Ліберальна соціальна політика

Інший світоглядний спосіб реалізації соціальної політики - це втілення в рамках ліберальної ідеології, що має за вихідні такі класичні принципи, як необмежена свобода підприємництва і торгівлі, парламентський державний устрій, плюралістична демократія, широкі свободи для індивідів у політичній, економічній та інших сферах життя суспільства.

Один з основних постулатів класичного лібералізму - абсолютна свобода індивіда в економічній сфері. Звідси - економічна доктрина мінімального державного втручання соціальну сферу «laissez-fair», концепція держави – «нічного сторожа». Тільки повна свобода, за класичними ліберальними поглядами, забезпечить громадянам держави такі умови, які б дали змогу найбільшою мірою реалізувати свої здібності.

На початку ХХ ст. на заміну цій доктрині невтручання, яка належала традиційному лібералізмові, почав формуватися «новий лібералізм», тобто неолібералізм з ідеєю соціально-політичної держави, яка бере на себе відповідальність за кожну людину і покликана забезпечити «загальне благо» всього народу. Неолібералізм став конструктивною відповіддю на критику ортодоксальної ліберальної держави, яка виявилася нездатною гарантувати достатній життєвий рівень, право на соціальний захист і таким чином забезпечувати безпеку в жорстких умовах ринкової економіки.

У становленні «нового» лібералізму велике значення відіграли погляди англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946 рр.). Він піддав сумніву автоматичне ринкове регулювання та інші принципи монетаризму, довів, що уряди здатні боротися з безробіттям, оперуючи витратами і податками.

В цілому неоліберальна концепція соціальної політики сформувалась як відображення еволюції суспільства від пріоритетів вільного підприємництва до державного регулювання економіки та інституціоналізації нових форм державного втручання в суспільне життя. Реформи «нового лібералізму» в сфері соціального захисту та перегляд традиційного світогляду мали на меті уникнення суспільних катаклізмів, досягнення соціальної стабільності, і здебільшого вони виправдали своє призначення.

Вперше неоліберальна концепція соціального захисту була втілена в політиці «нового курсу» Ф.Д. Рузвельта і відображена в Законі про соціальний захист, у подальшому дістала розвиток у роки Другої світової війни. В повоєнні роки її прихильники відстоювали принципи створення «режимів соціального захисту». В цілому неокейнсіанські настрої панували в західноєвропейських країнах до кризи соціальної державності середини 70-х років.

В сучасних умовах ліберальна модель соціальної політики характерна для Великій Британії, Сполучених Штатів Америки, Австралії і Нової Зеландії. Властивим для цієї моделі є помірковане, вкрай дозоване втручання держави в соціальну сферу; вибірковість, адресність, а не універсалізм під час розподілу соціальних виплат; посилення співробітництва між суспільним та приватним секторами в реалізації соціальних програм; розширення системи соціального страхування; активна та динамічна політика прибутків.

Така політика спрямована на створення системи, яка б, з одного боку, деякою мірою пом'якшувала соціальну нерівність, а з другого, робила це таким чином, щоб це не заважало трудовій мотивації населення. Розмір допомог нужденним не повинен перевищувати певної межі з тим, щоб сприяти бажанню працювати як з боку отримувачів цих допомог, так і взагалі всього населення.

Свобода як основна цінність цивілізованого суспільства залишається наріжним каменем лібералізму, і саме з цією цінністю пов'язане негативне ставлення лібералів до надмірного зростання соціальних витрат. Базовими цінностями, які можуть забезпечити цю «позитивну свободу» громадянина, з неоліберальної точки зору є: гарантія громадянських свобод та політичних прав людини; відсутність дрібної опіки держави та будь-якого примушення по відношенню до громадянина; рівність громадян не тільки перед законом, але й по відношенню до економічних, соціальних, духовних благ.

Ці принципи свободи та рівності з урахуванням розвитку суспільства передбачають, що кожен член демократичного суспільства повинен мати право на отримання мінімальної кількості благ та послуг, необхідних для свободи та рівності особистості.

Визнаючи правомірність існування розвиненої системи соціального захисту, ліберали, як і консерватори, занепокоєні тим, що сама ідея соціального захисту неодмінно пов'язана з ідеєю перерозподілу. З цієї точки зору, більшість соціалістів та соціал-демократів прагнуть реалізувати по суті механістичний підхід, беручи гроші у одних груп і даючи їх іншим; такий підхід, на думку лібералів, або не враховує реального положення речей, або заважає свободі громадянина.

Прибічники цієї моделі наголошують на тому, що в реальності дуже багато заходів, пов'язаних з перерозподілом у сфері оподаткування, в подальшому виявились бездіяльними, а результатом стала всезагальна зрівнялівка, доповнена обмежуванням свободи.