Тема 8. Динаміка та перспективи розвитку світової економіки в сучасних глобалізаційних умовах

Питання теми:

1. Світова продовольча система та її роль у сучасній економіці.

2. Тенденції розвитку світовогового ринку продовольства.

3.Організаційна структура світової продовольчої системи.

1. Світова продовольча система та її роль у сучасній економіці Загальна характеристика світової продовольчої системи.

Світова продовольча система являє собою сукупність галузей, прямо чи опосередковано втягнутих у виробництво харчування для людини. Всі ці галузі знаходяться на чотирьох рівнях: забезпечення агровиробництва необхідними ресурсами, виробництво сільськогосподарської сировини, переробка сировини (або виробництво готових продуктів харчування, тобто харчова промисловість, і сфера громадського харчування) і збут (внутрішня і зовнішня торгівля).

Таким чином, світова продовольча система об’єднує досить різноманітні і численні галузі та суб’єкти. Ще в середині XX століття таке об’єднання перерахованих чотирьох груп галузей, що займають різне місце в системі суспільного відтворення, в єдину систему носило б дещо штучний характер і не відображало б істинного характеру взаємозв’язку між окремими галузями.

У сучасних умовах поглиблення процесів глобалізації світової економіки при активній дії на аграрні галузі науково-технічного прогресу і поширення цих процесів на продовольчий сектор, що підсилили тенденції вертикальної інтеграції, стає цілком правомірним говорити про формування великої технологічної системи виробництва продовольства з промислового типу, що складається з основних і допоміжних галузей. Економічний, соціальний, цивілізаційний зміст існування світової продовольчої системи і функціонування світового ринку продовольства можна сформулювати просто – забезпечення населення планети речовинами, необхідними для життєдіяльності людини. Однак за цією уявною простотою стоять складні проблеми множинних зв’язків та взаємодії інтересів суб’єктів продовольчої сфери світової економіки. Від моменту створення умов і ресурсів для виробництва продовольства до надходження готового харчового продукту до кінцевого споживача складається сукупність відповідних галузей, названа продовольчої ланцюгом. У системі суспільного відтворення продовольчому сектору належить специфічна роль, обумовлена не тільки кількісними, але і якісними показниками.

У суспільному відтворенні самі продовольчі і сільськогосподарські ресурси відносяться до поновлюваних, однак для їх виробництва використовуються як відновлювані, так і непоновлювані ресурси планети. Основним ресурсом, що визначає специфіку виробництва і обігу продовольства, є земля.

Орні землі розподілені у світі наступним чином: 36% припадає на Азію, 21% – на Європу, 19% – на Північну і Центральну Америку, 13% – на Африку, 7% – на Азію, 4% – на Океанію.

Важливим ресурсним показником стану сировинного аграрного сектора є структура і динаміка зрошуваних сільськогосподарських земель.

Площа зрошуваних земель в світі склала в 1998 р. 271 млн га, з яких 70,0% припадало на Азію, 11,2% – на Північну і Центральну Америку, 6,3% – на Європу, 4,6% – на Африку, 3,7% – на Південну Америку і 1,0% – на Океанію. За даними ООН, «хоча всього 17% всіх сільськогосподарських земель є зрошуваними, вони дають одну третину загальніх запасів продовольства». Таким чином, забезпечення продовольством в значній мірі залежить від стану зрошення земель, ефективності використання водних ресурсів.

За останнє десятиліття XX століття загальний розмір ріллі в світі зріс лише на 4%, площа зрошуваних земель – на 9%, тоді як населення Землі – на 20%. У зв’язку з цим постійно посилюється роль фактора підвищення господарського навантаження на одиницю земельної площі для нормального життєзабезпечення населення Землі продовольством, що вже протягом десятиліть стає можливим лише при нарощуванні зусиль з інтенсифікації виробництва на всіх чотирьох рівнях продовольчого ланцюга при пріоритетному розвитку сировинного аграрного сектора.

Кожна група галузей продовольчого ланцюга країни інтегрована у світовий ринок через систему міжнародного поділу праці.

В основі процесів міжнародного поділу праці в продовольчих галузях лежить нерівномірність географічного розподілу основного ресурсу – родючої пахотной землі. Специфікою міжнародного поділу праці в продовольчих галузях є потужний вплив природно-кліматичного фактора на виробництво та обіг харчових продуктів.

До природно-кліматичних факторів, що впливають на світову продовольчу систему і створюють основу для нерівномірного і певною мірою неконтрольованого її розвитку незалежно від економічного рівня країн, відносятся:

- Обсяг і структура родючих земель, їх розподіл по регіонах і країнах та ступінь залучення в господарський оборот;

- Забезпеченість водними ресурсами (як постійне джерело прісної води, придатної для зрошення, так і річний розподіл опадів);

- Стихійні лиха та природні катаклізми;

- Зараження полів шкідниками;

- Спалахи хвороб тварин і епізоотії.

Вплив природно-кліматичних факторів на виробництво продовольства обумовлює нестабільність і навіть деяку непередбачуваність короткострокових і середньострокових змін кон’юнктури ринку продовольства.

Ще однією особливістю функціонування світової продовольчої системи, багато в чому визначає стан ринків, можна назвати наявність специфічних виробничих циклів в сировинному секторі. Виробничими циклами в продовольчих і невиробничих галузях сільського господарства вважається час, необхідний для отримання продукції рослинництва і тваринництва, незалежне від економічних зусиль господарюючих суб’єктів.

Для кожної сільськогосподарської культури або виду тварин існують свої виробничі цикли.

У рослинництві вони максимальні для вирощування фруктів (від висадки саджанців до початку їх плодоношення проходить 3-6 років), мінімальні для окремих видів овочів (3-6 міс.). Найбільш поширеними є річні виробничі цикли (виробництво зернових і олійних культур, картоплі та інших коренеплодів, основний обсяг вирощуваних овочів).

У тваринництві найтриваліші виробничі цикли (3-4 роки) існують у вирощуванні великої рогатої худоби, в свинарстві вони становлять 9-12 міс. У рибальстві середня тривалість таких циклів складає 1-2 роки, а в птахівництві та аквакультурі вони значно коротше і не перевищують, як правило, декількох місяців.

Особливістю виробничих циклів протягом століть була їх незмінна тривалість, обумовлена природою. І в X, і в XIX століттях садівник в країні з помірним кліматом знав, що посаджена ним яблуня дасть урожай через 5 років, а орач – що пшениця дозріє не раніше кінця літа. Проте одним з результатів науково-технічного прогресу XX століття стало деяке скорочення тривалості продовольчих циклів окремих видів рослин і тварин.

З виробничими циклами в сировинних продовольчих галузях тісно пов’язане поняття сезонності виробництва, який є в усіх без винятку сировинних галузях і в більшості переробних. Найбільш явно вона виражена в рослинництві та переробці плодово-ягідних культур. Сезонність споживання також характерна для всіх харчових товарів, але більшою мірою для овочевих, м’ясних та молочних продуктів.

Нерівномірно розподілені не лише земельні, а й інші основні ресурси продовольчих галузей світової економіки (праця, капітал, наукові знання і досвід). Наприклад, на Африку з населенням, що становить 13% загальносвітового, припадає 0,5 млн з 26500000 використовуваних у всьому світі сільськогосподарських тракторів, тобто близько 2%. Однак природа цієї диспропорції лежить за межами природного фактора і носить загальноекономічний характер.

Взаємодія економічних і природно-кліматичних факторів розвитку світової продовольчої системи формуєї специфіку її функціонування на окремих історичних етапах. Постійно трансформуються технології і методики виробництва сільськогосподарських культур, змінюється механізм функціонування сільських громад. Зростає рівень споживання продовольства і поліпшується його структура. При цьому основні цілі, завдання, сенс існування світової продовольчої системи і її місце в громадському виробництві досить стабільні і зводяться до забезпечення людства продуктами харчування для підтримки самого його життя.

Тривалою історичною тенденцією розвитку світової продовольчої системи є відносне зниження частки продовольчого сектора в основних економічних показниках світу, супроводжуване абсолютним збільшенням виробництва і споживання сировинних і готових продовольчих продуктів.

Важливо відзначити, що для світової продовольчої системи початку XXI століття характерне поєднання двох різноспрямованоних тенденцій – глобалізації процесів ресурсозабезпечення, виробництва, збуту і певної локалізації на регіональному і країновому рівнях обсягів і традицій споживання. Це створює додаткову основу для нерівномірності розвитку системи та гальмує реалізацію наміченої в останнє десятиліття тенденції до деякого вирівнювання діспропорцій в даній сфері.

«Глобалізація світової економіки та лібералізація світової торгівлі продовольством деякою мірою підвищила можливість вирівнювання різких диспропорцій розвитку світової продовольчої системи, а насамперед для тих, у кого є ресурси, інформація та досвід для того, щоб скористатися цією можливістю», – відзначав генеральний директор продовольчої та сільськогосподарської організації ООН – ФАО Ж. Діуф.

Такий стан світової продовольчої системи предбачає необхідність неодмінного зростання інтенсифікації виробництва і збільшення обороту продуктів харчування через канали внутрішньої і зовнішньої торгівлі для нормального забезпечення населення Землі їжею. При обмеженості земельних ресурсів це зростання можливе на сучасному етапі розвитку людства лише з використанням нових факторів на основі досягнень науково-технічного прогресу.

Хоча, за неупередженими даними статистики, ступінь забезпечення населення Землі продовольством неухильно зростає, не можна забувати, що у продовольчих галузях середні показники стану об’єкта, особливо средньодушові, грають двояку роль. З одного боку, тільки розрахунки обсягів виробництва, споживання, торгівлі на душу населення дозволяють домогтися порівнянності даних і на їх основі провести об’єктивний аналіз стану досліджуваного об’єкта, особливо середньострокових і довгострокових тенденцій його розвитку. З іншого боку, середньосвітові показники у перерахунку на душу населення затушовують справжній стан справ у таких чутливих сферах, як споживання продовольства в окремих регіонах, а також різними соціальними та віковими групами населення на основі реального доступу до продовольства в залежності від доходів родини. У цьому зв’язку необхідно підкреслити великий економічний і, що не менш важливо, гуманітарний сенс використання екстремальних показників стану всіх сфер світової продовольчої системи, де це є можливим.

Сучасна світова продовольча система може бути охарактеризована з цілого ряду економічних, технологічних, торгово-політичних, соціальних, екологічних параметрів. При цьому по кожному з параметрів найбільш поширеною характеристикою системи в цілому будуть як і раніше визначення «диспропорційність» і «розрив між окремими категоріями». Навіть незважаючи на цілком обгрунтовані твердження експертів ФАО про те, що «економічний і технологічний прогрес зробив реальністю ліквідації голоду на планеті», проблеми розвитку світової продовольчої системи, які визначаються її глобальним значенням для людського суспільства, не втрачають актуальності і, більше того, виходять на інші рівні.

В останні десятиліття роль світової продовольчої системи в економічному розвитку людства розширилася за рахунок рішення в її просторі наукових, технологічних, медико-біологічних, екологічних, рекреаційних, культурно-освітніх завдань. На перше місце на стику століть висунулися, на наш погляд, цивілізаційні завдання оптимального функціонування світової продовольчої системи, тобто комплексна ув’язка всіх її функцій з метою забезпечення населення Землі продовольством при збереженні навколишнього середовища, біологічного різноманіття та культурно-побутових традицій соціумів.

Виробництво продовольства: тривалі і середньострокові тенденції.

Односпрямованої тривалої тенденцією розвитку світової продовольчої системи протягом усієї другої половини XX століття було абсолютне зростання виробництва сільськогосподарської сировини і готових продуктів харчування при зниженні частки аграрного сектору у загальному світовому товарному виробництві.

Найбільш високі темпи виробництва сільськогосподарської сировини протягом останнього 30-річного періоду спостерігалися в країнах Азії та Латинської Америки. В цілому в відповідно з середньосвітовим показником індексу сільськогосподарського виробництва змінювався випуск аграрної продукції в Північній і Центральній Америці, трохи швидше – в Африці і Океанії.

У Європі зниження індексу пояснюється тим фактом, що до початку 90-х років, тобто до базового періоду для розрахунку індексних показників, ступінь самозабезпечення продовольством країн континенту була досить висока (по ряду базових товарів в країнах нинішнього Європейського Союзу вона сягала 110-120%), і заходи аграрної політики були направлені на зниження обсягів виробництва.

За останні півстоліття зростання сільськогосподарського виробництва в світі досягався в основному за рахунок наступних чинників:

- Поглиблення в розвинених державах процесів НТП, включаючи механізацію, селекцію, хімізацію, а також їх розповсюдження в окремі аграрні сектора країн, що розвиваються;

- «Зеленої» революції в ряді країн, що розвиваються, яка означала не тільки використання моделей інтенсифікації сільськогосподарського виробництва за прикладом розвинених держав, але і застосування специфічних методів ведення такого виробництва, характерних для окремих географічних районів, наприклад, впровадження спеціально створених для посушливих районів високоврожайних сортів при одночасному зміні технологій їх вирощування;

- Збільшення площі зрошуваних земель в світі з 80 млн га в 1950 р. до 270 млн га в кінці XX століття;

- Розширення розмірів ріллі і землі постійної культивації за цей же період з 1330 млн га до 1500 млн га;

- Розвитку змішаних фермерських систем з високим рівнем використання біомаси, тобто поєднують рослинництво, тваринництво, лісівництво і іноді ставкове рибництво, в найбільш щільно заселених регіонах світу, де вичерпані можливості для залучення нових земель в сільськогосподарський оборот або для їх іригації.

Динаміка загального індексу виробництва продовольства співпадала зі зміною індексу сільськогосподарського виробництва як в цілому по світу, так і по окремих континентах.

Для останнього десятиліття XX століття було характерне найбільш значне зростання виробництва сільськогосподарської продукції і продовольства за післявоєнний період. Причому темпи приросту цього показника в країнах, що розвиваються перевищували аналогічні дані в розвинених державах і середньосвітові. У всіх країнах світу максимальні темпи приросту сільськогосподарської продукції в останнє десятиліття спостерігалися в 1996 р., а мінімальні – в 1998 р. і 2000 р.

Динаміка середньодушових показників виробництва продовольства, що враховують зростання народонаселення, була в довготривалому часовому розрізі також односпрямованої і відображала структурні зміни у світовій продовольчій системі.

Товарна структура виробництва і обігу продовольства вельми обширна. Кожна велика товарна позиція підрозділяється на сотні видів, різновидів продовольства. При всьому цьому різноманітті можна виділити базові продукти, які в кінцевому підсумку визначають структурну картину продовольчого ринку.

Результатом еволюційного розвитку світової продовольчої системи стало скорочення кількості базових сировинних видів продовольства. «Після 10 000 років осілого землеробства та виявлення 50000 видів їстівних рослин лише 15 сільськогосподарських культур забезпечують 90% загального об’єму продовольства, споживаного у світі. Три з них – рис, пшениця і кукурудза – є основними харчовими продуктами для 4 мільярдів мешканців земної кулі», – вважають експерти ООН.

При всій важливості для людини кожного компонента харчування головними вважаються зернові, м’ясні, молочні, рибні товари, маслонасіння, коренеплоди, овочі, фрукти. Одночасно розширюється асортимент продовольчих товарів, що пройшли стадію промислової переробки.

Виробництво основних видів продовольства в цілому в світі змінюється нерівномірно. За останні 30 років найбільш динамічно розвивалося виробництво олійного насіння, яке виросло в 3,1 рази, виробництво яєць – в 2,6, овочів – в 2,5, фруктів – в 2,0, м’яса – в 2,2 рази, деяких тропічних продуктів. За цей же час випуск зернових зріс в 1,7 рази, картоплі – в 1,03, коренеплодів – у 1,2, молока – в 1,4 рази.

Ступінь концентрації виробництва продовольства в цілому по всіх товарних групах можна оцінити як низьку, так як ті чи інші його види випускаються у всіх країнах. Більше того, сам цей показник можна було б назвати умовним.

По окремих товарних групах ступінь концентрації виробництва дуже різна. Наприклад, на п’ять країн – основних виробників кукурудзи в світі – в 2000 р. припадало 76% випуску цього продукту. У пшеничному секторі зернового ринку в той же період п’ятірка основних продуцентів забезпечувала 63% світового виробництва, соєвих бобів – 90%, свинини – 86%, м’яса індички – 98%, яловичини – 68%, вершкового масла – 70%.

За базовим продовольчих товарах ступінь концентрації виробництва на рівні країн і регіонів в більшій мірі залежить від природно-кліматичних факторів, за готовим продуктам – від загальноекономічних і структурних чинників. Розвинені держави виробляють значну частку готового продовольства, проте з багатьох базових продуктів харчування країни, що розвиваються в кінці XX століття зайняли досить стійкі позиції у виробництві. У 2000 р. на розвинені держави припадало 49% виробленої кукурудзи, 42% соняшнику, 48% сої, 55% вершкового масла, 84% сиру, 56% сухого цільного молока.

Для виробництва продовольства характерна висока ступінь втрат вирощеної сировини. У відходи через ураження комахами і гризунами йде велика кількість продукції рослинництва. Високі також втрати врожаю при транспортуванні, особливо в країнах, що розвиваються. Так, в Китаї за рахунок цих факторів втрачається до 25% зібраних зернових, у В’єтнамі - 13-16% рису і 20% овочевих товарів.

Товарна маса, пропонована світовою продовольчою системою споживачеві з поточного виробництва і запасів, формує сукупний обсяг пропозиції, який в глобальному світовому масштабі повинен відповідати потребам людства в продуктах харчування.

Щоб забезпечувати зростаюче населення Землі і покращувати харчовий раціон, безумовно, потрібне адекватне зростання виробництва. Серед безлічі прогнозів необхідного балансу попиту та пропозиції продовольства найбільш зваженим є прогноз ООН, згідно з яким для оптимального забезпечення людства їжею виробництво продовольства до 2025 р. має бути вдвічі вище, ніж на стику століть.

Економічні, соціальні і демографічні аспекти світового споживання продовольства.

Загальносвітовий попит на продовольство складається з двох нерівних частин споживання – безпосередньо харчове та виробниче. Відповідно вся вироблена сільськогосподарська сировина розподіляється на два потоки: перший надходить безпосередньо до споживача через оптову і роздрібну мережу, другий – лише після переробки в промисловості і громадському харчуванні. До промислового споживання можна віднести і кормове споживання ряду продуктів. Наприклад, зерно може бути використано як для харчування людини, так і для виготовлення кормів; морська риба – для безпосереднього використання в їжу, як сировина для промислового сектора, а також як основний інгридієнт для виготовлення кормів для тваринництва і аквакультури.

Наприклад, для отримання 1 кг м’яса потрібно 4-5 кг кормів, які перебувають при інтенсивному вирощуванні худоби на 50% із зерна. Таке ж вилучення базових продуктів з безпосереднього споживання людиною для використання в якості кормів відбувається в аквакультурі (для вирощування 1 кг креветок необхідно 5 кг морської риби), що представляє собою певною мірою втрати протеїну, а не його нарощування в глобальному масштабі. У зв’язку з цим кормове споживання базових сільськогосподарських продуктів на світовому рівні розглядається як частина промислового споживання, формує загальний попит на продовольство, розрахований за спеціальними коефіцієнтами. Через тваринництво і аквакультуру відбувається трансформація рослинної продукції в тваринний білок, що підвищує цінність харчування для людства. Однак цей процес природним чином вилучає ряд продуктів з безпосереднього споживання.

Потреби людства в продовольстві задовольняються не стільки по фізіологічному принципу, скільки в залежності від платоспроможності населення, показники якої надзвичайно різняться по континентах, країнам, соціальним групам. У доповіді, що передує огляд стану сільського господарства світу за 50 років, генеральний директор ФАО Ж. Діуф зазначав, що має повноваження вважати нашу епоху періодом несправедливості через те, що на 20% найбіднішого населення планети припадає лише 1% загальносвітових доходів, тоді як на 20% багатих верств – 86%.

У 2000 р. 6 млрд людей, що населяють планету, споживали щоденно в середньому більше 2800 ккал кожен, у той час як в 1950 р. 2,5 млрд людей споживали по 2450 ккал. Це означає, що за 50 останніх років споживання продовольства збільшилось в 1,6 рази в порівнянні з попереднім періодом сільськогосподарської історії тривалістю в 10000 років. З 1960 по 1994 рр. співвідношення доходів 20% найбагатших і 20% найбідніших верств населення змінилося з 30:1 до 78:1. При цьому диспропорції в доходах, що відбиваються на споживанні продовольства, існують на рівні країн, верств населення всередині кожної країни, між сільськими і міськими жителями, між етнічними групами, між чоловіками і жінками, а також віковими групами.

Значна різниця в забезпеченні продовольством окремих груп населення існувала протягом всієї економічної історії людства.

За чотири останніх десятиліття, незважаючи на значні технологічні зміни у світовій продовольчій системі, загальносвітова структура споживання зазнала великих змін в країновому розрізі, ніж в товарному.

У 60-ті роки середньостатистичний житель країни, що розвивається споживав 66% норми жителя розвиненої держави, в 70-і роки цей показник зріс до 69%, в 80-ті – до 75, в середині 90-х – до 82, у 1999 р. – до 83%. Якщо споживання продовольства в розвинутих країнах до 40 років зросла в 1,1 рази, то в країнах, що розвиваються – в 1,4 рази. При цьому зростання показника забезпечувався в більшій мірі за рахунок держав Азії (1,4 рази) і в меншій мірі – Південної і Центральної Америки (1,2 рази) і Африки (1,2 рази).

За образним висловом аналітиків міністерства сільського господарства США, «люди можуть думати глобально, але харчуються вони все ще локально». На структуру споживання продовольства впливають як загальноекономічні чинники (рівень доходів населення, показники розвитку економіки країни, стан сільського господарства і харчової промисловості), так і традиційні місцеві споживчі смаки й уподобання.

За економічної необхідності і відповідно до традицій в умовах глобалізації світової продовольчої системи для кожної країни чи регіону існує свій набір продуктів харчування, що забезпечує (або не забезпечує) фізіологічну норму споживання. Проте існують загальні закономірності формування такого набору.

Перш за все із зростанням середньодушового добового споживання калорій в його загальній структурі зростає частка продукції тваринництва, а також овочів і фруктів при зниженні частки таких базових рослинних продуктів, як зернові і бобові. Приміром, у Китаї в 90-і роки попит на м’ясо збільшувався високими темпами: за п’ять років – з 1997 по 2002 р. – споживання свинини в цій країні збільшилося на 20%, яловичини – на 35, м’яса бройлерів – на 93%, що було обумовлено зростанням доходів і зміною структури харчування. Виберіть у найближчі два десятиліття подвоєння загальносвітового попиту на м’ясні продукти збільшить навантаження на зерновий сектор і видозмінить структуру споживання продукції всіх аграрних секторів.

Крім того, з підвищенням калорійності споживаної їжі дієта диверсифікується за товарною ознакою в рамках кожної підгрупи у бік збільшення споживання продуктів з підвищеною часткою доданої вартості.

При всій своїй умовності середні показники споживання продовольства, затушовують відмінності між окремими країнами всередині регіону, між економічними, етнічними та іншими групами населення кожної країни, дозволяють порівняти структуру споживання в окремих регіонах світу (рис. 8.1.).

У країнах, що розвиваються в кінці XX століття окреслилася тенденція зростання споживання м’яса, що розглядається як «тваринницька революція, обумовлена зростаючим попитом, яка може мати серйозні наслідки для світового сільського господарства, здоров’я, способу життя людей і навколишнього середовища». Передбачається, що попит на м’ясо в цій групі країн в найближчі два десятиліття буде щорічно зростати на 3%, в той час як на продукцію рослинництва – на 1,8%. Більш інтенсивне зростання попиту на м’ясо порівняно з рослинною їжею означає, що за найближчі чверть століття в країнах, що розвиваються значно збільшиться потреба в кормових зернових культурах, особливо в кукурудзі. Найбільш явно ця тенденція проявиться в країнах Азії. Структура споживання в рамках кожної з двох товарних груп зазнала значних змін. У групі споживаної продукції рослинництва зросла частка рослинних масел і олійного насіння, фруктів і овочів при одночасному зниженні частки зернових, коренеплодів, бобових при відносно стабільних частках цукру, підсолоджувальних речовин та алкогольних напоїв.

У структурі світового споживання білкової продукції тваринництва та рибальства в останнє десятиліття XX століття зміни зачепили всі товарні підгрупи. З 5,1 до 7,5% (в 1,9 рази в натуральному вираженні) зросла частка м’яса і потрухів, з 0,1 до 0,9% (в 1,5 рази) – риби і морепродуктів, з 0,1 до 1,1% (в 1,7 рази) – яєць при зниженні частки тваринних жирів і молока.

Однак якщо зниження частки молока з 5,2 до 4,3% у загальній структурі споживання відбувалося при абсолютному зростанні споживання з 117 до 122 ккал, тобто в 1,04 рази, то зниження частки тваринних жирів з 3,2 до 2,2% супроводжувалося падінням абсолютних показників з 72 до 61 ккал (табл. 8.4).

Наприкінці XX століття на Землі було подолано 6-мільярдний рубіж чисельності населення. До цього періоду було підготовлено значну кількість аналітичних та прогнозних матеріалів з питань народонаселення. Для цього дослідження з метою максимального досягнення порівнянності даних автор використовує в основному статистичні матеріали Департаменту народонаселення ООН та Фонду з народонаселення ООН.

Сутність і сучасні трактування продовольчої безпеки.

Здатність всього людського суспільства та окремих держав задовольняти потреби населення в продуктах харчування в необхідних обсягах, асортименті і якості за рахунок забезпечення відповідними ресурсами та створення відповідних економічних умов отримала назву «продовольча безпека».

У післявоєнний період в підходах до забезпечення населення світу продовольством спостерігалися такі глобальні тенденції:

- Зростання відповідальності держав і світової спільноти в цілому не тільки за смерть від голоду, а й за недоїдання і незбалансоване харчування;

- Перенесення зусиль світового співтовариства щодо забезпечення продовольчої безпеки з вироблення і реалізації заходів держав на створення умов для самозабезпечення продовольством за рахунок максимально лібералізованого та ефективного ринкового механізму;

- Пов’язування гарантій продовольчої безпеки в більшій мірі з доступністю харчування, а не з його наявністю;

- Перехід від концепції національної продовольчої небезпеки, що розраховується на базі національного самозабезпечення основними продуктами, до потенційної продовольської безпеки домашнього господарства, що розраховується за показниками забезпечення енергетичними дієтичними ресурсами і далі за реальною продовольчою безпекою домашнього господарства на основі достатньої кількості білка в енергетичній дієті (за класифікацією ФАО – відповідні показники DES і РЕМ);

- Поліпшення продовольчої безпеки домашнього господарства і посилення заходів з ліквідації недоїдання на основі комплексних соціально-економічних національних заходів при втручанні світового співтовариства лише в надзвичайних випадках.

Зміна ролі держави по відношенню до продовольчої безпеки знайшло відображення у формуванні протилежних думок з цього важливого питання функціонування світової продовольчої системи.

Опоненти «вільних», або «глобалізованих», ринків побоюються, що перенесення проблеми в площину суто ринкових відносин може завдати ще більшої шкоди найбільш вразливим соціальним групам у забезпеченні їх продовольчої безпеки. Прихильники ринкового підходу висловлюють суждення, що навіть звичайна конкуренція може зробити деякі бідні верстви ще біднішими. У той же час у країнах з високим ступенем лібералізації ринку середньодушові доходи ростуть швидше, що знижує рівень бідності.

Саме поняття «продовольча безпека» трансформуєтся у міру зростання ступеня інтернаціоналізації виробницства і споживання продовольства, а також під впливом нових знань і концепцій раціонального харчування.

Можна виділити три етапи такої трансформації у другій половині XX століття.

- 50-60-ті роки, тобто до початку «зеленої» революції;

- 70-ті – початок 90-х років, тобто період власне «зеленої» революції, підбиття її підсумків і виявлення наслідків для забезпечення населення світу продовольством;

- З середини 90-х років по теперішній час.

На першому етапі продовольча безпека трактувалася як суто національна проблема досягнення незалежності забезпечення населення продуктами харчування від зовнішніх факторів.

Проте на другому етапі підходи до цієї проблеми зазнали дуже серйозних змін. У цей час стало очевидним, що локальні продовольчі кризи, пов’язані з погодними або політико-економічними умовами, швидко переходять на регіональний і міжнародний рівні, але одночасно створюються умови для їх подолання зусиллями міжнародного співтовариства. У цей період з’явилося поняття «всесвітня продовольча безпека». Забезпечення населення світу продовольством і боротьба з голодом проголошуються однією з глобальних проблем людства.

У цей період виробляються критерії продовольчої безпеки світу і країни. Вони поділяються на фізіологічні і економічні.

До групи фізіологічних критеріїв продовольчої безпеки відносяться потреби людського організму в певній кількості енергії і окремих елементах живлення, а також допустимий вміст в їжі шкідливих для здоров’я речовин.

Економічні показники продовольчої безпеки включають як рівень фізичної доступності продовольства для різних категорій населення при нормальних і екстремальних (посухи, повені, інші стихійні лиха, а також війни) умовах, так і можливість купувати необхідний для життєдіяльності людини набір продуктів виходячи з платоспроможності сім’ї.

Для окремих країн рівень продовольчої безпеки оцінюється за імпортною квотою, тобто за часткою імпорту в споживанні, на основні види харчових продуктів, за загальними умовами торгівлі на даному ринку, тобто за співвідношенням індексів вартісного обсягу експорту та імпорту продовольства, а також з виробництва базових продуктів харчування на душу населення.

Саме на цьому етапі для визначення порогових значень продовольчої безпеки світу та окремих країн ФАО пропонує використовувати показники виробництва зернових на душу населення та стану перехідних запасів зернових. Нижньою межею продовольчої безпеки вважається рівень перехідних запасів (тобто запасів на кінець сільськогосподарського року) пшениці, рівний двомісячному споживанню (17-20% річного виробництва).

На третьому етапі відбулася зміна стратегій продовольчих запасів, а також концепцій і підходів до продовольчої безпеки і ступеня самозабезпечення продуктами харчування, до рівня контролю за сільськогосподарськими ринками і доступу до ринків, до права на отримання продовольчої допомоги.

Концептуально ці нові підходи були визначені на Всесвітньому форумі з проблем продовольства, що пройшла під егідою ООН в Римі в 1996 р., на якому була прийнята Римська декларація про всесвітню продовольчу безпеку. Вона вперше назвала бідність, а не демографічно-ресурсний дисбаланс основною причиною браку продовольства і загрози продовольчої безпеки світу та окремих країн.

Країни-учасниці форуму взяли на себе зобов’язання докладати всіх зусиль до забезпечення продовольчої безпеки шляхом створення справедливої системи торгівлі продовольством, рівноправного доступу до базових продуктів харчування для всіх верств населення, до ліквідації голоду і недоїдання. Були вироблені також принципи надання міжнародним співтовариством екстреної продовольчої допомоги країнам і регіонам, постраждалим від стихійних лих. Крім того, продовольча безпека була визнана найважливішою частиною економічної безпеки кожної країни.

З цього періоду національна продовольча безпека в рівній мірі стала ув’язуватися як з кількісними чинниками міжнародної продовольчої безпеки, так і з проблемами доступу до продовольства на основі загального рівня добробуту країни та доходів сім’ї. Залежно від причин стурбованості з приводу повноцінності та гарантоване харчування в цей період стали виділяти поняття продовольчої безпеки країни, технологічної продовольчої безпеки, загальної дієтичної і білкової продовольчої безпеки.

Цей етап характеризується впливом нових елементів на продовольчу систему. Насамперед це зміни на політичній арені, що включають розпад соціалістичної системи та поява нових держав у Східній Європі та Азії, що зробило в цілому негативний вплив на стан продовольчої безпеки в цих країнах і в світі.

З цим фактором безпосередньо пов’язана еволюція підходів до економічного та сільськогосподарського розвитку. Перехід від промислової автаркії, централізованого планування і жорсткого державного втручання до лібералізації економіки і включенню в систему інституційного державного регулювання міжнародної торгівлі продовольством виявився настільки руйнівним для сировинного сільськогосподарського сектора цих країн, що різко знизив рівень їх продовольчої безпеки.

Державна політика багатьох країн, що розвиваються стала будуватися з урахуванням циклічного розвитку економіки, в тому числі специфічних сільськогосподарських циклів. При цьому на фазах пожвавлення і зростання поліпшення загального економічного становища не завжди перетворюється в розмірне зниження бідності і зростання показників продовольчої безпеки. На фазах ж депресії та кризи відповідні жорсткі заходи неодмінно приводять до негайного і відчутного падіння цих показників.

Поширення голоду і брак продовольства в значній мірі стали асоціюватися з війнами та конфліктами. У деяких країнах, особливо африканських, вони були найважливішим чинником регресії продовольчого сектора економіки і відповідно збереження голоду.

На регіональному рівні до кінця XX століття стався зсув продовольчих проблем від Азії до Африки. При цьому, на думку експертів ФАО, навіть найвідсталіші країни Африки «перетворюються з континенту обіцянок в місце фокусування зусиль з розвитку». Центральна і Південна Америка характеризуються контрастами між благополуччям і злиднями, сучасністю і відсталістю, ситістю і недоїданням.

Інвестиції в аграрну сферу, що направляються на вирішення проблем продовольчої безпеки, розподіляються в різних регіонах світу непропорційно. За прогнозами Міжнародного інституту продовольчої політики, в найближчі два десятиліття головною сферою інвестування з метою забезпечення продовольчої безпеки в Латинській Америці буде іригація (32% всіх капіталовкладень в цю сферу), в Західній Азії і Північній Африці – наукові дослідження і навчання (відповідно 31 і 27 %), в Африці на південь від Сахари – сільські дороги (35,4%) і іригація (26%), в Південно-Східній та Південній Азії - іригація (35 і 41%).

В цілому за останні півстоліття модернізації та інтенсифікації світової продовольчої системи склалася досить складна і парадоксальна ситуація, яка полягає в нерівномірності забезпечення населення продовольством. Якщо робити висновки про продовольчу безпеку світу з середньостатистичними даними, то ми отримаємо відносно благополучну картину, що не передбачає ні в даний час, ні в найближчому майбутньому ніяких продовольчих катаклізмів і конфліктів.

У той же час якщо підійти до дослідження продовольчої безпеки на основі методів регіонально-країнових оцінок, то висновки будуть іншими.

Наприклад, світове виробництво одних лише зернових (2 млрд. т., що відповідає 330 кг на душу населення в рік або 3600 ккал на добу на людину) може повністю покрити енергетичні потреби людства за умови його рівномірного розподілу. Однак забезпечення зерном коливається за групами держав, перевищуючи 600 кг на душу населення в розвинених країнах, де воно використовується в основному в кормових цілях, і не досягаючи рівня 200 кг на душу населення в країнах, що розвиваються.

У свою чергу в кожній державі доступ до продовольства або до ресурсів для його виробництва дуже нерівномірно розподілений між домогосподарствами. Навіть у розвинених країнах деякі соціальні групи населення недоотримують фізіологічну норму продовольства.

Своєрідним структурним парадоксом світової продовольчої системи є той факт, що більшість з 830 млн голодуючих проживають в сільських громадах. Цей факт підтверджує, що продовольча безпека – проблема не стільки кількісної нестачі продовольства, скільки неадекватного зростання засобів виробництва у найбідніших фермерів світу, які не можуть задовольнити навіть власні продовольчі потреби, не кажучи вже про товарне виробництво продовольства. Крім того, це питання недостатньої купівельної спроможності широких верств сільських і міських споживачів.

Дрібні фермери і безземельні працівники, тобто найбідніші верстви, сконцентровані у виробництві основних продовольчих товарів, що визначає показники зайнятості на одиницю землі або на одиницю продукції в цих основних аграрних галузях як максимальні. Для цих категорій населення висока продуктивність основних продовольчих продуктів і висока зайнятість є поряд з підвищенням доходів найважливішим джерелом забезпечення продовольчої безпеки в найближчі десятиліття.Кількість голодуючих і людей, які не одержують повноцінне харчування знижується, але при цьому в даний час складає, за різними оцінками, 13-15% населення планети.

У ряді країн і регіонів світу проблема продовольчої безпеки має настільки всеосяжний і абсолютний характер, що може бути вирішена виключно зусиллями світового співтовариства на основі безоплатної допомоги. Це перш за все самі економічно відсталі країни Африки, де збережені архаїчні форми господарства. Знаходяться за межами процесів інтернаціоналізації господарського життя, досягнень НТП у всіх галузях економіки і в агровиробництві зокрема, ці країни не змогли повною мірою скористатися досягненнями «зеленої» революції.

Голод і недоспоживання продовольства мають негативний вплив на здоров’я нації, на продуктивність праці та інтелектуальний розвиток особистості, що гальмує економічне зростання і в свою чергу сприяє поглибленню проблем продовольчої безпеки. На національному рівні виходить замкнуте коло. Можливості для імпорту продовольства не покривають внутрішні потреби. Таким чином, ці країни в даний час приречені не просто на високий ступінь залежності споживання продовольства від зовнішніх чинників, а й на неможливість біологічного виживання населення без міжнародної допомоги.

У цих умовах стирається грань між «продуктивними» і «розподільними» підходами до індивідуальної продовольчої безпеки, тобто між концепціями, трактують причини наявності голоду і недоїдання як брак продовольства і як недостатню його доступність для окремих країн, соціальних кіл, домогосподарств. В даний час, вважають вони, 2 млрд чоловік не мають надійних джерел постачання продовольством, тобто позбавлені «такого стану справ, коли всі люди в будь-який момент мають доступ до безпечної та поживної їжі для підтримки здорового і активного способу життя».

У Росії стан продовольчої безпеки не відповідає необхідному для розвиненої країни рівню і викликає заклопотаність економістів, лікарів та громадськості. Головними причинами такого стану стало зниження агровиробництва, доходів населення і зростання цін. Падіння сільськогосподарського виробництва в 90-і роки прийняло обвальний характер: його загальний індекс знизився за десятиліття майже на 40%, продукції рослинництва – на 32%, а тваринництва – на 50%.

Це відбилося на споживанні продовольства в Росії: наприкінці 90-х років воно склало 2840 ккал на душу населення на добу, що відповідає середньостатистичному світовому рівню, але значно нижче, ніж у розвинених країнах.

По всіх досліджуваних в світі параметрам, а саме за якістю продовольства, її економічної і фізичної доступності, становище в Росії оцінюється як несприятливе.

В цілому ж на сучасному етапі продовольча безпека все більше стає похідною не стільки від рівня самозабезпечення країни продовольством, скільки від ефективності функціонування світової продовольчої системи, у тому числі від стану світового ринку харчових товарів.