Загальні тенденції розвитку соціальної політики європейських країн

На європейському рівні новий етап соціальної політики почався в лютому 1992 р. із підписанням Договору про Європейський Союз у Маастріхті, коли соціальну політику вперше було включено до переліку основних напрямів діяльності на рівні Європейського Союзу. Одинадцять держав-членів (крім Великобританії) підписали два акти: Протокол та Угоду щодо соціальної політики (The Agreement of Social Policy) як додаток до Договору. Процес утвердження соціальної політики як окремого напряму діяльності Європейського Союзу був закріплений в Амстердамі в жовтні 1997 р. підписанням ревізованого варіанта Договору про Європейський Союз, до якого увійшов ХІ розділ «Соціальна політика, освіта, професійна підготовка, молодь».

У статті 136 Договору, що стосується соціальної політики, з урахуванням основних соціальних прав, визначених Європейською соціальною Хартією (прийнята Радою Європи у 1961 р.) та Хартією Співтовариства про основні соціальні права працівників (прийнята ЄС у 1989 р.), встановлено цілі європейської соціальної політики, які стосуються сфер сприяння зайнятості, поліпшення умов життя та праці, належний соціальний захист, діалог між управлінцями та працівниками, розвиток людських ресурсів для забезпечення довготривалого рівня зайнятості та боротьба зі звільненнями. Відповідно до ст. 138 договору перед запровадженням будь-яких заходів у сфері соціальної політики Європейська Комісія повинна консультуватися з соціальними партнерами щодо можливого напряму дій ЄС та змісту передбачуваної пропозиції.

Співпраця у галузі європейської соціальної політики здійснюється за методом «відкритої координації», який має такі складові: визначення завдань та рекомендації на рівні ЄС; встановлення кількісних та якісних показників і стандартів для моніторингу; розвиток національних планів дій; стимулювання процесу взаємного навчання через формальне та перехресне оцінювання.

Значну роль у виробленні спільних підходів в цій сфері займає Європейський соціально-економічний комітет ( European Economic and Social Committee) – дорадчий орган Європейського Союзу, створений 1958 р. згідно з Договором про заснування Європейської Спільноти. Членами Комітету є роботодавці, профспілкові діячі та представники різних груп інтересів (професійних об’єднань, фермерів, захисників довкілля, споживачів тощо).

Соціальна політика є невід’ємною частиною Європейських цінностей ( European Values ), визначених Комісією ЄС у 2005 р. Цінності характеризують європейську модель соціально-економічного розвитку і базуються на принципах вагомої ролі держави у наданні соціальних послуг, соціального діалогу та партнерства, стабільного економічного розвитку, солідарності, боротьби з будь-якими формами дискримінації, адекватних заходах безпеки праці, універсальному доступі до освіти та охорони здоров’я, забезпеченню якісних умов життя та праці, залученості громадянського суспільства. Цінності становлять сутність європейського вибору щодо соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Головним інструментом визначення пріоритетів ЄС у сфері зайнятості є Європейська стратегія зайнятості ( European Employment Strategy). Формування відповідних завдань пов’язане із виробленням «Лісабонської стратегії» в Лісабоні у 2000 р. Зростання зайнятості було проголошено одним з ключових завдань ЄС, настільки ж важливим, як і макроекономічні цілі зростання й стабільності. Були взяті зобов’язання щодо розробки узгодженої стратегії зайнятості та формування кваліфікованої, підготовленої, динамічної робочої сили, і такого ринку праці, що може швидко пристосовуватись до нових економічних умов.

Таким чином, незважаючи на уповільнення темпів розвитку «соціального виміру» ЄС, ця сфера залишається однією з пріоритетних. Держави Європейської спільноти все більше зазнають впливу принципів соціального захисту, прийнятих Європейською комісією.

Тенденції розвитку соціальної політики пов’язуються зі збільшенням акценту на особистій відповідальності громадян за свій добробут шляхом власних зусиль. У зв’язку з цим принциповим моментом є те, що соціальна політика має складатися із двох частин – активної та пасивної. Активна складова полягає у боротьбі з безробіттям, забезпеченням зайнятості, тобто у створенні умов для того, щоб людина перш за все сама мала можливість заробити собі на життя. Через цю активну складову реалізуються принципи самозабезпечення та самозахисту громадян.

Передбачається: якщо забезпечення мінімального рівня добробуту може бути досягнене самими громадянами через свою працю, то держава може меншою мірою використовувати механізм перерозподілу поза межами ринку праці. До того ж, підтримка солідарної та універсальної системи соціального захисту коштує дорого. Між тим як завдяки активній соціальній політиці збільшуються надходження в державну скарбницю і таким чином вирішуються певні соціальні проблеми.

Що стосується пасивної складової, то це – підтримка того прошарку, тієї категорії населення, яка неспроможна підтримувати себе з поважних причин (через хворобу, втрату роботи, вік та ін.). Ця складова соціальної політики здійснюється стосовно громадян, нездатних або частково нездатних до трудової діяльності, шляхом виплати пенсій, соціальних допомог тощо; фінансування гарантованої безоплатної медичної допомоги; забезпечення права соціально незахищених осіб на соціальне житло; забезпечення безоплатної освіти в державних і комунальних закладах освіти.

Такі заходи з успіхом поєднуються на практиці. Наприклад, у Чехії розмір соціальної допомоги, яка надається малозабезпеченим громадянам, залежить не тільки від майнового стану заявника, але й від ступеня його активності, спрямованої на вихід з кризової ситуації. У Польщі в багатьох місцевих центрах соціальної допомоги обов’язковою умовою її надання є виконання одержувачем певної соціальної роботи.

Традиційно універсальна система соціального захисту у Швеції теж перебуває у стані трансформації. За останні роки рівень соціальних виплат тут значно знизився. Відхід від соціал-демократичних пріоритетів пов’язується із політичними процесами: в 2006 р. на виборах перемогла Консервативна коаліція, в яку увійшли Помірна коаліційна партія, Партія центру, Народна партія і Християнсько-демократична партія. 5 листопада 2006 р. новим прем’єр-міністром став Фредрік Рейнфельт, лідер Помірної коаліційної партії. Фредрік Рейнфельдт замінив Йорана Персона, голову Соціал-демократичної партії, який займав цю посаду протягом останніх десяти років. У 2010 р. правоцентристська коаліція отримала другу перемогу поспіль, хоча й не змогла отримати абсолютної більшості у Ріксдазі. Соціал-демократи отримали найменшу кількість голосів з 1914 р., але залишились найбільш популярною партією країни.

Вступ країни до Євросоюзу вплинув на активізацію ринкових механізмів: економічна політика країни була приведена до відповідності з вимогами єдиної Європи. Позиції державного сектора були змінені, проведена приватизація, запроваджений режим жорсткої економії, що передбачає скорочення державних витрат на соціальну сферу. Через загострення конкуренції на світовому ринку, були скорочені витрати, пов’язані з безпосереднім виробництвом товарів та послуг, відповідно, зменшились соціальні витрати.

Критика «шведського соціалізму» базується на тому, що податковий тиск на підприємництво і населення є дуже високим, і перешкоджає розвитку малого та середнього бізнесу. До того ж, наявні такі процеси, як нівелювання різниці між висококваліфікованою і низькокваліфікованою працею внаслідок «зрівнялівки»; низька конкурентність у суспільстві; економічний спад, проблеми безробіття та імміграції тощо.

Про те, що шведська система соціального захисту знаходиться у стані трансформації, свідчить, зокрема, наявність дуже неоднозначних думок. Наприклад, як стверджує відомий дослідник шведської соціал-демократії К. Мулін, «…навіть якщо покращання бюджету та зниження безробіття приведе до деякого відновлення в цих областях, зрозуміло, що шведська держава добробуту як світова модель втратила цю роль». Дійсно, незважаючи на те, що сьогодні країна вже далека від кризи початку 90-х рр., існують тенденції, пов’язані з падінням рівня якості послуг, що надаються державою, високим податковим тиском, який заважає розвитку малого та середнього бізнесу, безробіттям та проблемами імміграції. Разом з тим рівень соціального обслуговування у Швеції є найвищим порівняно з іншими європейськими країнами.

Таким чином, спільними для держав Європейського Союзу є наступні підходи у сфері соціального захисту:

· значна роль держави в збереженні суспільного добробуту, високий рівень соціальних видатків;

· зростання уваги до перевірки рівня нужденності для призначення соціальної допомоги, що пов’язане з посиленням її адресного характеру;

· наявність великої кількості соціальних програм, які базуються на страховій основі, впровадження ринкових відносин у систему соціального страхування, поширення приватного пенсійного страхування;

· деінституціоналізація (відмова від великих стаціонарних закладів) та децентралізація;

· підвищення ролі недержавного та приватного сектора («плюралізм» соціальних послуг), широке впровадження інновацій у соціальній політиці;

· підтримка активної зайнятості, створення умов для реалізації економічної ініціативи громадян.

Перспективи розвитку цієї сфери пов’язуються з формуванням глобальної соціальної політики, яку будуть адмініструвати міжнародні інституції. Продовжуватиметься процес децентралізації та переміщення відповідальності за добробут від держави до локальних та приватних агенцій. Держава в меншій мірі буде здійснювати соціальний захист як прямий постачальник, перевага буде надаватись «активній» політиці, а не наданню прямої допомоги громадянам.

Незважаючи на посилення економічних чинників, соціальній політиці сьогодні приділяється особлива роль у вирішенні глобальних проблем, досягненні соціальної справедливості, суспільної злагоди в межах ринкової системи господарювання.

Ключові поняття: глобалізація, глобальна соціальна політика, плюралізм соціальних послуг, «шведський соціалізм», активний та пасивний характер соціальної політики, адресність соціального захисту, «статус кво» соціальних витрат.