Процес, суб’єкт і об’єкт пізнавальної діяльності.

План лекції.

Процес, суб’єкт і об’єкт пізнавальної діяльності.

Форми чуттєвого і раціонального пізнання.

Загальнонаукові методи і форми пізнання.

Процес, суб’єкт і об’єкт пізнавальної діяльності.

Теоретичне і практичне відношення до світу тісно пов’язані. Пізнавати будь-що у реальності як лише чуттєву даність неможливо. Кант не правий стосовно непізнаванності “речі в собі”, але абсолютно правий стосовно того, що лише створивши ідеальний предмет, людина має змогу пізнання реального предмету. Як же твориться ідеальний предмет? Завдяки опредметненню людських діяльних і духовних здібностей. Отже, пізнання як процес, починається з опредметнення, яке є духовно-практичним моментом у практичному відношенні до світу, його предметному перетворенні. Сама практика не входить у пізнання, але вона є практичними підвалинами пізнання (умовою, основою, критерієм істини). Тому включається до гносеології – поняття, яким позначають теоретичне вчення про пізнавальну діяльність людини (в науці частіше говорять про епістемологію). Формула тут проста: лише перетворюючи світ, людина може пізнавати його. Мета практичної і пізнавальної діяльності як і їх засоби не збігаються безпосередньо, але в кінцевому результаті пізнання так чи інакше служить практиці, її поглибленню, ускладненню. Не варто лише забувати: світ набагато більший, ніж його прагматичні цілі й засоби. Службова, функціональна мета далеко не вичерпує пізнання.

Результатом пізнавальної діяльності є знання – складна система культурного буття людини у світі, її соціокультурна пам’ять і сенсовий Всесвіт, найуніверсальніший. Досвід осягнення світу. Фіксуються знання мовою (з будь-якими знаками). Вони – результат і передумова пізнання. Цілісність психічних образів – результат довготривалого і складного пізнання. Пізнання тому виступає не як розрізнені разові акти осягання, а як культурно-історичний процес відтворення у формі суб’єктивних образів об’єктивного змісту світу. Це активний опосередкований процес, що виблискує загальностями, сочиться сенсами, безкінечно наближаючись до сутностей Універсуму, а не дзеркально відображає реальність. Між теорією і практикою знаходиться велетенське поле ідеальних утворень (норм, принципів, категорій, цінностей, методів, ідей, аксіом тощо), які посилюють здібність опредметнення.

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Усі філософськи напрямки та школи формували власне розуміння її. Межі пізнання не у тому, що неможливо пізнавати сутнісний лад світу, буття у собі (це позиція агностицизму), а у тому, що нічого неможливо знати вичерпно. Пізнання – безкінечний процес. Сумнів і віра у пізнанні – явища психологічно цілковито виправдані, нормальні.. Проблема істини – це проблема процедур сумніву і уточнення в пошуках відповідності наших знань і того, що ми знаємо. Відносність, конкретність і достовірність істини. Наука, всяка конкретна істина, не лише очаровує, вона може й дуже розчарувати. Якщо у купця було 100 монет, і він думав, що вони всі золоті, а мудрець установив, що лише 5 із них золоті й подарував для втіхи ще 5 золотих, то ж чи збільшилось багатство купця? Реально – вдвічі. Віра у своє багатство (ілюзія була надто реальною) дуже зменшилась (у 10 разів). Істина безжальна, Правда не завжди.

Специфіка сучасного розуміння істини у тім, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, що існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання і його результат – істинні знання – нерозривно зв'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, із практикою, достовірне знання сутності і її проявів відтворюється в практиці. Істина – це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, що відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Основні концепції істини:

q 1. Класична або кореспондентська (теорія відповідності).

q 2. Когерентна (теорія) – узгодженості знань.

q 3. Прагматична.

1. Класичне визначення істини дав Аристотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте, це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались усі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Це визначення істини визнавали такі різні за своїми філософськими поглядами мислителі, як Ф. Аквінський, П. Гольбах і Л. Фейєрбах, а також К.Маркс і його послідовники. Розрізняються їхні погляди й у питанні про характер відображуваної реальності та про механізм відповідності.

2. Когерентна (Гегель) – узгодженість окремого знання з більш загальною системою його. Адже світ – Ціле, єдине, все у ньому узгоджене.

3. Прагматична. Істинним є знання, що має благі наслідки його використання для людини. В. Джемс: ”Бог існує не тому, що він дійсно є, а тому, що його існування корисне людям”. Якщо літак літає, то знання, які це забезпечили, істинні.

Сучасна теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: "об'єктивна істина", "абсолютна істина", "відносна істина", "конкретна істина", "похибка".

Об'єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, що не залежить ні від суб'єкта, ні від людини, ні від людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні звертається увага на незалежність від суб'єкта саме змісту істини. Положення про об'єктивність істини не означає, що вона є елементом об'єктивного світу. Будучи результатом суб'єктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб'єкта.

Абсолютна істина – це такий зміст знань, що тотожний своєму предмету і який не буде спростованим подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини зв'язана з її об'єктивністю. Оскільки істина об'єктивна за змістом, вона одночасно є не тільки абсолютною, але й відносною, тобто вона є абсолютною лише у визначених межах. Самі ж ці границі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної і практичної діяльності суб'єкта. Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істини й окремо відносної. Існує одна істина - об'єктивна за змістом, що є діалектичною єдністю абсолютного і відносного. Процес розвитку науки можна представити у вигляді ряду послідовних наближень до абсолютної істини, кожне з який точніше, ніж попередні.

Термін «абсолютне» застосовується і до будь-якої відносної істини: оскільки вона об'єктивна, то як момент містить щось абсолютне. І в цьому сенсі можна сказати, що будь-яка істина абсолютна-відносна. У сукупному знанні людства питома вага абсолютного постійно зростає. Розвиток будь-якої істини є нарощування моментів абсолютного. Наприклад, кожна наступна наукова теорія є в порівнянні з попередньої більш повним і глибоким знанням. Але нові наукові істини зовсім не скидають «під укіс історії» своїх попередниць, а доповнюють, чи конкретизують включають їх у себе як моменти більш загальних і глибоких істин.

Кожна об'єктивна істина є абсолютною лише у певних границях, відносно до конкретних умов, перехід яких перетворює істину в її протилежність – похибку.

Істина історична. І в цьому змісті вона – «дитя епохи». Поняття кінцевої чи незмінної істини – усього лише примара. Будь-який об'єкт пізнання невичерпний, він постійно змінюється, має безліч властивостей і зв'язаний незліченними нитками взаємин з навколишнім світом. Вважалося, приміром, що хімічний склад, властивості і стан води вивчені досконально. Однак була виявлена так називана важка вода з невідомими раніше властивостями. Кожна ступінь пізнання обмежена рівнем розвитку науки, історичними умовами життя суспільства, рівнем практики, а також пізнавальними здібностями даного вченого, розвиток яких обумовлено і конкретно-історичними обставинами, і деякою мірою природними факторами. Відносність знань полягає в їхній неповноті й вірогідному характері. Істина тому відносна, тому що вона відбиває об'єкт не цілком, не цілковито, не вичерпним чином, а у певних межах, умовах, відношеннях, що постійно змінюються і розвиваються. Відносна істина є обмежено вірне знання про що-небудь.

Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючи всі новим і новим змістом. У цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тім чи іншому конкретно-історичному етапі, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожнім конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною.

Конкретна істина. Одним з основних принципів гносеології є принцип конкретності істини. Конкретність – це властивість істини, яка спирається на знання реальних зв'язків, взаємодію всіх сторін об'єкта, головних, істотних властивостей, тенденцій його розвитку. Так, істинність чи хибність тих чи інших суджень не може бути встановлена, якщо не відомі умови місця, часу і т.д., у яких вони сформульовані. Судження, що вірно відбиває об'єкт у даних умовах, стає помилковим стосовно того ж об'єкта в інших обставинах. Вірне відображення одного з моментів реальності може стати своєю протилежністю. Судження «вода кипить при 100° за Цельсієм» істинно лише за умови, що мова йде про звичайну воду і нормальний тиск. Це положення втратить істинність, якщо взяти так звану важку воду.

Всяку істину, якщо її зробити «надмірною», якщо її перебільшити або поширити за межі її дійсної застосовності, можна довести до абсурду.

Що є критерієм істини? Що дає людям гарантію істинності їхніх знань, служить підставою для відрізнення істини від похибок? Декарт, Спіноза, Ляйбніц пропонували як критерій істини ясність і виразність мислимого. Ясно те, що відкрито для розуму, що спостерігає, і з очевидністю визнається таким, не збуджуючи сумнівів. Приклад такої істини - «квадрат має чотири сторони». Подібного роду істини – результат «природного світла розуму». Таке розуміння критерію істинності спирається на віру в силу логіки нашого мислення. На цьому багато в чому побудований наш досвід. Це сильна позиція в боротьбі проти всякого роду блукань розуму в пітьмі вигаданого.

Безсумнівно, що психологічно важливо не тільки ясність і очевидність мислимого, але і впевненість у його вірогідності. Однак і ця впевненість не може служити єдиним критерієм істинності. Впевненість в істинності думки здатна фатальним образом ввести в оману. Висувався і такий критерій істини, як загальна значимість: істинно те, що відповідає думці більшості. Зрозуміло, і в цьому є свій резон: якщо багато хто переконані у вірогідності тих чи інших принципів, те це саме по собі може бути важливою гарантією проти омани.

Існує в деяких філософських системах і такий критерій істини, як принцип прагматизму, що визначає значення істини її практичною корисністю. Істинні ідеї – це ті, котрі успішно «працюють». Виходячи з розуміння істини як практично корисного, прагматизм навіть бога виводить «для практики».

Критерій істини не знайти в мисленні самому по собі, немає його й у дійсності, узятої поза суб'єктом. Критерій істини полягає в практиці. «Питання про те, чи володіє людське мислення предметною істинністю – зовсім не питання теорії, а практичне питання. Суперечка про дійсність чи недійсність мислення, що ізолюється від практики, є чисто схоластичне питання».