Про поняття « українське право».

 

Для вивчення свого предмету «Історія українського права» має послуговуватися поняттями які дають можливість дати всебічну характеристику складного і суперечливого процесу виникнення, еволюції і функціонування права на теренах України. Іншими слова, вивчаючи українське право, наука має визначитись чітко, яка реальність позначається поняттям «українське право»? Які зв’язки і відношення наповнюють зміст цього поняття?

Традиційно, основною логічною формою вираження знань про предмет науки історії права є ті наукові поняття, у яких закріплена інформація про сутність і характер взаємозв’язку права, суспільства, держави, його місце в системі соціальних норм та про джерело правоутворення. У переліку цих понять ключова роль відводиться поняттям «право» та «джерело права» (про це поняття мова йтиме нижче).

Поняття «право» в предметних рамках юридичних дисциплін має різні визначення, які репрезентують різні напрями конкретизації смислу права як регулятора суспільних відносин у контексті його становлення, розвитку та функціонування.

З урахуванням неоднозначного підходу до розуміння права «Історія права» у науковому пізнанні процесу його виникнення, становлення та розвитку має послуговуватися таким загальним поняттям «право» в історичному аспекті, котре і за об’ємом, і за змістом відповідало б потребам аналізу процесу як первісного виникнення права (в додержавних суспільствах), так і в умовах його розвитку в державно-організованих суспільствах. При цьому, слід неодмінно враховувати результати наукових здобутків загальної історії України, суміжних історичних і юридичних дисциплін: етнографії, юридичної антропології, палеології, палеолінгвістики, тощо.

На основі узагальнення величезного масиву наукових здобутків з історії і теорії права, науковці прийшли до таких висновків:[1]

– Право достатньо рано з’явилось у суспільстві. Поряд і разом з іншими способами регуляції поведінки воно виокремилось із синкретичної системи соціальних норм, яка можливо могла існувати уже в первісних колективах людей епохи палеоліту. Перші форми права (за оцінкою В.Нерсесянца: «…немає необхідності називати їх рудиментарними ембріональними, оскільки в ембріоні «генетично» закодовано відповідне явище») гіпотетично з’явились ще в добу, яка передувала розквіту первісного суспільства, а в період розкладу первіснообщинного ладу воно уже існувало і розвивалось як звичаєве право.

– Правова поведінка – це архетип* людської поведінки. Його можна знаходити там, де необхідна хоч мінімальна організація суспільних відносин через нормативні механізми прав і обов’язків, обмінних і розподільчих стандартів, заохочувань і покарань, стимулів і заборон. Можливість запускання цих механізмів в дію за посередництвом примусу є вторинною ознакою права, оскільки, по-перше, він виявляє себе не безпосередньо, а у випадках порушення норми, а, по-друге, авторитет, який здійснює примус, повинен уже до цього бути правовим, тобто володіти визнаним виключно правом (привілеєм) здійснювати примус.

– Процес історичного генезису права є відносно самостійним. Своїм існуванням право не зобов’язане ні релігії, ні моралі, ні політиці, хоч, безумовно, якщо розглядати їх як нормативно-регулятивні системи, воно тісно з ними поєднане. Правовий спосіб регуляції суспільних відносин має власні основи і свої завдання в суспільстві. Водночас, втрата свого зв’язку з релігією і мораллю, як свідчить стародавня і сучасна історія є згубним як для права і моралі, так і для політики.

–Глобальні зміни, викликані неолітичною революцією, слугували могутнім поштовхом на шляху модернізації інститутів звичаєвого права, поєднаних з землеволодінням, майновими відносинами, відносинами особистої залежності, появою соціальних страт, зародженням протоміст. Разом з тим тривалий час зберігалися пережитки, звичаї глибокої давнини, що стосувались кровної помсти, шлюбних відносин, родового майна і т.п.

З урахуванням зазначених положень ми пропонуємо дефініцію поняття «право» яка демонструє інструментальні можливості відповідного поняття як в аналізі правових процесів суспільств, організованих в державу, так і тих, що перебувають на стадії цієї організації. Право це – об’єктивно обумовлена, раціонально обґрунтована через зріз всезагального інтересу система вивірених суспільною практикою принципів,інститутів, норм або правил поведінки, реалізація і функціонування яких пов’язані з владними інститутами, котрі володіють визнаним правом (привілеєм) здійснювати примус.

У запропонованому понятті відображається істотна особливість права як соціальної норми, яка полягає в тому, що з усіх соціальних норм тільки право, вже з епохи первісності, функціонально співвідноситься з публічною владою, яка у широкому розумінні є невід’ємним атрибутом суспільства на всіх етапах його розвитку. ЇЇ функції задаються об’єктивною потребою суспільства мати порядок. У цьому разі, публічна влада має властивість поширюватися на все суспільство; виступає від його імені; діє в інтересах усього суспільства; розповсюджується на всіх індивідів, що перебувають в зоні її впливу (у певній спільноті, чи на певній території). У цьому контексті функціональний зв'язок права і публічної влади є очевидним і визначальним у запропонованій дефініції права.

Отже наведена дефініція поняття «право» інтерпретує право у історичному вимірі як явище реальної дійсності, що є комплексом принципів, формальних правил, норм, інститутів які за посередництвом влади (родової, публічної, державної) регулюють різні сфери життєдіяльності суспільства, організовують їх у систему соціальних статусів і ролей (за допомогою принципів, правил, норм), закріплюють нормативне регулювання суспільних відносин та контролюють поведінку окремих індивідів (за посередництвом інститутів). Істотна роль у цьому процесі належить публічній владі як функції суспільства, яка на певному етапі історичної генези інституціалізується* і набуває системності в державі сучасного типу, як політико-правовому інституті.

Право є способом існування і вираження змісту соціально-економічних, політичних зв’язків і взаємодій, підпорядкованих моральним вимогам, силі звичаю, традицій та юридичним правилам в межах конкретної соціокультурної реальності. Усі ці зв’язки і взаємодії (сімейні і родинні, етнічні, поселенські, економічні, духовні та публічно-владні – політичні) у сукупності є базовими у формуванні як публічно-владних інститутів*, так і інститутів правового типу*.

Проте, виникає чимало проблем з коректністю використання понять «українське право» принаймні до перших історичних згадок про реальність, яка зветься сьогодні Україною та український народ.

У подібних випадках надійною спонукою для усвідомлення сутності, яка криється за назвою, зазвичай є феномен «геополітичного образу» якоїсь країни, у нашому випадку України. Інакше кажучи, все що формує бачення природи, людності, звичаїв, традицій і т.п. – усієї тієї реальності, яка зветься нині Україною, має пряме відношення до розуміння її сутності.

Вживаючи поняття «український народ», матимемо на увазі, що це – поліетнічна, культурно-історична спільність людей, яка об’єктивно склалася на основі корінного (титульного) українського етносу в процесі його етногенезису в розташуванні території сучасної України.

Надзвичайна складність етногенезису на теренах сучасної України утруднює можливість пошуку єдиного народу – предка для сучасних українців. Разом з тим, українськими істориками, на рівні академічних видань стверджується, що вже на етапі, який передував неолітичній революції (Х – У1 тис. років до н.е.), визначальною тенденцією на території України був автохтонний етногенетичний процес. Так, автори академічного видання «Етнічна історія давньої України» (К.,2000) наголошують: «При всіх міграціях і навіть військових катаклізмах не зафіксовано жодного факту повної зміни етносів на території майбутньої України. Якась частина населення завжди лишалась жити на своїх предковічних місцях і саме вона, хай і в зміненому етнічному вигляді, була гарантом збереження історичної пам’яті, культурного і життєдіяльного генофонду регіону…Все, що відбувалося в межах України впродовж тисячоліть, …генетично успадковане українським народом.» Провідна роль у цьому процесі належала населенню Лісостепу (сучасні Київщина, Чернігівщина, Черкащина, Поділля) на чолі з полянами Середнього Подніпров’я, які уособлювали живий спадкоємний зв'язок етногенезису та культурогенезису на історичному відрізку часу між скіфсько-праслов’янською державністю (Великою Скіфією-Оукраїною) та власне Києво-Руською державою (Русь-Україна), з провідним центром у Середньому Подніпрові’ї.

Відповідно, коли мова йде про українське право, то його слід розглядати у співвіднесенні із загальним поняттям «право» в історичному вимірі як адекватне інтересам українського народу (суспільства, нації) формоутворення, яке є способом існування і вираження змісту соціально-економічних, політичних зв’язків і взаємодій, підпорядкованих моральним вимогам, силі звичаю, традицій та юридичним правилам в межах існуючої в Україні соціокультурної реальності, духовним «скелетом» якої є українська етнічна ідентичність*.

У підсумку слід наголосити, що у процесі зародження, еволюції і функціонування українського права слід розрізняти умови зародження первісного права в епоху потестарності та зародження, формування і розвитку нових правових явищ, інститутів і закладів в умовах різних форм державної організації суспільства та взаємовпливу різних правових культур. І тільки тоді можна скласти системне уявлення про неперервність процесу зародження, еволюції і функціонування українського права, структурно-функціональної упорядкованості його галузей та інститутів, про зміст принципів та ідей, які лежать в основі взаємозв’язку українського права, суспільства, держави.

 

РАДИМО ПРОЧИТАТИ

1. Історія українського права: Посіб. / І.А.Безклубий, І.С.Гриценко, О.О.Шевченко та ін.. – К., Грамота, 2010.- С.27-48

2. Мірошниченко М.І. Поняття права як нормативно-регулятивної системи // Мірошниченко М.І. Державність і право України: генезис у європейському контексті (З найдавніших часів до початку Х1Х ст..): [Монографія] - К.,2006. – С.70-75

3. Четвернин В.А., Яковлєв А.В. Институциональная теория права. М., 2009 //Електронный ресурс- Режим доступу: http://teoria-prava.hse.ru/files/institution.pdf

Терміни і поняття

Архетип (від др.-греч. ἀρχέτυπον – «першообраз»). В історії права уявлення про первинний тип, прототип сучасного права – норми які забезпечували справедливий порядок у первісному суспільстві.

Етнічна ідентичність – це наукова категорія якою позначають усвідомлення людиною своєї належності до певної етнічної спільноти, ідентифікації з іншими членами етносу завдяки спільності історичної пам´яті, спільності культурних архетипів.

Інститути правового типу – це інститути які виконують правову функцію відповідно до принципу верховенства права (природного права), причому норми таких інститутів в якості правових норм існують і тоді, коли не знаходять відображення в офіційних юридичних текстах. Інститути правового типу складаються в соціокультурі,у якій визнається і публічною владою забезпечується необхідний і невід’ємний мінімум прав індивіда. Без цих прав люди перестають бути суб’єктами права.

Існування інститутів правового типу можливе за умови, коли переважна більшість членів суспільства є реальними власниками і володіють власними ресурсами забезпечення життєдіяльності, достатніми для задоволення потреб згідно із стандартами цього суспільства. В суспільстві ж, де більшість такими ресурсами не володіє і багато в чому залежить від державного перерозподілу основного і додаткового продукту, для панування права відсутні будь-які умови. Як наслідок, у такому суспільстві завжди буде існувати невідповідність між офіційними юридичними текстами і фактичними інститутами. Людина не розглядається як автономний індивід, який має права і претендує на забезпечення і гарантію цих прав.

Потестарність (владарювання) – термін, який вживається для позначення первісних форм організації влади в суспільствах, які не мали політичних і державних інститутів та атрибутів влади. Потестарність як явище здійснювалась в діяльності родоплемінної і общинної влад (військова демократія, таємні союзи, влада «великих людей» тощо). Найбільш адекватним вираженням потестарності є «материнське» і «батьківське право» - індивідуальні фактичні відношення в їх найгрубішій формі. Потестарність можлива і в умовах складноорганізованих і розвинених в цивілізаційному аспекті суспільств. Її соціальна небезпека полягає в запереченні і нехтуванні загальнолюдськими цінностями, правами і свободами, а також в дихотомічному поділі суспільства на «своїх» і «чужих», у переродженні демократично обраної влади в деспотичні і тоталітарні режими.

Публічно-владні інститути – це інститути, які виконують публічно-владні функції. До таких відносять: а) інститут державної влади; б) інститут публічно-самоврядної влади. В сукупності, діяльність цих інститутів складає механізм реалізації публічної влади, яка є функцією суспільства, а не держави.