Місце та роль науки і навчальної дисципліни «Історіяукраїнського права» в системі юридичної науки і юридичних навчальних дисциплін

Світ, у якому ми живемо, багатий і різноманітний. Вивчаючи, його, наука відкриває дивний і гармонійний порядок, називаючи його «законами природи»*. Причому, сама наука розвивається теж відповідно до вимог загальних законів свого розвитку: закону неперервності в набутті і накопиченні наукового знання, закону інтеграції і диференціації наукового знання, законузв’язку і взаємного впливу науки та практики. Отже винесене для розгляду питання ми будемо аналізувати із урахуванням загальнихзаконів розвитку науки: закону неперервності в набутті і накопиченні наукового знання, закону інтеграції і диференціації наукового знання, закону зв’язку і взаємного впливу науки та практики тощо.

Право суспільний феномен. Отже, для науки історії права в основі інтеграції знання лежить принцип єдності загальнолюдського (спільного) та національного (особливого) в історичному процесі зародження, еволюції та функціонування права як суспільного формоутворення у зв’язку із суспільством і державою. В основі ж диференціації лежить принцип класифікації, згідно з яким історія права розташовується в єдиній системі гуманітарних наук у цілому (на рівні міждисциплінарної класифікації), та юридичних наук (на рівні внутрішньодисциплінарної класифікації) зокрема. Закон неперервності в набутті і накопиченні наукового знання демонструє взаємозв’язок різних теорій*, концепцій*, доктрин* на альтернативній основі, що сприяє прогресивному розвитку науки. Закон взаємозв’язку і взаємного впливу науки і практики демонструє очевидну істину – все, що потрапляє у сферу інтересів науковців, так, чи інакше, опосередковується потребами практики, яка, у певний спосіб, спонукає до розвитку науки.

Юридична наука – система знань про об’єктивні закономірності становлення та розвитку права і держави, їх місце і роль у суспільному житті. Вона досліджує різні сторони й аспекти цього процесу та є комплексом взаємопов’язаних між собою юридичних наук філософського (філософія права, правова етика, правова деонтологія тощо), соціологічного (соціологія права або юридична соціологія тощо), історико-теоретичного (теорія держави і права, історія держави і права, історія політичних і правових учень), галузевого (трудове право, цивільне право, сімейне право, конституційне право, адміністративне право тощо), міжгалузевого (кримінологія, організація правосуддя, правоохоронні органи тощо), спеціально-прикладного (судова медицина, кримінологія, криміналістика тощо) напрямів.

Історія права відноситься до історико-теоретичного циклу юридичних наук, які у взаємозв’язку з філософією права та соціологією права створюють методологічну і теоретичну основу для інших юридичних наук, формують значну частину понятійного апарату юриспруденції (джерело права, право, закон, правові відносини, злочин, конституція, адміністративна юстиція, цивільне право, мінорат, майорат, право дарування і заповіту, інститут власності тощо). Істотно, що історія права переймається вивченням змістової еволюції правових понять, якими позначалися окремі аспекти правового життя кожного окремого народу.

Предметом науки історії українського права є причини, умови зародження, еволюція, та функціонування права як соціокультурного явища, ядра і нормативної основи правової системи України* в його конкретно-історичних формах та в просторово-часовому вимірі.

Отже, до її наукових інтересів входять питання взаємозв’язку історії права, суспільства, держави з урахуванням національно-культурної і політичної специфіки правового життя* українського народу. Власне такий ракурс дослідження дозволяє, по-перше, глибше зрозуміти соціальну природу українського права, його соціокультурні ознаки, особливості і риси, по-друге, з гуманістичних позицій привчає тих, хто студіює юриспруденцію, до думки, що необхідною умовою екології існування сучасної цивілізації є збереження самобутності правових звичаїв і законів у різних регіонах світу. Значною мірою цьому сприяють правові традиції*, ціннісний потенціал яких звернений як до загальних рис правового розвитку людства, так і до особливих, неповторних, які характерні для українського народу.

Знання, які інтегрує історія українського права в систему юридичних знань, на рівні теорії знаходять відображення в дефініціях, термінологічних, методологічних характеристиках права як універсальної категорії, а на рівні галузевих наук – в історичних характеристиках галузей українського права.

Досліджуючи свій предмет, історія українського права інтегрує знання, які є важливими у формулюванні закономірностей* та особливостей виникнення й розвитку історичних типів і найважливіших інститутів українського права, що існували протягом всієї історії розвитку суспільства в межах сучасної України. Істотно, що ці знання є базовими у розв’язанні однієї із ключових проблем сучасної юридичної науки – створення ефективної моделі правового порядку, адекватної уявленням українського народу про справедливість. Істотно, що справедливість (космічна, божественна, природна, справедливість за волею людей), завжди була підставою та кінцевою метою права. ЇЇ реалізацію правовими засобами можна виразити у формулі: право – втілення космічної, божественної, природної справедливості (позначається поняттям «природне право»*) і право – вираження справедливості, але вже за волею людей (позначається поняттям «позитивне право»).

Щоб зрозуміти, яку роль відіграє наука «Історія українського права» в системі юридичних наук, необхідно, оволодіти принципами пізнання*, методологічними підходами*, методами*, якими вона керується у пізнанні свого предмету та ознайомитися з історіографічними традиціями (схемами) вивчення історії українського права.

Найважливішими принципами є історизм та гуманізм. Вони є універсальними і однаковою мірою провідними у науковому арсеналі суспільних наук.

Принцип історизму (здатність мислити категоріями місця, часу і причинності) зазвичай лежить в основі аналізу зв’язків правової дійсності на сучасному етапі правового розвитку суспільства з позицій минулого, сучасного і майбутнього. Він орієнтує на широке використання історичного правового досвіду в сфері сучасної правової діяльності. На основі цього принципу вирішуються питання про причини виникнення права, умови його становлення та розвитку в сучасному і минулому, основні тенденції еволюції в майбутньому, зв'язок генезису і функцій тощо..

Принцип гуманізму передбачає визнання цінності людини як правового суб’єкта, її права на задоволення потреби свободи, правову ідентифікацію і на самореалізацію.

Провідними в методології вивчення Історії українського права є антропосоціокультурний, системний і системно-інформаційний підходи.

Антропосоціокультурний підхід забезпечує синтез «індивідуального і соціального в історії»; націлений на розкриття механізму культурної взаємодії різних народів отже, на реалізацію основної функції історичного знання – репрезентацію власної ідентифікації для цілих народів і окремих людей, що сприяє інтеграції суспільства, дає змогу усвідомити загальнолюдську цінність етнічного стосовно окремих індивідів, невеликих людських груп і цілих народів, сформувати уявлення про їх спільну історичну долю, що є важливим у формуванні ідеології держав, політичних поглядів і доктрин.

Призначення системного підходу – схематизація, «спрощення реальності». Він покликаний відображати специфіку наукового дослідження реальних явищ та процесів шляхом побудови логічних, раціонально-виважених моделей правової дійсності, зорієнтованих на забезпечення і відтворення поточної юридичної практики. Право як об’єкт наукового пізнання аналізується в статиці, або функціональній динаміці як система (готове, завершене, сформоване ціле), яку можна розчленувати на елементи (норми, інститути, галузі, підгалузі тощо), зібрати, задати умови функціонування, кількісно визначити і виразити сталі відношення у вигляді формули чи закону. Поза увагою цього підходу залишається проблема спадкоємності права. Ця проблема вирішується за допомогою системно-інформаційного підходу.

Системно-інформаційний підхід забезпечує вивчення об’єктів як систем з точки зору передавання, отримання, збереження і обробки інформації як всередині самої системи, так і у зв’язку із середовищем. Отже, його основні положення і концептуальна база зорієнтовані, у першу чергу, на аналіз найбільш характерних інформаційних аспектів буття права, а саме: на процесуальність (неперервність розвитку в часі), що дає можливість моделювати його становлення і розвиток як простір нескінченних трансформацій.

Основу системно-інформаційного підходускладають положення законів збереження інформації, системності інформації і принцип збереження систем.

Положення закону збереження інформації застосовують винятково до пояснення неперервної еволюції права як системного утворення. Згідно із основними постулатами закону, завдяки еволюційній пам’яті (характерна для систем будь-якої природи) сучасне право як складне системне утворення успадковує усі основні організаційні принципи, набуті в процесі еволюції.

Положення закону системності інформації відображають здатність права як цілісної інформаційної системи адекватно сприймати ту інформацію, яка відповідає актуальності її сучасного стану (змісту) і розглядається як організуючий фактор. У іншому випадку, ця інформація сприйматися як дезорганізуючий фактор. Відповідно, система намагатиметься нейтралізувати цю інформацію, навіть за умови, що вона відігравала важливу роль у попередніх станах цієї системи. Але це не означає, що інформація зникає безслідно. Вона, завдяки дії закону збереження інформації, залишається у незв’язаному прихованому стані та актуалізується за сприятливих умов.

В основі дії закону системності інформації лежить принцип збереження систем, дія якого поширюється на усі без винятку системи. Він є керівним для розуміння, що інформація може зникнути тільки за умови зникнення системи як такої. Саму ж інформацію можна знищити лише з допомогою іншої системоутворюючої (організуючої) інформації. Істотно, що така можливість з’являється за умови відсутності різноманітного в існуванні і розвитку. Іншими словами: «Чим простіша система – тим коротший шлях до її самознищення. Наприклад, шлях до спрощення права, як багаторівневого системного утворення – це уніфікація, стандартизація усіх правоутворюючих і правових процесів.

Важливими методами, які використовує «Історія українського права» для пізнання свого предмету, є філософські методи – діалектики і герменевтики; загальнонаукові методи – порівняльний, структурно-функціональний, логіко-історичний, порівняльно-історичний; конкретно-наукові – юридичний, історико-правовий, порівняльно-правовий, періодизації.

Історіографічні традиції (схеми) у вивченні історії українського права: 1) культурно-народницька; 2) державо-центрична; 3). антропоцентрична. Перша, кореспондується з етнічною історією. Друга – з соціально-економічною та політичною історією. Третя - інтегрує етнічну й соціальну складову правових процесів. Відповідно, в центрі культурно-народницької схеми перебуває етнічна (культурно-духовна) складова правового життя. Основна увага дослідників звернена на узагальнення процесів виникнення, оформлення і трансформацію правових звичаїв, формування системи звичаєвого права, як елементу духовної культури етносу. В рамках державо-центричної традиції перебуває соціально-економічна і політична складова правового життя. Основна увага дослідників звернена на узагальнення процесів виникнення, оформлення і трансформацію позитивного права (позитивних законодавств) із жорсткими нормативами і детермінаціями, як елементу історії нації, невідривної від історії національної держави. Антропоцентрична традиція – це звертання до людини у її відношенні до світу права і до самої себе як «юридичної істоти», а ще точніше – до історично конкретної людини з її досвідом і способом поведінки, обумовленими культурою часу. Істотно, що усі історіографічні традиції мають право на існування, кожна несе в собі раціональне зерно істини. Головне полягає в тому, щоб не абсолютизувати якусь одну з них у поясненні складного суперечливого процесу еволюції права.

Історія українського права як навчальна дисципліна покликана донести до студентів з допомогою методик викладання уже досягнуті наукою на рівні гіпотез або перевірені на практиці відомості, висновки, рекомендації важливі для юридичної освіти та формування професійної юридичної культури.

У структурному аспекті вона умовно поділяється на зовнішню і внутрішню історію права. Зовнішня – це історія джерел українського права. Внутрішня – це системне вивчення історії становлення та розвитку інститутів, галузей позитивного права за теперішнім систематичним поділом (цивільне, кримінальне, конституційне, адміністративне тощо). Її змістом є систематизовані в хронологічній послідовності знання про факти, події, що відображають процесуальну (рух у часі) і функціональну динаміку права, його джерел, формування і розвиток галузей та інститутів протягом усієї історії - стародавньої, середньовічної, нової та новітньої. ЇЇ мета полягає в інтеграції як позитивного, так і негативного правового досвіду українського народу та його актуалізації для сучасної юридичної практики. Основне завдання дисципліни полягає в тому, щоб задати загальну стратегію пізнання українського права як явища культури у широкому контексті його соціального призначення і модифікацій – від архаїчного (монорма), традиційного або звичаєвого (родообщинного) до позитивного (владнозобов’язувального, законодавчого); націлювати на вивчення історичного досвіду ствердження пріоритетних загальнолюдських правових цінностей, створених за тисячоліття світової історії, у зв’язку з цінностями національними, які домінують у сучасному правовому дискурсі; орієнтувати на аналіз особливостей правового життя українського народу тощо. Усе це передбачає координацію зусиль студентів навколо вивчення не тільки догми права*, але й на її конкретизацію в рамках звичаєвого права*, обумовленого контекстом української культури та потребами й інтересами окремих індивідів.

Істотно, що не всі результати наукових досліджень з історії українського права знаходять відображення в навчальній дисципліні, а лише найбільш значущі для студентів, що вивчають юриспруденцію, висновки і положення. Зверніть увагу на окремі з них.

– На історичному минулому досвіді потрібно вчитися, а не копіювати механічно. Важливо упорядкувати його з метою пояснення практики сьогодення. Основою такого упорядкування є історичні знання.

– Поза історичним контекстом важко збагнути тенденції сучасного правового життя. Воно є результатом різнобічних, складних, суперечливих тенденцій минулого, яке більш виразно сприймається через потреби сьогодення і утримує зачатки майбутнього. Такий порядок речей демонструє неперервність історичного розвитку права з елементами спадкоємності та новизни.

– Сучасне право є продуктом і результатом свого виникнення, становлення та розвитку і, головне, його структура (принципи, норми, інститути, система права, правова система) несуть у собі цінну інформацію про історичні передумови та особливості його зародження, акумульовані в політичній, управлінській та правовій традиціях.

– Право більшою мірою, ніж держава, постає усталеною і спадкоємною соціальною традицією. Воно пронизане традицією засвоєння та застосування у внутрішньосімейному і родинному спілкуванні, в релігійних обрядах та світських церемоніях, в повторюваних за аналогією судових рішеннях, в конституційному праві і в конституційних правових звичаях тощо.

– Стан беззаконня і анархії зустрічаються в історії досить часто, але зазвичай тривають не довго та не є типовими для держав і суспільств з міцними правовими і соціальними традиціями.

– Право історично і логічно передує державі, воно є більш раннім соціальним інститутом, ніж держава. З появою держави як політико-правового інституту сучасного типу історія права постає як історія національного законодавства в його взаємозв’язку і взаємозалежності з регулюючою діяльністю держави – її адміністративними і судовими установами, організацією і діяльністю армії, поліції, каральними і тюремними установами тощо.

– Поступальний хід у розвитку і взаємозв’язку правових і державних структур зводиться не лише до зміни одних форм іншими, а супроводжується, з одного боку, - тенденцією до посилення централізації влади, а з іншого – до розширення прав особистості.

– Урівнювання в правах за допомогою законів держави є лише одним із щаблів в еволюції і розвитку права від правового звичаю до правового закону.

Таким чином, у підсумку можна відзначити: наука та навчальна дисципліна «Історія українського права» вирізняється серед юридичних наук історико-теоретичного й галузевого циклу своїм предметом і методами пізнання права.

Знання, які інтегрує історія українського права в систему юридичної науки, на рівні теорії знаходять відображення в дефініціях, термінологічних, методологічних характеристиках права, як універсальної категорії*, а на рівні галузевих наук - в історичних характеристиках галузей українського права.

Ці знання є базовими у розв’язанні однієї із ключових проблем сучасної юридичної науки – створення ефективної моделі правового порядку, адекватної уявленням українського народу про справедливість.

Основна мета навчальної дисципліни історії українського праваполягає в інтеграції як позитивного, так і негативного правового досвіду українського народу та його актуалізації для сучасної юридичної практики. Основне завдання полягає в тому, щоб задати загальну стратегію пізнання українського права як явища культури у широкому контексті його соціального призначення і модифікацій – від архаїчного (протоправа), звичаєвого общинного (традиційного) до позитивного (владнозобов’язувального, законодавчого).

Вивчаючи свій предмет, «Історія українського права» як наука і навчальна дисципліна, синтезує знання про чинники які сприяли виникненню та розвитку загальних (універсальних) у функціональному і особливих у змістовому відношеннях рис українського права як ядра і нормативної основи правової системи України, в рамках якої складаються умови для забезпечення потреби суспільства в соціально справедливому правовому порядку засобами правового впливу* і правового регулювання*.

Для загальних рис таким чинником є закономірність відповідності правових явищ і процесів фактичним суспільним відносинам, а для особливих – положення про правову ментальність і правову свідомість як найбільш стійкі культурно-духовні детермінанти права.

РАДИМО ПРОЧИТАТИ

1. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения.- М.,2001

2. Методы изучения права в его истории // Графський В.Г. Всеобщая история права и государства [Учеб. для вузов]. – М.,2000. – С.11-24

3. Нерсесянц В.С. Логическое и историческое в познании государства и права //

Методологические проблемы советской юридической науки. - М.: 1980. - С. 161-189

3. Поис А. Законы природы: [Електронний ресурс] – режим доступу: http://www.pois.ru/zak.htm.

4. Старцева Т.М. Категорія «Правове життя»: проблеми дослідження // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://dspace.uabs.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/4399/1/35_2007.pdf

5. Швеков Г.В. Преемственность в праве. – М.,1983

Терміни і поняття

Догма права – це загальноприйняті в юриспруденції вихідні базові положення про позитивне право, його приписи, вимоги, чинність.

Доктрина -(доктрина позитивного права)- це збірне поняття для позначення усієї сукупності юридико-наукових форм тлумачень і суджень про позитивне право, які складають основу і зміст догми права.

Закони природи – сформульовані, виходячи з практичного і наукового досвіду, правила та відношення якими визначається життя природи. Закон – це об’єктивні, необхідні, стійкі, суттєві, повторювані зв’язки між явищами в природі і суспільстві.

Закономірність суспільна – об’єктивно існуючий, повторюваний, суттєвий зв'язок явищ суспільного життя, етапів історичного процесу, що характеризує поступальний хід історії суспільства в хронологічному порядку.

Звичаєве право – це сукупність правових звичаїв - норм людської поведінки, що виникли із звичаю (фактичного вживання), мотиваційний вплив яких на суспільну свідомість забезпечується непорушним авторитетом звичаю (закону предків) і підкріплюється гарантією визнання та захистом інститутами публічної влади, які володіють всіма визнаним правом (привілеєм) здійснювати примус.

Категорія – гранично узагальнене поняття, що відображає найсуттєвіші властивості, закономірності та відношення реальної дійсності, визначає характер і рівень науковотеоретичного мислення епохи.

Концепція – системне обґрунтування основної ідеї будь-якої теорії.

Метод- сукупність способів теоретичного і практичного освоєння дійсності.

Методологічний підхід в історії права -це міждисциплінарна стратегія осмислення та інтерпретації процесу зародження, еволюції і функціонування права в рамках певного типу правового розуміння.

Позитивне право –це система раціонально обгрунтованих, через зріз всезагального інтересу норм (загальнообов’язкових моделей поведінки), які запроваджуються в життя шляхом легалізованого (законного) примусу з боку державної влади і які конституюються у вигляді об’єктивного права, формою якого є закон. В рамках правового позитивізму - це офіційно визнане, чинне право, виникає разом з державою, функціонує в межах держави, виражене і закріплене в законодавстві.

Правова система України – це цілісний соціально-правовий, нормативно-регулятивний комплекс в рамках якого складаються оптимальні умови для забезпечення потреби українського суспільства в справедливому правовому порядку засобами правового впливу і правового регулювання. У історико-теоретичному аспекті поняття «правова система» використовується для характеристики історико-правових і етнокультурних відмінностей права (яке є ядром і нормативною основою правової системи) різних народів і країн.

Правова традиція – це категорія, яка пояснює специфічність ідеального і матеріального буття права у контексті уявлення про його історичний розвиток. Вона відображає глибоко укорінене в свідомості людей та історично обумовлене їх відношення до ролі права в суспільстві, природи права і політичної ідеології, а також до організації і функціонування правової системи. Основу історичної правової традиції становить зв'язок сучасного з минулим. Минуле ніколи не зникає цілком, його фрагменти залишаються, забезпечуючи продовження історичного процесу. Правове життя - сукупність різноманітних видів і форм конструктивної спільної діяльності людей у сфері права, спрямованої на забезпечення умов існування, реалізацію індивідуальних і суспільних потреб, інтересів і цінностей правовими засобами.

Правовий вплив – це результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини за допомогою власне правових засобів (норм права, правових відносин, актів застосування права) та інших правових явищ(правосвідомості),правової культури, правових принципів, правотворчого процесу).

Правове регулювання передбачає впорядкування, юридичне закріплення та охорону суспільних відносин шляхом застосування правових засобів. Сферою правового регулювання є ті суспільні відносини (економічні, політичні, культурні, національні, релігійні та інші), які потребують правового впливу. Ці відносини складають предмет правового регулювання, є вольовими, об'єктивно потребують впливу з боку держави та мають чітко визначений зміст. У економічній сфері – це відносини, що пов'язані з формуванням ринкових взаємозв'язків, з розвитком різних форм власності, з виробництвом, розподілом матеріальних благ, з розвитком фермерського господарства. У політичній сфері – правове закріплення плюралістичних форм та методів здійснення влади, формування демократичних інститутів. У соціальній сфері – це формування соціальної політики, спрямованої на задоволення інтересів конкретної людини у галузі освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та інших сферах.

Принцип пізнання – центральне поняття, основоположна ідея, яка пронизує і субординує систему знання.

Природа – уся сукупність природних умов життєдіяльності людини у інтегрованому зв’язку її зовнішнього і внутрішнього світів. Людина – частина оточуючого світу, а сам світ, його відображення в свідомості людини є невід’ємною часткою її внутрішнього «Я». Зовнішній світ людини – це власне природа, як все існуюче, увесь об’єктивний світ у розмаїтті і єдності форм, що існує незалежно від бажань людини. Він містить у собі власне природне середовище існування людини; суспільство як реальне життя людини в процесі існування конкретно-історичних форм, способів та видів свідомої діяльності; світ культури, створений людиною у процесі праці та предметно включений у сферу її соціального буття.

Природне право – система прав якими володіє кожна людина з моменту народження: право приватної власності на життя, право на реалізацію потреби свободи, право на безпеку, право на супротив будь-якому деспотичному режиму.

Природне право як юридична реальність – це закріплення норм-принципів природного права в нормативно-правових актах конституційного характеру. У цьому разі, ці норми виступають як норми-гарантії природних прав людини.

Теорія – найвища форма організації наукового знання, яка дає цілісне уявлення про закономірності і суттєві зв’язки об’єкта дослідження (того, на що спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта). Ці зв’язки вона виражаються в логіці понять.