проблему адаптації для населення.

Тоффлер також показує зростаюче панування ризику та невизначеності, які роблять неможливими великі та довготривалі капіталовкладення у кожне робоче місце, тому що безперервний розвиток нових знань – це загибель для такого “застиглого” у металі “автоматизованого” капіталу. Він бачить, що інновації як руйнівне вторгнення майбутнього, що формує елементи цієї нової цивілізації, виникають не лише у високотехнологічній промисловості, але й у всіх сферах життєдіяльності людини, що саме вони приводять людину у шоковий, стресовий стан, примушують самостійно вирішувати проблеми, що раніше ніколи не виникали;

2) теорію “третьої хвилі” та “зрушення влади”.

“Третя хви­ля” (розвиток інтелектуальних технологій та можливостей територіальної децентралізації масової інтелектуальної праці, розвиток домашньої праці спеціалістів, об’єднаних у колективи системами електронного зв’язку) докорінно змінила основні цивілізаційні принципи та призвела до виникнення принципово нового типу технології, яка відповідає соціальним та екологічним критеріям. Економіка майбутнього – це “постсервісна економіка”, експериментальне виробництво, а її основні галузі – виробництво електронної техніки, космічні програми, використання глибин океанів, біоіндустрія. Майбутнє – це суперіндустріалізація, тобто продукт величезних капіталів та “адаптованих” ТНК.

У 90-х роках XX ст. Тоффлер дещо коригує свої уявлення:

– у міру розвитку сервісної та інформаційної економіки багатство втрачає натуральну форму, ним стає знання, як “символічний капітал”, невичерпний та загальнодоступний;

– влада знання прийшла на зміну владі капіталу, тому основним методом створення багатства стає “суперсимволічна система”, яка ґрунтується на застосуванні інтелекту та інформаційних технологій;

– починає переважати гнучке здешевлене дрібносерійне виробництво, що йде на зміну масового виробництва, але вимагає вдосконалень та кваліфікованої робочої сили;

– успіх великих корпорацій все більше залежить від розвитку “підприємницької економіки” (ініціативи дрібних децентралізованих колективів) всередині самих корпорацій;

– засобом обміну стають електронні гроші, тобто інформація закладена в електронних картках;

– новий тип робітника – це ініціативна людина творчої праці, знання якої, тобто його засоби виробництва, дозволяють приймати рішення;

– пролетаріат (люди фізичної праці), оволодіваючи знаннями та безперервно вдосконалюючись, поступово перетворюється в “когнітаріат” (“золоті комірці“);

– складається глобальний виробничий процес створення суспільного багатства, який зустрічає нерозуміння та жорсткий опір націоналістів, які захищають старі форми виробництва.

Важливий вклад у наукові дослідження та формування теорії трансформації економіки і суспільства внесли Д. Белл (“Прихід постіндустріального суспільтсва“ – 1973), Дж. Несбіт та П. Абурден.