Онтологічні погляди І. Я. Франка

У своїх онтологічних поглядах І. Я. Франко спирався на здобутки тогочасної науки і тому старався поєднати поняття матерії, форми та сили в природі як єдиного існуючого цілого в природі, що має свої окремі закони. Як раціоналіст він відстоював науковий погляд у відношенні до матерії, вказуючи, що матерія і рух є невід’ємні, що матерія сама має в собі силу і тим самим причину і джерело свого руху.

У своїх онтологічних поглядах І. Я. Франко погоджувався з науково обґрунтованими фактами існування атомів, як дрібних частинок вічно існуючої матерії. Вступаючи між собою у сполуки, атоми творять різні види матерії. У цих різнорідних формах і відмінностях існування матеріального світу він бачив винятковість сили матерії, як постійної рушійної сили всесвіту, вічності в просторі та часі. Такі свої погляди він найкраще висвітлює в поемі «Іван Вишенський» при змалюванні пейзажу сонця, що сходить над морем, надаючи цьому ранковому світлові не тільки блиску веселки, але, одночасно, глибини і простору, величі й сили. Він уявляє велич перетвореної у світло матерії як космічну енергію, що дає життя. І. Я. Франко зазначає, що переважна більшість учених і філософів так чи інакше вважали предметом пізнання природу та її закони. Обстоюючи цю лінію, мислитель підкреслює, що наукою можна назвати тільки пізнання законів і сил природи, які проявляються всюди і як завгодно. Наука лише має справу зі світом зовнішнім, з природою, розуміючи природу якнайширше, тобто включаючи до неї все, що тільки підпадає під наше пізнання, також і люди з їх поступом, історією, релігіями, і всі ці незліченні світи, які заповнюють простір, є предметом науки. Поза природою нема пізнання, нема істини, і лише природа є тією книгою, яку людина мусить постійно читати, бо тільки з неї може з’явитись для людини блаженна правда.

Відкидаючи ідеалістичні погляди на науку і на її предмет, І. Я. Франко зазначає, що вже філософія Сократа і Платона не ставила за обов’язкову умову поступу дослідження законів і сил природи, а звертала думку швидше до порожніх і безплідних роздумів. Ті ж самі думки, хоч у відмінній формі, висловлювали, як зазначає І. Я. Франко, Г. В. Ф. Гегель та інші філософи-ідеалісти. Мислитель зауважує, що немає нічого дивного, що такі основоположення, які складають основу всякого дослідження і пізнання зовнішнього світу, мусили в подальшому породити такі шалені ідеї, як нігілізм Шопенгауера або Гартмана, який є, власне, запереченням всякої здорової науки. І. Я. Франко рішуче наполягає на тому, що наука формує свій зміст шляхом пізнання об’єктивної реальності, бо справжня думка не має нічого спільного з жодними надприродними силами, з жодними вродженими ідеями, з жодними внутрішніми світами, що керують зовнішнім світом. Разом із тим наука не заперечувала ідеалістичний підхід.

Суб’єкт пізнання, що володіє органами чуттів і абстрактно-логічним мисленням, і предмет пізнання, яким є об’єктивний світ, на думку І. Я. Франка, постійно перебувають в органічному взаємозв’язку і взаємодії, що і є процесом пізнання, науковим проникненням у таємні світи. У такому трактуванні пізнання не є самоціллю, «єдиною метою науки», а способом набуття знань, практичне застосування яких служить полегшенню людського існування. На переконання І. Я. Франка, від справжньої думки ми передусім вимагаємо, щоб була корисною, щоб давала нам можливість перемагати природу без великих втрат у вічній боротьбі за існування та збереження. Визначаючи двоєдину мету «правдивої науки», в основі якої лежать «знання і праця», І. Я. Франко вказує, що вона мусить вчити нас пізнавати закони природи та використовувати їх. Таке розуміння мети науки поєднує теоретичний зміст з практикою, практичною діяльністю людини й суспільства.