Тема: Структура моральної свідомості

План:

1. Структура моральної свідомості.

2. Добро і зло як провідні поняття моральної свідомості й

категорії етики.

3. Справедливість, обов’язок, відповідальність.

4. Сенс життя і щастя.

5. Совість, гідність, честь.

 

1. Структура моральної свідомості.

Моральна свідомість – складний, суперечливий феномен духовної культури, що має свої рівні, форми, структуру. Вона функціонує на двох рівнях – емоційно-почуттєвому та раціо­нально-теоретичному, які існують у взаємодії, єдності, допов­нюючи один одного.

За походженням і змістом моральні почуття є соціальни­ми, вони формуються і розвиваються тільки в суспільстві у процесі взаємодії соціальних індивідів за допомогою вихован­ня і самовиховання. Культура моральних почуттів є виражен­ням міри моральної розвинутості особистості, її здатності до морального резонансу (милосердя, співчуття, співпереживан­ня) і виявляється у вчинках, культурі поведінки. Почуття, пе­реживання є основою мотивів, ідеалів, оціночних уявлень, ціннісних орієнтацій. Цей рівень пов'язаний з реакціями осо­бистості на стосунки між людьми. Реакції виявляються у по­чуттях симпатії, антипатії; любові, ненависті; довіри, недо­вір'я; обов'язку, відповідальності; національної гордості, космополітизму; гідності, вимогливості; егоїзму, альтруїзму тощо.

Раціонально-теоретичний рівень моральної свідомості виражається у системі моральних знань, перш за все, етичних, про норми, принципи, ідеали, оціночні судження, поняття, у яких теоретично обґрунтовується моральність та її елементи. Своїм змістом цей рівень моральної свідомості дає уявлення про те, якою має бути дійсність відповідно до потреб суб'єкта.
Головними компонентами індивіду­альної моральної свідомості є моральні почуття обов'язку, совісті, гідності, справедливості тощо – що у сукупності складають емоційно-почуттєвий рівень. Раціонально-тео­ретичний пов'язується з системними знаннями, уявленнями про поняття, їх зміст, взаємозв'язок, наприклад, про добро, зло, щастя, сенс життя, справедливість, відповідальність, що дають уявлення про моральні цінності взагалі і вищі зокрема. Почуттєвий і раціональний рівні індивідуальної моральної сві­домості є основою моральних переконань. Важливою її скла­довою є воля, що концентрує зусилля особистості, перетворює індивіда на активного суб'єкта і переводить переконання, ба­жання, цілі у конкретні дії, вчинки. Індивідуальна моральна свідомість у єдності почуттєвого, раціонального і вольового складників формується у взаємодії з суспільною моральною свідомістю у повсякденній моральній творчості.

Суспільна моральна свідомість, носієм якої є суспіль­ство, акумулює не тільки і не стільки моральну практику су­часників, а значною мірою використовує досвід минулих по­колінь та історичних епох, їх пошуки і досягнення. Суспільна моральна свідомість також структурується за двома рівнями. Основою емоційно-почуттєвого її рівня є моральні почуття, невідрефлектовані моральні судження й відповідні оціночні уявлення, судження. Такий рівень свідомості та її компоненти відрізняються нечіткістю, суперечливістю і пов'язані з безпо­середніми потребами людини, носять більш конкретний, по­єднаний з інтересами соціальних груп, спільнот, прагматич­ний, утилітарний характер.

Суспільна моральна свідомість – цілісний феномен, де теоретичний рівень відбивається у системі понять. Поняття моральної свідомості відіграють важливу роль у духовно-прак­тичному освоєнні світу. Вони, з одного боку, – інструмент пізнання моральної сфери життя, з іншого – ступені пізнан­ня, які доповнюють і закріплюють отримані знання. Зміст по­нять моральної свідомості наповнюється й змінюється з істо­ричним розвитком людства (етносів, націй), світової (національної) духовної культури. Специфіка понять мораль­ної свідомості у тому, що вони своєрідно відбивають моральне життя суспільства, спільнот і людини, використовуються для оцінки різних дій, вчинків як людини, так і інших соціальних суб'єктів.

Найбільш чітко, всебічно поняття моральної свідомості опрацьовуються моральною філософією, а найбільш складні, суттєві з них, що відбивають вузлові сфери морального життя, отримують категоріальний статус. Ускладнення морального життя, розвиток духовної культури,постановка і опрацювання теоретичних проблем моралі,зокрема, вели до того, що стали більш змістовними.

Отже, слід особливо підкреслити: поняття моральної свідомості та етичні категорії нетотожні. Поняття моральної свідомості формуються в процесі безпосереднього відбиття, опанування і оцінки соціальних відносин, поведінки людей у суспільній та індивідуальній свідомості. Категорії – це результат наукового дослідження, філософського узагальнення, констатації, вони належать етиці к науці про мораль.

Моральна норма – найпростіша форма суперечливої єдності сущого (реального) и належного (ідеального) у моралі, визначає поведінку у типових ситуаціях, складність життєвих ситуацій, доводить, що норми як одиничний припис можуть суперечити одна одній, тоді з'являється необхідність морального принципу. Це узагальнене вираження моральних вимог до людини, що спрямовують її діяльність у певній сфері життя, визначають головну лінію поведінки, життєвої орієнтації.

Мораль регулює поведінку людини, оцінює її вчини, дії соціальних суб'єктів, тому важливе місце у структурі теоретичного рівня моральної свідомості посідає моральна оцінка. У моральній оцінці використовуються уявлення про добро і зло, справедливе і несправедливе, чесне і безчесне. Вона виражається у схвалені чи засуджені відповідної поведінки, вчинків особистості, дій соціальних інституцій, суб'єктів.

Поступово у процесі розвитку моральності у моральній свідомості виробляться уявлення про моральні якості особистості, її чесноти, що роблять її здатною жити відповідно до вимог моралі. У моральних якостях особистості конкретизуються ціннісні уявлення моральної свідомості про добре і зле, праведне і грішне у характеристиці людини.

Також поступово складається поняття морального ідеалу як гіпотетичного образу морально досконалих суспільства і людини, як кінцева мета, до якої спрямовано моральний розвиток. Моральний ідеал особистості постає у моральній свідомості як критичне відкидання недосконалої дійсності і духовне перетворення її для власного розвитку і вдосконалення.

Важливим елементом і поняттям моральної свідомості є ціннісна орієнтація як здатність моральної свідомості постійно на різних обставин спрямувати думки й дії людини на досягнення певної моральної мети і результату. Моральні цінності орієнтують і формують свого роду тривалий план поведінки діяльності людини. Одна з най поширених дефініцій цінності, яка довгий час була загальноприйнятою, визначала цінність як суб'єктивну значущість певних явищ реальності, тобто їхню значущість з точки зору людини, суспільства та їх потреб. Існують два типи цінностей: цінності, сенс яких визначається наявними потребами й інтересами людини, які обслуговують самоствердження особистості, і цінності, що надають сенсу існуванню самої людини, яі творять і відроджують людину в певній, новій якості. Цінності другого типу в сучасній літературі інколи називають вищими, або культурними, або сенсожиттєвими, або й просто самоцінностями, оскільки щодо людського суб'єкта вони чимось самостійним, самодостатнім і, отже, таким, що принципово вимагає морального ставлення до себе.

2. Добро і зло як провідні поняття моральної свідомості

й категорії етики.

Моральні норма, принцип, оцінка, ідеал, ціннісна орієнтація, моральні якості особистості – це і є моральні цінності, або моральної свідомості. Найзагальнішими, широкими, провідними поняття моральної свідомості й категоріями етики що відбивають ціннісний бік моралі, є добро і зло, під якими нерідко уявляється моральне і аморальне. З розвитком духовної культури й моралі як складової під добром розуміється все те, що забезпечу розвиток у суспільстві і людині гуманності, свободи, єднання людей, духовної злагоди. Це доброзичливість і взаємодопомога, взаєморозуміння и співпраця, милосердя і повага, співчуття і співпереживання, все те, що забезпечую не стільки етикетну, скільки моральну культуру спілкування. Під моральним злом розуміється все те, що перешкоджає єднанню людей, гармонізації суспільних відносин. Це насильство і злочинність, скупність і грубість, байдужість до інтересів людини і суспільства, крайні форми егоїзму, агресивності, підлість. Зло є одним з основних понять моральної свідомості, і категорія етики, у якій відбуваються негативні сенси, боки суспільного і морального життя людей і стосунків між ними.

Боротьба добра і зла складає головний зміст морального розвитку суспільства. Протистояння злу має базуватись на морально виправданих засобах.

3. Справедливість, обов'язок і відповідальність.

Одним з універсальних і важливих понять моральної свідомості і категорією етики є справедливість, що виражає загальне співвідношення цінностей і конкретний розподіл їх між суб’єктами, визначає міру, спів розмірність, відповідність між правами і обов'язками людей, заслугами і їх визнанням, злочинними діями і покаранням.

Морально-етичний зміст справедливості тісно пов’язаний з економічними, політичними, правовими проблемами. Вона спрямована у конкретику реального суспільного життя.

Обов’язок – сукупність моральних зобов’язань людини перед суспільством. Він виступає як нормативна категорія, що регламентує соціальні обов’язки, котрі повинен виконувати індивід у силу суспільної необхідності. Проблема обов'язку є проблемою співвідношення особистого і суспільного інтересу.

Відданість обов'язку попри будь-який потяг – найпрекрасніше в людині, у порівнянні з чим усе не має жодного значення. Найцінніше – стати у власних очах гідним життя. Можливість цього лежить у площині визнання і реалізації обов'язку, причому заради нього самого, бо підкорення обов'язкові є здійсненням свободи особистості, її доброї волі.

Обов’язок – це сукупність вимог, що пред'являються суспільством людині, які виступають перед нею як її зобов'язання й додержання яих є внутрішньою моральною потребою.

У даному визначені містяться об'єктивна і суб'єктивна сторони обов'язку. Об'єктивною стороною є та система моральних вимог, які суспільство ставить перед особистістю як носієм соціальних ролей, які вона бере на себе чи хоче взяти. Суб'єктивна сторона виражає особисту зацікавленість суб'єкта у виконанні даних моральних вимог, усвідомлення вимог суспільства, колективу, внутрішню готовність і потребу їх виконувати як свої власні обов'язки.

Специфічний зміст обов'язку, що містяться у суспільних моральних вимогах, може бути розкритий через визначення його видів. Різні види обов'язку зумовлені змістом сфер діяльності й стосунків людей, в яких виконання належного може гарантувати гармонійне узгодження суспільних і особистих інтересів. Так, трудова діяльність підтримується професійним обов'язком, товариським обов'язком перед колективом; гармонійні стосунки між людьми встановлюється завдяки виконанню дружного обов'язку; щастя сімейних стосунків виявляється залежним від виконання подружнього та батьківського обов'язку.

Розуміння морального обов'язку завжди пов'язується з добровільністю, дією за внутрішнім переконанням. Обов'язок, виконуваний через страх заради винагороди, втрачає статус морального обов'язку.

Обов'язок – вища моральна зобов'язаність, що стала внутрішньою якістю стимулом вільної поведінки особистості, це органічна необхідність, що узгоджує особисті й суспільні інтереси.

Моральна відповідальність розуміється як визначення відповідальності поведінки, дій, результатів вчинку людини змісту моральних норм, її обов'язку, з урахуванням об'єктивних обставин і можливостей ї виконання. Відповідальність означає, що людина бере на себе обов'язки і готова вільно їх виконувати у міру своїх сил і можливостей, а також відповідати перед суспільством, спільнотою, іншими людьми і перед собою за свої моральні погляди, ціннісні орієнтири, настанови, за правильне розуміння обов'язку, за зміст своїх дій.

4. Сенс життя і щастя.

У житті сучасної людини поліфонічно поєднані сенси багатьох культур, що генерують смислову перспективу персонального, особистісного ставлення до життя, що осягається. Можливість і здатність осмислити навколишнє і своє життя з'являється у взаємодії індивіда зі навколишнім світом, у спілкуванні з іншими людьми і самим собою.

Питання про сенс життя, що постає перед кожною людиною, що мислить, завжди має минуле – в історичному досвіді, і свою новину – у свідомості і самосвідомості конкретної історії і особистості.

У пошуках сенсу життя для людини неприпустимі позиції інших, бо це не свій, а чужий сенс. Сенс життя тісно пов'язаний з головною метою життя людини. Головна чи кінцева мета життя – це стійка, істотна мета, що виражає корінні інтереси особистості, відносно якої усі інші проміжні життєві цілі служать засобом. Мета життя виступає провідним орієнтиром життєвої діяльності, зв'язуючи останню з ідеалом особистості. І саме в цій своїй якості мета життя близька до поняття сенсу життя, але не тотожна йому. Визначення мети життя – один із способів усвідомлення його сенсу. Злиття ідеалу і мети надають життю людини сенс.

Необхідність сенсовизначення життя зумовлена потребою людини в орієнтуванні власного існування і прогнозування результатів власної життєдіяльності, що стає важливою суб'єктивною умовою самореалізації особистості.

Матеріальні основи життя грають значну роль у формуванні сенсожиттєвих позицій. Зміни життєвих сенсоутворень зв'язані також з досвідом, набутим роками. Кожна соціальна роль (син, дочка, учень, студент, фахівець, чоловік, дружина, мати, батько тощо), що «програна», пережита індивідом в особистісному досвіді, накопичує все новий потенціал осмислення життєвих пріоритетів, ви кристалізує цілі, які позначають перспективний рух у бутті.

Сенс життя можна визначити як стійку, домінуючу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо виявляється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини вибору способу життя.

Щастя – це вищий прояв реалізації сенсу життя особистості. Без усвідомлення сенсу людського буття неможливо зрозуміти, яким чином людина може бути щасливою.

В уявленнях про щастя перевагу має емоційний, почуттєвий бік моральної свідомості, що відбиває високий ступінь внутрішньої задоволеності людини всією своєю життєдіяльністю чи окремими її моментами на основі самореалізації особистих потреб і здібностей, інтересів і цілей, бажань та ідеалів.

Безперечно, щастя – це стан душі. Щастя – це відчуття, усвідомлення та інтегральне позитивне ставлення суб'єкта до своєї моральної діяльності на основі оптимістичного розуміння сенсу життя, що переживається у вигляді оптимістичного умонастрою, задоволення повнотою буття, реалізацією цілей.

Сенс життя, щастя, обов'язок – це результат ціннісного засвоєння складних зв'язків, суперечностей, сутностей соціо-культурних реалій, в яких відбивається моральне ставлення до людини. Відображуючи специфіку буття, творчості і стосунків суспільної людини, вони несуть у собі інформаційне і спонукаюче навантаження, яке орієнтує людську свідомість на вироблення моральних норм життя.

5. Совість, гідність і честь.

Совість – це одна з провідних категорій етики, найбільш складне структурно-функціональне утворення моральної самосвідомості, інструмент суспільної оцінки і самооцінки моральної особистості.

Достатньо складним питанням в етиці завжди було питання про природу совісті, її виникнення, різноманітність її проявів, адже совість регулює такі дії людини, про які відомо тільки їй самій, тільки совість виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною силою самозагнуздання і самоконтролю особистості.

Совість структурно і функціонально виступає як ядро моральної свідомості, а моральні переконання – серцевина совісті. За цим сенсом совість служить суб'єктивним вираженням моральної сутності особистості, показником рівня її соціальної, моральної зрілості.

У совісті як моральному явищу слід виділити три складових елементи: раціональний, почуттєвий, вольовий. Раціональна частина совісті: розумне усвідомлення морального значення скоєних дій, яке носить характер засудження чи схвалення.

Розумному судженню морального значення здійснених дій сприяє відповідне почуття, завдяч якому емоційний характер совісті виявляється у вигляді почуття морального задоволення чи незадоволення собою. Почуття морального задоволення називають самоповагою. Почуття незадоволення собою набуває форму каяття, докорів совісті, почуття сорому, які є одними з найсильніших людських емоцій.

Совість не виникає раптово і не зникає безслідно, а поступово формується в процесі моральної діяльності особистості, прогресуючи чи деградуючи залежно від багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин. Вона постійно присутня у самосвідомості морально зрілої особистості як потенційна здатності чи реальний процес.

Совість – категорія етики, що характеризує здатність особистості здійснювати самоконтроль, усвідомлювати моральні суспільні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і виробляти самооцінку здійснених вчинків. Це один із проявів моральної самосвідомості особистості.

Гідність – це об'єктивна, суспільно-моральна цінність особистості, а також потреба, і власне оцінка людиною своєї моральної цінності. Це потреба позитивної самооцінки своїх вчинків, самоповага, осмислена гордість за себе.

Поняття гідності настільки тісно взаємопов'язане з поняттям честі, що іноді досить складно чітко визначити відмінності в їх змісті.

Формування і реалізація моральних чеснот є свого роду утвердженням власної гідності. А коли цю гідність оцінюють інші люди, - приходять визнання, повага. Феномен визнання і поваги називається честю.

Визнання цінності особистості багато в чому залежить від її репутації у суспільстві, колективі. Репутація – це цілісне уявлення про людину, про її духовне багатство чи убозтво, про її практичні здібності, досягнення й недоліки. Репутація може бути позитивною і негативною і виявляється в думці більшості колективу про переважні чесноти чи влади індивіда. Позитивна репутація викликає суспільну повагу, що робить честь людині.

Категорія честі в етиці пов'язується із суспільною оцінкою і визнанням моральних заслуг і достоїнств людини як представника певної спільноти і як виконавця конкретної соціальної ролі, діяльності.

Лекція 6