Явище паронімії і парономазії(парономасії) в англійській мові

Твердження, що співзвуччям приділяється істотне місце в сучасній практиці мовного спілкування, ставить лінгвістів перед необхідністю детального й планомірного вивчення співзвучних слів у мовленні. У зв'язку із цим, звернемося до явища, основна категоріальна особливість якого полягає в частковому (неповному) збігу звукових оболонок, а саме, до паронімії.

"Паронімія" (від греч. para - біля, біля; onyma - ім'я) - досить неоднозначне явище, що йде коріннями в глибоку давнину. Уже класична філософія виділяла паронімію як особливе явище в колі загальної проблеми зв'язку звуку й змісту.

Перші спроби філософського осмислення питання були початі давньогрецькими риториками (Горгій, Трасімах), які на основі вивчення звукової організації змов, заклинань і молитов зробили висновок про вплив звуків мовлення на "душу" слухача. Горгій є одним з перших, хто виявив і класифікував різні форми співзвуччя в мовленні: на початку, всередині й в кінці слова. Продовжуючи традиції давньогрецьких риториків, римські філософи Діонісій, Деметрій, Квінтиліан, Цицерон займалися вивченням і розробкою словесних фігур. Великий інтерес представляють роботи Квінтиліана, що виділив і описав цілий ряд фігур, утворених співзвуччям. Для нас важливий "третій рід фігур - той, коли увага слухача збуджується й загострюється або співзвуччям, або подібністю, або протилежністю слів".

Викладене вище свідчить про те, що явище паронімії цікавило лінгвістів з давніх часів, незважаючи на те, що спроби рішення даної проблеми в античній філології носили емпіричний характер. Явище паронімії залишається у фокусі уваги вчених протягом декількох століть. Будучи однією з актуальних проблем сучасного мовознавства, паронімія розглядалася з різних точок зору представниками філософії, психології, лінгвістики. Згадки про це явище знаходимо в роботах таких видатних вітчизняних і закордонних лінгвістів, як Ш.Балли [2], В.В.Виноградов [4], Г.О.Винокур [5], А.М.Пєшковський [19], А.А.Реформатський [20], Д.Э.Розенталь [21], Л.В.Щерба [27], E.Elster [28] і ін.

У другій половині XX століття у вітчизняному й закордонному мовознавстві з'явилися спеціальні дослідження, присвячені паронімії на матеріалі різних мов: Багударова, Вишнякова, Голуб, Горкинский, Грабчиков, Григор'єв, Граник, Бондаренко, Кінцева, Евграфова, Критенко, Колeсникoв, Никонов, Пономаренко, Расторгуева, Снетова, Фоміна, Щепин, Янко-Триницкая, - на матеріалі російської мови; [ 6; 8; 10; 6; 26; ]; Каратюк, Яркова, - на матеріалі німецької мови [ 15 ]; Воронюк, Розенталь, Теленкова, Смирницкий, Nikolenko - на матеріалі англійської мови [ 7; 23; 21; 22; 24; 28 ].

Питання паронімії викликають інтерес також у тих учених, для яких пароніми не є спеціальним предметом дослідження: Розенталь, Ахманова, Шумиліна, Щепин, Duch'acek, Me. Neill, Matthews, Postman, Keppel [ 23; 22; 21; 1].

Велику увагу проблемам паронімії приділяє В.И.Каратюк, що на матеріалі німецької мови ретельно досліджує онтологію однокореневих слів з певною звуковою подібністю й семантичною спільністю [15, 81-87]. Відзначаючи, що співзвучні слова, які можуть змішуватися в мовленні (наприклад: Diplomat-Diplomand; verteilen-zerteilen і ін.), безсумнівно повинні представляти окремий об'єкт вивчення з боку лінгвістів, автор не намагається виділити пароніми як особливий клас слів у лексичній системі мови.

У ряді випадків паронімія трактується як неповний збіг коренів [5, 76]. Винокур розглядає стилістичні функції словосполучень із однаково або подібно звучними коренями для створення комічного ефекту (каламбуру) і наводить різні приклади прояву паронімічної атракції [5].

Деякі дослідники розуміють під паронімами різнокореневі одиниці (Elster, Гвоздьов, Григор'єв) [ 27,34; 10,264 ]. Так, В.П. Григор'єв відзначає: "<...> паронімію ми визначаємо як систему парадигматичних відносин між подібними в плані вираження різнокореневими словами" [10, 264].

В.Д. Горкінський у статті "Розмежування абсолютної паронімії й суміжних лексичних явищ у синхронії польської мови" зіставляє паронімію з варіантністю слів, антонімією, омонімією й парономазією [8, 112].

Явище парономазії (із гр. para – біля, onomazo – називаю) полягає у звуковій подібності слів, що мають різні морфологічні корені (порівн.: лоцман – боцман, кларнет – корнет, ін'єкція – інфекція; pour – poor, modal – model, price – prize). Як і при паронімії, лексичні пари при парономазії належать до однієї частини мови, виконують у реченні аналогічні синтаксичні функції. У таких слів можуть бути однакові префікси, суфікси, закінчення, але корені у них завжди різні. Крім випадкової фонетичної подібності, слова в подібних лексичних парах нічого спільного не мають, їхнє предметно-означальне співвідношення зовсім різне. Парономазія на відміну від паронімії не носить характеру закономірного й постійного явища. І хоча в мові є чимало подібних у фонетичному відношенні слів, зіставлення їх як лексичних пар є результатом індивідуального сприйняття: один побачить парономазію в парі тираж - типаж, іншої - у тираж - міраж, третій - у тираж - вітраж. Однак паронімія й парономазія близькі з погляду вживання в мовленні подібних по звучанню слів.

Приклади парономазів:

Low – law

Quay – queue

Hair – hear

Very – vary

Здатність паронімів до змішання в мовленні призвела до того, що під терміном «паронімія» нерідко поєднуються два поняття - власне паронімія, тобто вид мовних системних відносин між лексичними одиницями, і парономазія (або парономасія) - стилістичний прийом, що складається в навмисному зближенні слів, що мають подібність у звучанні. Ці слова не обов'язково повинні бути паронімами, часто для цілей автора буває досить випадкового звукового збігу. Використання парономазії дозволяє підсилити виразність тексту; особливо часто цей прийом зустрічається в поезії й фольклорі.

Наприклад: «Леса – лоси – лисы / Леса обезлосели, Леса обезлисели» (В. Хлебников). Отже, парономазія - це навмисне вживання паронімів Якщо змішання паронімів - груба лексична помилка, то навмисне вживання двох слів-паронімів в одному реченні являє собою стилістичну фігуру, що називається парономазією (пари + поруч + називаю).

В.В.Дубічинський пропонує нову концептуальну систему – теорію лексичних паралелей. Під «лексичними паралелями» автор розуміє «співпадаючі в плані виразу і схожі/несхожі в плані змісту|вміст,утримання| лексеми двох і більше синхронно| порівнюваних або контактуючих мов|язиків|» [12, 4]. У разі міжмовної паронімії наголос може падати і на інший склад. Так, в англійській і українській мовах існують пароніми desert [′dəzət] «пустеля» і «десерт», які відрізняються зокрема наголосом. Лексема dessert [di′zə:t] "десерт" є|наявний| і в англійській мові, а тому ці слова по суті не омоніми, а пароніми. Категорії міжмовних омонімів і міжмовних паронімів взаємозв'язані і взаємозалежні|, проте|однак| на відміну від омонімів пароніми можуть істотно|суттєво| розрізнятися своїм написанням. Відповідно відрізняється і механізм «заплутування» перекладача, оскільки змішання подібної лексики під впливом міжмовної інтерференції відбувається|походить|, як правило, на рівні однієї лексичної одиниці, а не двох: через співзвучність слова мови|язика|, що вивчається |речи| з|із| схожою лексичною одиницею рідної мови, по загальному|спільній| логіко–понятійному співвіднесенні. Більшість міжмовних паронімів – слова полісемантичні. «Наявність одного або декількох загальних|спільних| значень схожих по звучанню слів двох мов приводить|призводить,наводить| до механічного перенесення іншим значенням слова рідної мови на іноземне, в якому цих значень фактично немає. Так, наприклад, хто вивчає німецький мову неправильно переносить на німецьке слово die Garderobe значення «Шафу для одягу» з української мови, а ті, хто вивчають українську мову додає слову гардероб значення «Убиральня актора, вішалка для верхнього одягу», що має німецьке слово, оскільки ті, хто говорять на цих мовах знають два загальні|спільні| значення даних слів: «роздягальня і весь носильний одяг однієї людини» [ 15, 75–76]. Слід помітити|відмітити|, що О.В.Вишнякова розуміє міжмовні пароніми трохи інакше, на її думку: «до міжмовних паронімів належать тільки|лише| такі лексичні одиниці мов, що зіставляються|співставляються|, які в обох даних мовах|язиках| можуть викликати|спричинити| помилкові асоціації, ототожнюватися одна з|із| іншою при фактичній розбіжності|розходженні| їх значень, наприклад, українські пароніми емігрант – іммігрант і англійські emigrant – immigrant» [ 6, 10].

Паронімія являє собою особливе лексичне явище, багатоплановість якого визначила можливість його вивчення як у функціональному, так і в нормативному аспекті. Нормативна точка зору лінгвістів на паронімію найповнішим чином представлена дослідженнями довідково-методичного характеру: «словниками труднощів», «словниками паронімів», різними дидактичними посібниками, підручниками, що включають вправи на розмежування й коректне використання паронімів, та ін.

Вітчизняну лексикографію відрізняє прагнення виділити пароніми із загального масиву «труднощів», присвятивши їм окремі «словники паронімів». Найбільше активно область паронімії почала розроблятися російськими лексикографами. В останні два-три десятиліття ними були створені чотири повноцінних словники паронімів.

Гра слів. Каламбур.

Особливу глибину і емоційність комічного ефекту спостерігаємо саме

в результаті застосування письменником ефекту гри слів. Розглянемо походження даного поняття.

Мова - найважливіший інструмент культури, який, як і всі найперші види діяльності людського суспільства, переплітається з грою. Вперше термін мовна гра вжив австрійський філософ Л. Вітгенштейн. Під мовною грою він розумів "…єдине ціле: мова та дії, з якими вона переплітається" [8]. Згідно з цією теорією, елементи мови мають смисл лише як частина певної гри. Цей зміст актуалізується в конкретних ситуаціях вживання мови [10, c.34]. Автор В.З. Санніков в своєму дослідженні, присвяченому даному питанню, називає мовною грою "…кожне навмисно незвичне використання мови (наприклад, для створення художнього ефекту)" [28, c.45]. Він також визначає, що "мовна гра, як комічне в цілому, - це відступ від норми, щось незвичайне". Лінгвіст Т.О. Гридіна пропонує асоціативну концепцію мовної гри: ефект мовної гри зумовлений включенням знака до нового асоціативного контексту, який забезпечує прогноз сприйняття мовних одиниць з розрахунком на певну реакцію (реального або уявного) адресата [14, c.145].В.С. Виноградов вважає, що "мовна гра створюється завдяки вмілому використанню з метою досягнення комічного ефекту різноманітних співзвучень, певних або часткових омонімів, паронімів і таких мовних феноменів, як полісемія та зміна сталих лексичних зворотів" [7, c.98]. Серед різноманітних форм мовної гри, які дослідники виділяють на сучасному етапі, нас цікавить каламбур.

Каламбур вважається одним з багатьох стилістичних прийомів створення експресивно-оцінних мовних одиниць [16, c.53]. В підручнику І.В. Кузнєцової знаходимо наступне визначення каламбуру: "… (фр. " calembour" - гра слів) стилістична фігура, в якій два різних значення одного слова або два схожі за звучанням слова використовуються для досягнення гумористичного або пародійного ефекту" [19, c.74]. Українська дослідниця А.П. Коваль дає таке тлумачення каламбуру: "…стилістична фігура, яка виділяється специфічністю своєї мовної форми: слово вживається в такому лексичному оточенні, яке примушує сприймати його в двох планах, з двома значеннями, що надає думці несподіваного комічного напрямку. Каламбурне вживання слова надає особливої яскравості, емоційності всьому висловлюванню" [16, c.54-55]. Для порівняння наведемо визначення зі словника літературознавчих термінів: "Каламбур - стилістичний прийом, за основу якого правлять омоніми, пароніми та будь-які форми полісемантичності; часто вживається в комічному та сатиричному контекстах" [29]. Деталлю, що забезпечує каламбуру успіх, так само як в випадку з нонсенсом, є ефект несподіванки [24].

З. Фрейд у своїй роботі "Остроумие и его отношение к бессознательному" відносить каламбури до найчисельнішої групи прийомів вираження комічного, так як до техніки виразу каламбуру висувається мінімум вимог порівняно зі справжньою грою слів [35, c.39]. Надалі з’ясуємо, що ж відрізняє каламбур від власне гри слів. Так, К. Фішер чітко відмежовуючи каламбур від гри слів, стверджує, що каламбур - це невдала гра слів, тому що він грає словом не як словом, а як співзвуччям, а гра слів переходить від співзвуччя слів саме в слово, яке являє собою звукову картину з якою пов’язується той чи інший зміст [35, c.47]. Каламбур не претендує на багатозмістовне вживання одного й того ж самого мовного матеріалу, на противагу цьому каламбур швидше побудований на повторенні вже відомого, тобто на аналогії слів.

Отже, робимо висновок, що гра слів в нашій роботі тлумачитиметься як стилістичний прийом, побудований на ідентичності мовних одиниць (сюди відносимо полісемію і розкладання фразеологічних зворотів).

Підсумовуючи вище наведені визначення каламбуру і гри слів, і порівнюючи дефініції різних дослідників, ми пропонуємо в нашому дослідженні, на противагу грі слів, тлумачити каламбур як стилістичний прийом, побудований на різних формах подібності лексичних одиниць (омонімія, паронімія), використання якого передбачає порушення нормативного вживання мовних одиниць з метою досягнення певного естетичного ефекту (як правило комічного), і який за своїми функціональними характеристиками вужчий, ніж гра слів.

Прослідкувати порушення максим кооперації, які призводять до створення ефекту гри слів та каламбуру в художньому тексті досить легко, адже обидва стилістичні прийоми вже власне своїм існуванням порушують вимогу уникати двозначності (максима способу) та висловлюватися максимально ясно і зрозуміло. Каламбур завжди помітний в комунікативних ситуаціях завдяки своїй експресивності та відхиленні від формальних правил мовного співробітництва, що надає мові особливу яскравість, емоційність і підсилює її виразні якості.

Класифікація паронімів

Мовознавці давно звернули увагу на існування таких близькозвучних слів, на відмінності між ними у значенні та на можливі помилки у їх вживанні. Проте й до цього часу існує чимало розбіжностей у поглядах дослідників і на саме явище паронімії, і на групи, які можна включати до паронімів. При широкому розумінні паронімії до паронімів зараховують усі слова, що мають звукову подібність, не враховуючи морфемного складу слова, – і різнокореневі, і спільнокореневі (досвід –дослід, громадський – громадянський, верба–вербена, дерен–терен; hare – hair, skirt – shirt, diary – dairy, wander - wonder). Якщо ж розуміють паронімію вужче, то в паронімічні групи включають тільки спільнокореневі слова, які мають певний змістовий зв’язок (комунікативний–комунікаціиний, хронікальний–хронічний, фабрикант–фабрикат, співак–співець; career – carrier, human – humane, physics – physique). Семантичнізв’язки між паронімами можуть бути різними – синонімічними, антонімічними, іноді це слова з близьким, суміжним значенням або члени однієї тематичної групи. Основну групу паронімів становлять слова, що семантично пов’язані між собою, частково збігаються за морфемним складом, близькі за походженням. Паронімічними відношеннями поєднується пара слів (lay – lie, suit – suite, seize – cease), значно рідше–три або більше (draught – draughts – drought).

За характером смислових зв’язків пароніми поділяють на кілька груп:

а) пароніми синонімічні ( special – specific, campaign – company, canal – channel, raise – rise, human – humane );

б) пароніми антонімічні (employer – employee,immigrant – emigrant, evolution – revolution). Пароніми переважно належать до однієї частини мови, мають однакові граматичні ознаки. На відміну від синонімів - слів, що позначають близькі поняття і тому можуть заміняти одне одного, – для паронімів така взаємозамінність неможлива. Якщо омонімія як різновид лексичних відношень, пов’язаних із формою знака, ґрунтується на повному збігові його фонетичного складу, то паронімія передбачає частковий збіг, подібність структури і вимови слів, різних за значенням (дефектннй–дефективний, психіатричиий–психічний; mayor – major, low –law). Серед основних чинників, що визначають особливості паронімів, є семантична зумовленість. Кожна паронімічна пара чи група здебільшого має свою специфіку, тому при зіставленні паронімів слід виявляти здатність кожного з них до сполучення з іншими словами.

За ступенем зближення (подібності) звукового оформлення морфемного складу виділяють як мінімальні, так і максимальні пароніми.

Максимальні відрізняються не більше, ніж однією звуковою одиницею: стрес-струс, гамувати-тамувати; hare – hair,wander – wonder.

Мінімальні–більш ніж однією: апендикс–апендицит; company – campaign.

За звуковим складом пароніми бувають:

однокореневі — відрізняються лише суфіксами або префіксами: земний «пов'язаний із землею, земною сушею» — земельний «пов'язаний із землекористуванням» — земляний «зроблений із землі» — землистий «з частками землі», «за кольором подібний до землі»; дільниця «адміністративно-територіальна або виробнича одиниця» — ділянка «земельна площа», «сфера діяльності»; танк «бойова машина» — танкер «судно»; зв'язаний «з'єднаний вузлом», «скріплений за допомогою мотузка, ланцюга» — пов 'язаний «закріплений», «поєднаний чимось спільним»; ефектний «вражаючий» — ефективний «з позитивними наслідками» — дефектний «зіпсований, з дефектом» — дефективний «ненормальний», «із психічними або фізичними вадами»; сердечний «пов'язаний із серцем», «щирий» — сердешний «бідолашний»; вникати «намагатися зрозуміти суть чого-небудь» — уникати «прагнути бути осторонь чого-небудь»;
різнокореневі — відрізняються одним-двома звуками: компанія «товариство» — кампанія «сукупність заходів»; ступінь «міра інтенсивності», «вчене звання» — степінь «добуток однакових співмножників»; промінь «смужка світла» — пломінь «полум'я»; талан «доля» — талант «обдарування»; розпещений «зіпсований надмірною увагою» — розбещений «морально зіпсований»; гучний «голосний» — бучний «пишний», «галасливий»; веліти «наказати» — воліти «хотіти»; гамувати «заспокоювати, приборкувати» — тамувати «задовольняти потребу в чомусь», «стримувати».

За лексичним значенням пароніми бувають:

синонімічні: повідь — повінь, крапля — капля, слимак — слизняк, привабливий — принадливий, хиткий — хибкий, плоский — плаский, барабанити — тарабанити, линути — ринути, притаїтися — причаїтися, рипіти — скрипіти, радити — раяти;
антонімічні: лепський — кепський, прогрес — регрес, експорт — імпорт, еміграція — імміграція, густо — пусто;
семантично близькі: крикливий — кричущий, церемонний «манірний, проханий» — церемоніальний «урочистий, за певним розпорядком», цегельний — цегляний, ніготь — кіготь, м'язи — в'язи, кіш «кошик» — ківш «черпак», кристал — кришталь;
семантично різні: газ — гас, глуз — глузд, орден — ордер, дипломат — дипломант, ефект — афект.

Пароніми, як і омоніми, у художній літературі та в побуті використовуються для створення каламбурів — жартівливої гри слів: — Сумніваюсь, чи ти козак чи кізяк, — засміявся задоволений своїм жартом Варчук (М. Стельмах). Страшніш від огненних геєн голодна хіть зажерливих гієн (Б. Олійник). Прийомний син барона був баран (Л. Костенко). Нечесну приватизацію в народі називають прихватизацією; донощиків, шо на вухо доносять, іменують Навуходоносорами (за ім'ям вавилонского царя Навуходоносора). Використання омонімів і паронімів як художніх та стилістичних засобів називається парономазією.

Разом із тим треба пам'ятати, що звукова, а іноді й значеннєва близькість паронімів може призвести до сплутування їх: незгоди («відсутність взаємопорозуміння, розбіжність у поглядах») і знегоди («нещастя, труднощі»); факт («подія, явище») і фактор («умова, причина»); уява («здатність уявляти») і уявлення («розуміння, поняття»); зумовити («спричинити») і обумовити («зробити застереження») тощо.