Проблеми історичності світогляду.

Існують 3 головні історичні системи світогляду:

1. Космоцентризм – спрямований на пошуки єдиної гармонійної сутності світобудови. Вивчення гармонії космосу переноситься на гармонізацію суспільного життя. Античність.

2. Теоцентризм – характеризується вірою в надприродні сили божественного здатного на релігійних засадах змінити життя людини. Середньовіччя.

3. Антропоцентризм – пов’язане з усвідомленням людини як центру Всесвіту, розкриття можливостей розвитку особистості. 20-21 ст.

Історичні типи світогляду:

1. Міфологічний – ґрунтується на вірі в надприродні сили, абсолютизуючи досвід окремого роду з притаманними йому певними рисами. Тотемізм, антропоморфізм, анімізм(природа олюднюються, одухотворяється), фетишизм, символізм, магія.

2. Релігійний – ґрунтується на побожності надприродних сил, жорсткому поділі світу на духовний та тілесний, земний і небесний. Час має векторний характер(від утворення світу до падіння, від завіту до приходу месії). Монізм, фаталізм(хід подій у природі наперед визначений Богом, прописаний долею), антропоморфізм, теїзм(розуміння Бога особи, що створила світ і постійно втручається в його світобудова), віра в надприродне, геоцентризм(вчення про положення небесних тіл). Починається чітко розрізнятися об’єкт і суб’єкт. Формується світоуявлення і світорозуміння. Домінує дух над тілом.

Трансцендентний – той, що лежить поза межами свідомості і пізнання. Трансцендентальний – той, що зумовлює можливість пізнання. (Релігія)

3. Науковий - ґрунтується на експериментальних та теоретичних знаннях про світ у цілому, які характеризуються об’єктивність, істинністю, загально значущістю, цілеспрямованістю, відтвореністю, необхідністю, ефективністю у змінах природної історичної дійсності. Заперечує догматизм, має чітко розумову структуру, спирається на експериментальні практиці, фактах, займається дослідженням, збереженням, поширенням істинного знання.

4. Філософський - узагальнює досвід, знання, цінності, волевиявлення особи і людства в їхньому ставленні до світу як цілого з метою проникнення в сутність буття всесвіту та буття людини.

Людина як предмет філософського осягнення

Унікальність природи людини

Людина це біосоціальна духовна істота, яка є найвищим розвитком живих організмів на Землі, здатна створювати знаряддя праці, образи світу, пізнаючи і змінюючи його стосовно своїх інтересів. Унікальність природи людини полягає в її особливій тілесній організації, наявності душі, свідомості, самосвідомості, суспільному характері існування, та дієвого відношення до світу.

Основні здатності людини:

1. Інтелект – рівень здатності людини до мислення. Органічна єдність здатності людини до мислення, до образного відтворення дійсності та оперування ними.

2. Почуття – це безпосереднє переймання дійсністю. Це індивідуально-суспільно створена форма безпосереднього переживання людиною дійсності.

3. Воля – це властивість людської душі ціле спрямовувати діяльність тіла незалежно від безпосередніх фізіологічних потреб власного організму.

4. Пам’ять – психічна здатність зберігати у свідомості сприйняття і уявлення після переживання їх.

Людина як соціокультурна форма буття

Цілісність визначається двома категоріями – індивід і особистість. Індивідуальність – певна сукупність психічних властивостей, характерних рис, що відрізняє людину від інших індивідів. Особистістю стаємо в процесі соціалізації, в суспільстві. Особа – це людський індивід, взятий в аспекті його соціально-духовних якостей. Особистість – це соціалізована людина, тобто такий індивід, який введений в систему суспільних відносин або є творцем цих відносин.