Головні категорії та поняття філософії науки

Абстракція (лат. аbstracto – відокремлюю) – один з моментів пізнання, який полягає в мисленому відокремленні й виділенні в самостійні об'єкти окремих сторін, властивостей, відношень певних предметів пізнання. Абстракція процес мисленого ізолювання, «виривання» окремого предмета, відношення, властивостей. Іноді абстракцію розглядають як узагальнений образ речі або предмету.

Абстрактне та конкретне – філософські категорії, які означають ступені пізнання дійсності, що викладені в законі сходження від абстрактного до конкретного. Абстрактне це мислений образ, який отримується за допомоги відстороненності від тих або інших несуттєвих властивостей або характеристик предмета з метою виділення його істотних ознак

Абсурд (лат. аbsurdus – безглуздий, нісенітний) – твердження, що не має ніякого смислу в межах певної теоретичної системи, принципово несумісне з нею.

Агностицизм (грец. agnost - непізнаванний) – філософське вчення, яке заперечує можливість пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності. Термін «агностицизм» запровадив у 1869 р. англійський дослідник природи Т. Г. Гекслі. А. називають філософську позицію, на підставі якої неможливо довести відповідність пізнання дійсності та вибудувати істину всезагальну систему знання. Пізнання людиною світу з позицій агностицизму розглядається як ціла низка суб’єктивних дослідів та додатків.

Адекватний (лат. adecvat - відповідний, рівний, еквівалентний ) – уявлення, образ, знання вважаються адекватними, якщо вони відповідають або є еквівалентними речі, оригіналу, об’єкту.

Аксіологія (гр. ахіа цінність ) – вчення про цінності. Аксіологічний підхід - ціннісний підхід. Аксіологія філософська дисципліна, яка займається дослідженням цінностей як базових понять людського буття, що задають спрямованість та мотивування людської діяльності та вчинків.

Аксіома (грец. ахіота загальноприйняте, безперечне) – у широкому розумінні безумовне положення, яке не викликає сумнівів. У вузькому розумінні твердження певної теорії, що приймається без доведення як вихідне, таке, що кладеться в основу доведень інших тверджень (теорем) цієї теорії.

Аксіденція (лат. ассdепtіа випадковість) – випадкова, минуща, тимчасова, неістотна властивість. Філософське поняття, що означає тимчасовість, мінливість та випадкову або другорядну ознаку речі

Альтернатива (лат. аlternare чергуватися, вагатися) – необхідність вибору між двома можливостями, що виключають одна одну.

Альтруїзм (лат. аlter інший) – моральний принцип, що полягає в безкорисливому прагненні до діяльності на благо інших.

Аналогія (грец. апаlogia– відповідність, подібність, схожість) – умовивід, в якому на основі схожості предметів за одними ознаками робиться висновок про можливу схожість цих предметів за іншими ознаками.

Аналіз – загально логічний метод наукового пізнання, який полягає у поділі цілого об’єкта на коремі частини, як правило, більш дступні для дослідження. Додатковим методом до аналізу є синтез.

Аналогія – загально логічний метод суть якого є пошук загального у пізних по природі об’єктах. Аналогія є підґрунтям методу моделювання.

Анігіляція (лат. асі до і піhіl – ніщо) – взаємодія елементарних частинок і відповідних античастинок, унаслідок якої вони перетворюються на кванти випромінювання або інші частинки.

Антагонізм (грец. апtagomisma – суперечка, боротьба) – одна з форм суперечностей, яка характеризується гострою непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій.

Антиклерикалізм (лат. апti... проти і сlericalis церковний) – система поглядів і суспільні рухи, спрямовані проти намагань церкви підпорядкувати собі економічне, політичне і духовне життя суспільства.

Антимонія (грец. апtіпотіа – суперечність у законі) – суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однаковою мірою логічно доведене в певній системі. Представлені в філософській традиції І. Канта як «ідеї розуму» поняття про глобальні цілості, що двояко тлумачаться людським розумом. І. Кант в своїй філософії виводить 4 групи суджень, які суперечать одне одному: 1) величини світу; 2) його поділу; 3) виникнення та;) залежності існування.

Антитеза (грец. апtithesis – протиставлення, суперечність) – 1) у логіці - судження, що суперечить тезі. Антитеза є необхідною складовою частиною непрямого доведення; 2) у філософії Г. В. Ф. Гегеля другий з трьох ступенів тріади.

Антропогенез (грец. антропос – людина і генезис – походження) – процес історико-еволюційного виникнення й розвитку людини як суспільної істоти, діалектичне нерозривно пов'язаний з формуванням і розвитком її первісної трудової діяльності, свідомості, мови.

Антропологізм (грец. антропос людина і логiзм судження) – зведення всіх явищ суспільного життя до властивостей людської природи. Термін «антропологізм» запровадив Л. Фейєрбах. Антропологія фокусує свою увагу на біологічній та соціальній диференціації різних груп людей, визначаючи людство як єдине ціле.

Антропоморфізм (грец. антропос людина і тоrрhе вигляд, форма) – наділення предметів природи, небесних тіл, тварин, а також надприродних істот (духів, богів) зовнішністю і фізичними властивостями людини.

Антропоцентрізм (грец. антропос – людина і лат. centrum – осереддя, центр) – принцип деяких релігійне-ідеалістичних вчень, за яким людина нібито є центром Всесвіту і найвищою метою всіх подій, що відбуваються у світі.

Апологетика (грец. apologetikos – захисний, виправданий) – галузь християнського богослов'я, що обґрунтовує віровчення християнства.

Апорія (грец. ароrіа безвихідь) – утруднення у вирішенні проблеми, пов'язаної з суперечністю між даними спостереження і спробами мисленого аналізу їх.

Апостеріорні ( лат. а роsteriori з наступного) – філософське поняття, що означає знання, набуте з досвіду.

Апріорі (лат. а рriori з попереднього) – філософське поняття, що означає знання, яке передує досвідові та притаманне свідомості з початку її виникнення.

Артефакт (лат. – штучний) – факт, результат людського творення.

Архетип (грец. аrhe початок і typos – образ) – в аналітичній психології термін, що ним позначають «первісні уявлення» або «універсальні форми думки», які є цеглинами, з яких складається колективне несвідоме. Архетипи колективного несвідомого це пам'ять поколінь, яка сформувалася тоді, коли наші предки тривалий час переживали схожі події. Поняття архетип було розроблене К. Юнгом за яким, А. - це універсальна модель несвідомої психічної активності, яка спонтанно визначає мислення та поведінку людини.

Асоціація (лат. associatio – поєднання) у психології зв'язок, який утворюється при певних умовах між двома або більше психічними утвореннями (відчуттями, сприйняттями, уявленнями, ідеями тощо); дія цього зв'язку полягає в тому, що з'явлення одного члена асоціації приводить до появи іншого (інших).

Атрибут (лат. attributio – надаю, наділяю) – необхідна, суттєва, невід'ємна властивість предмета або явища, без якої вони не мають своєї визначеності і не можуть ані існувати, ані мислитися. Наприклад, найважливішими атрибутами матерії є простір та час, а також системність та відображення.

Афект (лат. affectus – хвилювання, пристрасть) – сильне короткочасне емоційне переживання.

Благо – поняття, яким позначають усе, що має для людини позитивне значення. Залежно від здатності речей та явищ задовольняти різні потреби людини розрізняють блага матеріальні (засоби виробництва, їжа, одяг тощо) і духовні (свобода, істина, краса, добро та ін.).

Бог – надприродна всемогутня істота, головний об'єкт релігійної віри і поклоніння. У розвинених релігіях Бог завжди виступає як особистість, з якою віруючий може спілкуватися, вимолювати у неї певні блага, просити про втручання в події. В філософії Б. розглядають як певну сакральну персоніфікацію Абсолюту, атрибутивними ознаками якого є тотожність сутності та існування, надприродна могутність та абсолютна досконалість.

Буття – філософська категорія, що позначає: 1) все, що реально існує; 2) те, що існує як істинне, на відміну від видимого; 3) реальність, яка існує об'єктивно, поза свідомістю людини і незалежно від неї; 4) загальний спосіб існування людини. В сучасній науці виділяють різні види буття: хімічне, фізичне, біологічне, соціальне.

Верифікація (лат. verus – істинний і facio – роблю) – встановлення істинності наукових тверджень у процесі їх емпіричної перевірки. Концепція верифікації була розроблена представниками Віденського філософського гуртка.

Вірогідність – форма істинності буття предмета через його безпосередню даність у чуттєвому чи інтелектуальному спогляданні.

Волюнтарізм (лат. voluntas – воля) – 1) напрям у філософії, який проголошує основою буття волю; 2) діяльність, що керується лише суб'єктивними бажаннями та рішеннями.

Воля – феномен саморегуляції суб’єктом власної поведінки та діяльності, що забезпечує орієнтацію свідомості на об’єкт. Воля розглядається як здатність людини до вибору мети діяльності та внутрішнім зусиллям, яке необхідне для її здійснення. Головним у вольовому акті є усвідомлення ціннісної характеристики мети діяльності.

Гедонізм (грец. gеdоnе – насолода, задоволення) – філософсько-етичне вчення, за яким найвищим благом і метою життя людини є насолода. Як нормативний принцип Г. протистоїть аскетизму. В античній філософії (Епікур) Г. розглядався як відсутність страждань та врівноважений стан душі.

Генезис (грец. genesys – виникнення, зародження) – поняття, що виражає як момент походження, виникнення предметів і явищ, так і процес їх закономірного розвитку.

Герменевтика (грец. hermeneutike – мистецтво тлумачення): 1) у класичній філології вчення про інтерпретацію та тлумачення рукописних і друкованих давніх текстів; 2) у сучасній філософії метод тлумачення культурно-історичних явищ, який протиставляється об'єктивному, традиційно-науковому методу. Г. традиційно розглядається не тільки як метод гуманітарних наук, але й вчення про буття та онтологію, де розуміння розглядається як умова осмислення соціального буття. Історичні різновиди Г.: переклад, реконструкція (відтворення істинного сенсу тексту або ситуації виникнення сенсу) та діалог (формування нового сенсу або ситуація його виникнення)

Герменевтичне коло – особливість процесу розуміння, яка пов’язана з його циклічним характером. Для розуміння цілого необхідно зрозуміти його окремі частини, для розуміння окремих частин варто мати уявлення про загальний сенс цілого.

Гілозоїзм (грец. hyle – речовина, матерія і zоо життя) – філософське вчення, за яким здатність відчувати нібито притаманна всій матерії. У відповідності до Г. всі матеріальні тіла, космос, матерія мають душу. Г. знімає принципову різницю між неорганічною та органічною природою. Термін «гілозоїзм» запроваджено в XVII ст. Кедвортом.

Гіпотеза (грец. gipotesa – основа) – форма організації наукового знання, яка забезпечує рух до нового знання, виходячи за межі поточного знання та дозволяючи реалізуватися новій ідеї. Іноді під Г. розуміють як попереднє пояснення будь-якого явища або групи явищ.

Гносеологія (грец. gnosis – пізнання і...логія) – розділ філософії, в якому досліджуються пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, природи і можливості пізнання людиною світу і самої себе. Г. досліджує проблеми критики та теорії пізнання, визначає особливі риси суб’єкта та об’єкта пізнання, структуру пізнавального процесу, проблеми істини та її критерії, форм і методів пізнання.

Гуманізм (лат. humanus – людський, людяний) у широкому значенні - історично змінна система поглядів, яка визначає цінність людини як особистості, її право на свободу, щастя тощо; у вузькому значенні культурний рух епохи Відродження.

Девіантна поведінка (від лат. deviation – відхилення) – поведінка, яка відхиляється від норми.

Дедукція (лат. deductio – виведення) – перехід від загального до окремого. Дедукція має значення методу дослідження, при якому окреме пізнається на основі знання загальної закономірності.

Деїзм (лат. deus – Бог) – принцип філософських вчень, які, визнаючи Бога першопричиною світу, заперечували його втручання в явища природи та в хід суспільних подій. Деїзм виник у XVII ст. в Англії та набув свого поширення в добу Просвітництва.

Деконструкція – особлива стратегія стосовно тексту, яка включає в себе одночасно і його «деструкцію», і його реконструкцію.

Детермінізм (лат. determinatio – визначений, обмежений) – філософське вчення про загальну об'єктивну зумовленість явищ природи, суспільства та людської волі. В класичній філософії розглядається як вчення про закономірну універсальність взаємозв’язків явищ об’єктивної дійсності, результат узагальнення конкретно-історичних та конкретно-наукових концепцій.

Дефініція (лат. definitio – визначення) – логічне визначення змісту якогось поняття.

Дискурс ( лат. discursus – міркування, доказ) – поняття, яке означає промову, виступ, міркування. Теорія дискурсу набула значного поширення в філософії постмодернізму при дослідженні проблем семіотики, лінгвістики, соціології знання та антропології.

Дискуссія (франц. discour – мова) – уявляє собою складну єдність мовної практики та лінгвістичних чинників необхідних для розуміння тексту, які містять уявлення про учасників комунікації, їх установки та мету, а також сприйняття повідомлення.

Дискурсивний (лат. discursus – міркування, доказ, аргумент) – той, що здійснюється шляхом логічних міркувань, розсудковий, опосередкований.

Дихотомія (грец. dihotomi – поділ надвоє) – тип поділу понять, коли виділяються два видових поняття, причому до змісту одного з них включено ознаку, яка є запереченням відповідної ознаки іншого поняття.

Діалектика (грец. dialektike – мистецтво ведення бесіди, полеміки. – 1) у давньому значенні: мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення і подолання суперечностей у судженнях супротивника; 2) у сучасному розумінні: а) об'єктивний процес розвитку явищ на основі виникнення, боротьби і розв'язання притаманних їм суперечностей; б) філософська наука про універсальні закони руху і розвитку природи, суспільства і мислення.

Діалог (грец. dialog розмова, бесіда) – форма мовно-мислительної комунікації, в якій схрещуються два чи більше різноспрямованих потоки думок з метою з'ясувати спільні точки взаємопорозуміння та окреслити їх розбіжності.

Догматизм (грец. dogma – думка, вчення, положення) – спосіб засвоєння і застосування знань, у якому те чи інше вчення або положення сприймається як закінчена, вічна істина, як догма. Догматизмові властиві некритичне беззмістовне мислення за шаблонами, оперування готовими, раз назавжди виробленими формулами.

Досвід – сукупність переживань людини. Можна виділити зовнішній досвід, зумовлений відносинами з іншими людьми або речами та внутрішній, в основі якого лежать роздуми та саморефлексія.

Дуалізм (лат. dualis – двоїстий) – принцип філософського пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) духу і матерії, ідеального і матеріального. Іноді Д. зводиться до тотожності суб’єкту та об’єкту, свідомості та тілесної організації людини, добра та зла, природного світу та свободи, факту та цінності. Д. протистоїть монізму (матеріалістичному та ідеалістичному), який виходить з того, що першопочатковою основою буття є тільки одне з начал.

Дух – притаманна людині здатність бути самосвідомим суб'єктом мислення, почуттів і волі, що виявляється в ціле-покладанні та творчій діяльності.

Душа – термін, яким позначається психіка, внутрішній світ людини. Душа в релігії розглядається як нематеріальна потойбічна безсмертна сила, що тимчасово перебуває в тілі і ніби є основою, джерелом психічних явищ. У новоєвропейській філософії термін «душа» став вживатися для визначення внутрішнього світу людини, її самосвідомості.

Евдемонізм (грец. еиdaimonia – щастя) – етичний принцип, за яким основою моральності є прагнення людини до щастя; особистого індивідуалістичний Е., або суспільного соціальний Е. Близький до гедонізму.

Еволюція (лат. еуоlutio – розгортання) – поступовий розвиток предмета. У широкому розумінні, частіше у природознавстві, термін «еволюція» застосовують для визначення змін, розвитку взагалі й позначають ним не лише кількість зміни, а й весь процес розвитку в цілому. Е може вести до ускладнення, диференціації, підвищення рівня організації системи або ж навпаки, до пониження рівня (регрес). Термін «Е» здебільшого використовується для визначення багатоаспектного розвитку біологічних об’єктів, який регулюється природним відбором.

Евристика (грец. heurisco – знаходжу) – термін, яким позначають галузь знання про творчу діяльність, пов'язану з пошуками шляхів відкриття нового в судженнях, ідеях, способах діяння. Під терміном «евристика» розуміється наука, що вивчає творчу діяльність, а також організація продуктивного процесу творчого мислення. З точки зору методу Е. – методологічна дисципліна, предметом якої є вирішення проблем в умовах невизначеності. Головною проблемою Е. є скасування протиріч.

Егалітаризм (франц. еgalite – рівність) – різновид утопічного соціалізму, що обстоює принцип зрівняльного розподілу засобів виробництва між дрібними приватними власниками і організацію виробництва на основі індивідуального господарства.

Егоїзм (лат. еgo – я) – морально-етичний принцип, що полягає у нехтуванні інтересами суспільства та інших людей заради особистих інтересів. Е. традиційно базується на себелюбстві. Е. є протилежним альтруїзму.

Егоцентризм (лат. еgо – я і сепtruт – осереддя, центр): 1) філософський та етичний принцип, за яким індивід, особистість вважається центром Всесвіту; 2) негативна, хвороблива риса характеру, яка проявляється в крайньому індивідуалізмі, егоїзмі. Е. характеризується зосередженістю людини на власному індивідуальному «Я», крайня форма егоїзму. Ф філософії егоцентриз. позиція веде до соліпсизму, в етиці до індивідуалізму.

Екзистенція (лат. ехіstentia – існування) – основна категорія екзистенціалізму, яка позначає внутрішнє буття людини, те непізнаване, ірраціональне в людському «Я», внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю. Вперше термін «екзистенція» застосував датський філософ С. К'єркегор. Розрізняють «Е» релігійний та матеріалістичний.

Еклектика (грец. еklektikos – той, що вибирає, вибраний): 1) у первісному значенні механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, які безпринципно запозичуються з протилежних концепцій; 2) напрям в античній філософії II ст. до н. е. – II ст. н. е., для якого характерні поєднання елементів різних філософських систем і тенденція до нівелювання відмінностей між вченнями й школами. Термін «Е» ввів до наукового обігу Потамон із Олександрії, який назвав власну школу еклектичною.

Експлікація (від лат. explication – тлумачення, разгортання) – заміщення неточного поняття більш точним та влучним. Е. називають пояснення символів та умовних знаків.

Експеримент – емпіричний метод в рамках якого досліджується будь-яке явище завдяки активному впливу на нього за допомогою ново створених умов, яі відповідають меті дослідження, або способом зміни тривалості процесу в потрібному напрямку. Науковий експеримент тісно пов’язаний з іншими емпіричними методами: спостереженням та вимірюванням. Його матеріальними засобами є інструменти, прилади та інше.

Еманація (лат. етапаtіо – витікання, сходження) – термін, запроваджений стародавніми філософами, який означав сходження нижчих форм буття з вищого буття єдиного універсального непорушного начала. Е. є протилежною сходженню, вдосконаленню.

Емерджентний еволюціонізм – філософська концепція, що пояснює Всесвіт на підставі телеологічного принципу розвитку

Емпіризм ( грец. етреrіа – досвід) – напрям у теорії пізнання, який, на противагу раціоналізмові, вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання чуттєвий досвід. Емпіризм є дуже близьким до сенсуалізму.

Емпіричний рівень наукового пізнання – рівень який характеризується діяльність суб’єкта з наочними об’єктами, нерідко такими які чуттєво приймаються.

Епістемологія – філософський термін, який використовується для позначення теорії пізнання. Розділ філософії, в якому досліджуються проблеми при роди пізнання, відношення знання до реальності, аналізуються загальні передумови пізнавального процессу, з’ясовуються умови його істинності.

Епоха (грец. еросhе – зупинка, затримка) – якісно своєрідний і відносно тривалий період історії, що виділяється на основі певних об'єктивних ознак.

Етика (грец. ethykos – звичка, звичай) – філософська дисципліна, об’єктом дослідження якої є мораль, моральність як форма суспільної свідомості, як специфічне явище громадського життя. Етика з’ясовує місце моралі в системі суспільних відносин, аналізує її природу, внутрішню структуру, вивчає походження та історичний розвиток моральності.

Етос науки – поняття філософії науки, що визначає сукупність моральних імперативів, які прийняті в науковому співтоваристві та визначають основні принципи поведінки вченого. Виділяють «нормативний етос» науки, історичний Е.. Основу етоса складають імперативи: універсальність, все загальність, організований скептицизм, оригінальність, емоційна нейтральність, незалежність.

Закон науковий – форма наукового знання, яка виражає об’єктивний зв’язок між явищами. В науковій мові науковий закон виражається у формі умовного речення (імплікативного висловлювання). Закони наукові поділяються на емпіричні та теоретичні.

Знання наукове – вид знань, який має наступні властивості: 1) системність, 2) об’єктивність, 3) предметну визначеність, 4) прогресивність.

Ідеал ( франц. ideal, грец. idea – першообраз) – уявлення про найвищу досконалість, що, як взірець, норма і найвища мета, визначає певний спосіб і характер дії людини чи суспільного класу.

Ідеалізація – теоретичний метод наукового пізнання, який поєднує в собі абстрагування та граничний перехід мислення до об’єкта, чи ситуацій яких принципі не існує в природі. Термін «ідеалізація» використовують для позначення ідеалізованого об’єкта як результату його застосування.

Ідеалізм (грец. іdеа – вигляд, першообраз) – протилежний матеріалізмові філософський напрям, який намагається довести, що дух, свідомість, мислення, ідеальне є первинним, а буття, природа, матеріальне вторинним. Під І. розуміється загальне позначення філософських вчень, які стверджують першість духовного над матеріальним. Ідеалізм протистоїть матеріалізмові у вирішенні головного питання філософії про співвідношення буття та матерії, духовного та матеріального.

Ідеологія (від грец. ideа і лог) – система політичних, економічних, правових, моральних, естетичних, філософських і релігійних поглядів, що виражають інтереси певних класів або соціальних груп. І. формує сукупність ідей та поглядів, які оцінюють ставлення людей до дійсності та одне до одного, соціальні проблеми, конфлікти, містять мету та завдання соціальної діяльності, спрямованої на закріплення або зміну існуючих суспільних відносин. І. завжди має класовий характер.

Ідея (грец. іdеа – вигляд, образ, начало) – форма духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків і відношень зовнішнього світу, спрямована на його перетворення.

Ілюзія (лат. іllusio – обман, помилка): 1) викривлене, хибне сприймання дійсності; 2) необґрунтована надія, нездійсненна мрія. Джерелом соціальних ілюзій є відсутність наукового розуміння суспільства та його законів, а також ущербність людського буття і свідомості.

Іманентний (від лат. іmаnens - властивий, притаманний чомусь) внутрішньо притаманне, на противагу трансцендентному – зовнішньому; випливає з природи самого явища. Наприклад, рух та розвиток іманентні матерії.

Імператив (лат. іmреratius – владний, наказовий) – вимога, наказ, закон. У І. Канта загальнозначуща моральна вимога на противагу особистому принципу (максимі). І. має силу тільки за відповідних умов, категоричний імператив безумовний принцип поведінки.

Індетермінізм (лат. іпtdeterminatus – невизначений, необмежений) – філософське вчення, що заперечує об'єктивну зумовленість явищ природи, суспільства і людської психіки, необхідний і закономірний зв'язок між ними.

Індивідуалізм (франц. іndividualisme від лат.individuum неподільне) – риса світогляду і принцип поведінки людини, коли інтереси окремого індивіда абсолютизуються, протиставляються колективові та суспільству.

Індукція (лат. іnductio - наведення) – вид узагальнення, спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. Індуктивні узагальнення розглядають як дослідні істини або емпіричні закони.

Інстинкт (лат. іnstinctus – спонука, потяг) – багато-ступеневий комплекс поведінкових актів організму, створений в результаті тривалої еволюції та спрямований на забезпечення життєвих функцій, самого існування кожної істоти і виду в цілому.

Інструменталізм (лат. іпstrumentum – знаряддя) – філософське вчення, різновид прагматизму. Розглядає свідомість одним із знарядь (інструментів) пристосування організму до середовища, що постійно змінюється. Досліджує проблему істини в чисто функціональному плані.

Інтелігібельний (лат. іпtelligibis – пізнаваний, мислимий) той, що осягається тільки розумом, мисленням.

Інтелект (лат. іпtellectus – пізнання, розуміння, розсудок) – здатність мислення, раціонального пізнання.

Інтерсуб’єктивність (лат. inter - між і суб'єкт) – у деяких сучасних філософських напрямах (феноменологія, неопозитивізм) термін для позначення феноменів, загальнозначущих для багатьох суб'єктів. Джерело цієї загально значущості вбачають у свідомості суб'єктів, а не об'єктів.

Інтертекстуальний – термін, який вживається і як засіб аналізу літературного тексту, і як засіб визначення світо- і самовідчуття сучасної людини, яке дістало назву постмодерністськог чуттєвості.

Інтерполяція (лат. interpolation - змінність) – знаходження проміжних значень по ряду статистичних та логічних даних.

Інтерналізм – течія, що склалася в історіографії та філософії науки, що склалася як опозиція екстерналізму. Представлена в працях Р. Холла, П. Россі, Г. Герлаха. Розглядає в якості головної рушійної сили розвитку науки внутрішні пов’язані з природою чинники: об’єктивну логіку виникнення та вирішення проблем, еволюцію інтелектуальних традицій.

Інтерпретація – в гуманітарних науках – тлумачення текстів, спрямоване на розуміння їх семантичного змісту. В філософії науки – установлення значень висловів формальної мови.

Інтуїтивізм – напрям у філософії, який абсолютизує інтуїцію як єдино вірогідний вид пізнання.

Інтуїціонізм (лат. іпtuitiо, від іntueor – уважно дивлюсь) – спосіб осягнення істини через безпосереднє чуттєве споглядання чи умогляд, на відміну від опосередкованого, дискурсивного характеру логічного мислення.

Ірраціоналізм (лат. irrationalis – нерозумний, несвідомий) – у гносеології принцип філософських вчень, які обстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання.

Ірраціональне (лат. irrationalis – нерозумний, несвідомий) – те, що знаходиться за межами розуміння розумом, недосяжне для розуміння в контексті логічного мислення, протилежне раціональному.

Існування – 1) синонім буття; 2) буття, в якому виявляється сутність (не просто бути, а існувати); 3) центральне поняття філософії екзистенціалізму.

Істина – адекватне відтворення в пізнанні об'єктивності, результат певного, визначеного практикою гносеологічного відношення, при якому пізнаваний образ суб'єкта виступає як правильне відображення дійсного стану об'єкта.

Історизм – принцип наукового пізнання, згідно з яким процеси дійсності мають розглядатися в їх закономірному історичному розвитку, в тісному зв'язку з конкретно-історичними умовами їх існування.

Картезіанство – вчення французького філософа, математика Р. Декарта (латинізоване ім'я Картезій, звідсиі назва).

Каузальність – те саме що й причинність.

Категоричний імператив (лат. ітреrativus наказовий) – термін, що його запровадив І. Кант для позначення безумовного веління моральної свідомості будувати свою поведінку відповідно до законів. Умовою категоричного імперативу є свобода волі.

Категорія (грец. kategoria – ствердження; основна й загальна ознака) – універсальна форма мислення і свідомості,яка відображає загальні властивості і відношення об'єктивної дійсності, загальні закономірності розвитку всіх матеріальних, природних, духовних явищ.

Комунікація (лат. соттипісаtіо, від соттипісо – раджуся, спілкуюся) спілкування, зв'язок.

Конвенціоналізм (лаn. conventio – угода, договір) – напрямок в філософії науки та філософська концепція, за якою наукові теорії і поняття є невідображенням об'єктивного світу, а наслідками довільної угоди, конвенції між вченими, що укладається за принципами «зручності» і «економії мислення».

Контекст (лат. сопtextus – сплетіння, зв'язок) – форма семантичної з'єднаності елементів тексту, а також позатекстових смислових відношень, що утворюються в процесі духовної та практичної діяльності людини.

Контрадикция (від лат. contra – проти, dictio – вислови, цитати) – логічно суперечливе висловлювання, яке порушує формально-логічний закон протиріччя.

Конформизм (лат. сопformism – подібний, відповідний) – пасивне пристосовницьке прийняття готових стандартів у поведінці, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил співжиття.

Концептуалізм (лат. сопсеptus – думка, поняття) – напрям у середньовічній філософії, представники якого доводили, що загальні поняття реально не існують ані до речей, ані в самих речах, а є лише особливими формами пізнання дійсності.

Креативний (лат. с reatio – створення) – творчий, здібний до творчості.

Креаціонізм (лат. сreatio – створення) – ідеалістичний напрям у біології, який стверджує, що виникнення всіх форм життя є наслідком божественного творіння.

Критерій (грец. kriterion – засіб судження) – мірило достовірності людських знань, їх відповідності об'єктивній дійсності.

Критицизм – установка, методологічний підхід, який притаманний філософському та науково-теоретичному мисленню. Критицизм має на увазі, що не існує методу, який забезпечує строго логічне прирощування істинного знання, а тому завдання вченого полягає у пошуку та вибраковці хибних теорій за допомоги формально логічних способів. Ядром критицизму є метод фальсифікації.

Критичний раціоналізм – напрямок західної філософії, ядро якого складають методологічні та соціальні ідеї К.Поппера та його послідовників. Висунув на перший план гіпотетико-дедуктивну модель наукового дослідження, в якій виключне значення мають раціональні схеми пояснення емпіричних даних.

Кумулятивізм (лат. cumulatio – збільшення) – методологічні установки філософії науки, у відповідності до якої розвиток знання відбувається шляхом поступового додавання нових положень до накопиченої суми істинних знань. Гносеологічна основа К. – ідея непереривності познавального досвіду та розуміння хиби як суб’єктивного моменту пізнання.

Логіка (грец. lоgike – наука про умовивід) – наука про закони, форми та прийоми мислення, які забезпечують досягнення об'єктивної істини у процесі міркування і пізнання.

Логос (грец. lоgos – поняття, думка, розум) – термін давньогрецької філософії, що вживається в значеннях «слово», «смисл», «судження», «пропорційність», «основа», «розум» і набув значення об'єктивної закономірності, необхідності. Термін ввів у філософію Геракліт, маючи на увазі так званий космічний Л., неадекватний словам.

Логоцентризм – поняття Ж. Дерріди, яке означає західну інтелектуальну традицію, котра прагне у всьому знайти порядок і смисл, відшукати першопричину або просто нав'язати смисл і впорядкованість усьому, на що спрямовується думка людини.

Максима (лат. тахіта – основне правило, принцип) – узагальнююче правило, зразок.

Матерія – філософська категорія, що є протилежною ідеї, ідеальному.

Матеріалізм (від лат. таterialis – речовинний) – протилежний ідеалізмові філософський напрям, який виходить з того, що природа, буття, матерія є первинними, а свідомість, мислення, дух - вторинними.

Метафізика (грец. теta та рhysika – «після фізики») 1) в історії філософії термін вживається для позначення філософських вчень про надчуттєві, недоступні досвідові начала буття; 2) протилежний діалектиці спосіб мислення і метод пізнання, який розглядає предмети і явища поза їх внутрішнім зв'язком і розвитком, не визнає внутрішніх суперечностей як джерела саморуху.

Метод (грец. теtodes – шлях дослідження чи спосіб пізнання) – спосіб організації практичного і теоретичного освоєння дійсності, зумовлений закономірностями відповідного об'єкта.

Метод науковий – це метод, який характеризується головними ознаками науковості знання та наукової діяльності. Це відносно стійка система правил та принципів діяльності досягнення істинного чи ефективного результату в науці. Виділяють методи емпіричні, теоретичні та загально логічні.

Методологія (від метод і грец. логос – вчення) – 1) вчення про методи пізнання та перетворення дійсності; 2) сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в якійсь науці.

Механіцизм – філософсько-методологічна концепція суть якої полягає у абсолютизації ролі та місця законів й принципів механіки. Згідно з механіцизмом будь-яке явище можна пояснити на прикладі законів механіки або механістичних моделей.

Міф (грец. mіfhos – слово, оповідь, переказ) 1) історично перша світоглядна форма відображення дійсності. М. є духовно-практичним засобом освоєння форм суспільної життєдіяльності, форм взаємовідношення людини і природи, людини і суспільства; 2) вигадка.

Моделювання – загальнологічний метод, наукового пізнання, який полягає у побудові моделей та їх використанні.

Модернізм (франц. mоdеrnіsте, від mоdеrпе – новітній, сучасний) – 1) загальна назва формалістичних течій у мистецтві XX ст., яким притаманні заперечення реалізму, утвердження суб'єктивного в художній творчості, відмова від спадщини художньої класики; 2) церковно-богословські напрями в сучасних релігіях, які прагнуть пристосувати ідеологію, культуру, організаційну структуру церкви до існуючих соціально-економічних цінностей і духовних умов життя суспільства.

Модус (лат. mоdus – міра, спосіб) – властивість предмета, притаманна йому лише в деяких станах, на відміну від атрибута невід'ємної властивості предмета у всіх його станах.

Монада (грец. mоnаs – одиниця, неподільне) – основне поняття філософської системи Г. В. Лейбніца. Найпростіша,неподільна духовна єдність, першопочаток, основа явищ.

Монізм (грец. mоnos – один, єдиний) – протилежний дуaлізмові і плюралізмові філософський принцип пояснення різноманітності світу як прояву єдиного начала

Мудрість – позатеоретична форма світоглядного філософського осмислення дійсності і розв'язання практичних питань на основі життєвого досвіду і розуму.

Наука – від пізнавальної діяльності людини, спрямований на опрацювання об’єктивних, системно організованих й обґрунтованих знань про світ. Наука ставить за мету виявити закони у відповідності до яких об’єкти можуть бути використані та перевтілені в процесі діяльності.

Науково-дослідна програма – під терміном розуміється серія змінних одна одну теорій, що об’єднанні певною сукупністю базисних ідей та принципів. Н.-д. програма є головною одиницею розвитку наукового знання. Вона складається з ядра програми (сукупності конкретно-наукових та онтологічних припущень, що зберігаються без змін в усіх теоріях Н.-д. п.), захисного шару (сукупності допоміжних гіпотез, які запобігають від фальсифікацій ядро, змінюючись від теорії до теорії), позитивної та негативної евристики (методологічні правила, що сприяють позитивному розвитку Н.-д. п.).

Наукова картина світу – особлива форма теоретичного знання, яка репрезентує предмет дослідження науки відповідно етапу її історичного розвитку, завдяки чому інтегрується та систематизуються конкретні знання, отримані в різних галузях наукового пошуку. Термін «картина світу» використовується для позначення наукових онтологій – уявлень про світ, які є особливим типом теоретичного знання. Н.К.С. виступає як цілісний образ світу, що включає в себе уявлення про природу та соціум.

Наукове співтовариство – одне з головних понять філософії науки, що визначає сукупність дослідників зі спеціальною підготовкою, які єдині в розумінні мети науки та її відношення до соціального середовища. Фіксує колективний характер виробництва знань, що включає в себе комунікацію вчених та етосу науки, який вони опрацювали в процесі взаємодії.

Науковий детермінізм – різновид детермінізму, філософська концепція у відповідності до якої світ розглядається як упорядковане ціле, динаміка розвитку якого визначається науковими законами.

Науковий матеріалізм – широка течія в сучасній філософії, яка прагне осмислити традиційні та нові філософські та наукові проблеми з позицій природознавчого світогляду та методології.

Науковий реалізм – загальне найменування низки філософських течій в контексті аналітичної філософії, що об’єднані антиінструменталістською та анти конвенціональною спрямованістю в трактуванні наукового знання та його відношення до об’єктивної реальності. Його представники вважають єдиним надійним засобом досягнення істинного знання про світ наукове дослідження в якому дані спостережень та експериментів інтерпретуються за допомогою спеціальних наукових засобів – наукових теорій.

Науковий факт – форма емпіричного знання, особливого роду речення зі стійкою істиннісною оцінкою, яка фіксує емпіричне знання.

Наукова теорія – одна з найдосконаліших у логічному та концептуальному відношенні форм наукового знання на теоретичному рівні його розвитку.Наукова теорія – це система висловлювань про об’єкти з предметної області, які відображають певні аспекти реальної дійсності. Основні функції наукової теорії – спостереження та пояснення. Основні структурні елементи наукової теорії – концептуальний базис (аксіоми та принципи), теоретичні моделі, теоретичні закони, визначення, операційні засоби.

Натурфілософія (лат. natura – природа і філософія) – система умоглядних і часом фантастичних уявлень про природу, що розробляється у філософських вченнях переважно в епоху Відродження і Нового часу.

Невідповідності теорій теза – концепція сучасної філософії науки, що протиставляється теорії кумулятивізму. Уявляє собою концепцію розвитку науки у відповідності до якої наукові теорії, що змінюють одна одну, не пов’язані між собою логічними відношеннями, використовують різні поняття, методи й способи відображення світу.

Неопозитивізм – один з основних напрямів західноєвропейської філософії XX ст. Сформувався на основі вихідних принципів позитивізму та емпіріокритицизму.

Несвідоме – певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовольністю виникнення і перебігу, відсутністю свідомого контролю й регулювання.

Неораціоналізм – течія в методології та філософії науки, що склалась в першій половині ХХ століття в Франції та Швейцарії. Неораціоналізм ставить перед собою головним завданням формування нового наукового розуму, наукового духу шляхом осмислення практики сучасного природознавчого пізнання та, зокрема, ролі дедуктивних наук в його розвитку. Взірцем розуму для Н. слугує сучасна фізика з її фундаментальними відкриттями.

Нонконформізм (лат. поп ні і сопformis - подібний, відповідний) – прагнення будь-якою ціною суперечити думці більшості і діяти протилежним чином, не рахуючись ні з чим.

«Нормальна наука» – поняття, яке було введено в філософію науки Куном. Означає діяльність «наукового товариства» у відповідності з певною нормою – парадигмою. Природа «н.н.» полягає у постановці та вирішенні різноманітних концептуальних, інструментальних, та математичних завдань-«головоломок».

Ноумен (грец. поumеnоs - осягнуте розумом) – термін, який означає те, що осягається розумом, на противагу даному в чуттях (феномен). У Канта «ноумен» проблематичне поняття, що не містить логічної суперечності, але об'єктивну реальність якого аж ніяк не можна пізнати без допомоги чуттів.

Об’єкт науки – фрагмент дійсності, який вступає в активну взаємодію з суб’єктом в процесі репрезентації і наукової діяльності, з використанням різних прийомів, засобів.

Об’єктивація – перетворення суб'єктивного (властивостей, притаманних суб'єкту) на об'єктивне (на властивості об'єкта), що відбувається в процесі суспільної практики.

Образ – форма і продукт суб'єктивного, ідеального відображення об'єктивної дійсності та свідомості людини.

Онтологія (грец. оп (опtos) – суще і ...логiя – вчення) – в історії філософії вчення про першопочаток буття. Під онтологією розуміли самостійну частину філософії, яка досліджувала нібито вищі, такі, що осягаються не відчуттями, а тільки розумом, основи всього сущого (буття, субстанція, простір і час, причинність тощо).

Операціонізм – впливовий напрямок в філософії науки, головні принципи якого були розроблені Бриджменом. Значення будь-якого наукового поняття повинно бути синонімічним значній кількості операцій, що використовуються для фіксації відповідної характеристики об’єктів.

Панлогізм (грец. раn – усе і logos – слово, думка, розум) – об'єктивно-ідеалістичне вчення, яке вважає закони мислення (логіки) універсальними закономірностями становлення світу й ототожнює об'єктивну закономірність з необхідним зв'язком логічних категорій.

Панпсихізм (грец. раn – усе і psyche – душа) філософське вчення, яке проголошує психіку, душу загальною властивістю природи. Панпсихізм багато в чому схожий з гілозоїзмом.

Пантеїзм (грец. pan – усе і teo – Бог) – філософське-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим по всій природі, тотожним з нею або з її субстанцією.

Парадигма (грец. рaradeigma – приклад, взірець) – одне з ключових понять в сучасній філософії науки. Визначає сукупність переконань, цінностей, технічних засобів, які прийняті науковим співтовариством, та забезпечують існування наукових традицій. Парадигма – це те, що об’єднує членів наукового товариства. Набори приписів парадигми складаються з символічних узагальнень (законів та визначень певних теорій), метафізичних елементів, які задают спосіб бачення універсаму й його онтологію; ціннісних настанов, що впивають на вибір напрямку досліджень.

Парадокс – неочевидне висловлювання, істинність якого важко встановлюється. Парадоксальними вважаються не очікувальні висловлювання, особливо коли їх неочікуванніст висловлена в дотепній формі. В логіці парадоксом називають висловлювання, які в точному сенсі слова суперечать логічним законам.

Персоналізм (лат. реrsonalis – особистий) – течія в сучасній західноєвропейській філософії, яка розглядає особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність.

Передбачення – одна з найважливіших функцій наукової теорії або закону, плягає у знаходженні нових фактів або законів, за допомогою логічних операцій та засобів.

Пізнання – процес цілеспрямованого відтворення дійсності в абстрактних образах (поняттях, теоріях) людиною. Пізнання пов’язане з практичною діяльністю й зумовлене суспільним буттям людини.

Перцепція (лат. реrсерtio – сприймання) – чуттєве сприйняття предметів. Г. В. Лейбніц розрізняв перцепцію як просте, безпосереднє уявлення про зовнішній світ і аперцепцію як вищу форму пізнавальної діяльності, пов'язану з самосвідомістю.

Плюралізм (лат. рluralis - множинний) – філософська концепція, за якою існує кілька або безліч незалежних субстанціональних первоначал або видів буття.

Постпозитивізм (лат. роst – після і позитивізм) – течія в сучасній західній філософії науки, що склалася в 60-70-х роках XX ст. як спроба подолати деякі найбільш одіозні недоліки неопозитивізму.

Постулат (лат. рostulatum – вимога) аксіоматичне твердження, що змістовно виділяється серед інших аксіом теоретичної системи і передує доведенню її тверджень.

Прагматизм (грец. рrаgmа – дія, діяння) – вчення в західній філософії, за яким цінність понять, суджень та інших знань про об'єкти, їх властивості тощо визначається практичними наслідками для людини дій, що базуються на цих знаннях.

Праксиологія – наукова філософська дисципліна, яка вивчає умови та методи практичної діяльності людини.

Прецедент (лат. рraecendens – попередній) випадок, який стався раніше і тепер служить прикладом для наступних випадків подібного роду.

Принцип (лат. рrincipium –начало, основа) 1) первоначало, те, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки; 2) внутрішнє переконання людини.

Принцип редукції – методологічний принцип, суть якого полягає у тому, що складний, невідомий раніше об’єкт, досліджується шляхом зведення (редукції), ряд його властивостей та особливостей до більш простих і відомих. Застосування принципу редукції пов’язано з аналітичним підходом, що домінував в класичній науці.

Причинність – взаємовідношення рече та процессів матеріального світу, при якому одні (причини), породжують інші (наслідок).

Проблема демаркації знання – проблема знаходження критерію розмежування наукового знання й ненаукового, емпіричної науки від формальних наук та метафізики.

Провіденціалізм (лат. providentia - передбачення, провидіння) теологічне розуміння причин суспільних подій як прояву волі Бога, а їх сенсу як наперед визначеного наміру Бога

Психоаналіз (психо та аналіз) – одна з теоретичних засад фрейдизму, загальна теорія і метод лікування нервових і психічних захворювань, запропоновані 3. Фрейдом в кінці XIX на початку XX ст.

Раціоналізм (лат. rationalis – розумний, від ratio – розум) – 1) у широкому розумінні філософський напрям, що протиставляє містиці, теології, ірраціоналізмові переконання у здатності людського розуму пізнавати закони розвитку природи і суспільства; 2) напрям у теорії пізнання, який, на противагу сенсуалізмові (емпіризмові), вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання розум (теоретичне мислення). Існують сучасні моделі раціональності: індуктивістська, дедуктивістська, реалістична. В філософії науки носить ціннісний характер: наукова раціональність розуміється як найвищий та аутентичний тип свідомості та діяльності, взірець всіх сфер сучасної культури.

Реалізм (лат. realis – речовий, дійсний) – 1) термін, яким позначали своє вчення деякі матеріалісти, зокрема природодослідники; 2) у західній філософії початку XX ст. - сукупність філософських вчень і шкіл, які визначають незалежне від суб'єкта існування об'єкта, причому під об'єктом розуміють як матеріальні речі, так і ідеальні поняття.

Революція наукова – якісні перетворення в науці, пов’язані зі зміною наукової картини світу, фундаментальної наукової теорії або найбільш характерних для даної доби способів пояснення та засобів опису реальності.

Редукція (лат. reductio – повернення, приведення назад) – логіко-методологічний прийом, який полягає у зведенні в процесі дослідження одного явища до іншого, одного завдання чи проблеми до іншої з метою їх спрощення.

Редукціонізм (від лат. reduktio – повернення назад, відновлення) – методологічна програма яка орієнтована на вирішення проблеми єдності наукового знання на основі опрацювання загальної для всіх наукових дисциплін уніфікованої мови. Даний напрямок породив логічний емпіризм.

Релевантний (англ. relevant – відповідний) – відповідний, схожий, подібний.

Релятивізм (лат. relativus – відносний) 1) принцип відносності людських знань; 2) суб'єктивно-ідеалістичне вчення, яке абсолютизує відносність людських знань, заперечує моменти абсолютно істинного в них і на цій підставі заперечує об'єктивну істину, пізнаваність світу.

Рефлексія (лат. reflexio – обернення назад, відображення) – термін для позначення такої риси людського пізнання, як дослідження самого пізнавального акту, діяльності самопізнання, що дає змогу розкрити специфіку духовного світу людини.

Ритуал (лат. ritus – урочиста церемонія) – образ, норма поведінки, що історично склалася або її спеціально встановили, за якої спосіб виконання дій строго канонізується і має символічний характер.

Свідомість – властивий людині спосіб ставлення до світу через суспільство, вироблену систему знань, закріплених у мові, в усіх її смислах і значеннях; найвища форма відображення матерії.

Свобода – притаманна людині специфічна здатність діяти відповідно до своїх цілей та інтересів, які виражають переважно не наявну (вже здійснену), а майбутню, головним чином можливу, реальність.

Секулярізація (лат. saecularis – мирський, світський) – процес звільнення всіх сфер життєдіяльності людини і суспільства від впливу релігії.

Семіотика (грец. semiotike – пов'язаний зі знаками) – наука про різні системи знаків, які використовуються для передачі інформації.

Сенсуалізм (лат. sensualis – чуттєвий, від sensual почуття, відчуття) – напрям у теорії пізнання, який визнає відчуття єдиним джерелом знань. Протилежний раціоналізмові.

Симулякр – поняття постмодернізму, яке означає: відображення базової реальності; воно приховує і спотворює базову реальність; воно приховує відсутність базової реальності; воно не має ніякого відношення до будь-якої реальності; воно є своїм власним чистим симулякром. Симулякр це творчий монтаж імітованої реальності.

Синергетика (грец. sinergia – спільна дія) – науковий напрям, який досліджує процеси самоорганізації в природних, соціальних і когнітивних системах.

Синтез – загальнологічний метод наукового пізнання, що полягає в об’єднанні, інтеграції елементів-частин пізнання у якус цілісність. Взаємно додатковим методом по відношенню до синтезу є аналіз.

Скептицизм (грец. skeptikos – недовірливий, той, хто досліджує) – філософське вчення, що піддає сумніву можливість достовірного пізнання об'єктивного світу.

Соліпсизм (лат. solus – один, єдиний та ірse сам) – крайня форма суб'єктивного ідеалізму, згідно з якою єдиною реальністю є свідомість суб'єкта, його «Я», а об'єктивна дійсність – продукт свідомості.

Софізм (грец. sophisma – судження, придумане хитро, майстерність, уміння) – логічний виверт, який навмисно імітує, наслідує формальну правильність мислення, щоб видати хибне міркування за істинне.

Спекулятивне – термін, під яким розуміється тип теоретичного знання, що виводиться без звернення до досвіду, за допомогою рефлексії і спрямовується на осягнення граничних основ буття.

Спонтанний (лат. spontaneus – довільний) – характеристика процесів, що виникають не під впливом зовнішніх дій іпричин, а внаслідок власного саморуху, довільно; самодіяльність, здатність до активних дій, зумовлена внутрішніми імпульсами.

Суб’єкт (лат. subjectum те, що лежить в основі, підкладене) – носій певного роду діяльності; у теорії пізнання - свідома істота, що пізнає.

Суб’єктивізм – те, що властиве суб'єктові, визначається його діяльністю; психічна, духовна діяльність людини як суб'єкта; знання і переживання суб'єктом самого себе; індивідуальність пізнання різних людей.

Сублімація (лат. siblimo – високо піднімаю, підношу) – одне з основних понять теорії психоаналізу, особливий вид відхилення інстинктів від притаманної їм спрямованості і переключення їх енергії на досягнення соціальних і культурних цілей.

Субстанція (лат. substantia – сутність) – філософська категорія для позначення кінцевої основи всієї різноманітності явищ природи та історії, якою є саморух матерії.

Сцієнтизм (лат. scientia – знання, наука) світоглядна позиція, пов'язана з абсолютизацією позитивних аспектів впливу природничих наук на розвиток культури. Виник у зв’язку НТР як некритична впевненість в здатності науки вирішити всі соціальні проблеми, як ідеологія «чистої» ціннісно-нейтральної науки. Теоретичне вираження сцієнтизму – технократичні концепції та неопозитивізм.

Теологія (грец. theos – Бог і...логія) – богослов'я вчення про Бога, побудоване на основі логіко-схоластичних тлумачень Святого письма. Теологія виступає догматичним обґрунтуванням, «теоретичним» змістом, серцевиною релігії.

Теоретичний рівень наукового пізнання – рівень який характеризується діяльністю суб’єкта з абстрактними та ідеалізованими об’єктами.

Теорія – це система висловлень, яка впорядкована за допомогою відношення випливання. В широкому розумінні теорія протилежна практиці, емпіриці, експерименту.

Темпоральность – тимчасова сутність явищ, яка породжена динамікою їх власного руху, на відміну від часових характеристик, які відзначаються відношенням руху даного явища до історичних, культурних та фізичним часовим координатам.

Технократія – поняття, що означає встановлення політичної влади технічних спеціалістів, результатом якої є управління суспільними процесами не на підставі приватних інтересів класів, а на базі наукового знання, яке використовується групами спеціалістів в інтересах всього суспільства.

Технологічний детермінізм – методологічна установка, яка приписує вирішальне значення в розвитку суспільно-економічних структур змінам технічного та технологічного боку виробництва. У відповідності до т.д. будь-яка велика зміна технологічного порядку спричиняє зміни соціальних структур та відносин.

Технофобія – поняття, що відображає ситуацію, в якій відчудженний світ технічних дій та об’єктів сприймається людиною як загроза її існуванню.

Тотальність (лат. totus – увесь, цілий) – повнота, всезагальність, всеосяжність, охоплення усіх сторін дійсності.

Тотожність – рівність деяких предметів, збіг усіх їхніх властивостей, що дає змогу розглядати їх як один і той самий предмет.

Трансцедентальний – той, що зумовлює можливість пізнання.

Трансцендентний – той, що лежить поза межами свідомості й пізнання.

Тріада (грец. triada – трійка, трійця) – термін, яким позначають ідею про триступінчатість розвитку: теза, антитеза, синтез.

Універсалії (лат. unіversalis - загальний) – філософський термін, який вживався для позначення загальних понять (стіл, люди) на відміну від одиничних (конкретний стіл, конкретна людина). Широко використовувався в середньовічній схоластиці.

Універсум (лат. universum – світ, всесвіт) – філософський термін для позначення об'єктивного світу як цілісності, що перебуває в постійному саморусі й кожна частина якої є ланкою в нескінченному ланцюгу розвитку матерії.

Утилітаризм (лат. utilitas – користь, вигода) – етична доктрина, яку характеризують три основні положення: 1) дію вважають правильною або неправильною на підставі наслідків, до яких вона призводить; 2) благо або зло наслідків вимірюється щастям або нещастям, до яких приводить дія; 3) для індивіда його особистий інтерес є важливим так само, як і інтерес до людей. Через це завжди правильними будуть дії, що ведуть до найбільшого щастя найбільшої кількості людей.

Утопія (грец. utophia – букв, неіснуюче місце) – термін, яким позначають ідеальні, науково необґрунтовані проекти взірцевого суспільного устрою.

Уявлення – чуттєво-наочний образ предметів, явищ дійсності, світу в цілому, який містить узагальнення суспільного та індивідуального досвіду людей.

Фальсифікація (лат. falsificatus – підроблений) – навмисне спотворення, викривлення або неправильне тлумачення тих чи інших явищ, подій, фактів з корисливих міркувань. Методологічна процедура яка дозволяє встановити хибність гіпотези або теорії у відповідності з правилами класичної логіки.

Фаталізм (лат. fatalis – визначений долею) – концепція, за якою хід подій у природі, суспільстві, житті кожної людини наперед визначено Богом, його волею.

Феномен (грец. phainomenon – те, що з'являється) – явище, єдине в своєму роді, взяте в цілісності, в єдності з його суттю. Феномен як очевидна даність осягається за допомогою інтуїції.

Фідеїзм (лат. fides – віра) – напрям філософської думки, який намагається підмінити знання релігією, поставити віру над розумом.

Фізикалізм – одна з концепцій неопозитивізму, за якою істинність положення будь-якої науки залежить від можливості перекласти його мовою фізики, «фізикалій».

Фікціоналізм (лат. fictio – вигадка) – філософська концепція, висунута наприкінці XIX ст., за якою наше уявлення про світ є сукупністю ілюзій, функцій. Згідно з Ф., продуктами мислення є своєрідні «корисні функції», які не мають нічого спільного з об'єктивною дійсністю і служать лише інструментами орієнтації у світі.

Філософія науки – філософський напрямок, що досліджує характеристики науково-пізнавальної діяльності; розділ філософії, що розробляє в межах різноманітних філософських напрямків проблеми наукового пізнання.

Фіналізація науки – концепція, яка розроблена групою німецьких філософів, для пояснення механізмів соціальної детермінізації наукового пізнання.

Флуктація (лат. fluctuation – хитання) – випадкові відхилення від простежуваних середніх значень фізичних величин, які характеризують систему, що складається з великої кількості елементів і підлягає не динамічним, а статистичним законам.

Форми наукового пізнання – відносно стійкі результати наукової діяльності,які виражаються, як правило, на емпіричному та теоретичному рівні наукового пізнання. Відподвідно до нього виділяються такі емпіричні форми пізнання – як науковий факт, емпіричний закон, і теоретичні форми наукового пізнання – ідеалізація, гіпотеза, теоретична модель, наукова теорія.

Функціоналізм – один з компонентів системного підходу, суть якого полягає у виявленні функцій окремих елементів і підходів певного соціального утворення.

Футурологія (лат. futurum – майбутнє і логія) – галузь наукових знань, що охоплює перспективи розвитку соціальних процесів; вчення про майбутнє.

Холізм (лат. holos – цілий, увесь) – «філософія цілісності» напрям у сучасній західній європейській філософії, який розглядає цілісність світу як наслідок творчої еволюції, що спрямовується нематеріальним і непізнаванним «фактором цілісності».

Цивілізація (лат. civilis