Національно-визвольна боротьба українського народу 4 страница

 

Лекція № 5

. ГЕТЬМАНЩИНА

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ-ХVІІІ СТ. (2 год.)

План

1. Україна у другій половині XVII ст.

2. Гетьман І. Мазепа та участь України у Північній війні

3. Пилип Орлик і Конституція України

4. Україна у першій половині XVIII ст.

5. Україна у другій половині XVIII ст.

 

 

Основний зміст: Політична діяльність гетьмана І. Виговського. Підписання Пе­реяславських статей (1659 р.) Ю. Хмельницьким. Початок Руїни. Поділ України на два гетьманства. Підписання І. Брюховецьким Московських статей (1665р.). Боротьба гетьмана П. Дорошенка за об'єднання України. Обрання Д. Многогрішного гетьманом Ліво­бережної України та підписання ним Глухівських статей (1669 р.). Гетьман І. Ма­зепа та участь України у Північній війні. Пилип Орлик і Консти­туція України (1710р.). Боротьба гетьманів першої половини XVIII ст. за збереження української автономії. Запровадження «Правління гетьманського уряду». Відновлення права обирати гетьмана (1750 р.). Кирило Розумовський. Створення Малоросійської колегії. Політика закріпачення ук­раїнських селян. Знищення Запорозької Січі. Зміни в адміністра­тивно-територіальному устрої України. Наслідки колоніальної політики іноземних держав в українських землях.

 

1. Україна у другій половині XVII ст.

В ході Визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. бу­ла створена козацька держава, яка мала всі необхідні елементи дер­жавності: адміністративний поділ, відповідні фінансові органи та структуру господарства, судову систему, військо. На чолі держави стояв гетьман. Хоча після приєднання до Росії український народ не отримав повного визнання, все ж українська козацька держава мала великі потенційні можливості для її розвитку в майбутньому, але ці можливості не змогли реалізуватись.

Починаючи з 1657 року загострюються протиріччя між різними угрупуваннями козацької старшини. Б. Хмельницький тяжко захворів і влітку того ж року помер у Чигирині. Пізніше йо­го тіло було перевезено до Суботова і було поховано поряд з могилою Тимоша в Іллінській церкві. Перед смертю великий гетьман домігся у старшинської ради затвердження спадкоємцем сина Юрія. Але так, як він був неповнолітнім, у вересні старшинська ра­да гетьманом обрала генерального писаря Івана Виговського (1657 – 1659 рр.), яко­го у жовтні затверджено розширеною старшинською радою. Таким чином, як відмічають сучасні історики В.А. Смолій, В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань та інші «... коли принцип спадковості гетьманства ви­явився порушеним, для багатьох старшин з'явилася спокуса побо­ротися за булаву, що й стало однією з причин руїни Української держави». Не дивлячись на те, що І. Виговський продовжував політику Б. Хмельницького на досягнення повної незалежності Ук­раїни, частина старшини звинуватила його в намаганні повернути Україну в залежність від Польщі і розпочали активну боротьбу протії нього. Невдоволення гетьманом підсилило його політика підтримки інтересів шляхти та частини старшини і нехту­вання поліпшення становища черні. Хоча І. Виговський зробив ба­гато для зміцнення міжнародного авторитету України (в жовтні 1657 р. уклав російсько-шведський договір; одночасно відновив со­юз з Кримським ханством; розпочав переговори з Польщею), це не змогло укріпити його владу. Навпаки, московський уряд був зане­покоєний такою зовнішньою політикою гетьмана і починає актив­но створювати антигетьманську опозицію. Особливо московський уряд робив все для того, щоб підбурювати селян і запорожців про­ти гетьмана, які були невдоволені політикою І. Виговського щодо посилення ролі козацької старшини в українському суспільстві. Та­кий виступ їм вдалося організувати на чолі з полтавським полков­ником М. Пушкарем і запорозьким кошовим Я, Барабашем.

Весною 1658 р. цей виступ започаткував громадянську війну в Україні. Гетьман І. Виговський в зв'язку з складною політичною ситуацією України, особливо посиленням діяльності антигетьманської опозиції і агресивними планами з боку московського уря­ду, вимушений був укласти Гадяцький договір з Польщею в 1658 році. Після нього Росія розпочала відкриту агресію проти України. Навесні 1659 року російські війська на чолі з князем Трубецьким розпочали захоплення Лівобережної України. Українська земля зазнала руйнувань і пограбувань. Гетьман І. Виговський об'єднав військові сили і в липні 1659 р. у Конотопській битві роз­громив російські війська. Але цю перемогу гетьман не зміг закріпи­ти. Проти І. Виговського виступила опозиція проросійської орієн­тації І. Безпалого, В. Золотаренка. Одночасно активізували свої дії російські війська і захопили Лівобережну Україну. Становище ук­раїнського народу було занадто тяжким, посилюється соціально-політична боротьба у суспільстві. У вересні 1659 р. Виговський зрікається гетьманської булави і виїздить до Польщі.

24 вересня 1659 р. Чорна рада передала гетьманську булаву Ю. Хмельницькому (1659-1663). На протязі першого року гетьма­нування Ю. Хмельницький підписав з російською стороною нові Переяславські статті. За цими статтями значно обмежувалася внутрішня політика українського уряду (старшина позбавлялася права обирати гетьмана на своїх радах, а гетьман не мав права при­значати генеральну старшину і полковників без згоди царя), Україна позбавлялася права проведення самостійної зовнішньої політики, а Київська митрополія підпорядковувалась московсько­му патріархату. Переяславськими статтями 1659 року була незадоволена частина старшини.

Українське козацтво в союзі з Росією продовжило боротьбу проти польського війська. Але російські війська потерпіли пораз­ки, а війську Ю. Хмельницького після успішних атак польської армії було запропоновано припинити воєнні дії і заключити мир з Польщею. В жовтні 1660 р. Ю. Хмельницький підписав Слободищенський трактат, за яким Україна мала повернутись під владу Речі Посполитої на автономних засадах. Але цю угоду не підтрима­ли лівобережні полки. Політичний поділ України по Дніпру на Лівобережну і Правобережну ще більше загострив соціально-еко­номічне становище в українському суспільстві і сприяв продовжен­ню війни. В кожній частині України почали обирати свого гетьма­на. Водночас продовжувалось протистояння угрупувань старшин проросійської і пропольської орієнтації, несли розруху українсь­ким землям і татарські напади. Все це разом спричиняло руйнуван­ня українських земель. Даний період історії українського народу ще відомий під назвою «руїна».

Руїна. Після такого розвитку подій гетьманом Правобережної України став П. Тетеря (1663-1665), який був пропольської орієн­тації.

Проте, не всі правобережні гетьмани дотримувались однознач­но пропольської орієнтації. У серпні 1665(6) р. гетьманом Правобе­режної України став П. Дорошенко. Він ставив собі за мету об'єднати усі українські землі в єдину, сильну, соборну Україну, до­битися згоди в українському суспільстві. Його конкретними діями була боротьба за звільнення від польської шляхти Правобережної України, активна діяльність по об'єднанню Лівобережної і Право­бережної України, обрання Дорошенка П. гетьманом возз'єднаної України в 1668 році. Але це тривало недовго.

Трагічною сторінкою в житті українського народу стала змова Росії в 1667 році (січень) з Річчю Посполитою про підписання Андрусівського перемир'я на тринадцять з половиною років, за яким Ук­раїну поділено між цими двома державами. Польща визнавала входження Лівобережної України, Смоленська та Сіверщини, до складу Росії. За Польщею залишались Правобережна Україна і Білорусія. На Запорозьку Січ поширювалась влада обох держав. Місто Київ на два роки залишалося у складі Росії. Отже, довготривала боротьба українського народу була зведена нанівець і не принесла успіху.

Лівобережна Україна, яка ще отримала назву Гетьманщина, за­знала глибокої політичної боротьби за владу. Закладена мета виз­вольної боротьби по втіленню в життя національної державної ідеї була відхилена на другий план, порівняно з політичними інтереса­ми окремих регіонів України і устремління їх діячів захопити геть­манську булаву.

Відомою постаттю на Лівобережній Україні проросійської орієнтації був кошовий Запорозької Січі І. Брюховецький (1663 – 1668), якого обрали гетьманом в 1663 році. Ним були підписані в 1665 р. Мос­ковські статті, що ще більше обмежували автономію України. Політика гетьмана призвела до відкритого виступу українського народу проти його влади.

У 1668 році П. Дорошенко вдалося тимчасово об'єднати Украї­ну. Але в результаті активного наступу російських військ на Ліво­бережжі, наказний гетьман Д. Многогрішний в серпні 1668 р. пере­ходить на бік Росії. Політична боротьба ще більше загострилася. В березні 1669 р. Д.Многогрішного обирають гетьманом Лівобе­режної України. Цим було ліквідовано єдину Україну. Вона знову розпалась на дві частини, на два гетьманства.

Гетьман Лівобережної України Д. Многогрішний вів активну боротьбу за відновлення її автономних прав. В 1669 р. підписано Глухівські статті, за якими Росія зробила деякі поступки. Але політи­ка гетьмана за повне відродження української державності виклика­ла невдоволення тієї частини козацької старшини, яка була про­російської орієнтації, і тому виступила проти Д. Многогрішного. Ге­тьман у 1672 р. був заарештований і відправлений до Сибіру. Та в історії він відомий як активний борець за повну автономію України.

Не дивлячись на те, що окремі українські гетьмани вели бороть­бу за відродження української державності, все ж підписання нових статей кожного разу поступово обмежувало автономію Гетьман­щини і сприяло посиленню політичного і економічного впливу зі сторони Росії.

Грабіжницькою була й політика Порти по відношенню до укра­їнських земель. Після захоплення в 1671 році майже всієї Брацлавщнни польськими військами, значно загострилися відносини Польщі з Портою, яка розпочала війну проти польського короля і змусила останнього в жовтні 1672 року укласти Бучацький договір. Україна поверталась в попередні кордони.

Гетьман П. Дорошенко зрозумів, що турецька протекція не зможе сприяти територіальній цілісності України. Його перегово­ри з російським урядом успіху не принесли. Взимку 1674 року російські війська разом з гетьманом Лівобережної України розпо­чали воєнні дії проти П. Дорошенка, захопили ряд міст Правобе­режної України. У вересні 1676 року військо нового гетьмана Лівобережжя І. Самойловича разом з російсь­кими підрозділами захопило Чигирин. Гетьман П. Дорошенко зму­шений був скласти свої повноваження. Розділяючи думку істориків В. Верстюка, С. Кульчицького, В. Смолія, В. Степанкова та інших, відмітимо, що ця подія була «останнім політичним актом Національної революції, що завершилася поразкою».

Не дивлячись на те, що революція потерпіла поразку, все ж її події стали яскравою сторінкою в історії українського народу. В роки національно-визвольної боротьби під керівництвом Б. Хмельницького створено українську державу, якій була прита­манна демократична і республіканська форми влади; в ході рево­люції сформувалась національна державна ідея; значно зросли національна самосвідомість і патріотичні почуття українського на­роду; держава об'єднала народні маси на боротьбу проти інозем­них загарбників. Українська революція мала спільні риси з рево­люціями XVI - XVII століть в європейських державах. Такими спільни­ми рисами були боротьба за рівноправність релігій, багатог­ранність форм і завдань боротьби, виборення національної неза­лежності, успіхи і поразки, еволюція владних структур і т.п. Ук­раїнська національна революція відіграла важливу роль у форму­ванні української нації. Поряд з цим можна відмітити і особливості революції. Перш за все, наявність козацтва, яке було носієм форму­вання нового стану в українському суспільстві — дрібних земле­власників фермерського типу; недостатня участь в подіях міського населення, інтелігенції, українському народові доводилось вести боротьбу за свою незалежність одночасно з декількома іноземними державами — Польщею, Росією, Туреччиною, Кримом; в єдиний протест переплітались національно-визвольна, релігійна та соціальна форми боротьби; наявність громадянської війни — все це складало особливості української національної революції, яка стала складовою європейського революційного руху в XVI - XVII ст.

 

2. Гетьман І. Мазепа та участь України у Північній війні

Починаючи з XVIIІ століття, центром політичних подій та куль­турного життя стає Лівобережна Україна (Гетьманщина). На цій території ще певний час зберігались інституції української держав­ності, що позитивно позначилось на становищі українського суспільства. Але не дивлячись на це, з перших днів свого правління російський цар Петро І почав активно здійснювати наступ на авто­номію України, яка і так була обмеженою. І. Мазепа (1687 – 1708), якого обрали гетьманом в липні 1687 року, намагався всіляко зберегти козацьку автономію. Мазепа розпочав своє гетьманство як прихильник російського царя. Але згодом неодноразово переконувався в тому, що Петро І виношував плани знищення козацтва і повного закабалення України.

І. Мазепа в 1691 році видає Універсал, який спрямований на об­меження феодального визиску шляхом змін в орендній системі, так як розумів, що це могло призвести до нового соціального вибуху в Україні. Але починаючи з 1701 року, виданням чергового універ­салу, І. Мазепа сприяв реальному закріпаченню селян.

І. Мазепа зробив багато для розвитку науки, освіти. Він сприяв отриманню статусу академії (в 1701 році) Києво-Могилянським ко­легіумом. Грамотою 26 вересня 1701 р. цар підтвердив право ви­кладання богослов'я, здобуте самоврядування і назву. За І. Мазепи відбулось відновлення Києво-Печерської лаври, побудовано церк­ву Вознесіння в Переяславі, церкву святого Миколая у Миколаївському монастирі. Взагалі, за роки його перебування ге­тьманом було збудовано двадцять церков і монастирів, що відоме в українській культурі як мазепинське бароко.

В 1700-1712 роках Росія вела війну із Швецією. Ця війна увійшла в історію як Північна. Розуміючи плани російського царя відносно України, І. Мазепа вирішив вийти з-під сильної влади ца­ря і здобути повну автономію для України. Про це свідчать нам до­кументи тих часів. В жовтні 1708 р. він переходить на сторону шведського короля. Це викликало обурення російської сторони і царем було призначено нового гетьмана І. Скоропадського, якого формально обрала старшинська рада. Після такої «зради» російсь­кий цар репресивними діями знищив багато прихильників Мазепи, було зруйновано гетьманську столицю Батурин. А в травні 1709 р. за його наказом ліквідовано Запорозьку Січ. Такі дії Петра І яскра­во свідчили про відкриту антиукраїнську політику, спрямовану на повне знищення залишків української державності. А влітку 1709 р. Петро І задав нищівного удару шведсько-українським військам під Полтавою. Карл ХІІ та І. Мазепа вимушені тікати до турецьких володінь (сучасна Молдавія), де незабаром престарілий І. Мазепа помер.

 

3. Пилип Орлик і Конституція України

Вірним прибічником і продовжувачем справи І. Мазепи був Пилип Орлик (1710 – 1742).. Його обрали гетьманом в еміграції в квітні 1710 року на козацькій раді в місті Бендери. Він став творцем однієї з перших в Європі державних кон­ституцій під назвою «Конституція прав і свобод Запорозького Війська». Це також був перший конституційний акт в Україні. По­чинався документ релігійним змістом, потім слідував вступ і шістнадцять пунктів договору. В пунктах визначено статус релігії, територію, кордони, необхідність забезпечення демократичних прав людини, про українську державність. Особливо підкреслюва­лась незалежність України від Москви і Польщі, передбачалось створити конституційну державу в Україні через наявність козаць­кого парламенту і обмеження гетьманської влади. Ця перша демо­кратична конституція була відображенням сподівань та прагнень українського суспільства на краще життя, вона стала маніфестом державної волі українського народу. Однак, повернення гетьмана П. Орлика в Україну було неможливим. Тому конституція на тери­торії України не змогла діяти. Тільки на Правобережній Україні Конституція була нормативним документом в 1710-1714 роках, як зазначають Шевчук В.Н. і Тараненко М.Г., оскільки саме на Правобережжі Орлику вдалося на деякий час встановити свою владу.

 

4. Україна у першій половині XVIII ст.

Після поразки І. Мазепи російський царизм активізував наступ на автономію Гетьманщини. Перша Малоросійська колегія була органом управління, який з 1722 до 1727 року контролював діяльність гетьмана. Але після смерті І.Скоропадського у 1722 р. було припинено дію виборної системи нового гетьмана. Наказний гетьман повинен був викону­вати волю російського царя. Трагічна доля спіткала наказного ге­тьмана П. Полуботка (1722 – 1724), який ціною власної свободи намагався відстояти права і вольності Гетьманщини, за що його було поміще­но до Петропавловської фортеці, де він скінчив своє життя. На де­який час влада перейшла до Малоросійської колегії.

Право на обрання нового гетьмана було відновлено після смерті Петра І у 1725 р.. З новою силою боротьбу за повернення автономних прав України розпочав Д. Апостол, який став гетьманом в 1727 ро­ці. За його гетьманування проведено ряд реформ, спрямованих на укріплення політичного, соціального, економічного становища українського суспільства.

Завдяки перетворенням в податковій фінансовій системі було створено річний державний бюджет Гетьманщини. Д. Апостол сприяв розвитку економіки, спираючись, в першу чергу, на актив­ну буржуазну верству суспільства. Ще більше створювала умови для ефективного поліпшення економічного розвитку реформа в си­стемі землеволодіння. В результаті реформи поверталися незакон­но отримані шляхтою, старшиною землі та ін. Такі зміни значно покращили становище козацтва та селянства. Гетьман розумів важливу роль торгівлі в економіці, тому тут також було здійснено заходи, які значно впорядковували торговельні операції. Та голо­вною важливою подією, яка відбулася за часів правління Д. Апос­тола, було отримання згоди російського уряду на повернення ко­заків на українську землю в 1734 році. На землях Подніпров'я було засновано Нову Січ (1734-1775), яка стала останньою в історії за­порозького козацтва.

За часів гетьманування Д. Апостола українське суспільство за­знало певної політико-соціальної і економічної стабілізації. Але після його смерті знову було припинено обрання нового гетьмана і введено управлінську структуру у формі «Правління гетьмансько­го уряду» (1734 – 1750), яку очолив князь О.Шаховський. Даний «уряд» значно обмежив функції козацьких полковників, що викликало незадоволення серед всіх верств козацтва.

5. Україна у другій половині XVIII ст.

Відновлення права обирати гетьмана відбулося в 1750 році, коли гетьманом став Кирило Розумовський (1750 – 1764). За його часів Україна мала право вести самостійно міжнародні зносини, здійснено ряд реформ прогресивного характеру. Велике значення для економіки України мала відносно самостійна фінансова політика. Але багато чого, з розпочатого гетьманом, не було завер­шено, так як він пішов у відставку.

Своєрідно склалося життя графа К. Розумовського після припинення його гетьманства в 1764 році. Він перебував при царсь­кому дворі і в уряді па посаді сенатора і генерал-фельдмаршала. Але в 1794 р. його здоров'я значно погіршується. Він приїздить в Україну. К. Розумовський веде активну господарсь­ку діяльність і, як зазначає дослідник П. Путро, останній гетьман України «... був одним з перших в Росії та Україні поміщиків, хто почав займатися вівчарством, заснував в Яготині шовкове вироб­ництво, застосував у своєму господарстві сільськогосподарські ма­шини, вдосконалював свічкову і сукняну фабрики в Батурині тощо».

В травні 1803 року К. Розумовський помер і похований в тра­пезній Батуринської церкви. Так закінчилось життя останнього ге­тьмана України, який, певною мірою мав відношення до довготри­валої боротьби українського народу за свою державність.

Розвиток історичних подій в другій половині XVIII століття свідчив про повне знищення умов для реалізації ідеї української державності. Вся політика російського уряду була спрямована на підпорядкування українських земель і розповсюдження тут всіх політичних норм і законів Росії.

Російський уряд саме в цей час остаточно скасував державний лад України, л іквідувавши в 1764 році гетьманський уряд, знищив­ши в 1775 році Запорозьку Січ і припинивши існування військово­го устрою гетьманщини в 1782 році.

Для управління Україною за царським указом після скасування гетьманства у 1764 р. було створено Другу Малоросійську колегію на чолі з графом П. Румянцевим. Ці дві події свідчили про пла­номірне знищення залишків української державності. Ліквідація ге­тьманської форми правління стала логічним продовженням політи­ки російського уряду щодо України, спрямованої на остаточну ліквідацію її політичної самобутності.

Жорстока політи­ка Катерини II, спрямована на остаточну ліквідацію автономії української державності. Царський уряд намагався економічно і політичне повністю поневолити український народ. Після відстав­ки К. Розумовського, в 1764 році українські державні справи вико­нувала Малоросійська колегія, яка діяла до 1786 року. За цей час, практично, ліквідовано всі авто­номні права українського народу: було проведено ряд заходів по обмеженню переходу селян, вводились норми російського законо­давства в судову систему, козацькі полки Слобожанщини перетво­рено на регулярні військові полки і створено Слобідсько-Українську губернію. Адміністративно-територіальні зміни здійснено і на Лівобережній Україні. Замість полково-сотенної системи в 1781 р. створено Чернігівське, Новгород-Сіверське та Київське намісницт­ва. В 1785 році на Лівобережжі поширено чинність «Жалуваної гра­моти дворянству». А ще раніше, в 1783 році, ліквідовується важли­ва ознака державності — збройні сили. Українські козацькі полки реорганізовано в регулярні полки на зразок російської армії. В цьо­му ж році запроваджено на Лівобережній Україні кріпацтво.

Трагічною сторінкою в історії українського народу стала лікві­дація Запорозької Січі. У квітні 1775 року армії генерала П. Текелі дано розпорядження зайняти Нову Січ і розпустити Запорозьке військо. В червні 1775 року царські війська захопили січову фортецю, зааре­штували кошового П.Калнишевського та козацьку старшину. Всі вони зазнали різних покарань, а П. Калнишевського відправлено на Соловки, де він помер в 1803 році в 114 років. П. Калнишевський був останнім кошовим гетьманом Запорозької Січі, про якого складено багато пісень. Цариця Катерина II основною мотивацією цього жор­стокого руйнування Січі висунула те, що запорожці нібито не ба­жали здійснювати господарське освоєння степів, а також приймали переселенців-хліборобів з України.

Після зруйнування Січі одна частина козаків перемістилася на Дунай і утворила Задунайське козацтво, запорожці, що залишились увійшли до Чорноморського козацького війська. Задунайська Січ проіснувала недовго, її козаки в 1828 р. влилися до Кубансько­го козацького війська. Козацька старшина отримала дворянські титули.

Знищення Запорозької Січі і ліквідація залишків автономії України було головним в політиці російського царизму відносно українського народу та його державності.

Отже, друга половина вісімнадцятого століття на правобереж­них землях принесла істотні зміни в соціальному, економічному, політичному житті. Возз'єднання земель Наддніпрянської України являло собою нову політичну конфігурацію і, певною мірою, спри­яла внутрішній консолідації українських земель в цілому. Більша частина української території знаходилась в складі Росії, тому, без­перечно, даний факт, не дивлячись на насильницькі дії російського уряду по захопленню правобережних земель, можна все ж оцінюва­ти позитивно, хоча цей уряд не зміг створити умови тут для по­вноцінного розвитку українського суспільства. На жаль, західноук­раїнські землі та Закарпаття продовжували перебувати під владою інших іноземних держав, які всіляко визискували і знищували українство регіону. Та все ж Австрійська держава, захопивши майже всі західноукраїнські землі, в кінці вісімнадцятого століття, визнавала факт існування української мови і української культури. Росія ж на­магалася повністю русифікувати всі сфери українського суспільства.

 

 

Лекція № 6

УКРАЇНА У XIX СТОЛІТТІ (2 год.)

План

1.Політичний статус українських земель у XIX столітті.