Специфіка, структура вільного часу.

За своєю сутністю соціальний час є об'єктивними відносинами доцільної діяльності людини. Робочий і неробочий час, у тому числі вільний час, – основні сфери життєдіяльності людини, об'єктивні міри її суспільного буття, які становлять структуру соціального часу, їх взаємодія підпорядкована закону доцільного розподілу відповідно до сукупних потреб суспільства. Суть розв'язання проблеми єдності часу і діяльності полягає саме в тому, щоб і діяльність, і час вимірювалися і виражалися одне через друге.

Робочий та позаробочий час, зокрема, вільний, що становлять структуру соціального часу, виражають всезагальний характер відносин необхідності і свободи. Кожен із зазначених компонентів структури соціального часу утворює відносно самостійну сферу життєдіяльності зі своїм особливим змістом, своєю специфікою, цілеспрямованою активністю. Вільний час можна визначити як частину соціального, у тому числі позаробочого часу, яка вивільнена від невідкладних справ і є «часом свободи», простором вільної діяльності і вільного розвитку особистості.

Вільний час ми називаємо вільним тому, що:

– це час вільний від трудових обов’язків;

– він належить самій людині, яка може за певних умов відносно вільно розпоряджатися ним за своїм бажанням;

– при його використанні людина має можливість змінювати величину конкретних витрат часу і черговість видів діяльності, порядок задоволення тих чи інших потреб;

– на відміну від вільного часу, решту часу людини можна було б назвати «не вільним часом».

У невільній частині позаробочого часу можна виділити три групи витрат вільного часу:

– час для задоволення фізіологічних потреб;

– час, що пов’язаний із роботою на виробництві чи підприємницькою діяльністю;

– час для домашньої праці та інших побутових потреб.

Важливим напрямком досліджень в соціології вільного часу є виявлення особливостей вільного часу суспільства, соціальної групи й особистості, що дає змогу повніше розкрити діалектику розвитку вільного часу, суперечностей, які виникають у процесі його планування.

Вільний час суспільства – це загальна кількість вільного часу індивідів плюс робочий час працівників галузей, де створюються умови для використання індивідом свого вільного часу.

Вільний час соціальної групи характеризується загальною спрямованістю в його використанні, спільністю занять та інтересів. Величина його складається з індивідуальних затрат вільного часу. Доцільно розрізняти вільний час робітників, селян, службовців, інженерно-технічних працівників, студентів, учнів та інших категорій населення (домогосподарок, пенсіонерів тощо).

Особистий вільний час знаходиться у розпорядженні людини, однак він пов’язується із вільним часом соціальної групи і напрями його освоєння залежать як від належності особи до даної соціальної групи, так і від рівня соціалізації, розвитку особистості, від її соціально-психологічних особливостей. Вільний час дає людині змогу не лише накопичувати нові знання й сили для включення у свідому діяльність, а й розвивати свої здібності у професійній сфері, яка може бути пов’язаною не тільки з конкретним підприємством, але й з індивідуальною трудовою діяльністю, що може здійснюватися і дома.

Цінність вільного часу для особи змінюється протягом життя залежно від віку, рівня самосвідомості, досягнутих життєвих результатів та ін.

Особливе місце в соціології вільного часу посідає проблема класифікації (групування) видів діяльності у вільний час. Її здійснення можливе, передусім, на таких принципах як: залежність способів використання вільного часу від виробничої діяльності людини; несхожості завдань і функцій робочого і вільного часу; значущості й цінностях тих чи інших видів діяльності для життя людини й суспільства.

Головна вимога до класифікації видів діяльності – не протиставлення їх один одному, оскільки вони є об'єктивно необхідними з огляду на вільне волевиявлення особи. Однак різні види діяльності у вільний час нерівноцінні і багато в чому непорівнянні.

У процесі класифікації занять у вільний час слід зважати на те, що дві найважливіші його частини – дозвілля і «більш піднесена діяльність» – близькі, однак не рівнозначні.

Дозвілля – це час, протягом якого люди займаються переважно відновленням фізичних, розумових та психічних сил, що витрачено у сфері праці, хоч і в побуті поняття «дозвілля» вживається як синонім вільного часу.

До часу більш піднесеної діяльності слід віднести час на заняття, які найбільшою мірою сприяють розвитку істотних сил особи, її вдосконаленню, хоч вони теж можуть входити у дозвілля та облагороджувати і збагачувати його.

Однією з найважливіших категорій соціології вільного часу є «культура вільного часу». Це не що інше, як проблема змісту вільного часу, спосіб і міра його якісного освоєння з огляду на реалізацію і збагачення людських сутнісних сил. Основу культури вільного часу становить свідома вільна творча діяльність особистості, яка розвивається духовно і фізично.

Основою культури вільного часу є культура праці людини. Розвиток культури праці має сприяти раціональному використанню не лише робочого, а й вільного часу, виникненню потреби, наприклад, у безперервній освіті, підвищенні кваліфікації, науково-технічній творчості тощо.

На культуру вільного часу впливає спрямованість інтересів особи, що детерміновані задоволеністю життям, рівнем освіти, загальною культурою, віком, соціальним становищем, а також особистісним ставленням до вільного часу, до різних видів діяльності в його сфері. Культура вільного часу визначається і таким складним духовним явищем, як естетична культура особи, яка включає до себе три найважливіших елементи: естетичну свідомість, естетичне виховання, естетичну діяльність. На якість культури вільного часу сьогодні значно впливає погіршення життєвих стандартів людей.

Вільний час може характеризуватись як кількістю видів діяльності індивіда, так і інтенсивністю цієї діяльності. Використання у соціологічному аналізі вільного часу таких категорій, як «дозвілля», «час більш піднесеної діяльності», «ритм», «частота занять», «поширеність занять», «культура вільного часу» тощо, дає змогу подолати структурний підхід до особи, обмеженість статистичних методів її пізнання, які не можуть дати вичерпної відповіді на питання про механізм розвитку особи. Діахронний підхід в його органічній єдності із структурним підходом стає сьогодні в соціології необхідною, суттєвою стороною методу пізнання, що дає змогу глибше зрозуміти діалектику розвитку особистості.

У соціології вільного часу актуалізується питання регулювання та організації вільного часу. Регулювання вільного часу має об'єктивний характер, є складовою частиною організації життя суспільства і людини. Проте коли завдання регулювання та організації робочого часу порівняно широко розглядається у науковій літературі, то проблеми регулювання і організації вільного часу є порівняно новими.

Регулювання вільного часу можна визначити як процес цілеспрямованого впливу на нього з метою розширення меж, створення умов для вдосконалення його структури і змісту відповідно до постійно зростаючих виробничо-технічних і соціальних вимог до людини.

Регулювання вільного часу має бути обґрунтованим, враховувати наявні ресурси і реальні можливості, ґрунтуватись на таких принципах, як диференційованість, послідовність, спадкоємність і безперервність, скоординованість, всебічність, планомірність та ін.

При цьому слід розрізняти вільний час, який регулюється суспільством (соціальними інститутами) та особистістю (саморегулювання). Методологічною основою такого поділу є два взаємозв'язані критерії: форма організації вільного часу і характер самої діяльності у вільний час.

У соціологічній літературі виділяються три рівні регулювання вільного часу:

– адміністративний, або авторитарний, що ґрунтується на примусі, зовнішньому авторитеті, нав'язується людині ззовні, навіть якщо її бажання або інтереси суперечать тому, що від неї вимагають;

– стимулюючий – ззовні нав'язана людині діяльність (поведінка) поєднується з частковим використанням її інтересів, проте, коли належна діяльність (поведінка) ще не стала для людини її внутрішнім переконанням, потребою. Це свого роду «соціальний контроль», який використовує усі важелі впливу на регулювання діяльності людини у вільний час;

– мотиваційний – регулювання використання вільного часу через внутрішні інтереси і переконання особи.

Усі ці рівні взаємозв'язані, рідко бувають у чистому вигляді. Співвідношення між ними залежить від конкретних умов, «ситуації регулювання». Найбільш прийнятним є третій рівень регулювання.

З'ясовуючи культурно-дозвіллєві пріоритети населення, соціологи виявили не лише традиційні, що сформовані у минулі десятиріччя запити різних груп населення, а й інноваційні, які свідчить про істотні зміни у структурі вільного часу, загострення потреби в рекреації, соціальній адаптації, просвітницьких мотивах тощо.