Онтологія філософського осмисленння І. Я. Франком проблеми державно-правових побудов

Над пошуком відповіді на питання державно-правових побудов замислювалися філософи, починаючи з античності. У східнослов’янській філософській думці вироблені різні підходи до цього питання. Міркував над цими проблемами й І. Я. Франко. Його статті свідчать про те, що в питанні державно-правових побудов думки мислителя зазнали еволюції. Це видно із порівняння статей «Наука і її взаємини з працюючими класами», «Що таке соціалізм» або «Думки про еволюцію в історії людства» (1881 р.) з працею «Що таке поступ?», написаною в 1903 р. – через 25 років після юнацького захоплення ідеями марксизму.

Студентом І. Я. Франко визначив критерій суспільного поступу – щастя людини. Щастя в його розумінні філософа – це єдина мета, до якої людина прагне споконвіку, заради якої народжується на світ, навчається, трудиться, взагалі живе. Перебуваючи під впливом новітніх соціалістичних ідей тогочасного суспільства, юний І. Я. Франко вважає, що «того щастя вона (людина) досягне аж тоді, коли наука і праця зіллються в ній воєдино; коли всяка її наука буде корисною працею для суспільства, а всяка праця буде виявом її розвинутої думки, розуму, науки»[253].

І. Я. Франко, досліджуючи процес становлення людини, виявив дві тенденції в цьому процесі, що обумовлені об’єктивними чинниками: перевагою зовнішніх обставин над людиною в боротьбі за існування і, навпаки, коли людина починає контролювати ці обставини і отримує над ними певну перевагу. Ці чинники формують, з одного боку, «самостійність», прагнення до автономності людини, з іншого, – людську солідарність. І. Я. Франко виділяє такі рубежі становлення людини та суспільності, як відкриття і застосування вогню, виникнення мови, моральності, культури сім’ї, становлення держав і релігії. Одним із чинників державності він вважає війни між племенами. Війни поширювали знання серед людей, а внаслідок формування військового прошарку, закладали підґрунтя для поділу суспільства на верстви. Становлення державності та релігії сприяють появі політичної влади, тобто пануванню одних над іншими. Зростаючи, різні форми нерівності, насамперед майнова, ведуть до політичної тиранії, що була головною формою державності у стародавньому світі, особливо на Сході. Тиранія – безмежна влада тирана за відсутності будь-яких прав у підданих. Безмірне багатство царів та їхніх сатрапів має зворотньою стороною безмірну матеріальну нужденність рабів і «вільних пролетарів». Такий устрій веде до формування суспільних сил, що повалять його.

Звернувшись до наведеної вище цитати стосовно державно-правового поступу можна додати, що І. Я. Франко у роботі «Наука і її взаємини з працюючими класами» писав: «І народи тільки тоді зможуть досягнути щастя і свободи, коли всі будуть вченими працівниками, тобто коли кожний буде розвинутий розумово, по можливості якнайвсебічніше, і коли кожен буде спроможний використовувати свої сили на добро загалу і на добро своє власне»[254]. Подібні думки досить широко обґрунтовуються у статті «Що таке соціалізм?» Привабливість цього ладу, який І. Я. Франко, безсумнівно, вважає прогресивнішим, ніж тогочасний суспільний устрій, полягає, на думку мислителя, у «загальній, народній, общинній власності» замість «приватної власності капіталу», у «всебічному розвиткові кожного громадянина» замість «суспільних класів». Такий всебічний розвиток тісно пов’язаний із працею в «різноманітних робітничих галузях». За такого ладу не буде сліпої конкуренції, а буде «вільний договір общини з общиною, народу з народом». «Замість нинішніх злиднів і боротьби за існування – сталий добробут, що ґрунтується на постійній праці, а також невпинний розвиток усіх вроджених здібностей кожного громадянина». Мислитель розумів, що боротьба за існування, постійна сліпа конкуренція принижує людину, зводить її до рівня тварини. Людина прагне щастя й добробуту від самого початку свого життя, а тваринна боротьба за існування заважає їй осягнути «певний ідеал людської досконалості». Такого ідеалу людина, на думку молодого І. Я. Франка, може досягнути лише «при соціалістичному ладі як найвільнішому й такому, що забезпечує народові матеріальне існування». Найганебнішим, найвідсталішим явищем, що заважає суспільному прогресові, І. Я. Франко вважає «внутрішнє соціальне рабство», поряд з яким взагалі нічого не означає незалежність політична.

Замислюючись над джерелом і рушієм еволюційного процесу в суспільстві, мислитель визнає, що «боротьба за існування – це головна рушійна сила еволюції в світі істот органічних»[255]. Людина підвладна загальним законам еволюції. Захоплений ідеями соціалізму, І. Я. Франко вважає, що еволюція суспільного ладу можлива за умови еволюції поняття «органічна істота – тварина – людина». Коли люди стануть «тільки людьми», то у їхньому суспільстві все буде по-людськи, оскільки вони перестануть бути «панами і слугами». Лише такі свідомі своєї «людськості» люди зможуть створити вільну громаду – суспільство вільних особистостей, де немає необхідності насильства, диктатури, обмеження свободи. Держави не буде у такій громаді, бо «над народом не буде управи згори, а сам народ знизу (від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам стає освіченим і сам обороняється»[256].

Можна стверджувати, що ці й подібні думки І. Я. Франко прочитав у тогочасних теоретиків державно-правових побудов – Спенсера, Лассаля, Маркса, Енґельса. З юних літ І. Я. Франка хвилювала доля своєї країни, свого народу. Щоденні спостереження над життям талановитого й працелюбного народу змушували його шукати шляхи поступу національної свідомості.

Через 25 років після захоплення соціалізмом як справедливим і прогресивним суспільним устроєм, що забезпечує щастя та вільний розвиток кожній людині, І. Я. Франко пише працю «Що таке поступ?». З висоти власного життєвого досвіду, зі спостережень над розвитком еволюційних процесів у світі він робить висновок, що поступ, хоч він і має «два значення: все змінюється, але чи на краще, чи на гірше?», все-таки веде до добра. Поступом на шляху еволюції людства І. Я. Франко визнає поділ праці, адже він веде до прискорення процесу праці, її вдосконалення.

Однак письменника хвилюють насамперед внутрішні рушії поступу – самопочуття людини. Він ілюструє це, порівнюючи людину-лісника і людину, яка живе серед інших людей, тобто представника цивілізованого світу. Лісник, «що має, те все зробив собі сам, і не потребує нічого більше. У тому, що робить, він зазвичай не потребує допомоги інших... Його зв’язок з громадою, державою чи народом майже не існує»[257]. Цей стан для такої людини є цілком задовільний. Важливо те, що вона цілком щаслива, насолоджується своєю свободою. Цивілізація ж призвела до того, що «освічений чоловік мусить дбати про завтра, про ближче й дальше майбутнє своєї рідні, своєї громади, свого краю, своєї держави – тисяч і мільйонів людей, яких він у своєму житті не бачив, не знає... Він приносить жертви й терпить складнощі для цілей, яких найчастіше не розуміє»[258].

Виходячи з теорії еволюції видів Ч. Дарвіна, історики стверджують, що «вся людська історія – це ненаситна боротьба, що ведеться різними способами для єдиної цілі – утримати себе і своє потомство». Поступ у тому, що в цій боротьбі виживають сильніші, краще пристосовані до умов. Неминучим витвором боротьби за існування є нерівність, у тому числі людей. Отже, сама природа дбає, щоб серед людей не було рівності. За дарвіністами, підсумовує І. Я. Франко, свобода боротьби повинна бути основою людської політики. Милосердя до слабких, поневолених – це, за такою теорією, фальшиве почуття, суперечить природі та шкідливе для природного розвитку.

Мислитель підкреслив основний недолік теорії еволюції видів – її антигуманний характер, оскільки така теорія прирівнює життя людей до життя «щупаків у воді та вовків у лісі».

К. Маркс, який обстоював спільну власність усіх працівників на знаряддя, засоби і продукт праці як запоруку прогресивного суспільного ладу, не змалював цього устрою в деталях. Це зробили його послідовники. Таким устроєм, на думку німецьких соціал-демократів, як зазначає І. Я. Франко, має бути народна держава, у ній через своїх обранців панував би весь народ, у ній не було б ні визиску, ні кривди, ні бідності, ні темноти. Описуючи цю «прогресивну» державу, мислитель доходить висновку, що у такому майбутньому устрої соціальної демократії є багато привабливого для бідних людей, насамперед, турбота держави про кожного свого громадянина.

Як бачимо, мірилом поступу суспільства для І. Я. Франка назавжди залишилися щастя та свобода людини. Він був глибоко переконаний, що саме багатство та наука не можуть дати людині повного щастя. Людина може бути щасливою у лише в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Почуття любові до інших людей, до родини, громади, свого народу – це є підвалина всякого поступу, без якої все інше буде лише мертвим тілом без живої душі в ньому.

Розглядаючи проблеми прогресу людства, які на той час були предметами дискусій, І. Я. Франко доходить висновку, що кожне їх вирішення має свої недоліки і не може розглядатись як панацея від усіх суспільних лих. Він вважає, що повного громадського щастя, повного раю на землі люди не досягнуть ніколи. Свою працю «Що таке поступ?» він закінчує такими словами: розвитком людства керують два фактори – голод і любов. Голод він розуміє як матеріальні та духовні потреби людини, а любов – як почуття, що поєднує людину з іншими людьми. Людського розуму серед цих факторів немає і, напевно, ще довго не буде. Це аж ніяк не означає, що в соціальній філософії І. Я. Франко був песимістом. Він закликає до дії, до науки і праці. У тій же роботі мислитель пише: «Проте це ще не привід для того, щоб ми складали руки і байдужо дивилися, як сильний душить слабкого, як багатий кривдить та оббирає бідного, як одиниці нівечать сотні й тисячі людей. Чи буде, чи не буде з того рай на землі, а ми борімося з кожним поодиноким лихом, з кожною поодинокою кривдою та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти її в тім однім випадку, але також про те, аби по змозі уникати джерела подібного лиха й в майбутньому»[259].

І. Я. Франко-гуманіст не сприймає вчення дарвіністів про вовчу боротьбу в громаді людей, тобто про боротьбу видів, яка є і джерелом, і рушієм еволюції у природі та суспільстві. Основна підвалина державно-правових побудов, на його думку, не боротьба класів, а милосердя і любов до інших людей. Щодо земної цивілізації в цілому, то мислитель вважає, що і в природі, і в розвитку людства поступ забезпечують два керманичі, як їх визначив Й. В. Гете, – голод і любов. «Голод – це значить матеріальні й духовні потреби людини, а любов – це те чуття, що зближує людину з іншими людьми. Людського розуму в числі тих факторів нема і, певно, ще довго не буде»[260].

І. Я. Франко виступав за еволюційний розвиток державно-правових побудов, розвиток, пов’язаний з волею, старанням і працею людей, розвиток без суспільних потрясінь, бунтів, революцій та повстань. І. Я. Франко сповідує філософію науки, філософію праці, філософію поступу. Він справді є син народу, що вгору йде. Його девізом є Праця, Щастя і Свобода.

Отже, в онтологічному контексті державно-правових побудов І. Я. Франко виділяє насамперед людину, рівень задоволення її матеріальних і духовних потреб. Це неможливо без миру й злагоди між людьми, як неможливий без цього стан щастя і окремої людини, і суспільства загалом. Шлях до добробуту і щастя лише один – через свободу людини та гарантію її людських прав.

В якості висновку можна зазначити, що для філософського світогляду І. Я. Франка характерне поєднання онтологічних, гносеологічних і морально-естетичних проблем при аналізі розвитку людського суспільства в цілому, й людини, як особистості, зокрема.

Для мислителя центральною ідеєю світогляду є науковий пошук істини. Наука повинна навчити людей пізнавати закони природи. Щастя люди досягнуть тоді, коли наука і праця будуть йти поруч. Але разом з тим, мислитель вважає, що повного громадського щастя люди не досягнуть ніколи.

І. Я. Франко розумів, що вивчати суспільство без аналізу природи людини неможливо. Він акцентує увагу на тому, що саме духовні начала відрізняють людину від інших природних речей. Мислитель здійснює пошук ідеалу, розробляючи тему «особистість-народ». Ідеал людина пізнає не тільки розумом, але й відчуває серцем.

Не винятком для нього в цьому плані є і вирішення питання про пошук рушійних сил людського поступу. І. Я. Франко дослідив процес становлення людини та виявив дві тенденції в цьому процесі, що обумовлені об’єктивними чинниками: перевагою зовнішніх обставин над людиною в боротьбі за існування і, навпаки, коли людина починає контролювати ці обставини й отримує над ними певну перевагу. Концепція державно-правових побудов І. Я. Франка багатоаспектна. Вона охоплює не тільки економічну, суспільно-політичну, культурну, наукову, але й моральну сторони буття людини, оскільки пройнята гуманізмом. Письменник звертає увагу на значення державно-правової регуляції, яка спрямована на нейтралізацію поведінкових відхилень від норми людей різних верств суспільства.