Тема: Розвиток моралі в етичних вченнях

План:

1. Мораль і звичаї античності

2. Станово-корпоративна мораль Середньовіччя

3. Основні тенденції розвитку моралі у сучасній цивілізації

 

1. Мораль і звичаї античності

Сучасна західна цивілізація починає свою історію від Ста­родавніх Греції та Риму, для неї це – античність (давнина). Однак і сусідами, і об'єктами воєнних операцій, і партнерами у торгових справах, і джерелом знань, мистецтв, умінь, рабів для європейців були давні східні цивілізації.

Звичайне для Сходу і ранніх етапів античності домашнє рабство переростає у класичне. Справа навіть не в тяжкості рабської праці, а у позбавленні її людської гідності: раба не називали на ім'я, відповідальність за його вчинки лягала на ха­зяїна, свідчення раба в суді приймалися лише в тому випадку, якщо були одержані під тортурами. Класичне рабоволодіння породило демократію («владу народу» – більшості вільних над меншістю вільних громадян-чоловіків). Частка у спільній земельній власності означала громадянство, була основою по­лісу (міста-держави). Для римлянина поліс – форма, в якій він виступає як людина, оскільки об'єднаний із співгромадя­нами правом, захищений від чужинців стінами та богами-за­ступниками, може реалізувати основні цінності, які були зде­більшого ідеалом, а не реальністю; воля в межах закону, достойність відповідно до суспільного становища, законослух­няність, обов'язок перед богами, батьківщиною і співгромадя­нами (пріоритет суспільних інтересів), доблесть.

Найдавніші закони, обороняючи життя і майно громадян, досить часто визначали як міру покарання страту, не лишаючи це питання на розгляд суду. У той самий час ці закони мали відвернути кровну помсту. Людину античності не можна звинуватити у нехтуванні життям або ж неповазі до смерті; відмова у похо­ванні та ексгумація предків вважалися ганебним для неї пока­ранням. Громада могла прогнати небажану особу (остракізм) за межі поліса, внаслідок чого грек ставав «чужим», інозем­цем, позбавлявся прав і привілеїв. Слід зазначити, що в грець­кій цивілізації існував і дуже своєрідний варіант полісного розвитку, спартанський, що грунтувався на примусовому зрів­нюванні всіх громадян (включаючи царів) у всіх стосунках заради збереження єдності, традицій. Ця система вимагала тотального контролю за кожним «рівним» з точки зору його відповідності прийнятим стандартам (Закони Лікурга, близь­ко IX-VIII ст. ст. до н. е.) в усіх сферах – від форми бороди і плаща до шлюбу і народження дітей.

Як греків, так і римлян можна назвати надзвичайно «суспільними» людьми: вони цілими годинами обговорювали новини, філософські і літературні твори на бенкетах, у театрах, лазнях, гімнастичних залах і цирках, бурхливо виявляючи емонії. Тут створювалася громадська думка, виносилися оцін­ки й вироки; тож якщо говорити про звичаї, вони переважно мали безпосередньо колективний характер. У той самий час виникнення етики, розвиток теоретичної свідомості справ­ляли величезний вплив на стан моралі, її індивідуалізацію.

Господарчою, воєнною, культовою одиницею античного суспільства була сім'я. Вона будувалася на законах патріархату і обов'язкової моногамії для жінок. Народження дітей вважа­лося обов'язком перед громадою, предками і самим собою. Діти були зобов'язані шанувати батьків, підтримувати їх у старості, батьки ж – давати дітям необхідну освіту. На від­міну від спартанської системи освіти, метою якої було форму­вання здатності виживання будь-якою ціною, зміст афінської визначався добре відомим афоризмом: здоровому тілу потрі­бен здоровий дух. Навчання інтелектуальне, музичне і фізичне диктувалося суспільними потребами і грунтувалося на прин­ципах калокагатії (єдності прекрасного і доброго) і агоністи-ки (змаганні за досягнення найвищих результатів).

Важливою рисою античного життя було те, що політика не зводилася до інтриг вузького кола придворних, і, якщо вже не дозволяла досягти повної справедливості, то, в усякому ра­зі, зберігала віру в можливість досягнення її саме політичним шляхом. Проте згодом цей принцип було доведено до абсур­ду, і за часів розпаду античної цивілізації пожадливі до видо­вищ і хліба натовпи продавали свої голоси політичним діячам.

З накопиченням багатства відходять у минуле старі цін­ності: знатність, доблесть, відданість і честь, порівняно з яки­ми життя окремої людини зовсім не цінувалося. Цей ідеал су­перечив реальному життю: самопожертва несумісна з ростом індивідуалізму. Соціальна цінність людини тепер визначалася грошима. До фізичної праці, звичайної для родової аристок­ратії, за часів класичного рабства ставляться з презирством. Ці зміни усвідомлюються як занепад моралі, розпад цивілізації. Криза дійсно охопила всю систему, тому численні закони, спрямовані на збереження моральних цінностей (а по суті: відновлення традицій, повернення «золотого віку»), не змогли виконати свого призначення. У цей неспокійний час в Імпе­рію ринула величезна кількість східних культів, лідером же виявилося вчення про боголюдину, яка (на відміну від старих богів) мала людську здатність співчувати всім стражденним, божественну здатність переборювати смерть, царські право і могутність у перебудові світу за законами справедливості. На противагу законам земного світу християни проповідували безумовну миролюбність і братську любов. Чекаючи дуже ско­рого пришестя Ісуса, християни відмовлялися від особистої власності, сім'ї, своєї волі, бо старі цінності мали втратити свій сенс із загибеллю світу Зла.

Отже, мораль античного суспільства характеризується протилежними тенденціями у своєму розвитку: наростання індивідуалістичної орієнтації, яка виявляється у прагненні са­мо-вдосконалення, високому рівні самопізнання, з одного бо­ку, а з іншого – у надзвичайному користолюбстві, марно­славстві, жорстокості в боротьбі за владу, переживанні пороку як естетичної цінності.

2. Станово-корпоративна мораль Середньовіччя

Середньовічна культура включає в себе елементи племін­ної, язичницької культури і рафінованої (християнизованої) античної, і, нарешті, буржуазні елементи. Тому можна сказа­ти, що Середньовіччя – це, з одного боку, вищий рівень роз­витку традиційного суспільства, а з другого – його подолан­ня, руйнація, зародження цивілізації сучасного типу. Людина Середньовіччя більш гостро й безпосередньо, ніж наш сучас­ник, переживала події, бурхливо виявляла свої почуття: від ди­кої невтримності до шаленої радості існування.

Адже людське життя у ті часи протікало більш відкрито, у всіх на очах – у буквальному значенні цього слова; відлюдькуватість, інтим­ність не характерні для тієї доби. усі зміни відбувалися цик­лічно, початок збігається з кінцем. Кінець Світу означав його початок. Ця повторюваність подій робить усіх раніше й нині живучих відповідальними за первородний гріх, усіх іудеїв та­кож – за смерть Ісуса Христа (хрестоносці вважали, що ка­рають катів Христа, а не їх нащадків).

Для людини Середньо­віччя дивним чином співіснують світ реальний і світ ідеальний, ідеал і груба реальність, жахи й небезпеки земного світу – з Небом і Адом, Рай Адама та Єви – з тим, до якого потрапляють праведники і який ствердиться на Землі після Пришестя Христа, а обірваний і жадібний грабіжник – з піднесеним і шляхетним лицарем. Індивідуалізм, розроблений античністю і сприйнятий християнством як індивідуальна від­повідальність перед Богом, існує поряд із загальнолюдською відповідальністю, яка наступить разом з невідворотним Кінцем Світу. Істинна наука, справжнє мистецтво, «добрі» звичаї – у копіюванні, відтворенні священної влади й краси. Те ж можна зауважити і щодо права: останнім доказом у судовому розслідуванні могло стати свідчення про те, що «так робилося з незапам'ятних часів».

Як і раніше, кожна людина визначається незалежністю до суспільної групи – станом. Ми бачимо тут ту саму піраміду» на вершині якої – Бог, на нижній сходинці – простолюди­ни. Християнство малювало ідилічну, урівноважену картину суспільства, в якому кожна верства покірно займає відведене їй Богом місце в очікуванні Страшного Суду, котрий має від­новити справжню рівність. Бідність у цій системі вважалася позитивною цінністю (особливо у Ранньому середньовіччі) і перепусткою до Раю. Вона потребує милосердя й подаяння.

Належність до соціальної групи означала певний рівень багатства, розкошів. Багатство не за статусом – ганебне. Си­лою об'єднання виступають певні права (привілеї) і певні обов'язки, станова честь. Спроба перейти до іншого стану, тобто злинити зовнішній вигляд, поведінку, рід діяльності, ви­кликає жорстоке глузування і обіцянку безславного кінця, ганьби. Разом з тим чесноти і пороки не стільки індивідуальні, скільки абстрактно узагальнені, мають станово-корпоратив­ний характер. Ідеалізований лицар щедрий, шляхетний, від­важний, в очах селянина він – хтивий і користолюбний, се­ляни – скупі, монахи – розпусні, жінки – балакучі, а всі вони – здобич Диявола! Праця як цінність визначається не у зв'язку з її змістом, мучення у праці – це засіб боротьби з гультяйством, отже, й з розпустою як такою. Тут є своя ієрар­хія: найкраща праця – аграрна, торгівля викликає підозри, лихварство безсумнівно засуджується (як і більшість ре­месел).

Сполучною ланкою станової піраміди – від Бога до най­меншої людини – є договір. Договір із сеньйором передбачає взаємні зобов'язання – служіння, з одного боку, і заступни­цтво (патерналізм – від лат. – «батьківський»), з іншого. Вірність договору – одна з основних чеснот Середньовіччя, порушення договору – злочин проти станової честі. З іншого боку, сповідь, визнання гріховності, каяття знімає провину – від імені Бога церква прощала гріхи. А з XII-XIII ст. з'явля­ються індульгенції (від лат. – «милість»), якими гріх, відпо­відно до «Такси святої апостольської церкви» відпускався за плату – залежно від його тяжкості. Індульгенція зрівнює здійснений проступок і намір його здійснити. Таким чином церква привласнила собі повноваження вищої судової інстан­ції. Церква була центром суспільного життя, джерелом інфор­мації. Численні обряди, свята, таїнства формували поведінку й думку парафіян. Відлучення від церкви фактично виключало людину із суспільства. Віра відокремлює «своїх» від «чужих», поділ світу відбувається тепер за принципом віросповідання (релігійний расизм, за висловом історика Ле Гоффа). Однак іновірця можна навернути до істинної віри, а єретика (від грец. – «особливе віровчення») – ні. Він більш небезпечний ворог, якого треба знищити, покаявся він чи не покаявся. До ненависті тут домішувався марновірний страх, який привно­сить у життя підозрілість і жорстокість. Людина Середньовіч­чя твердо впевнена, що за кожний вчинок є відплата, тож тортури і страти можна вважати наслідком загостреного по­чуття справедливості.

Другим полюсом культури Середньовіччя було лицарство. Хоча ідеали придворного життя сприймаються як протилежні релігійним цінностям (покорі та всепрощенню), проте між ними є суттєвий зв'язок: служіння, обітниці, до яких ставили­ся надзвичайно серйозно. Середньовічна культура виробила цивілізовані правила поведінки для людей, які відзначалися буйним, запальним норовом, пихатістю і несамовитістю, але не бажали набути репутації варварів. Виявленням достоїнства шляхетної людини стали повага до іншого (але рівного!), без­межна щедрість, захист слабкого, вірність слову, справедли­вість – навіть якщо це було небезпечно для життя. Визна­чальною цінністю у лицарській культурі можна вважати честь, яку захищали будь-якою ціною. Справою честі були пошуки сильнішого супротивника, честь не дозволяла нападати на слабшого або того, хто впав. Звичайно, кодекс честі суперечив реальним бойовим умовам: у війнах не гребували хитрощами, несподіваними нападами, мародерством, захопленням поло­нених задля викупу тощо. Кодекс же честі вироблявся на зма­ганнях, турнірах – у присутності Прекрасної Дами. З лицар­ською культурою пов'язують виникнення сучасної західної форми шлюбу.

За тих часів велика патріархальна родина ще зберігала свою владу над індивідом, визначала міру його відповідальності, поведінку. З XII ст. зростає цінність моногамної сім'ї, у то­му числі й завдяки зусиллям церкви (обмеження позацерковних форм шлюбу, зміцнення шлюбних зв'язків). Кодекс лицарського ставлення до жінки з придворної гри (з старофр. – куртуазне кохання) перетворюється на норму поведінки різних станів.

Піднесений образ лицаря увібрав у себе найважливіші цінності людської моралі і завдяки цьому виявив цивілізацій-ний вплив на суспільство й через століття після того, як реаль­на аристократія втратила своє верховенство у політиці, еконо­міці, суспільному житті.

Станово-корпоративна мораль середньовічної Європи повною мірою відбила суперечливий характер цієї культури. З одного боку, це найбільш розвинута форма традиційного сус­пільства, яка характеризується підкоренням індивіда стану (станова честь), офіційній католицькій ідеології. З іншого бо­ку, середньовічне християнство орієнтувало людину на осо­бисту відповідальність у гіпертрофованій формі, що викликана почуттям провини, каяття, Жалості. Виявлення цієї тенденції, що поступово розвивалася у родоплемінній і давньосхідній, особливо в моралі античного суспільства, призводить до роз­паду традиційної системи моралі.

3. Основні тенденції розвитку моралі у сучасній цивілізації

Буржуазна мораль з часів свого виникнення зазнала знач­них змін, які відображають саму суть буржуазного способу іс­нування. Зростання темпу життя перетворює час на гроші. Епоха Відродження змінила оцінку людини та її можливос­тей. Людина багато чого може, вона має право на розвиток своїх здібностей, і це не суперечить підвалинам християнства:

- успіхи людської діяльності, плоди її зусиль — доказ прихиль­ності до неї Господа. Висновки з нової версії християнства XVI ст. — протестантизму коротко такі:

- автономна особистість наділена правом приймати рі­шення і нести за нього відповідальність;

- свобода стає основоположним принципом тодішньої моралі, тому що зовнішня соціальна регуляція все більше пе­ретворюється на саморегуляцію;

- внутрішній світ людини збагачується, ускладнюється, вона стає здатною до рефлексивності і безпристрасності (роз­важливості);

- людина, що приймає рішення без примусу, відповідає за свої вчинки перед людьм-и і законом, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших пере­конань, національного чи соціального походження, майново­го, верствового чи іншого становища, відповідно до визначен­ня Загальної декларації прав людини (1948 р.);

- церква розглядається як вільне зібрання рівних;

- людина здатна до самоконтролю і має право на свободу

віросповідання.

На відміну від жорсткої, аскетичної програми раннього протестантизму, буржуа прагне забезпеченості, збільшення багатства – це розглядається як реалізація життєвого призна­чення людини і служіння Богу. Однією з важливіших чеснот є ощадливість. Феодальну честь витискають поняття чесності, обов'язковості, пунктуальності, що визначають репутацію, її основа – працьовитість і професіоналізм, що викликає повагу до певної межі, яка співвідноситься з рівнем оплати.

Де­монстрація успіху, благополуччя – це також спадкова часина доброї репутації, надійності. Натомість, бідність на світанку капіталізму розглядається як злочин (у XVII ст. бідні, хворі, бродяги ізолювались від суспільства, їх віддавали до робітних домів). Сучасний капіталіст, вважаючи, що убозтво – це пра­во людини, реалізація її свободи, все ж віддає перевагу ство­ренню доброчинних фондів і закладів, різноманітних програм для професійної освіти в'язнів. Суспільство намагається захис­тити традиційні цінності – дім, родину, незважаючи на те, що часто професійна діяльність вступає у суперечність з ними. У той же час, при всій відкритості культури, буржуа старанно захищає своє приватне життя, недоторканність особистості й житла, професійні, бізнесові таємниці. Завдяки інтенсивному розвиткові науки, взагалі цивілізації, подовжується життя, це змінює розуміння прав особистості, зміст гуманізму.

З самого початку своєї історії буржуа характеризується як вкрай агресивний, наполегливий соціальний тип, що прагне успіху будь-якою ціною. У пошуках найкращих умов, сирови­ни, ринку збуту буржуа виходить за межі своєї держави, до­повнюючи свій націоналізм його протилежністю – космопо­літизмом. Буржуа створює світовий ринок і людство як таке, охоплюючи його торгівлею і виробництвом(глобалізм), від­творює соціально-економічні відносини різних рівнів розвит­ку, відроджує рабство, работоргівлю, імперії, колоніальну за­лежність. Це особливо яскраво демонструє XX століття. Розподіл світу між капіталістичною і соціалістичною система­ми спричинив їх напружене суперництво. Зовні вони зовсім різні, будуються за протилежними принципами (перша –наіндивідуалізмі, друга – на колективізмі), але найбільш гострі моменти виявляли їхню схожість: маніпуляція свідомістю мас, придушення інакомислення, створення кумирів, колек­тивна відповідальність, синдром «чужого» тощо.

Так, початко­ва фаза розвитку капіталізму на могутнім шарі традиційної культури у Російській імперії кінця XIX початку XX ст. при­звела до відродження моралі, яку визначають такі риси:

- общинність, що нівелює особистість, примусова та доб­ровільна відмова (аж до рабського стану) від власної волі;

- знецінення індивідуального життя, ущемлення особистих

ін­тересів – «заради загального блага»;

- міфологізованість свідомості: уособлення ідеалу (культ особи), віра в магічну силу слова, наказу, перекладання права рішення на начальство;

- зрівняльна рівність («проста радянська людина», «не­замінних людей немає») як цінність поряд з системою пільг, звань, заохочень («знатна свинарка»), які виправдовували іс­нування привілеїв панівної еліти;

- постійне відродження ворожості до «чужого» («ворог народу», «шкідник» тощо), із знищенням якого життя стане краще і веселіше; моральна оцінка прирівнюється до судового вироку – за відсутності правового захисту;

- утвердження соціальної неповноцінності деяких видів діяльності, груп населення (інтелігенції, віруючих), ідеологій (український буржуазний націоналізм) та національних куль­тур;

- колективна відповідальність (родин репресованих, тру­дових колективів тощо), що й породило єдине у своєму роді явище – радянський народ, відомий своєю терплячістю, миролюбством і душевністю.

Таке становище зберігалося завдяки надзвичайно замкне­ному інформаційному простору, у межах якого нав'язувався ідеал людини, яка жертвує сьогоднішнім благом заради світ­лого майбутнього людства. Аскетичне самообмеження у поєд­нанні із соціальним оптимізмом і страхом несхожості з ідеа­лом (конформізм) поступово стають основним стрижнем існування людини з огляду на гальмування розвитку економі­ки, політики та інших сфер суспільного життя. Із соціальної системи цінностей були вилучені інші стимули, окрім мораль­них. Ідеологи вдалися до останнього засобу – моралізатор­ства, апелюючи до почуття відповідальності й працелюбства («активний, діяльний характер моралі»), колективізму («від­даність загальній справі») і гуманізму («все – на благо люди­ни!»). Але резерви цього способу розвитку були вичерпані, що й породжувало «соціальну пасивність», «подвійну мораль», «розбіжність слова і діла».

Для визначення реальної цінності результатів цих змін по­трібна певна часова дистанція, нашому ж часу доступно лише визначення загальних тенденцій розвитку людської натури:

- мораль усвідомлюється як окремий, самостійний вид діяльності, стосунків, свідомості;

- у міру розвитку писемної культури й наукового знання моральна свідомість відчуває все більший вплив етики;

- у зв'язку із зростаючою спеціалізацією людської діяль­ності виникають і спеціальні моральні кодекси (лікаря, юрис­та, воїна, педагога і т. п.);

- у коло моральних проблем включається не тільки став­лення людини до людини, а й людини до середовища існуван­ня: сьогодні це складова гуманізму;

- норми моралі набувають загальнолюдського характеру;

- зростають свобода і відповідальність особистості, її мо­ральна цінність, таким чином відбувається гуманізація моралі.

Вивчення історичних змін у звичаях людей містить вели­чезний моральний потенціал. Як би не зміцнювалися мо­ральні закони, як би не удосконалювалися моральні норми, найважливіше відкрито вже давно. І хоча цей принцип виго­лошували різними мовами, і кожен формулював дещо інакше, сенс його залишався незмінним: вчиняйте іншим так, як хо­чете, щоб люди чинили вам.

Лекція 3