Y. Синтаксично-стилістичний

1.Виразне читання тексту.

2.Визначення стилістичної ролі речень за метою висловлювання та емоційним забарвленням.

3.Смислові і стилістичні функції простих і складних речень.

4.Роль двоскладних і односкладних речень (описальна, узагальнювальна, смислова, виражальна).

5.Функції однорідних членів речення, вставних і вставлених конструкцій, відокремлених членів речення.

6.Функціонально-стилістична роль прямої мови, невласне прямої мови.

7.Висновок про значення синтаксичних засобів у відтворенні теми та ідеї тексту.

Тексти для лінгвістичного аналізу

Портрет батька

На покуті, залитий сонцем, під сліпучою синявою неба сидів старий Чумак. Як живий. Величезний портрет в олійних фарбах був виконаний хоч і по-дилетантськи, але натхненно, з Божою іскрою. Сонце би. повінню. Старий Чумак, бронзовий і мускулястий, дивився просто кожному в очі примружено і посміхався. Монументальний, кремезний і могутній, як сама земля, коваль Чумак. Патріарх свого племені, дебелого й рясного. У робочому фартусі, щойно прийшовши з роботи, лише скинувши кашкета, сидів він під сліпучо-синім небом і під гілкою бузку і, склавши грубезні свої руки, спочивав. І тримав на колінах сонне дитинча. У сліпучо-білій сорочинці, воно спало сидячи, припавши солодко зарожевілим личком до ковальського фартуха, як до материних грудей. Це вона — Галя, як була ще маленькою. Руки були намальовані широченними мазками і недокінчені, і це найбільше вражало своєю правдою — грубі, необтесані ковальські руки. Під портретом був напис великими літерами — «Батько». (За І.Багряним)

Харитя

Іде Харитя селом, і якось їй чудно. От уже й крайню хату минула, вийшла на поле й стала, задивившись удалечінь на чудовий краєвид. І справді було гарно на ниві, несказанно гарно! Погідне блакитне небо дихало на землю теплом. Половіли жита й вилискувались на сонці. долиною повилась річка, наче нова синя стрічка на зеленій траві. А за річкою, попід кучерявим зеленим псом, вся гора вкрита розкішними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко телиться килим ясно-зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо. Межи зеленими килимами біліє гречка, наче хто розіслав великі шматки полотна білити на сонці. У долині, край лісу, висить синя імла. І над усім тим лунає в повітрі весела пісня жайворонкова. І добре Хариті на ниві, і страшно. Як тільки Харитя увійшла межи жита, гарний краєвид зник. Босі ноженята ступали по втоптаній стежці, над головою, межи колосками, як биндочка, синіло небо, а з обох боків, як стіни, стояло жито й шелестіло вусатим колоссям. Харитя опинилась наче на дні в морі.

(За М.Коцюбинським)

 

До юного серця

Так, це до тебе, саме до тебе це слово! Це від тебе залежить зараз, чи перерветься золота нитка тисячоліть, а чи оживе і заграє на сонці! Це від тебе, саме від тебе залежить, чи джерело рідної мови замулиться в твоїй дуті, а чи пружно і вільно дихатиме!

Тільки рідне слово, виплекане твоїм родом і народом, має таємничу здатність тримати буття. Тільки від порога рідної мови ти можеш виходити на широкі магістралі світу. А безмір світовий і космічний не дасться тобі в руки, коли ти будеш безбатченком. Чуєш, пісня лунає, ти мимохіть тягнешся вслід за нею; вона старіша від тебе на тисячоліття і на тисячоліття молодша. Слово у пісні як вода у ріці. Жива вода рідної мови на ноги зведе тебе і тоді, коли ти зневірився вже у всьому. І перше слово твоє, до мами звернене, материнське слово хай розширює твої груди озоном людської гідності. Це ти несеш слово в серці, як наполохану пташку. Слово довірилося тобі і повірило в тебе. Не сполохай рідного слова, а захисти його, до серця притули, життям своїм переповни. (І,Драч)

 

 

У горах

Сонце клало достиглі тремтячі плями на плай, на мураву. Повітря мало не бриніло од тієї теплої сили проміння, і жвавий струмок, б'ючись об каміння та об повалені стовбури, сповнювався брижами легкого світла Дівчинка йшла вгору, а внизу все глибшала і глибшала ущелина. Кучмата, наче овеча, шапка ближчої гори чорно стриміла на блакитному небесному тлі, а шапка дальшої гори була вже -зачесана, і її повивали пір'їсті сині води туманів. Дівчинка йшла на полонину, і тому що перед нею розкривався такий розкішний простір, тому що на душі в неї вигулювались ще світліші й солодші простори, то дівчинка співала. В її тоненькому голоску, схожому на натхненну жилку струмі-га, оживало високе мовчання смерек; а також у ньому було щось від упертості оцього плаю, по якому ступали її ноженята; а також вгадувалась у ньому крилата міцність гірського повітря, запашного, наче медові щільники. Співала дівчинка про саму себе, про весну, яка одцвіла по схилах квітками та одшуміла по камінню стрімкою водою, співала проз те, що між ялицями пасеться худоба і видзвонює двішеними на шиї дзвониками. Ступала легко, як козеня, а коли вибралась на вершину, то зупинилась і, озирнувшись навсібіч, побачила навколо застиглі хвилі кам'яного моря. Вона аж засміялась, її лице засвітилось, як світиться весняна квітка з-під снігу, і дівчинка заспівала... (Є.Гуцало).

 

Хліб на столі

За всіх часів і в усіх народів було найбільшою святістю, коли лежав на столі хліб. Його присутність народжувала поетів і мислителів, сприяла появі пісень і дум, продовжувала родовід, і, навпаки, коли він зникав, неодмінно приходило лихо.

Останнім часом став досить модним вислів: не хлібом єдиним живе людина. Любимо ми уживати його де треба й де не треба. А між тим є й інше, не менш образне твердження: хліб усьому голова. Чесно й праведно про це сказав Борис Олійник: «Істинно, люди: живемо не хлібом єдиним. Істинно так... коли маємо хліб на столі».

Хліб на столі. Зайшовши до хати, возрадуймося його присутністю, освятімося його терпким запахом, віддаймося пошанівком тим, хто зростив, виколосив і розмолов у семи млинах мучицю, рукам, котрі подарували духмяні, схожі на сонце паляниці. Хай завжди він — совість наша — буде в хаті, як дивень, лежатиме прикритий вишитим рушником, свіжий та святий, і найпершою молитвою нашої духовності хай воздасться хвала хлібові. Знімімо перед ним капелюхи, уклонімося, аби одвічно він був на нашому столі, щоб не глевковів і не черствів, бо, як мовлять народні вуста, коли черствіє хліб, то і душі черствіють, а відтак, якщо черствіють душі, неодмінно зачерствіє хліб — наша совість. Це одвічне, як життя, мірило має бути нашим гаслом, нашою молитовністю не на сьогодні і не на завтра — крізь усе життя...

(За В.Скуратівським)

«Зоре моя вечірняя...»

Максимову душу завжди зворушували слова цього рядка вірша до самої глибини. Вони викликали в його уяві чарівний образ тихої, мерехтливої, елегійне задуманої й далекої вечірньої зорі, що, як очі закоханої й заплаканої дівчини, дивилась із безмежної космічної далини, з царства інших світів та інших, невідомих і недосяжних, загадкових країв.

Ці слова й цей образ глибоко запали в Максимову душу ще з дитячих, школярських літ. І відтоді завжди:

в роки юнацькі, парубоцькі й у роки змужніння; тихими, ясними вечорами осінніми, зимовими, весняними й літніми;

чи то вдома, в затишній кімнаті, чи в мандрах по бездоріжжях, на земних розпуттях; у степах, у лісах, у луках; на роботі, на полюванні, в поневірянні самотою чи з другом вірним — скрізь і завжди ці слова й цей образ змушували його серце тремтливо завмирати в солодкій елегійній задумі, в тузі за нездійсненним і недосяжним, скороминучим і невловним; у передчутті скорботних втрат і вічної розлуки; в пориві до прекрасного, божественного, героїчного, чистого й у жалю по загубленій вірі в трагічно-примарний ідеал боголюдини.

І тепер от вона, звабливо-мерехтлива вечірня зоря, знову зійшла на холодному синьо-зеленому небі. Максим ішов по синьому снігу між деревами, дивився на неї й думав про те, що й завжди, бувало, думав при такій нагоді:

«От у цей час хтось найрідніший, хтось любий і дорогий, хто думає про нього й тужить за ним, теж дивиться на цю саму зорю... І там десь їхні погляди сходяться й летять разом просторами, синіми пустелями, космічними далями...»

(За І.Багряним)

 

Лісова казка

Завітай осінньої пори до лісу! Пахне дубом і сосною у гущавині. Дрімають дерева під останнім теплим промінням сонечка. Дивні перетворення відбуваються в лісі. Ось, наприклад, тихо-тихо в осиковому гайку. Раптом чути: падає гілочка, потім з тихим шарудінням опустилася ще одна. Це гілкопад. На кущиках крушини глянцеві чорні ягоди. На вершечках ліщини де-не-де помітні останні горішки. Часом на лісових галявинах вогником спалахує плетиво з квіток льонку. Між кленами дивляться в небо червоні сонячні віконечка. Стрункий клен з розлогою кроною і візерунчастим листям нагадує мереживо. Поблизу великого пня останні кетяги пурпурової бруснички. Вогнем палають плоди горобини. (За А.Волковою).

Онися

На Онисі була плахта, виткана з вовни пополовині з шовком невеличкими квадратиками. Квадратики були заткані жовтогарячим шовком з білими, як срібло, тонкими обідками.

Вишитий червоно-синіми взірцями поділ сорочки спадав на червоні черевики. Ясно-синій шовковий корсет був затканий золотими квіточками. На чорноволосій голові неначе цвів вінок квіток. На шиї червоніло п'ять разків товстого доброго намиста з золотими дукачами. Лице в Онисі було оригінальне: зверху широке, знизу вузьке Під бровами ніби горіли темні, як угіль, гострі блискучі довгенькі очі. Маленькі темно-червоні уста були випнуті. Матовий цвіт лиця був трошечки жовтуватий, але його одсвіжав ледве примітний, розлитий по щоках рум'янець

Онися ввійшла й неначе з собою принесла ще більше світу в світлицю, залиту гарячим літнім сонцем. (За І.Нечуєм-Левицьким)

 

Дух Княжої гори

Липа на хатньому причілку як парашут із зеленого шовку, що повиснув над обійстям і ніяк не спуститься на траву. Ї звідси видно село в зморшках збриженої землі, видно Княжу гору, кучеряві чуби молодих дубків, поміж них долі то ворушаться, то бігають сонячні зайчики 1 раптом із метушні-біганини сонячних зайчиків і тіней вичаровується щось несподіване, вичаровуються гострі вушка, що завмерли двома настовбурченими листочками. Поміж листочками-вушками гостренька мордочка аж пронизливо подзвонює двома вічками-дзвониками. І ніжки, такі тугі й чутливі, наче ляклива музика, стримлять із лопушиння, й ти вже добре бачиш молоду кізку, вичарувану лісом на Княжій горі. Кізка подеколи стриже вухами-листочками. Вона ще в миготливих сонячних зайчиках і тінях, та вже вийшла з дубняку й ще веселіше задзвонила очима-дзвониками. Грають стрункі ніжки, і все в молодої кізки, грає,, начебто вона не, просто дика кізка, а дух Княжої гори. (За Є.Гуцалом)

 

Степи

Люблю я зелені степи нашої північної Вкраїни! Широкі вони, як море; довгі, як небо; безкраї, як воля і — нещодавно були вольні, як гадка... І що за хороші-прехороші вони навесні! Не розкажеш, не спишеш і не намалюєш тієї степової краси... Зелений килим — море без краю; пахощі так самі і вливаються в груди, а груди від того нектару ширшають; серце б’ється вільніше; чуєш, як по твоїх жилах перебігає-переливається степове повітря легке, свіже, упив-не... Наче душа твоя під впливом того повітря розкривається задля того, щоб набрать вільних гадок; напиться кохання і любить, лю­бить, любить... Любить світ — вільний, як сама воля; любить людей нагодованих і ситих, як хліб; любить дружину-дівчину гарну, як сама краса...

А що за ранок у степу! От зайнялася зоря, почало дніти, стало займатись на світ; небо ясніє: із темно-синього переходить в блакитне. Над балками та над ярами піднімається вгору, наче намітка, пелена сивої пари. От і горобці зацвірінькали; десь високо-високо чується пісня жайворонкова... Потягло свіжим ранковим вітерцем. Ген-ген з-за гори, з-за козацької, а може, й татарської високої могили випливає червоне сонце, і зразу неначе кров'ю облило кругом степ. Зелено-сивий колір трави, скропленої срібною ро­сою, перейшов в червоно-зелений. Сонце йде повагом вгору, а в слід його міняється і колір степу: червоність меншає, трава здається золотисто-зеленою, мов хто побризкав її краплями золота... Гарно, чудовно гарно!..

Люблю я наші степи! Та чи й можна ж їх не любити?

(За О. Кониським)

Заключне слово

Образність становить одну з важливих комунікативних якостей мовлення, вона виступає складовою виразності, характеризує змістову складову мовлення. Сьогодні, коли доводиться спостерігати безпорадність, алогічність, невпорядкованість, бідність думки в різних формах мовленнєвого втілення, актуальним є звернення до роботи над образністю українського слова. Великі можливості в такій діяльності має мовний аналіз художнього тексту, який безпосередньо проводиться в єдності змісту і форми.

Описані в посібнику виражальні засоби будуються на власне лінгвістичній основі, виявляються на всіх мовних рівнях. Ступінь поширеності тих чи інших засобів експресії залежить від того, в якій мірі ці вияви забезпечують комунікативно-розумову; особливо емотивну функцію мови.

Письменники найчастіше вдаються до експресивності, яка твориться мовними засобами, безпосередньо пов’язаними з предметною семантикою, і виявляються в лексико-семантичних категоріях. Після цього рівня за ступенем продуктивності експресії та частотою використання виступають засоби словотвору і фразеології. Рідше індивідуально-авторські вияви зустрічаємо на рівні вимовно-фонетичному, факти якого звичайно безпосередньо не пов’язані з реаліями, яким вони відповідають. І нарешті, найменш поширені є засоби рівня граматичного внаслідок абстрактності і стійкості його категорій.

Мовні виражальні засоби в художньому мовленні не є випадковим, механічним зібранням різноманітних елементів. Вони взаємодіють не тільки з “позамовними” засобами вираження, а й між собою в межах окремих рівнів міжрівнево, відбиваючи у складних комплексних образах звичайні для мови системні відношення.

Мовленнєві вияви усіх рівнів мови – невичерпне джерело її виразності.

Уміле, художньо доцільне експресивне використання мовних одиниць в їх значеннях, звучаннях, формах і конструкціях значною мірою відрізняє справді художній твір від посереднього белетристичного, хоча, звичайно, і не є єдиним засобом художності.

В мові є невичерпні, справді чарівні, виражальні та зображальні потенційні сили, які виявляє письменник.

Загальна основна тенденція у використанні мовних виражальних засобів, яка проявлялася в українському художньому мовленні минулого і досягла максимального розвитку в наш час, полягає в усе зростаючому залученні до сфери виразного використання категорій всіх рівнів мови, що значно посилює зображальні можливості художніх текстів.

Виховання всебічно розвинених, освічених людей не може бути повноцінним без досконального знання мови. Сучасна людина не спроможна без цих знань засвоїти не лише філологічні, а й інші науки. Мовлення забезпечує людині всю сферу діяльності. Саме в цьому полягає універсальний, фундаментальний характер мовленнєвої діяльності людства.

Мова є знаряддям розвитку думки в процесі активного пізнання; творчого освоєння світу, а також є засобом формування творчих здібностей, розвитку мислення і навичок наукових спостережень та узагальнень.

Через лінгвістичний аналіз тексту формується у мові майбутнього вчителя-філолога вміння проникнути в суть художнього твору, виявити в словесному тексті причини і фактори його естетичного, виховного та емоційного впливу.