Історія культури Київської Русі 2 страница

Софійський собор – величезна п’ятинефна хрещатокупольна споруда з 13 банями, завширшки 55 і завдовжки 37 м, оточена з трьох боків (північного, західного та південного) двома рядами галерей. Урочистість і святковість його архітектури зовні підкреслюється системою різноманітних елементів – від аркад[96] відкритих галерей до високої центральної бані, яка вінчає пірамідальну композицію храму. В інтер’єрі вирішення цього завдання досягається об’ємно-просторовими прийомами. Напівзатемнені бокові анфілади[97] першого ярусу храму також посилюють урочистість його атмосфери, вони немов би переростають у високі двоповерхові аркади центральної частини собору, над якими розкривається підкупольний простір, яскраво освітлений 12-ма вікнами барабана[98].

В архітектурно-художньому ансамблі Софійського собору особливу роль відіграє його внутрішнє оздоблення. Розмаїтість чудових мозаїк[99] та фресок[100], що вкривають стіни, арки, стелі, стовпи, відкоси віконних пройм, вражає красою, багатством оздоблення, дивними образами на релігійні та світські теми. Дивують також техніка виконання мозаїчних робіт і тональність мозаїк. Фахівці нараховують 177 різних відтінків мозаїки храму. З мозаїчних робіт найвизначнішими є медальйон з погрудним зображенням Христа - Пантократора (Вседержителя), композиція «Євхаристія»[101], зображення Богоматері – Оранти[102], яку мешканці Києва вважали захисницею свого міста і всієї Русі. Оранта зображена у надвівтарній частині собору на загальному мозаїчному фоні, стоїть на чотирикутному золотистому камені з піднятими руками. Майже десять століть це зображення Богородиці, яке має висоту 6 м і займає всю верхню частину вівтарної апсиди, залишається непошкодженим. Очевидно, тому і називається Оранта Софії Київської «Непорушною стіною». Поза, жест її рук були дуже популярними у народному мистецтві аж до ХХ ст. На жіночих весільних вінцях завжди було зображення Богородиці з піднятими вгору руками. На думку деяких вчених, прообразом Оранти була міфічна богиня слов’ян Берегиня.

Собор Софії Київської став не тільки архітектурною пам’яткою перемоги християнства на Русі, але й водночас монументом воїнської слави, бо був споруджений на полі битви, в якій Ярослав Мудрий отримав перемогу над печенігами. У ті часи печеніги були постійними і заклятими ворогами Русі, а тому їх розгром надовго захистив її південні кордони від степових нападників.

Безумовно, зведений на кошти великого князя київського, храм святої Софії повинен був також уславити Ярослава як одного із могутніх і передових правителів Європи, і не тільки уславити, але й укріпити в свідомості народу прогресивність і непорушність тієї системи феодальної влади, яка очолювалася князем, що сидів на київському престолі. Тому на південній і північній стінах центрального нефу[103] було розміщено зображення родини Ярослава Мудрого, а на західній (що пізніше впала) – портрет самого засновника храму, які, разом із зображенням дійств скоморохів, музикантів і танцюристів, сцен приборкання диких коней та розповідями про візит княгині Ольги до Константинополя, є найбільш цінними витворами світського фрескового живопису [104] доби Київської Русі. Собор прикрашали також численні різьблені деталі з мармуру та шиферу, збереглися фрагменти мозаїки і фрески XІІ ст. Основним будівельним матеріалом при спорудженні храму були овруцькі кварцити і плінфа – стародавня цегла.

Ще однією з найсуттєвіших і найоригінальніших особливостей архітектури Софії Київської є той факт, що композиція храму з його центральним внутрішнім простором і пірамідально зовнішніми обсягами втілює універсальний принцип об’єднання множини рівновеликих частин в єдине ціле. Ця чітка ієрархічна система є своєрідною моделлю Космосу, очищеного від усього випадкового, тлінного. Тому у сприйнятті тогочасних людей храм виглядав зримим образом неба на землі.

Свого сучасного вигляду в формах українського бароко Софія Київська набула наприкінці 1707 р. На базі храму в 1934 р. створено архітектурно-історичний музей-заповідник «Софійський музей», що включає крім самого Софійського собору, оточуючий його ансамбль будівель ХVІІ – ХVІІІ століть.

Сьогодні Софія Київська є пам’яткою ЮНЕСКО.

Іншою, не менш значущою культурною й історичною пам’яткою всесвітнього масштабу, є Києво-Печерська лавра. Цей православний монастир виник як печерний (від слова «печери», в яких жили ченці) у 1051 році (за князювання Ярослава Мудрого). Він розташувався на мальовничих схилах Дніпра, його організатором був виходець із бояр – монах Антоній, котрий вважається засновником чернецтва на Русі. Співзасновником монастиря став учень Антонія – Феодосій (Теодосій). Створена ними община ченців невдовзі привернула увагу київського князя Ізяслава, і він дозволив їм побудувати на горі монастир. З 70-х років на території монастиря ведеться інтенсивне будівництво кам’яних споруд. У 1073 – 1089 рр. був зведений і розписаний головний Успенський собор монастиря (Велика церква), а з початку ХІІ ст. – Троїцька і Трапезна церкви. Наприкінці ХІІ ст. монастирську територію було обнесено кам’яною кріпосною огорожею. Чисельність общини поступово збільшувалася, її авторитет зростав. Монастир невдовзі перетворився на центр християнства Київської Русі і став називатися Печерським. Так почали йменувати і його засновників Антонія і Феодосія. У ХІІ ст. монастир удостоюється високого звання лаври – найбільшого і найвпливовішого православного чоловічого монастиря. З часом Києво-Печерська лавра набуває статусу культурного центру Русі. При ній формуються архітектурна і живописна школи, удосконалюється майстерність її зодчих, розвивається прикладне мистецтво. Монастир, якому вдалося завоювати великий авторитет, намагається впливати на всі сфери суспільного життя держави.

Під впливом архітектури Успенського собору в ХІІ ст. зводиться Михайлівський «златоверхий» монастирський собор у Києві, невелика церква Спаса на Берестові (усипальниця київських князів), Спаські собори в Смоленську, Ростові і Суздалі, храми у Новгороді, Чернігові, Каневі та в інших містах Київської Русі. Вони нагадували Успенський собор Києво-Печерської лаври, але мали і свої місцеві особливості.

Києво-Печерська лавра відіграла велику роль і в розвитку літератури та літопису. Тут перекладалися на слов’янську мову твори іноземних авторів. У ній творив відомий літописець Нестор (автор «Повісті временних літ»). У ХІІІ ст. в лаврі було складено «Києво-Печерський патерик» – важливе історичне джерело і пам’ятку культури Київської Русі. Міжусобиці в період феодальної роздробленості, напади зовнішніх ворогів часто супроводжувалися знищенням монастиря. У 1096 р. лавра зазнала суттєвої шкоди від половців, але знову була відбудована. У 1240 р., під час навали військ хана Батия, монастир був знищений. Ченці частково загинули, частково сховалися чи розбіглися. Невідомо, як довго продовжувалося запустіння, але в ХІV ст. монастир знову відновився, і Велика церква стала усипальницею багатьох членів князівських і знатних родин. Наприкінці ХVІ ст. монастир вдруге отримав титул лаври і ставропігію[105] константинопольського патріарха. При настоятелях лаври, відомих релігійних і культурних діячах, противниках унії архімандритах Є. Плетенецькому і З. Копистенському в монастирі була створена типографія (1615) і вчений гурток при ній, розпочалося видання богослужебних і полемічних книг, спрямованих на захист православ’я, розвиток культури, формування національної самосвідомості українців. Наступник Є. Плетенецького і З. Копистенського митрополит П. Могила заснував тут лаврську школу, яка потім була об’єднана з братською школою, що започаткувало діяльність Києво-Могилянської колегії (1632).

Наприкінці ХVІІ – початку ХVІІІ ст. Києво-Печерська лавра стає найбільшим і найвпливовішим церковним феодалом в Україні. Їй належали 3 міста, 7 селищ, 120 сіл і хуторів з 56 тис. кріпаків. У вотчинах монастиря нараховувалося декілька сотень великих і малих промислових підприємств, переробних центрів, сховищ і торгівельних установ. Крім того, Києво-Печерській лаврі підпорядковувалося багато невеликих монастирів і так званих пустинь з їх землями, угіддями, майном і кріпаками, що були розташовані в Україні, Росії і Білорусі.

У 1926 р. унікальний комплекс Києво-Печерської лаври було визнано державним історико-культурним заповідником. З 1930 р. на території лаври розміщаються найбільші музеї України. До складу заповідника ввійшли музеї Книги та Книгодрукування, Українського народного декоративно-прикладного мистецтва, Театрального, музикального і кіномистецтва України і, власне, заповідник. На великій території площею у 26 гектарів розміщено 102 кам’яні споруди, які визнані пам’ятками архітектури. У фондах заповідника зберігається більше 60-ти тисяч чудових експонатів. Це різні витвори станкового живопису, цікаві предмети декоративно-прикладного мистецтва та унікальні стародавні книги. Однак центральною пам’яткою Києво-Печерської лаври є печери, в яких ось уже більше 900 років знаходяться мощі засновників монастиря – Антонія і Феодосія, цілителя Агапіта, Нестора - літописця, Іллі Муромця і ще 118 інших угодників печерських.

Краса монументальної архітектури, її вишуканість, унікальність представлених артефактів – все це зворушує душу кожного, хто хоча б раз відвідав Києво-Печерську лавру і приваблює його знову прилучитися до її духовних цінностей. Проте необхідно підкреслити, що архітектура Київської Русі – це не тільки культові споруди, але й мистецтво фортифікаційних укріплень та житлових будівель так характерне для міст Х – ХІІ століть.

Скандинавські саги називають Русь країною міст, вторують їм іноземні купці й мандрівники. Їх вражали велич і краса Києва, який за часів князювання Ярослава Мудрого збільшив свою територію у сім разів і за розмірами поступався лише Константинополю та арабській Кордові. І сьогодні гості нашої столиці та її мешканці милуються Золотими воротами, Ярославовим валом, Хрещатиком, наддніпровськими кручами тощо. Вишуканістю своєї архітектури, привабливістю виробів ковалів, гончарів, килимарів, ювелірів, зброярів, іконописців та майстрів інших професій прославилися і такі давньоруські міста, як Чернігів, Новгород, Полоцьк, Гадяч, Переяслав, Новгород-Сіверський, Суздаль, Ростов та ін. Міста, як правило, виникали на основі княжих резиденцій і навколо прикордонних фортець, що обростали торгівельними і ремісничими посадами, передмістями, церквами і монастирями. Вони швидко ставали центрами політичного і культурного життя, місцем зосередження органів державної влади та церковного управління. У ІХ – ХІ століттях на Русі нараховувалося більше 50 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Галич, Переяслав, Любеч, Смоленськ, Новгород, Псков, Володимир, Суздаль, Ростов тощо), а перед монголо-татарською навалою їх кількість зросла до 300. Населення Києва, за приблизними підрахунками, перевищувало 45 тис. осіб. Для порівняння: у Парижі наприкінці ХІІІ ст. мешкало 24 тис осіб, у Тулузі, Марселі, Барселоні – 12 – 15 тис. осіб. Навколо міст, як правило, зводилися фортифікаційні укріплення, окремі фортеці, замки та спеціальні поселення.

Фортифікації – це оборонні споруди для полегшення ведення бою своїми військами, захисту їх і населення від ворожих засобів знищення та створення перешкод діям ворога. На початку епохи Київської Русі мистецтво зведення фортифікаційних споруд та засоби, що використовувалися для цього, були переважно традиційними – міста обносилися земляними валами та ровами з дерев’яними частоколами. З розвитком архітектури, містобудівництва та військової справи вдосконалювалося і фортифікаційне мистецтво. Земляні вали стали насипати на міцну основу, упродовж кожного з них ставили по 4 – 5 клітей. На валу часто облаштовували щити з дерева, пізніше з каменю, які захищали оборонців від ворога, в них робили вузькі отвори (бійниці), через які можна було стріляти з луків та кидати на нападника, що облягав місто, каміння і лити гарячу воду й смолу. Крім цього, у валах облаштовувалися проїзди з ворітьми. За часів Ярослава Мудрого у Києві було троє таких воріт – південні – Лядські, західні, пізніше названі Львівськими, та парадні – Софійські (Золоті). Переяслав мав також троє воріт, деякі міста – по двоє, і так майже у кожному з великих міст. Це були на той час складні споруди, дуже важко приходилося їх устатковувати, але й без них не можна було обійтись. З часом на валах стали зводити сторожові башти для спостереження за околицями міста. Всі ці заходи значно підвищили обороноздатність Київської Русі, а тому були запозичені в неї іншими державами.

Велику історичну цінність мають археологічні дослідження залишків кам’яних будівель цивільного призначення. Їх було не багато, тому кожна знахідка – це великий успіх для археологів. Згідно з даними сучасної археологічної науки, найстарішою архітектурною пам’яткою Київської Русі, зведеною з каменю, вважається палац князя Ігоря та його дружини княгині Ольги. Його побудували в середині X ст. під керівництвом візантійських зодчих. Цю велику двоповерхову споруду з каменю та цегли прикрашало унікальне для тих часів оздоблення: мармурові колони, мозаїка, фрески, позолота тощо.

Епоха Володимира Великого вже характеризується наявністю значної кількості кам’яних споруд. Наприкінці X – початку XІ ст. для зведення будівель з каменю на Русі склалися необхідні умови. Йдеться про підвищення фінансових можливостей для здійснення монументального будівництва, оскільки воно дорого коштувало, та зростання технічного рівня давньоруського ремесла. Вітчизняні майстри виявилися здатними учнями і порівняно швидко оволоділи новими професіями, пов’язаними із зведенням великих споруд. Тому на зламі X – XІ століть у Києві розгорнулися масштабні роботи щодо створення ансамблю монументальних споруд князівського центру. За короткий час були зведені чудові палаци з аркадами і видовженими фасадними галереями. Під час розкопок знайдено фундаменти трьох таких двоповерхових будівель світського характеру. Одна з них мала велику центральну кімнату, службові приміщення на першому поверсі і житлові – на другому. Саме ця кімната (зала), на думку дослідників, могла бути гридницею[106] або ж тронною залою, в якій Володимир Великий колись приймав послів. Центральна і, можливо, бокові частини будівель завершувалися високими баштами з чотирискатними дахами, вкритими черепицею. Археологами виявлено також рештки будинків поблизу Десятинної церкви. На їх думку, це, можливо, був терем єпископа та школа. Всі ці споруди разом з хоромами київської знаті часів княгині Ольги стали окрасою міського центру Києва.

За князівства Ярослава Мудрого кількість мурованих будинків ще більше зросла. У цю добу давньоруське зодчество набуло чітко виражених самобутніх рис. Зберігаючи всю мальовничість і вишуканість зрілого візантійського стилю, київські монументальні споруди стали втіленням простоти, народності і демократичності давньоруського мистецтва. Ці риси були характерними не тільки для культових споруд, наприклад, Софії Київської, але й для світських будівель. Фахівці стверджують, що саме таким був княжий палац, зведений Ярославом і прозваний в народі «великим», або «Ярославовим двором». Згодом свої палаци зводили Ізяслав, син Мономаха – Мстислав та інші київські князі. Їх архітектура, на жаль, мало відома, однак літописці констатують, що ці споруди були двоповерховими, мали «сіни» та галереї, які сполучали обидві половини будівель, великі гридниці, де відбувалися прийоми послів, учти[107] тощо. Залишки цих будівель свідчать про їх пишноту і захоплюючу декорацію: орнаментація золотом, мармуром, мозаїками, фресками і в той же час утверджують в думці, що вони були позбавлені зайвих архітектурних «речей» та примхливості. Такі риси були притаманні архітектурі і живопису всього «міста Володимира» («Київського кремля [108]») або «Дитинця», як його ще називали. Крім князівського палацу, на території Дитинця розміщалося багато інших кам’яних споруд – це й двір митрополита, розташований неподалік від храму святої Софії, двори багатьох бояр і вельмож з теремами та невеликими «домашніми» церквами. Літописці називають ці споруди чудовими, зазначають, де і які стояли палаци і двори, навіть фіксують для історії їх господарів –Гордятин, Нікіфоров, Глібов, Чудин, Ратшин, Путятин та ін.

Сталося так, що жодної пам’ятки кам’яного будівництва часів Володимира Великого, тим більш – дерев’яного, на території Дитинця не збереглося. До наших часів збереглося лише те (і то далеко не все), що знаходилося під землею: залишки фундаментів окремих споруд, фрагменти заглиблених в землю частин жител, поховань, окремі артефакти.

Враховуючи унікальність «міста Володимира» як історичної, наукової і культурної пам’ятки, і виходячи з її величезного значення для патріотичного виховання громадян України, вітчизняні вчені висунули ідею про доцільність створення у передмісті Києва монумента «Парк Київська Русь – Центр культури та історії Київської Русі». Мета зведення цього монументу – відтворити з максимальною історичною достовірністю архітектурний образ Дитинця давнього Києва – «міста Володимира». Не менш важливою є реалізація культурологічної складової цього проекту, яка передбачає можливість емоційного занурення відвідувачів монументу в історичне минуле Києва. На думку авторів проекту, його реалізація буде сприяти формуванню у громадян почуття своєї причетності до витоків української державності, гордості за героїчне минуле свого народу. Отже, реалізація проекту матиме величезне виховне, патріотичне значення.

Поряд з монументальним, великого розвитку на Русі набуло й станкове [109] малярство – термін, яким позначають вироби майстрів образотворчого мистецтва, що мають самостійний характер (стосовно часів Київської Русі – то це іконопис). Перші ікони спочатку завозилися з Візантії і Болгарії, згодом стали виготовлятися на Русі, ними прикрашались храми, каплиці, палаци, помешкання бояр і купців. Найвідомішими іконописними майстернями були Печерська та Новгородська, а також – майстерня при Михайлівському Золотоверхому монастирі – у Києві. У них склалися свої іконописні школи. Першими знаними майстрами цього виду мистецтва стали ченці Києво-Печерського монастиря Алімпій (Олімпій, Аліпій) і Григорій. Алімпій, за свідченням «Печерського патерика», «иконы писати хитрь був зело». Він отримав художню освіту в Царгороді, розмальовував Успенський собор Києво-Печерської лаври та деякі інші культові споруди Києва, виконав багато замовлень від князів та бояр. Перекази приписують Алімпію виготовлення і так званої Ігоревої ікони Божої Матері, названої так тому, що перед нею у Федорівському монастирі молився князь Ігор (1147), коли під час молитви його було вбито.