Біхевіористські і когнітивні моделі соціальної роботи

Основою біхевіористських (поведінкових) і когнітив-них (пізнавальних) моделей соціальної роботи є відповідні психологічні теорії, які описують поведінку людини і методи впливу на її зміни. Біхевіористські теорії загалом ігнорують свідомість, зводячи психіку до різних форм поведінки, сформованої під впливом навколишнього середовища за принципом «стимул — реакція», їх прихильники вважають, що джерелом поведінки і дій людей є біологічна депривація (голод, сексуальне напруження) та історія нау-чіння індивіда, а не свідомість, воля.

Когнітивістські теорії, що сформувалися у відповідь на нехтування біхевіоризмом внутрішньою організацією психічних процесів, доводять важливість врахування мозкових пізнавальних механізмів, які діють між стимулом і реакцією та опосередковують поведінку людини.

Біхевіористські моделі соціальної роботи. Теоретичною і методологічною основою цих теорій є біхевіоризм (англ. ЬеЬауіо(и)г — поведінка) — напрям у психології, послідовники якого виходили з того, що предметом психології є не свідомість, а поведінка людини як сукупність фізіологічних реакцій на зовнішні фактори. Засади його ґрунтуються на філософії позитивізму, на підставі чого він позиціонується як «об'єктивна психологія», що має справу з явищами, які можна спостерігати, досліджувати і змінювати: зовнішніми стимулами і реакціями на них індивіда. Засновником біхевіоризму є американський психолог Джон-Бродес Вотсон (1878—1958), який сформулював основні теоретичні положення, спираючись на експерименти з тваринами свого співвітчизника, психолога Едварда Торн-дайка (1874—1949) та російського фізіолога Івана Павлова (1849—1936), і відповідні висновки, адаптовані до людської поведінки.

Загалом поведінку вони витлумачували як відносини «стимул — реакція» (8 — К), за яких характер реакції залежить тільки від стимулу. Ці відносини вважаються одиницею поведінки. Усі реакції були класифіковані як спадкові (рефлекси, фізіологічні, елементарні реакції: чхання, гикання, смоктання, усмішка, плач, рух тіла) і набуті (звички, мислення, мова, соціальна поведінка). На цій основі було обґрунтовано наукове завдання навчитися керувати поведінкою.

Поведінкову теорію розвинули далі американські психологи Берес Фредерік Скіннер (1904—1990) (теорія опе-рантного навчання), Альберт Бандура (1925—1988) (теорія соціального научіння), а також учені, які розробляли практичні методи її застосування в терапії і навчанні.

Біхевіористська теорія охоплює такі основні терапевтичні підходи:

1. Класичне обумовлення (Дж.-Б. Вотсон), що здійснюється за схемою «стимул — реакція» (8 — К) і полягає вконструюванні специфічного набору стимулів для отримання потрібної поведінки або створення умов для згасання небажаної поведінки (контробумовлювання).

2. Оперантне (англ, орегаїе — діяти, впливати) обумовлення (Б.-Ф. Скіннер), яке виходить з того, що поведінка,здійснюючись у певному середовищі, зумовлює відповіднінаслідки, які називають «підкріпленням». Ці наслідкиможуть посилювати, робити стійкою певну реакцію абопослаблювати, руйнувати її. Саме вони, а не попередні стимули, формують поведінку.

Позитивне підкріплення полягає в отриманні індивідом внаслідок дії певного заохочення (наприклад, схвалення) або покарання (напртслад, штрафу). Негативне підкріплення полягає у вилученні внаслідок дії певного стимулу (карального або заохочувального).

3. Соціальне научіння (А. Бандура), яке є соціально-когнітивною моделлю поведінки, що перебуває на межі по-ведінкового і когнітивного підходів. Відповідно до цієїтеорії, поведінка розглядається за формулою (8 — О — Е),де 8 — стимул, О — опосередковані організмом когнітивніреакції, К — реакція. Йдеться про наявність у людей соціально-когнітивних здібностей до символізації, передбачення, опосередкування, саморегуляції, самоаналізу, які дають змогу навчатися певній поведінці і модифікувати її. Це навчання може відбуватися через спостереження-насліду-вання (вікарне) і навчання в дії.

Біхевіористська модель соціальної роботи — модель соціальної роботи, прихильники якої вважають, що поведінка людини детермінована впливами зовнішнього середовища, і тому спрямовують свої зусилля на подолання небажаних або підсилення бажаних форм поведінки за допомогою підкріплення і соціального научіння.

Ця модель передбачає використання у взаємодії соціальних працівників і клієнтів таких методів і технік:

1. Методи класичного обумовлення, що ґрунтуються напринципі реципрокного (поступового) гальмування. Сутьцього принципу полягає у формуванні в індивіда конкуруючої реакції, що гальмує (пригнічує) небажану реакцію(наприклад, тривогу або страх). Гальмування має відбуватися за наявності стимулів, що зумовлюють небажані реакції. Такою реакцією може бути неадаптивна поведінка,що ґрунтується на тривозі і страсі. Для згасання небажаної реакції необхідно викликати найефективнішу для конкретного клієнта несумісну зі страхом конкуруючу реакцію. Залежно від обставин цієї мети можна досягти завдяки асертивним, сексуальним, релаксаційним, дихальним,«полегшення тривоги», змагально-обумовленим моторнимреакціям; вивільненню спричиненої негативними емоціями напруги; виплеканню позитивних емоцій, ефект якихпідсилюють вживанням певних медикаментів.

2. Метод систематичної десенсибілізації (лат. зепзіЬПіз —чутливий), який, ґрунтуючись на принципі реципрокногогальмування, полягає у поступовому зниженні чутливостіклієнтів до стимулів, які раніше викликали у них страх.Найпоширенішою конкуруючою реакцією при цьому е релаксація (лат. геіахайо — зменшення, ослаблення) — стануспокою, розслаблення. Для цього клієнта спершу навчають прийомів релаксації, а потім поступово під час релаксації представляють його уяві стимули, починаючи з найменшого за силою, що викликають страх або тривогу в різних ситуаціях його життя.

3. Поведінковий контракт, який полягає в узгодженому з клієнтом визначенні змін у поведінці, що мають відбутися, і дій, які має виконувати для цього клієнт. Дужеважливими при цьому є переговори соціального працівника з клієнтом, досягнення його свідомої згоди виконувати контракт. Цю техніку, яка передбачає спільну відповідальність працівника і клієнта у досягненні бажаних результатів, широко застосовують у соціальній роботі.

4. Соціальне моделювання, яке, ґрунтуючись на теорії соціального научіння, використовує здатність людини навчатися, спостерігаючи поведінку інших. Це відбувається шляхом спостереження і розумового кодування (запам'ятовування) поведінки іншого, її обставин і наслідків, а також її відтворення у подібній ситуації. З цією метою консультант пропонує зразки моделі поведінки (відео-, аудіозаписи, опис життєвих ситуацій), заохочуючи і підтримуючи у процесі терапії їх застосування. У соціальній роботі використовують соціальне научіння клієнтів здоровій адаптивній поведінці в різних спільнотах, у яких вони можуть спостерігати поведінку людей, що позбулися алкогольної або наркотичної залежності, ведуть здоровий спосіб життя, перестали вдаватися до насильства щодо себе та інших людей тощо.

Загалом біхевіористський підхід більше фокусується на цілях змін, ніж на їх процесі. Соціальний працівник визначає їх разом з клієнтом після вивчення під час попередніх інтерв'ю його основних проблем, поведінки, що підлягає корекції, а також його мотивації до змін. Під час такого дослідження і в подальшій роботі важливу роль відіграють нотатки (плани, контракти, програми, облікові щоденники), в яких фіксують певні ситуації, реакції на них, зміни, що відбуваються. Використовують з цією метою і картки, які наклеюють у колонки для фіксації фактів певної поведінки, а також автоматичні чи умовні лічильники.

Розроблення програм і контроль поведінкових змін іншої людини дає соціальному працівникові, який його застосовує, велику владу і створює умови для авторитарного ставлення до клієнта. Це накладає на фахівця особливу відповідальність за дотримання етичних норм і вибір методів втручання, які забезпечували б не тільки досягнення, а й закріплення бажаних змін в поведінці.

Вибору конкретного методу впливу передує біхевіо-ристське оцінювання проблем клієнта, етапами якого є дослідження, вироблення рішення про необхідне втручання, функціональний аналіз. Під час дослідження проблем важливо уникнути ототожнення очевидних недоліків у поведінці окремих людей із джерелом проблем. При цьому перевагу надають проблемам, здатним найбільше вплинути на якість життя людини. За результатами дослідження виробляють рішення про втручання. Якщо якісь прояви своєї поведінки клієнти визнають такими, що вимагають змін, то конкретизують цільову поведінку (якою вона є; хто її здійснює; умови, за яких від клієнта очікують бажаної поведінки; необхідне її підкріплення чи усунення). Для визначення прогресу встановлюють базовий рівень поведінки. Функціональний аналіз як останній етап біхевіо-ристської оцінки покликаний розкрити мету поведінки людини, з'ясувати можливості досягнення її альтернативними засобами. Адже людина може використовувати проблематичну (зухвалу, антисоціальну) поведінку, щоб задовольнити певні потреби або бажання.

Біхевіористський підхід застосовують у багатьох сферах соціальної роботи: з правопорушниками, людьмй*ЇІо-хилого віку, конфліктними сім'ями, людьми з обмеженими можливостями та їхнім найближчим оточенням, особами, що потерпають від насильства, тощо. Він придатний для використання в індивідуальній і груповій роботі, а також під час роботи у громаді. Найпоширенішим прикладом його застосування є так звані групи тренінгу вмінь, у яких відбувається навчання доцільній поведінці, вмінням, необхідним для розв'язання побутових проблем клієнта, підвищення його професійної ефективності. До цих груп належать групи зниження тривожності й набуття впевненості в собі (асертивності); групи комунікативних умінь (для осіб з труднощами або помилками у спілкуванні); групи прийняття рішень; групи планування кар'єри тощо. Такі біхевіористські процедури, як тренінг ведення переговорів, тренінг управління гнівом, можна використовувати для подолання жорстокого поводження з дітьми та їхньої занедбаності. Навчання специфічним навичкам спілкування влаштовують у сім'ях, де є хворі на шизофренію. Цей підхід наголошує на особливому значенні для хворого підтримки і розуміння його найближчим оточенням.

Розробляючи програму навчання клієнтів соціальним вмінням, необхідно передусім враховувати:

1) середовище навчання (виявлення умов і варіантів, уяких доведеться перебувати людині);

2) доцільні варіанти механізму «стимул — реакція»(важливо знати, чого слід очікувати, і навчати можливиммоделям поведінки і вірогідним реакціям на них);

3) типові для навчання приклади реакцій, а також такі, копіювання яких є небажаним;

4) послідовність вивчення прикладів.

Наприклад, навчаючи людей із легким ступенем розумової відсталості поведінки в супермаркеті, необхідно враховувати ситуацію, в якій їм доведеться діяти: подолання турнікетів при вході у торговий зал, вибір товарів, дотримання черги біля касових апаратів при оплаті товарів. Соціальні працівники, котрі проводять такі заняття, повинні вміти проаналізувати завдання, відпрацювати під час занять варіанти ймовірної поведінки, визначити рівень потрібної допомоги та підказок під час навчання, забезпечити при цьому і заохочувати зворотний зв'язок.

У деяких соціальних закладах (наприклад, для підлітків із проблемами в поведінці, правопорушників, людей із проблемами психічного здоров'я, розумовою відсталістю) застосовують «символічну економіку» — систему операн-тного навчання, яка використовує з певними інтервалами заохочення бажаної поведінки. За цієї системи персонал визначає, яку поведінку і в який спосіб необхідно заохочувати, про що повідомляти пацієнтам. За демонстрацію такої поведінки клієнти отримують певні «символи» (бали, фішки, жетони), які вони накопичують і згодом можуть обміняти на бажану для себе винагороду — товари, привілеї. Перед тим, як правило, складають перелік винагород, для отримання кожної з яких потрібно представити певну кількість символів. Оскільки не всі клієнти відразу вірять у таку символічну економіку, прагнення персоналу досягти бажаних змін у їх поведінці може спричинити надмірну суворість, навіть стимулювати насильство. Актуальною при цьому є і проблема згасання бажаних реакцій з часом. Тому для збереження здобутих під час оперативного навчання поведінкових досягнень клієнтів спонукають після усунення матеріальних винагород (жетонів) використовувати самопідкріплення — фактор розвитку особистості, який полягає у схваленні своєї нової поведінки, в емоційній самовинагороді.

Для біхевіористських, як і для інших концепцій соціальної роботи, важливе налагодження теплих взаємин між соціальним працівником і клієнтом, у досягненні чого виправданим є інтуїтивне проникнення в його проблеми.

Зосереджуючись на особливостях поведінки особистості у відповідь на певні зовнішні подразники, біхевіорист-ський підхід невиправдано обминав своєю увагою внутрішні мотиви поведінки, історію життя клієнта, нехтував інтрапсихічними (внутріпсихічними) процесами. Ці недоліки й обмеження біхевіористського підходу певною мірою долаються його інтеграцією з когнітивними методами, або «когнітивною революцією» в біхевіоризмі, що відбулася у 60-ті роки XX ст. У межах біхевіористського підходу когнітивні концепції самоефективності і саморегулювання розробляв А. Бандура, вони кристалізувалися в обґрунтованій ним теорії соціального научіння. Когнітивний напрям розвивали і психологи, які мали психоаналітичну підготовку.

Когнітивні моделі соціальної роботи. Теоретичним джерелом формування, розвитку й реалізації цих моделей є когнітивна (лат. со^пійо — знання, пізнання) психологія — наука, яка досліджує пізнавальні, орієнтаційні структури психіки (відчуття, сприймання, мислення, уяву, пам'ять). Згідно з когнітивним підходом людина отримує інформацію через сенсорні органи, яку інтелект сприймає, обробляє і зберігає в пам'яті, щоб у відповідний час за відповідних $бс-тавин використати її в мовленні і поведінці. Невротичні і поведінкові проблеми когнітивна психологія витлумачує як наслідки помилкового сприйняття, хибних уявлень, узагальнень та інших порушень мислення. Наприклад, страх і тривога можуть бути результатами хибного перенесення цих почуттів з минулої травмуючої ситуації на інші, які насправді є безпечними, не таять у собі жодної загрози для індивіда.

Когнітивна (лат. со£піІіо — знання, пізнання) модель соціальної роботи — модель соціальної роботи, яка ґрунтується на тому, що більшість емоцій і форм поведінки людей зумовлені їх думками, уявленнями, переконаннями, тобто когнітивними процесами («мислення формує поведінку»).

Консультування у межах цієї моделі має на меті виправлення помилкових і формування адекватних реальності форм мислення. У сучасній психології когнітивний напрям репрезентують:

1. Раціонально-емотивна терапія (РЕТ) американського психолога Альберта Елліса (нар. 1913). Відповідно до цієї концепції джерелом психологічних порушень є система засвоєних у дитинстві від значущих дорослих індивідуальних ірраціональних уявлень, спрямованих на те, щоб подобатися їм. Запропонована А. Еллісом абеткова теорія особистості (А — В — С — В-теорія) може використовуватися клієнтом для самокорекції. Застосування її дає змогу фіксувати етапи процесу формування розумового висновку людини у відповідь на певну подію, яка сприяє досягненню мети або блокує його. Такими етапами є:

А (асіїоп) — активізуюча подія;

В (Ье1іе£) — думка про подію;

С (сопзе^иепсе) — наслідок події (емоційний або пове-дінковий);

В (сІіариНпе) — подальша реакція на подію внаслідок мисленнєвого перероблення (дискутування раціональних та ірраціональних установок);

Е (еїГесі) — завершальний ціннісний розумовий висновок (конструктивний або деструктивний).

Деструктивний розумовий висновок може сформуватися внаслідок перемоги ірраціональних переконань на етапі мисленнєвого перероблення. Такі ірраціональні переконання А. Елліс поділяв на первинні жорсткі примусові переконання, їхні похідні, а також вторинні примусові установки. Цей розподіл відображає здатність мислення під тиском жорстких переконань породжувати їм подібні, що змушує людину ще більше порушувати власну рівновагу. Типовим прикладом такого патологічного нагнітання тривоги є думки: «Я мушу досягти успіху і схвалення іншими всіх моїх дій...», «Якщо я цього не зможу досягти, це буде жахливо...», «Я цього не витримаю...», «Я нікчема...», «Так буде зі мною завжди...», «Я не повинен так себе почувати — це жахливо, я винен в цьому», «Тепер я тривожуся ще більше..». Це свідчить про те, що люди часто хвилюються з приводу своєї тривоги, відчувають депресію у зв'язку з депресією, почуття провини через почуття провини. «Елегантна мета» терапії, за А. Еллісом, полягає не лише у ліквідації симптомів, а й у значному зниженні здатності клієнтів порушувати власну душевну рівновагу.

Позиція соціального працівника, що використовує РЕТ та інші когнітивно-поведінкові підходи, є директивною, а клієнту відводиться роль учня, який має переживати інсайти в процесі усвідомлення власної проблеми. Під час допомоги клієнтові доцільними є такі психотехніки, як обговорення і спростовування ірраціональних переконань (дискусії з клієнтом), когнітивне домашнє завдання (самоаналіз власних реакцій), раціонально-емотивна уява (уявлення важких ситуацій зі спробою змінити відчуття, які вони викликають), рольова гра (програвання тривожних ситуацій), «атака на страх» (домашнє завдання^— виконати дію, що зазвичай викликає страх).

2. Когнітивна терапія американського психіатра Ааро-на Бека (нар. 1921). За багатьма особливостями наближена до РЕТ і спрямована на лікування когнітивних розладів — емоційних порушень, переважно депресій. Типовими когнітивними помилками, що спричиняють когнітивну вразливість людей, А. Бек вважав необґрунтовані, неадекватні реальності довільні висновки; вибіркову абстракцію (зосередження на деталях поза контекстом); супер-генералізацію (виведення загального правила з окремих випадків); дихотомічне мислення (мислення за принципом «чорне — біле»; «читання думок») та ін.

Депресію він розглядав як порушення трьох когнітив-них компонентів: сприйняття себе, сприйняття власних переживань, сприйняття майбутнього. Ефективним методом когнітивної терапії, за твердженнями А. Бека, є сокра-тівський діалог з клієнтом, під час якого піддають сумніву його хворобливі переконання, використовуючи також іронію та гумор. Специфічними її техніками є усвідомлення і реєстрація, щоденний запис, узагальнення, аналіз автоматичних хворобливих думок тощо.

3. Реальнісна терапія американського психолога Вілья-ма Глассера (нар. 1926). Ґрунтується вона на переконанні, що людина обумовлює свою поведінку власними рішеннями, тобто є самодетермінованою істотою. Вона сама обирає власну позицію (жертви або діяча), свій світ і поведінку. В цій концепції, яка на перших порах була спрямована на психокорекцію молодих правопорушниць, акцентується на особистій відповідальності людини за своє життя, позитивну особисту спрямованість, що є важливою умовою її психічного здоров'я. Головною метою терапії є допомогати клієнтові стати розсудливим, емоційно стабільним, досягти особистісної незалежності, підвищити рівень самосвідомості і розробити план особистісного вдосконалення.

Реальнісна терапія передбачає подолання соціальним працівником із клієнтом семи кроків, покликаних забезпечити досягнення таких психопедагогічних цілей, як розвиток відповідальності, самоконтролю і позитивної поведінки. Ці кроки зобов'язують:

— встановити сприятливі для досягнення психотерапевтичної мети стосунки з клієнтом — подружитися з ним,прийняти його, виявити турботу;

— забути про минуле клієнта, зосередившись на поточній його поведінці;

— стимулювати, схвалювати клієнта в оцінюванні своєї поведінки;

— допомогти клієнтові у пошуку альтернативних дій істворенні конкретного реалістичного плану самовдосконалення;

— спонукати клієнта взяти на себе зобов'язання за успішне виконання плану;

— відмовляти клієнтові у прийнятті вибачень за порушення ним плану самовдосконалення;

— бути жорстким, але не вдаватися до покарань і вжодному разі не відмовлятися від роботи з клієнтом.

Когнітивна терапія має багато спільного з біхевіорист-ським підходом, оскільки обом їм властиві директивність (відведення клієнтові ролі учня, консультантові — ролі вчителя); велика кількість технічних прийомів і жорстка їх послідовність; маніпулятивність; прагматичність, реалістичність і конкретність цілей. Однак багатьом такий підхід може здаватися негуманним і викликати етичні заперечення, оскільки використання його може породжувати зловживання соціального працівника у взаємодії з клієнтом.

Когнітивно-біхевіористська модель соціальної роботи. Прихильників когнітивно-біхевіористського підходу цікавить поведінка індивіда, однак одночасно вони виявляють неабиякий інтерес до процесів, які контролюють цю поведінку, керують нею.

Когнітивно-біхевіористська (лат. со^пШо — пізнання, англ. ЬеЛам- оиг — поведінка) модель — модель, яка передбачає врахування при наданні допомоги клієнтові особливостей його мислення, установок, які спрямовують його дії, а також набуття клієнтом адекватних соціальним умовам навичок поведінки.

У соціальній роботі ця модель спрямовує клієнтів до конкретних видів діяльності, які покликані змінити послідовність думок, надати нового значення окремим подіям. У межах цієї моделі використовують такі психотехніки, як «стоп-думка», «кероване уявлення», «вибух» таін. Наприклад, у роботі з людьми, залежними від вживання алкоголю, ефективними є такі когнітивно-біхевіористські техніки, як короткострокове втручання, тренінг навичок, контракт щодо зміни поведінки, мотиваційна терапія, управління негативними емоціями, їх поєднують з відповідною медикаментозною допомогою, залученням спільноти, посиленням підтримки клієнта з боку його оточення. Всю цю роботу здійснюють у стаціонарних реабілітаційних центрах. Деякі прості когнітивно-біхевіористські методичні прийоми використовують у роботі з людьми, які мають незначні відставання у розвитку. Менш поширені ^о-ни у спеціалізованих закладах^ у яких перебувають діти з фобіями і віковими проблемами, психіатричні хворі, в яких діагностують когнітивні розлади з легкими формами тривоги та депресії тощо, оскільки їх клієнти перебувають під постійною увагою і опікою соціальних працівників.

У середині 80-х років XX ст. стараннями американського фахівця із соціальної роботи Говарда Голдстейна було здійснено спроби об'єднати когнітивні ідеї з гуманістичними, переглянути засади соціальної адаптації з урахуванням сучасних теорій соціології та соціальної психології, що внесло певні модифікації у когнітивно-біхевіорист-ський підхід. Зусилля соціального працівника, котрий послуговувався цією моделлю, спрямовувалися на розв'язання конфлікту між Я клієнта, яким він сам його уявляє, і уявленнями, які, на його думку, виникають про нього в інших. За твердженнями Г. Голдстейна, процес соціальної адаптації охоплює такі фази: стратегічну (отримання клієнтом додаткових знань і навичок, потрібних для досягнення поставлених цілей); тактичну (нейтралізація напруги клієнта й відпрацьовування засобів корекції його поведінки в повсякденному житті); власне адаптивну (клієнт створює новий внутрішній світ, нове Я, що є частиною процесу зміни його ставлення до світу загалой). Кожна фаза передбачає певні кроки і техніки роботи, найважливішими з яких є консультування і ведення клієнтом щоденника. За необхідності використовують пояснення, моделювання, звертання до референтних груп, участь у груповій роботі.

Соціальні працівники, які надають перевагу когнітив-но-біхевіористському підходу, прогнозують доцільні, на їх погляд, зміни особистості клієнта і цілеспрямовано працюють над їх здійсненням. Особливість такого підходу полягає в тому, що зміни емоційного стану клієнтів відбуваються ефективніше за відсутності у них соціальних проблем (тобто за наявності житла, хоча б мінімальних засобів до існування, гарантування особистої безпеки тощо). З огляду на це когнітивно-біхевіористський підхід часто застосовують у комплексі з іншими моделями соціальної роботи.

Попри певну методологічну і практичну неоднозначність, когнітивно-біхевіористські методи мають немало прихильників серед фахівців соціальної роботи. Сучасний їх розвиток спрямований на реалізацію різних видів і процедур підкріплення; форм і процесів модельованого навчання (емпатійне, 'когнітивно-репрезентоване); технік управління поведінкою клієнта за непередбачуваних обставин; пошук ефективного поєднання когнітивних і пове-дінкових методів та їх застосування в груповій та резиден-тній роботі; розроблення і використання спеціальних опи-тувальників і оцінних шкал тощо.

В Україні фахівці соціальної роботи використовують техніки і методи когнітивно-поведінкового підходу стосовно нарко- та алкозалежних, психічно хворих, людей похилого віку, дітей, що перебувають у інтернатних закладах, жінок — жертв домашнього насильства тощо. Така робота спрямована, зокрема, на те, щоб навчити клєнтів соціальним навичкам, усунути у них небажані форми поведінки, змінити неадаптивні переконання, зміцнити їх впевненість у собі.

Загалом, когнітивно-поведінковий підхід залишається вині основою практичної соціальної роботи, і його можливості поступово реалізуються у вітчизняній практиці.