Первісні вірування та міфи східнослов’янських племен

Сучасна вітчизняна наука доводить, що в історії культури українського народу цей процес своїми коріннями сягає життєдіяльності і світогляду племені антів. Це був період розкладу первіснообщинного ладу у антів, зародження у них феодальних відносин, формування першооснов державності України-Русі. Всі ці процеси обумовили якісні зміни в свідомості наших далеких предків: у ній «зустрілись» розвинуті демонічні уявлення з політеїстичними поглядами, що вже набирали силу. Поступово виникають релігійні колізії у свідомості особистості, яка почала виокремлюватися з первісної общини й активно шукала світоглядні та морально-ціннісні орієнтації для реалізації своєї потреби в самодіяльності. Саме з усвідомленням людиною себе як особистості і був безпосередньо пов'язаний процес формування у антів образів богів та їх удосконалення. Спочатку цей процес проходив на основі широкого використанням того матеріалу, що давала демонічна міфологія, а потім – все більше відбувався на власній (теологічній) основі та під впливом поглядів сусідніх племен і кочових народів. Зазначене можна прослідкувати на прикладі зміни уявлень праукраїнців про першобога під назвою Род.

Згідно з вітчизняною міфологією, Род був творцем Всесвіту й Вирію – українського Олімпу, жив на небі, їздив на хмарах, проливав дощ на посіви жита й пшениці, дарував життя рослинам і тваринам, а людині, крім того, – ще й долю. Він також єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні її покоління. У цій справі Роду допомагав його син Білобог, який був творцем землі, води й світла, а водночас і богом добра, та постійно вів боротьбу з Чорнобогом – носієм лиха і зла.

Вчені припускають, що основні риси духа-господаря почали складатися в образі Рода ще наприкінці Трипільської культури. Про це свідчать його реконструйовані функції (заступник урожайності, плідності худоби та покровитель сільськогосподарських робіт). Саме ці види робіт були основою життєдіяльності трипільців. Згодом, поряд із зазначеними рисами в образі Рода з’являються нові риси, вже притаманні образу бога-духа (розпорядник небесними сферами й справами, який «вдмухує життя»). Така еволюція образу Рода, на думку вчених, має пояснення: разом з розвитком матеріального виробництва, удосконалювалося і духовне життя наших далеких предків, набувало нових рис їх уявлення про навколишній світ. Тому нема нічого дивного, що на довгому шляху від віри в духів до віри в богів, в образі Рода сформувалися своєрідні риси образу бога-духа з притаманною йому демонічною орудною і зародковою деміургічною функціями.

Род надовго залишився в пам’яті українського народу. Склавшись в епоху патріархату, його культ як найважливішого божества зберігся у хліборобів до прийняття християнства, а вшановували його українці подекуди аж до ХІХ ст. Згодом це божество перетворилося на хатнього домовика, який за народним повір’ям проживає біля домашнього вогнища і є його охоронцем. Ця міфологічна трансформація Рода теж невипадкова. За стародавнім повір’ям слов’ян, життя виникає в результаті з’єднання на землі небесного вогню і води. У його зародженні, завдяки чудодійному впливу Рода, сакральну роль відігравало вогнище і пов’язана з ним піч. З цієї причини жінки повинні були народжувати дітей на печі. А кращого помічника у цій важливій справі і більш надійного охоронця нового життя, ніж Род, наші далекі пращури просто не могли вигадати.

У той же час піч була місцем перебування останків померлих членів роду, оскільки вогнищу приписувалися також очисні й охоронні властивості та функції відродження. За повір’ям, піч могла забрати хвору людину і повернути її здоровою. Крім того, вогонь у слов’ян асоціювався з сонцем, яке дарувало людям тепло, світло й комфорт. Вважалося, наприклад, що сонячна сила могла дати дівчині красу та подарувати кохання. Всі ці магічні властивості приписувалися також домашньому вогнищу.

Отже, всесвітня гармонія у наших далеких предків фізично символізувалася в образі «одруження» світла й вогню з водою. Цей символ широко реалізовувався ними в день Купайла (Купала) – бога достатку, врожаю, краси та кохання і був прообразом зародження нового життя у природі. Вважалося, що опівночі на Купала (на 24 червня за старим стилем) зацвітає дивним вогнем квіт папороті і тут же опадає. Тому, хто встигне його зірвати, самі розкриватимуться закопані скарби і він дістане чудодійну силу та знання. Предки українців щиро вірили, що квіти і трави, зібрані цієї ночі, наділені особливими цілющими властивостями. Тому учасники свята співали купальські пісні, сплітали вінки і, пускаючи їх на воду, ворожили про власну долю, розводили високе багаття і стрибали через нього, очищуючись вогнем, запалювали колесо – велику ляльку, прикрашену вінками і квітами. З настанням християнства відзначення Купала злилося зі святом Іоанна Хрестителя і дістало назву свята Івана Купайла (Купала).

Феномен бога-духа в українській міфології також репрезентований багатьма іншими образами. Так, поряд з Родом, в уяві предків українців, існувало жіноче божество Рожаниця, яке визнавалось не тільки покровителькою родючості, але й мало таємний зв'язок із зірками. Оскільки давні слов’яни ототожнювали душу людини з іскрою небесної зорі, котру запалює бог під час народження дитини і гасить, коли вона помирає, то їх ставлення до Рода й Рожаниці було дуже шанобливим. На їх честь жерці приносили жертву у вигляді хліба, меду, сиру та куті. Наприклад, перед вживанням ритуальної їжі (куті) на Різдво Всесвіту (25 грудня – час, коли, згідно зі слов’янською міфологією, народилася тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря; головним божеством цієї тріади вважався Місяць, назва якого у слов’ян була Дідух, а в іранців – Дадвах – бог-творець) глава сім’ї кидав першу ложку страви вгору (у напряму стелі) як жертву богам. Етнографи констатують існування цього звичаю і в наші дні у деяких регіонах України. Крім того, в давнину широко побутували маленькі статуетки із зображенням Рода й Рожаниці. Їх символізація подекуди збереглася на вишитих рушниках у формі стилізованих мотивів дерева життя, де жінок зображали у вигляді квіточок, а чоловіків – у формі листків цього дерева.

Подібними рисами в українській міфології наділялася й Лада, котра, на думку деяких вітчизняних етнографів, згодом перебрала на себе функції Рожаниці, і яку праукраїнці, зазвичай, називали богинею весни, кохання та життєвих сил. Як відомо, кохання – поняття досить складне для осмислення, навіть сучасною наукою, а тому воно й стало відносно пізно предметом теоретичного обґрунтування, і те, що слов’яни стали задумуватися над його змістом уже в ті далекі часи, а така шанована ними богиня як Лада виявилася його покровителькою, свідчить про досить високий рівень їх духовного розвитку та шанобливе ставлення до жіночих божеств. Тому у східних слов’ян поряд з Купайлом (Купалом) стояла Купала – богиня вогню і води, уособленням якої вважалася тополя, верба або береза, поруч з Родом – Рожаниця, а разом з чоловічим Ладом-Живом завжди знаходилося жіноче начало – Лада-Жива, зображення якої було символом життя (немовля, дивовижна квітка, повний колос, виноград або яблуко).

Особливо вшановувався в українській міфології один із головних богів Вирію – Сварог (його ім’я, ймовірно, походить від слова «свар» – небо; інша гіпотеза: сварог – той, що все породив). Сварог вважався богом неба і вогню, а також ремесел і покровителем ковалів, у чому помітно проглядається його опікунська функція цілої верстви населення, що не було притаманне духам. Цей бог – аналог давньогрецькому Гефесту, який теж був богом вогню і ковальства. Дехто з дослідників розширює функції Сварога, розглядає його опікуном шлюбу та родинного щастя, пов’язуючи з його іменем боротьбу за моногамну родину, що теж не притаманне духам. Існує певна схожість Сварога з давньогрецькими «культурними героями» (Дедалом[71] та ін.), які, згідно з міфами, були винахідниками ремесел, знарядь праці та інших побутових речей. Подібно до них і Сварог уявлявся нашим далеким предкам винахідником плуга, він навчив людей молотити зерно, переробляти його на борошно і пекти хліб.

Сварог привертає увагу й іншими своїми важливими рисами: ймовірно, це божество виникло ще за часів Кия, коли князі та дружинники не були занадто віддаленими від народу. Тому Сварог, за народною уявою, набував чоловічого образу і жив між простими людьми та піклувався про них. Цей момент міфу наводить на важливий роздум: чи не торувало вже раннє українське язичництво, на прикладі образу Сварога та деяких інших богів, шлях до уявлень про боголюдину – поглядів, що єднають земне з горнім (небесним), і ґрунтовно викладених у християнських творах? До речі, Сварог, як і Христос, – бог, який теж вмирає і воскресає: він гине в полум’ї, запаленому Змієм, як звичайна людина і воскресає як триєдиний бог Неба – Світу – Сонця. У свій час давні українці вважали Сварога (як і до нього Рода) першобогом, господарем їхнього Олімпу, батьком Дажбога і Перуна.

Із зміцненням князівської влади та посиленням моці дружини головні функції Сварога все більше перебирає Перун, що теж був загальнослов’янським богом, але культ якого виявився сильнішим на Подніпров’ї – ближче до центру Київської держави. У Х ст. в уяві київської людності, передусім князівсько-дружинних верств, Перун виходить на перше місце серед інших богів і стає богом верхівки на чолі з великим князем. Такої думки про причини піднесення Перуна дотримується, наприклад, відомий вітчизняний філософ М. Попович. Показово, що в язичницькому пантеоні князя Володимира уже не знайшлося місця ні Роду, ні Сварогові, тоді як Перун першим стояв на столі княжих кумирів, і саме йому воїни «покладали зброю свою і щити, і золото». Крім того, Перуна уявляли богом дощу, вогню й блискавки, а водночас богом війни та воїнів. Він також був розпорядником благословенних тепла й вологи. Тому Перун багато в чому нагадував Зевса, батька грецьких богів і героїв, який теж був божеством дощу і родючості, а також грізною караючою силою, бо, згідно з міфами, кілька разів знищував недосконалий людський рід. Перун мав спільні риси і з богом римської міфології Юпітером, що теж був богом грому і блискавки, покровителем виноградарства, а також охоронцем правопорядку і богом перемоги. За переказами і легендами Перун тримав у руках лук і колчан зі стрілами, чим особливо підкреслювалася його військова функція грізного князівсько-дружинного бога, який боровся зі злими духами та бісами.

Перун, як князівсько-дружинний опікун, мав значення і загального, зокрема, хліборобського культу, бо весною він відмикав небо, пускав на землю тепло, давав дощ. Тому набуття ним (як у свій час і Сварогом) домінуючого значення серед інших богів важко пояснити лише князівським протегуванням[72]. Можливо, у звеличенні Перуна, слід вбачати і зародки у київському язичництві монотеїстичної тенденції, викликаної до життя бурхливим розвитком економічних, культурних та інших централізаторських зв’язків і процесів в Україні-Русі, і перерваної у свій час прийняттям християнства. Така думка також існує у деяких вчених.

Провідну роль в українській міфології відігравав і Дажбог. Як син Сварога, він уявлявся язичникам богом сонця, який на зиму ховав живильні промені, а весною знову посилав їх на землю, чим ніс благо людям, забезпечував їхнє життя. Тому й зображувався Дажбог у вигляді антропоморфного Сонця. У зв’язку з цим зміст імені Дажбога відомий український вчений і релігійний діяч І. Огієнко тлумачив так: «Воно походить від наказового давньоукраїнського слова «дажь» – «дай» та поняття «бог» – благо, добро; тобто, той, хто дарує добро».

Дажбог як уособлення привілейованого стану князівсько-дружинних верств уявлявся праукраїнцям ще й суддею людей. На їх погляд, він не тільки зігрівав землю, але й стежив за тим, як на ній виконувався встановлений його батьком Сварогом правопорядок. У міфології досить правдоподібно подається, що Дажбог реалізовував не тільки правничу, але й моральну функцію суддівства у протиборстві Білого (добра) і Чорного (зла) богів і допомагав перемозі першого над другим на засадах справедливості.

Показово, що Дажбог, подібно його батькові Сварогу, теж – образ боголюдини. Це свідчить про піднесення людини в уяві наших далеких предків до божого стану, тобто до Білобога, за добро, створене іншим людям, що підтверджує високу цивілізованість і моральне здоров’я древніх українців та їхніх пращурів.

Особливо вшанованим у стародавніх українців був Велес (Волос) – бог достатку, золота, покровитель волхвів[73], ясновидців, віщунів, домашньої худоби та «отари хмар», торгівлі й купецтва. Існував звичай під час жнив залишати в дарунок йому кілька незжатих стеблин – «волосову борідку». За пізнішими уявленнями, Велес був покровителем поезії та музики, в чому йому допомагав його «віщий» онук Боян – син Сонця і Місяця, божество співу.

У давніх слов’ян на честь Велеса склалося свято – Велесів тиждень. Обрядове дійство відбувалося двічі на рік, по тижню кожного разу. Перший раз цей тиждень починався у новорічну ніч. Протягом шести днів по вулицях ходили ряджені, люди ворожили про власну долю, майбутній урожай, стан худоби; вдруге вшановували Велеса на Масницю (Масляну), тепер свято більше стосувалося домашніх тварин: заходячи на подвір’я, ряджені промовляли замовляння про здоров’я худоби. Тому Велеса називали ще «скотьїм богом», його широко шанували селяни, міщани, ремісники і купці. Цим, мабуть, і пояснюється той факт, що ідолу Велеса не знайшлося місця серед Володимирових кумирів, проте він красувався на Подолі, де мешкав простий люд і заможні городяни. Однак у торгових стосунках з Візантією та іншими державами ставлення князівсько-дружинних верств до Велеса різко змінювалося – цього бога підносили до рівня Перуна і клялися його іменем, підписуючи різні угоди.

Усі розглянуті вище боги і божества входили до язичницького пантеону східних слов’ян. Крім того, з давніх часів кожне плем’я слов’ян поклонялося своєму богові, який теж входив до цього пантеону. Таких племінних богів часто було дуже багато, що значно ускладнювало структуру пантеону, проте суттєво збагачувало зміст слов’янської міфології, перетворюючи її на багатошарове та багатозначне культурне явище. Тому зміст і структуру української міфології прийнято розглядати за декількома критеріями: за широтою функцій богів, за актуальністю сфер життєдіяльності людей, за носіями міфологічних поглядів та за сюжетними лініями міфів[74].

За широтою функцій богів слов’янська міфологія поділяється на декілька рівнів: вищий, середній та нижчий. До вищого рівня, у першу чергу, належали Перун і Велес, а також пов’язаний з ними персонаж жіночої статі, праслов’янське ім’я якого залишається нез’ясованим. Крім вказаних богів, до нього входили: Сварог, Дажбог, Ярило [75], а, можливо, й інші.

До середнього рівня міфології відносились божества – покровителі племен і різних родів, такі як Чур[76] і Род. Можливо, до цього рівня належала і значна кількість жіночих божеств – Мокоша, Лада, Леля та ін. Функції цих божеств (згідно з народним уявленням) дуже розмиті, абстрактні, що дозволяє іноді розглядати їх як персоніфікацію основних протилежностей родового колективу – щастя-горе, доля-недоля, правда-кривда, талан-невезіння. Наприклад, І. Огієнко дотримувався погляду, що з назвою слів «щастя», «доля», «божество» пов’язаний загальнослов’янський термін «бог», тобто багатий – це той, хто має долю, багатство, а небога – нещасний, бідний. Тому термін «бог», на його думку, і входив в імена різних слов’янських божеств – Білобог, Чорнобог, Дажбог та ін.

До нижчого рівня міфології належали різні групи духів, неантропоморфної «нечистої» сили, тварин, що мали зв'язок з усім міфологічним простором, тобто домовики, мавки, водяники, болотяники, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, криничними, чорти, дияволи тощо. Всі ці персонажі могли спричиняти негативний вплив на життя людини, тому вона різними способами намагалася уникнути контактів з ними.

За носіями міфологічного (як і релігійного) світогляду все населення дохристиянської Русі теж поділялося на три групи: князівсько-дружинну, міщансько-купецьку та простих людей. У літописі Нестора від 980 р. стверджується, що Володимир Великий після того, як сів на престол у Києві звів пантеон язичницьких[77]богів: «І поставив князь кумирів на пагорбі за теремним двором: дерев’яного Перуна із срібною головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і богиню Мокошу. І приносили їм жертви, називаючи їх богами». Тривалий час вчені вважали, що в цьому пантеоні князь об’єднав богів з метою створення уніфікованої державної релігії, яка б задовольняла потреби феодального суспільства в централізованій державній владі. При цьому засадною ознакою цієї релігії розглядалося відображення соціальної ієрархії у Київській державі, а саме, вираження у першу чергу інтересів її князівсько-дружинного прошарку. Тому на перше місце в офіційному пантеоні було поставлено Перуна – бога громовержця. Далі йшли боги місяця, а, можливо, й сонця (Хорс), сонця (Дажбог), вітру, а, можливо, і війни (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і єдине божество жіночої статі (Мокоша [78]). Всі з перерахованих богів були володарями природи і суспільного життя – богами неба, землі, ремесел, війни, плідності та інших явищ, а тому і відтіснили на другий план численних богів – господарів, кожен з яких опікувався певним родоплемінним об’єднанням. За різними довідковими джерелами, четверо з богів князівського пантеону (Перун, Хорс, Дажбог і Стрибог) тією чи іншою мірою були наділені військовими функціями, а тому безпосередньо виражали інтереси великого князя київського і його дружини, що підтверджує факт глибокої диференціації давньоруської міфології. Крім того, двоє з названих Нестором богів, Хорс і Симаргл, вважаються за походженням іранськими богами. Це свідчить про те, що населення давньої Русі мало поліетнічний характер, тому в князівському пантеоні слов’янських богів були й неслов’янські, в даному випадку, іранські божества. Повною мірою це характеризувало й загальнослов’янський пантеон і доводило, що культура східних слов’ян зазнала суттєвого впливу інших в етнічному плані народів, особливо, іранських кочових племен.

Однак на початку ХХ ст. у наукових джерелах з’явилася версія, згідно з якою князь Володимир нібито не створював пантеону слов’янських богів, а встановив культ єдиного верховного бога – Перуна, виявивши тим самим прагнення до монотеїстичної релігії. На користь цієї тези деякі вчені наводять той факт, що начебто 980 р. в Києві, а потім у Новгороді та інших великих містах Стародавньої Русі було поставлено дерев’яні ідоли лише Перуна. Пантеон же, на їх думку, виник в уяві християнських книжників кінця ХІ – початку ХІІ ст. Оскільки язичництво мало політеїстичний характер, а це викликало несприйняття його з боку візантійських емісарів, то в цій ситуації, стверджують опоненти ідеї існування пантеону, уява книжників могла породити символ язичництва – князівський пантеон.

Отже, існування Володимирового пантеону (це вигадка давніх чи історичний факт?) є і сьогодні важливою і цікавою науковою проблемою, що потребує подальшого неупередженого вивчення.

Носіями міщансько-купецького міфологічного світогляду були заможні верстви населення, які в своїх міфах відображали прагнення миру, спокою, примноження свого достатку та щастя родині. У них були свої боги-покровителі, серед яких Велес став найвідомішим. Що стосується простого люду, то він не сприймав ні богів князівського пантеону, ні купецько-міщанських богів, а мав власних божків і поклонявся їм.

За актуальністю сфер життєдіяльності вся міфологія давніх слов’ян в основному поділялася на господарсько-природну, військову та ритуальну.

Перехід до землеробства остаточно утвердив у східних слов’ян культ Матері-Землі і Золотого Плуга. В Іпатіївському списку повідомляється, що бог Сварог дав людям плуг і навчив їх обробляти землю – годувальницю, а Матір-Земля налаштовувала на трепетне і турботливе ставлення до неї, тому це божество і символізувало у східних слов’ян богиню Берегиню.

Крім того, земля розглядалася пращурами українців центром Всесвіту, уособленням якого було Прадерево Світу – символ їх космогонічних і часових уявлень: його коріння йшло в глибини землі, в царство померлих, стовбур символізував покоління живих, а листя і крона – житло богів та духів (Вирій). Цей міф і сьогодні живе в пам’яті багатьох українців.

Східні слов’яни мали свій, життям перевірений, релігійний календар, який базувався на знанні природних циклів і був підпорядкований господарській, в основному хліборобській діяльності. Усі свята в цьому календарі були пов’язані з однією ідеєю: вшанування Сонця та різних божеств – покровителів хліборобства й скотарства і завдяки цьому отримання від них підтримки в досягненні високих врожаїв та приплоду худоби. Просили селяни помірної зими, весни з дощами і теплом, літа без пожеж і граду та сприятливої для хлібороба осені. Всі ці чинники разом з важкою і кропіткою роботою селянина визначали успіх у його господарюванні, тому були для нього такими важливими. Виник цей календар ще у полян[79], які в числі перших слов’янських племен перейшли до землеробства і досягли у цій справі певних успіхів.

Релігійний календар слов’ян зазнав суттєвих впливів східної і західної культури. Наприклад, з римської святкової культури стародавні слов’яни перейняли русалії[80], коляду[81], новорічні карнавали тощо. Так, щорічно 25 грудня вони пишно відзначали Різдво Всесвіту – Щедрий вечір (народження Місяця), коли ліпилися пироги як жертовна страва богові, влаштовувалися посівання і співання щедрівок, тобто величальних обрядово-звичаєвих гімнів богові як володареві води, рослинного і тваринного світу. Масовими і веселими у них були свята Коляди – зустріч нового Сонця, Нового року; Лади – зустріч весни, Ярила – початок і кінець сівби; Жиценя – завершення всіх польових робіт і т.д. Характерним є те, що вказані свята підпорядковувалися трудовому ритмові життя, порам року, сезонним циклам польових робіт. Народний звичай і в наші дні зберігає деякі традиції цих святкувань.

Слід зазначити, що у східних слов’ян не практикувалось принесення людей у жертву богам. У їх світогляді, на думку багатьох вчених, не домінувало зло, як правило, перевага віддавалась добру. Тому в слов’янському пантеоні не існувало жорстоких богів. Наші предки жили у злагоді і єднанні з природою. Вони були дітьми природи, відчували її любов і ласку. Багато дохристиянських свят і обрядів, звичаїв і традицій були згодом пристосовані до нової, християнської релігії.

Велику шанобу стародавні слов’яни мали до птахів, тварин і дерев, що вважалися покровителями родів і племен (прояв тотемізму). Культ дерева був найдавнішим. Він, ймовірно, пов'язаний з образом дерева-захисника. Під деревом молилися, їли, відпочивали, помирали. За деревами ховалися від ворогів. Довголіття дерева підносило його над життям людей і тварин. Предметом трепетного шанування був дуб, особливо старий, який вважався житлом божества і символом міцності. Вшановувалися також ясень – символ Перуна; клен і липа – символ подружжя; береза – символ чистої матері-природи та ін. Взагалі, у системі цінностей східних слов’ян дерева займали важливе місце, оскільки несли в собі частку плідної сили природи і розглядалися ними гарантом їх віри в сприятливі впливи на долю людини. Тому слов’яни мали священні гаї і ліси, що заміняли їм храми. Цей чинник, мабуть, став вирішальним у поширенні серед наших предків обрядів лікувальної магії і гадання на рослинах.

Священними вважалися також деякі види птахів, зокрема зозуля – провісниця майбутнього; голуб – символ кохання; ластівка – символ долі; ворони – священні птахи; сова – символ смерті і пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва, наприклад, у наших пращурів існувало повір’я – скільки разів прокує зозуля, стільки років і проживе людина, якщо мандрівника супроводжують ворони своїм карканням, то це не до добра, купання горобців у калюжі – прикмета наближення дощу і т. д.

З тварин слов’яни особливо шанували коней і волів, а з комах – бджіл та сонечко. До них і сьогодні зберігається подібне ставлення у багатьох українців.

Східні слов’яни вірили в безсмертя душі, але досить своєрідно. Вони вважали, що після смерті людини, в залежності від її чеснот, душа може знову вселитися у нову людину (під час її народження) чи стати добрим духом дерева, птаха або тварини. Незалежно від перевтілень, душа, на їх погляд, завжди відгукувалась добром на поклик людини.

Така думка про буцімто перевтілення душі є проявом впливу грецької античної міфології на світогляд східних слов’ян. Добре відома з цього питання позиція Піфагора, який заявляв, що він пам’ятає як його душа протягом 216 років 8 разів переселялася в різних людей. Подібних поглядів дотримувався Платон та чимало інших знаменитих філософів.

Отже, релігійні вірування східних слов’ян максимально наближались до життєвих реалій суспільства і відображали у міфологічній формі моральні вимоги до належної поведінки людини, її прагнення до єднання з природою, навколишнім середовищем, потребу в їх охороні. Вони сприяли формуванню думки про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода з самим собою, зі своїми ближніми і довкіллям дають змогу людині бути людиною, забезпечувати процвітання роду чи племені.

Міфологізація історичних подій спричинила появу міфологічного епосу [82]. Відомими героями слов’янського епосу, наприклад, були Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, які визнаються засновниками м. Києва. Їх антиподами стали персонажі змієподібної форми та різні чудовиська. Згодом виникли інші варіанти образів цих негативних персонажів, серед яких найбільш відомими стали Соловей-Розбійник, Змій Горинич, а також казкові персонажі: Баба-Яга, Кощій, Чудо-Юдо, Лісовий, Водяний, Морський царі тощо. Всі вони вважались шкідливими, тому людина прагнула уникати їх.