Конструкт хворобив європейській культурі передбачає таку послідовність: причина - дефект - картина - наслідки.

Він є прообразом для висунення гіпотез, пояснення порушень і впливу на причини. Побачивши слідства і загальну картину відхилень у психічній діяльності або поведінці, ми, слідуючи конструкту хвороби, починаємо припускати, що за цими зовнішніми ознаками криється небудь дефект в самій людині, яка, в свою чергу, викликаний певними для цього дефекту причинами.

У сучасній медицині існує дві моделі хвороби: біомедична і біопсихосоціальна.

Біомедична модель хвороби існує з XVII в. Вона центрована на вивченні природних факторів як зовнішніх причин захворювання. Біомедичну модель хвороби характеризують чотири основні ідеї:

1) теорія збудника;

2) концепція трьох взаємодіючих сутностей - «господаря», «агента» та оточення;

3) клітинна концепція;

4) механістична концепція, згідно з якою людина - це насамперед тіло, а його хвороба - поломка якоїсь частини організму.

У рамках цієї моделі немає місця соціальним, психологічним і поведінковим причин розвитку хвороби. Дефект (у тому числі і психічний), якими б факторами він не викликався, завжди має соматичну природу. Тому й відповідальність за лікування тут цілком і повністю покладається тільки лише на лікаря, а не на хворого.

На початку XX в. біомедична модель була піддана перегляду під впливом концепції загального адаптаційного синдрому Г. Сельє. Згідно адаптаційної концепції хвороба є неправильно спрямована або надмірно інтенсивна адаптаційна реакція організму. Однак багато порушення можуть бути розглянуті як різновид адаптивних реакцій організму. У рамках концепції Г. Сельє навіть виник термін маладаптація (від лат. Malum + adaptum - зло + пристосування - хронічна хвороба) - тривалий хворобливе, збиткове пристосування. До того ж стосовно до психічних порушень в адаптаційної моделі стан хвороби (як дезадаптації або як різновиду адаптації) не співвідноситься з особливостями особистості і ситуації, в якій відбувається порушення психічної сфери.

Вітчизняна клінічна психологія, будучи тісно пов'язаною з психіатрією, довгий час орієнтувалася на біомедичну модель психічних хвороб, тому особливості впливу соціального середовища на процес психічних порушень у ній практично не досліджувався.

Біопсихосоціальна модель хвороби виникла наприкінці 70-х рр.. XX в. Вона грунтується на системній теорії, згідно якої будь-яка хвороба є ієрархічний континуум від елементарних частинок до біосфери, в якому кожен нижележащий рівень виступає компонентом вищого рівня, включає його характеристики і відчуває на собі його вплив. У центрі цього континууму знаходиться особистість з її переживаннями і поведінкою. Відповідальність за одужання в биопсихосоциальной моделі хвороби повністю або частково покладається на самих хворих людей.

В основі цієї моделі лежить диада «діатез - стрес», де діатез - це біологічна схильність до певного хворобливого стану, а стрес - психосоціальні фактори, актуализирующие цю схильність. Взаємодія діатезу і стресу пояснює будь-яке захворювання.

В оцінці стану здоров'я в рамках биопсихосоциальной моделі провідну роль відіграють психологічні фактори. Суб'єктивно здоров'я виявляється в почутті оптимізму, соматичного і психологічного благополуччя, радості життя. Це суб'єктивний стан обумовлено наступними психологічними механізмами, що забезпечують здоров'я:

1) прийняття відповідальності за своє життя;

2) самопізнання як аналіз своїх індивідуальних тілесних і психологічних особливостей;

3) саморозуміння і прийняття себе як синтез - процес внутрішньої інтеграції;

4) вміння жити в сьогоденні;

5) осмисленість індивідуального буття, як наслідок - усвідомлено вибудувана ієрархія цінностей;

6) здатність до розуміння і прийняття інших;

7) довіра до процесу життя - поряд з раціональними установками, орієнтацією на успіх і свідомим плануванням свого життя необхідно той душевний якість, яка Е. Еріксон називав базовим довірою, іншими словами, це вміння слідувати природному перебігу процесу життя, де б і в чому б він ні виявлявся.

Отже, хворобою є далеко не всяке розлад, а тільки таке, яке потребує зміни («є потреба в лікуванні»). Потреба в лікуванні вважається існуючої тоді, коли наявні ознаки відхилень (розлади) наносять шкоду професійної працездатності, повсякденної діяльності, звичним соціальним відносинам або заподіюють яскраво виражене страждання.

Так як стан хвороби передбачає особливий соціальний статус людини, не здатної виконувати соціальні функції в очікуваному обсязі, хвороба завжди виявляється пов'язаної з роллю хворого і обмеженнями рольового (соціального) поведінки. З цим феноменом виявляється пов'язаним цікавий соціально-психологічний факт, коли просте навішування «ярлика» «хворого» може призводити до виникнення або прогресування вже наявного у людини порушення здоров'я. В результаті такого «лейбелінг» (англ. labeling - навішування ярлика) часом малозначне відхилення від будь-якої норми (завдяки соціальному та інформаційному тиску з боку оточення і фахівців, які поставили «діагноз») перетворюється на важкий розлад, тому що людина приймає на себе нав'язану йому роль «ненормального». Він відчуває і веде себе як хворий, а навколишні з ним відповідно звертаються, визнаючи його тільки в цій ролі та відмовляючи визнавати за ним виконання ролі здорового. З факту лейбелінг можна зробити далекоглядний висновок про те, що в ряді випадків психічні розлади у окремих осіб не виникають з внутрішньої схильності, а є наслідком або виразом порушених соціальних зв'язків і відносин (результатом життя в «хворому суспільстві»).

Перераховані проблеми, пов'язані з вживанням поняття хвороби, призвели до того, що сьогодні більш кращим стає термін «психічні, особистісні та поведінкові розлади», який охоплює різні види порушень, включаючи хвороби у вузькому сенсі цього слова.