Мова науки і вербальні методи пізнання

Дефініція – особливий мовно-логічний прийом («дзеркало методу»), який дозволяє здійснити суттєве і найзагальніше охоплення змісту поняття у короткому визначенні. Необхідність визначеності понять пов’язана, перш за все, із забезпеченням формулювання критеріїв відмінності об’єкту вивчення, специфіки способів його побудови та вживання, формування або уточнення значення нового знакового виразу.

Опис. Супровід наукових методів описом об'єкта пізнання. Емпіричний опис як фіксація засобами природної чи штучної мови зведень про об'єкти, даних у спостереженні, експерименті чи вимірі. Переклад почуттєвої інформація на мову понять, знаків, схем, малюнків, графіків і цифр. Зручність мовної форми для подальшої раціональної обробки. Опис як утворення емпіричного базису науки. Основні вимоги до наукового опису. Перетворення засобів опису в процесі розвитку та зміні основ науки. Створення нових систем позначень.

Пояснення (інтерпретація) яквид редуктивних міркувань, який достовірні висловлювання тлумачить як висновок і шукає для них підстави. Застосування пояснень в емпірії. Неповна індукція як найпростіший і звичний вид пояснення в емпіричних науках. Пояснення як створення гіпотез. Теоретичні інтерпретації як особливе застосування складних процедур мислення.

Головні форми наукового пізнання: факт, проблема, ідея, гіпотеза, концепція, закон, теорія. Форма наукового пізнання – це поняття, яке вказує на певні функціональні форми пізнавальної діяльності, що виступають у якості стійких результатів (станів) наукових знань і спрямовують процес отримання нових знань. На відміну від методу, форма звернена не у світ, а у знання.

У цілому хід наукового дослідження можна представити в такий спосіб: 1) факти фіксуються; 2) факти певним чином інтерпретуються; 3) інтерпретація приводить до вироблення понять, законів, ідеалізації; 4) закони передбачаються гіпотезами; 5) з гіпотез за допомогою правил дедукції, тобто рухаючись від загального до часткового, виводять наслідки; 6) наслідки зіставляються з фактами; 7) якщо наслідки теорії узгоджуються з фактами, то визнається дієвість теорії, у противному випадку вона ставиться під сумнів, знову виникає проблема.

ФАКТ – позначення особливого роду суджень, які фіксують емпіричну достовірність, ясність, очевидність певного знання (реальне на противагу ілюзорному, конкретне на відміну від невизначеного, туманного, одиничне в протилежність абстрактно-загальному). Факт пов’язаний з чуттєвою даністю, але далеко не тотожний їй. Для науки фактом виступає лише те. що може бути інтерпретоване (витлумачене) в наявній системі знань, тому то він є також підставою для встановлення емпіричного значення теорії (класифікації, фальсифікації, верифікації, систематизації). Факти – “предметна” область певної теорії, база емпіричних узагальнень, що приводять до висування гіпотез, формулювання закономірностей. Фактуальна одиничність – пуста. Вони є й висхідний пункт і водночас одна з найважливіших цілей наукового дослідження. Як початок – це форма емпіричного знання, його головний змістовний елемент. Тут факт – «уперта річ», показник неспростовності знання про предмет, що добре регіструється, переконливо доводиться, точно фіксується. Тут факти – емпірична інформація, яку доводять до наочності таблиці, схеми, графіки, діаграми.

Факти тлумачаться нарізно, та завжди лишаються «повітрям» учених, хоча на чисто емпіричному рівні неможливо отримати наукових знань. Попередня система знань нелегко сприймає будь-який факт, який би не надто переконливо її засобами інтерпретувався. І тут Гегель поставив серйозну перекладину: якщо факти суперечать теорії, то тим гірше для них. Це вимога, перш за все, дисципліни теоретика, його ерудиції, методологічної вправності. Треба шукати можливість інтерпретувати факт засобами наявних теоретичних знань, а не поспішати відкидати теорію при будь якому спротиві факту.

ПРОБЛЕМА. Це не лише форманаукового дослідження, але й власна одиниця його: констатація недостатності досягнутого рівня знання внаслідок відкриття нових чинників, зв’язків, запитів практики чи теорії, які неможливо пояснити на базі старого знання, хоча вона й спирається на це обмежене знання, ставиться з його позицій.. І у проблемі вже присутня теорія: вона і є теорією з максимальним ступенем невизначеності, її пуста структура, потенція. Проблема звернута не лише у майбутнє, але й у минуле, тому-то вона й є формою розвитку знання, переходу від старого знання до нового. Проблема єднає два елементи:

1. Знання про незнання.

2. Передбачення можливості відкриття закону в сфері непізнанного чи нового способу практичного застосування отриманих колись знань.

В окремому дослідженні проблема виглядає як суперечність між наявною системою знань та “впертим фактом” (новим чи й старим). Дискретно проблема є висхідною формою процесу дослідження. Весь розвиток людського пізнання можна уявити як безкінечний перехід від постановки одних проблем до їх вирішення, постановка нових, вирішення і т.д. Вирішення одних проблем – завжди є способом накопичення інших, можливо ще більш складних.

Сенс проблеми виявляється лише у відношенні до наукового знання як цілого. Проблемна область загального змісту науки – значний її елемент. Проблемність – вузол всіх аспектів науки, а справжній учений має яскраво виражений проблемний спосіб “бачення” світу.

ІДЕЯ. Ідея – це узагальнене поняття, що вказує ідеальний шлях до певної мети, НАДАЄ ВИРАЗ вищій ФОРМІ ТЕОРЕТИЧНОГО ОСЯГНЕННЯ ДІЙСНОСТІ, бо у ньому возз’єднані специфічно гносеологічні побудови, які акумулюють результати достатньо об’єктивного і повного відображення і виразу реальності, випрацювані цілі, прообрази, контури подальшого руху пізнання, генеральної тенденції розвитку. Скорочено, ідея – це думка, яка включає в себе свідомість мети та висхідної проекції подальшого пізнання й практичного перетворення, бо вона відтворює фундаментальну закономірність, що служить засадою теорії чи зв’язку теорій в наукову галузь. Ідея може існувати ще задовго до створення теорії, як її передумова.

П.В. Копнін надавав ідеї особливої ролі в науковій творчості. Важливо не лише “знайти” її, але й вчасно відкинути: прив’язаність вчених до ідей часто була гальмом для науки.

ГІПОТЕЗА. Оскільки логічно під гіпотезою ми звичайно розуміємо кожне недостовірне висловлювання, то, мабуть, було б доречно зберегти цей вираз для висловлювань про факти, які в досвіді ми безпосередньо не спостерігаємо, але які в сполученні с якимось загальним висловлюванням пояснюють нам факти, дані в досвіді.

Гіпотеза – проміжна ланка між проблемою і теорією – форма руху обгрунтованого знання на певному рівні його наукового розвитку взагалі й того чи іншого предмету зокрема. Це науково обгрунтоване припущення (істинне значення якого не визначене, тому воно вірогідне), що спирається на факти й умовиводи та має на меті вирішення наукової проблеми. У науковому дослідженні – це етап методологічної апробації ідеї, де мета і засоби виступають у єдності. Забезпечує перехід від окремих фактів до законів, від законів та інших теоретичних побудов до других. Можливе висування багатьох альтернативних чи суміжних гіпотез. Виникнення гіпотез, як і ідей, досить ірраціональне, у всякому разі строго логічно вони не виникають. Треба фантазія, уява, комбінації припущень. Здогад інтуїтивний, але розробка має у певних межах свою логіку.

Концепція (зародження, “зачаття”) – форма й спосіб наукового пізнання, що являє собою спосіб розуміння, пояснення, тлумачення головної ідеї теорії; вираз науково обгрунтованого і доведеного в основному змісту теорії.

ТЕОРІЯ. Наукова теорія – це система глибоких стійких знань (уявлень, поглядів, понять, ідей), яка має струнку логічну структуру, дає обґрунтування усіх висунутих положень та зводить відкриті в даній області закони до єдиної підстави і спрямована на опис і пояснення (витлумачення) певного явища чи сукупності явищ. Наприклад, теорія відносності, квантова теорія, теорія держави і права тощо. Поза теорією люди мислять “натуралістично”, тобто невірно. Теорія – це вища форма організації наукового знання, його найрозвинутіший стан, що дає цілісне уявлення про суттєві зв’язки об’єкту, це сукупність узагальнених і внутрішньо диференційованих положень. Узагальнення фіксуються в термінах, судженнях і умовиводах. Усякий розгляд фактів має науковий сенс, тому що вони інтерпретуються, тобто підводяться під поняття і теоретичні закони. Факти начебто б самі "лізуть в очі", а як досягається людиною теоретичний рівень дослідження? Теорія не є простою регістрацією фактів, вона й ширше й глибше їх, вона спирається на результати емпіричних досліджень і на велетенський досвід теоретичного мислення. Тому: “Немає нічого більш практичного, ніж добра теорія”.

Закон – особлива наскрізна для наукового пізнання форма знання, яка фіксує необхідні, повторювані, стійкі, суттєві відношення між явищами чи в самому явищі, різними елементами, властивостями, функціями.

Узагальнення мають справу з багатьма фактами, з урахуванням чого говорять про закони. Закон – це зв'язок між фактами і їхніми узагальненнями. Факт – міра явища, а закон – міра сутності. Спрямовуючи закони називаються науковими принципами.

ПРИНЦИП. Стосовно ідеї це є її перше й найабстрактніше визначення, що далеко не вичерпує змісту ідеї. В основі теорії завжди знаходиться одна ідея, а ось принципів, що її виражають, може бути декілька. Висунуті принципи й ідея – це закони науки. Але закон далеко не завжди виступає принципом чи ідеєю.

НАУКА - основна форма людського пізнання – діяльність по виробці, систематизації й перевірці знань про дійсність. Науковими є лише добре обгрунтовані й перевірені знання. Наука – це система теорій (загалом і в кожній науковій галузі зокрема).