Кримінально-психологічні ознаки злочину

У вивченні злочину кримінальна психологія спира­ється на правове поняття сутності, ознак і характеристик злочину, насичуючи і збагачуючи його психологічним змістом.

Злочин являє собою найбільш тяжке за змістом і на­слідками правопорушення. Це — суспільно небезпечне винне діяння (дія чи бездіяльність), вчинене деліктоздатним, тобто спроможним нести кримінальну відпові­дальність, суб'єктом.

З-поміж чотирьох обов'язкових юридичних ознак зло­чину визначальною є суспільна небезпечність злочинного діяння. Вона полягає у завданні істотної шкоди об'єктові злочину в матеріальній, фізичній, моральній (психоло­гічній) формах.

Інші обов'язкові юридичні ознаки злочину виокрем­люються так:

• протиправність діяння, тобто передбачення його в пе­реліку злочинів, установлених чинним кримінальним зако­нодавством, і відповідної кримінальної відповідальності;

• винність діяння, тобто скоєння його свідомо (усвідом­лено) та волекеровано у формі умислу чи необережності;

• караність діяння, тобто передбачення чинним кри­мінальним законодавством за його вчинення відповід­ного покарання.

Злочин, поряд з обов'язковими юридичними ознака­ми, детальніше характеризується через юридичну фор­мулу злочину — його склад.

Склад злочину містить чотири елементи: об'єкт, об'єк­тивна сторона; суб'єкт, суб'єктивна сторона.

Об'єкт злочину — це те, на що спрямоване злочинне діяння, яке перебуває під кримінально-правовою охоро­ною. Чинне кримінальне законодавство як об'єкти охо­рони визначає фізичну та юридичну особу, суспільство і державу.

Об'єктивна сторона злочину являє собою власне діян­ня у його зовнішньому активному (дія) чи пасивному (бездіяльність) проявах, а також місце, час, засоби та наслідки вчинення.

Суб'єкт злочину — це фізична осудна особа, яка досяг­ла віку, що передбачає кримінальну відповідальність. Осудність особи встановлюється за допомоги юридично­го та медичного (психолого-психіатричного) критеріїв.

Суб'єктивна сторона являє собою психічне ставлення суб'єкта до скоєного (вина), а також мотив і мету злочину.

Наведене юридичне тлумачення і стисла характерис­тика злочину переконливо свідчать, що його вичерпний опис неможливий без активного застосування психоло­гічних даних. Передовсім це стосується використання власне психологічних понять волі, свідомості (усвідом­лення), мотиву, мети, антиципації та ін.

Чинне законодавство (кримінальне та кримінально-процесуальне) прямо передбачає встановлення і враху­вання низки суб'єктивних характеристик злочину, які фактично є психологічними. Все це дає підстави сфор­мулювати узагальнене визначення злочину як психоло­гічної реальності.

Злочин — це акт деструктивного самоствердження, со­ціально-психологічної стратифікації та домінування особистості. Він здійснюється індивідуально чи в складі групи у вигляді внутрішньо мотивованих, свідомих, во­льових вчинку або дії (активних чи пасивних), які є ви­бірковими за способом досягнення передбачуваної мети.

Психологічна формула злочину міститься у контексті оригінальних психологічних теорій, які представляють різні напрямки та галузі психології.

Вчинкова психологія В. А. Роменця. (Вчинок як ба­зова категорія та універсальний пояснювальний прин­цип психології).

Злочин — це вчинок зла, страждання, умирання, не­гідний, ризикований, неестетичний (бридкий).

Концепція особистості В. Джемса. (Особистість — це фізична, соціальна та духовна складові, які поєдну­ються самоповагою. Самоповага визначається відно­шенням реального успіху до рівня домагань).

Злочин — це результат недосягнення самоповаги, її втрати або суттєвого зниження.

Диспозиційна концепція регуляції соціальної поведінки Д. Узнадзе — В. Ядова (Установка — схильність осо­бистості сприймати, оцінювати та реагувати на ситуацію певним чином. Диспозиція — готовність особистості до певної поведінки у соціальній ситуації. Система диспо­зицій особистості за рівнем усвідомлення та узагальнен­ня: неусвідомлені елементарні фіксовані установки; фіксовані ситуативні установки; узагальнені за сферою прояву соціальні установки; установки загальної спря­мованості особистості).

Злочин — це вчинок або дія, обумовлений переваж­ним впливом установки певного рівня чи взаємодії уста­новок кількох рівнів.

Теорія особистості та злочину Г. Айзенка (Осо­бистість — це поєднання трьох біполярних вимірів: екс­траверсії — інтроверсії, невротизму — емоційної стабіль­ності, психотизму — нормальності. Кожний вимір обу­мовлює типові особливості поведінки).

Злочин являє собою наслідок незбалансованості, крайнього домінування біполярних вимірів, переважно у бік екстраверсії, невротизму, психотизму.

Теорія несприятливого розвитку особистості Е. Еріксона ]. (Розвиток особистості може здійснюватися сприятливою чи несприятливою (аномальною) лінією. Визначальний фактор розвитку — потреба особистості у психосоціальній ідентичності. Остання забезпечує пси­хологічну цілісність і гармонію особистості. Психосоці-альна ідентичність — це внутрішнє прийняття особистіс­тю власного образу як такого, що належить до певної соціальної групи (груп) і виконує відповідну роль. Злочин являє собою зовнішній прояв несприятливої лі­нії розвитку особистості, в основі якого лежить ситуативне чи стійке порушення психосоціальної ідентичності. Остан­ня порушується тоді, коли різка зміна соціального оточен­ня і, як наслідок, власного становища в ній (статусу) пере­живається особистістю у вигляді обставин, що вражають самолюбство, заважають визнанню та самореалізації.

Концепція персоналізацїіА. В. Петровського ]. (Фун­даментальна соціогенна потреба людини — бути особис­тістю і визнаною як особистість. Це означає персоніфіку­вати (ідеально представити) себе в інших людях, соціаль­них групах. Персоніфікація як діяльність криє в собі адаптацію, індивідуалізацію, інтеграцію людини із со­ціальним середовищем).

Злочин — це невирішення або негативне для людини вирішення протиріччя між потребою в персоналізації та зацікавленістю, прийняттям цієї потреби середовищем. Він полягає у дезадаптації, деіндивідуалізації, дезінтег­рації людини із середовищем і референтними групами.

За всієї своєрідності тлумачення злочину у рамках різ­них психологічних теорій центральною залишається проблема психологічного механізму (структури) злочину як дії та вчинку. Принагідно зазначимо, що у психологіч­ній літературі відсутнє задовільне, чітке розведення по­нять «поведінка», «вчинок» і «діяльність», «дія» в цілому та стосовно протиправної активності зокрема. У чинно­му Кримінальному кодексі України використовується термін «вчинення діяння» (статті 6, 11, 19 та ін.), а саме діяння тлумачиться як окрема дія (статті 15, 22) чи кіль­ка дій (статті 14, 19, 156таін.).

З урахуванням зазначеного, для розкриття психологіч­ної структури (механізму) злочину «поведінка», «діяль­ність» та їх елементи «вчинок», «дія» використовува­тимуться як рівнозначні.