Національно-визвольна боротьба українського народу 2 страница

Традиційно розвинені економічні і культурні зв'язки двох сусідніх князівств — Галицького і Волинського — сприяли тому, що в 1199 році Роман об'єднав Волинське і Галицьке князівства, скориставшись династичною кризою в Галичині і запрошенням місцевих бояр. Була започаткована Галицько-волинська держава, столицею якої спершу був Галич, потім Холм, а з 1272 р. — Львів. Роман розпочав процес централізації країни. В 1202 році до Галицько-Волинських земель приєднано Київ. Створивши державу з окресленою територією і кордонами, державним апаратом, правом, військовим, міжнародним визнанням, Роман Мстиславович вів успішну боротьбу з половцями, польськими і угорськими князями. У внутрішній політиці Роман спрямував зусилля, які були направлені на припинення міжкнязівських чвар і організацію міцної центральної влади. Підносилась економіка, розвивались ремесла, торгівля, але в бою з поляками в 1205 році він загинув. Близько двох десятиліть продовжувалась боротьба за княжий престол. Польський князь і угорський король намагались заволодіти західноукраїнськими землями. Ситуація змінилась після приходу до Галичини новгородського князя Мстислава Удалого в 1219 р., кий визволив галичан від загарбників.

3. Князь Данила Галицький та його наступники

Активно вів боротьбу з польським військом вісімнадцятилітній Данило Романович. Після наполегливої тривалої боротьби Данило в 1238 році остаточно закріпився у Галичині, а Волинь передав молодшому братові Василькові. Слід зауважити, що Данило закріпився також і в Києві, посадивши там хороброго воєводу.

Прийшовши до влади, Данило Романович сприяв будівництву прикордонних фортець у західних землях, так як устремління польських, угорських феодалів захопити їх ставили необхідність укріплення кордонів. В 20-30-х роках XIII ст. було збудовано добре укріплені фортеці в Холмі, Кремінці, Данилові та інших містах. Ця традиція продовжувалась і в наступні роки. Так, в 1256 році засновано місто Львів. Одночасно відбувається, так звана, спеціалізація міст: як вже зазначалось — одні із них мали оборонні функції, інші зосереджували торговельні операції. В містах розвивалась реміснича справа, що сприяло значному пожвавленню внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Важливо підкреслити, що Галицько-Волинська держава відігравала помітну роль у загальноєвропейській торгівлі. Спектр торговельних зв'язків репрезентували Візантія, Угорщина, Чехія, Польща, Литва, Саксонія, Німецький орден та ін. В містах існували спеціальні квартали північно-руських, італійських, німецьких купців. В цілому економічний розвиток Галицьке-Волинської держави відбувався на рівні передових європейських країн.

Говорячи про суспільно-політичний розвиток Галицько-Волинської держави, важливо вказати на той факт, що в Галичині велике землеволодіння зростало значно швидше, ніж князівське. На Волині ж — поряд з боярським зросло і князівське землеволодіння. Могутньою економічною і політичною верствою феодального класу було так зване старе боярство, яке володіло власним військом. Данило Галицький, щоб зменшити залежність від бояр, як і його попередники, мав наймане військо; удосконалив загони важко озброєних дружинників і легкоозброєних стрільців. Взагалі князь Данило зумів спрямувати свою внутрішню і зовнішню політику так, що Галицько-Волинське князівство перетворилось у високорозвинену державу, з якою рахувалась Європа.

Князь Данило Романович після відступу монголо-татар розпочав відбудовувати державу. Але це не задовольняло Золоту Орду і вона силою примусила князя визнати залежність від Золотої Орди і платити їй данину. Данило розпочав активну діяльність по створенню антиординської коаліції: було укладено союз з володимиро-суздальським князем, угорським королем та польським і литовським князями; угоду з Папою римським про допомогу зі сторони останнього, але якої так і не прослідувало, тому що Данило призупинив стосунки з ним. Наступна реформа війська сприяла окремим успіхам: почалося визволення Галичини і Волині, було звільнено Болохівщину. На деякий час Галичина і Волинь стали незалежними від Золотої Орди. Так продовжувалось недовго, так як загони татарських військ спричинили нові воєнні дії проти місцевого населення. Данило робить чергові кроки по створенню антитатарської коаліції з таких європейських країн як Польща, Чехія, Угорщина. Але це були лише дружні відносини, а не дієві союзи. Татари змусили князя знищити відновлені ним укріплення міст. Це дуже гнітило Данила і, можливо, прискорило його смерть у 1264 році. В українській історичній науці Данила Галицького вважають одним із найвизначніших руських князів.

Після смерті Данила Галицького в різні часи відбулись події наступного характеру: у 1264 р. Галицьке князівство об'єднано з Литвою; потім до Галичини приєднано Закарпаття та польську Люблінську землю. Галицьке і Волинське князівство вдалось об'єднати Юрію І Львовичу (онуку Данила), який мав королівський титул. А в 1303 р. засновано галицьку православну митрополію.

Останнім галицько-волинським князем став Юрій II Болеслав (1323-1340рр.), українсько-польського походження. Після прийняття католицтва отримав ім'я Болеслав. У православну віру прийшов, коли з'явилась можливість зайняти галицько-волинський престол (тоді ж він взяв і ім'я Юрій). Але його прозахідна політика викликала невдоволення серед бояр і вони його отруїли. Спадкоємців у нього не було і тому влада перейшла до його зятя — литовського князя Любарта. Таким чином, Галицьке-Волинське князівство стало власністю сусідніх держав: спочатку Литви, а з 1387 р. — Польщі. Отже, Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі поділили між собою сусідні держави.

4.Значення Галицько-Волинської держави.

Важливе значення у вітчизняній і світовій історії належить Галицько-волинській державі. Це була спадкоємиця Київської Русі, що продовжувала її культурні традиції. Галицько-Волинська держава забезпечила високий економічний та духовно-культурний розвиток українських земель. Західноєвропейський вектор орієнтації сприяв доступу в українські землі досягнень західноєвропейської культури.

Державницькі традиції Київської Русі і Галицько-волинської держави мали велике значення для збереження і зміцнення історичної самосвідомості українського народу.

Лекція № 3

УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIV — СЕРЕДИНІ XVII СТ. (2 год.)

План

1. Загарбання південноруських земель сусідніми феодальними державами

2. Політика великих литовських князів в українських землях. Кревська та Городельська унії

3. Соціально-економічне становище українських земель у другій половині ХІ V -Х V І ст.

4. Входження українських земель до складу Речі Посполитої

5. Виникнення і розвиток українського козацтва

Основний зміст: загарбання південноруських земель сусідніми феодальними державами; політика Литви на українських землях; політичний та соціально-економічний розвиток українських земель у II половині XIV — І половині XVI ст.; Люблінська унія та її наслідки для України; становище православної церкви; Берестейська унія; походження і розвиток козацтва; Запорозька Січ.

1. Загарбання південноруських земель сусідніми феодальними державами

Суспільно-політичні процеси, що відбувалися в українських у ХІІІ-ХІУ ст., виявилися руйнівними для Галицько-Волинського князівства. Поглиблення кризових явищ у політичному житті, деформація державного устрою, економічний спад і виснаження господарських сил спустошливим монголо-татарською навалою, безперервні війни з агресивними сусідніми країнами поступово підірвали сили колись могутньої Галицько-Волинської держави, спричинили занепад і роздроблення її земель. За цих умов вона стала легкою здобиччю агресивних зазіхань сусідніх держав Литви, Польщі, Угорщини та Молдавії.

Занепадом українських земель першими скористалися литовські феодали. Після смерті Юрія II Болеслава на Волині й Галичині у 1340 р. закріпився син Гедиміна Любарт. Проникнення литовців на південноруські землі призвело до 40-річного військово-політичного протистояння з Польщею, яка також претендувала на Галицько-Волинську спадщину.

Загарбницьку політику щодо українських земель здійснювала Польща. 1340 року король Казимир III під приводом захисту католиків вдерся зі своїм військом в Галичину, здобув Львів та пограбував княжий палац. Повставши, галицькі бояри вигнали поляків, а їх провідника Дедька визнано правителем Галичини. На деякий час на теренах Галицько-Волинського князівства виникли два державні утворення: Волинське на чолі з Любартом і олігархічна боярська автономна республіка у Галичині. 1349 року Казимир III вдруге нападає на Галичину, захоплює Галицько-Холмське та Перемишльське князівства і проголошує себе «правителем Королівства Русі».

Не зрікаючись Галицької землі, Литва розпочинає війну з Польщею. В цьому багаторічному протистоянні остання виявилася сильнішою і у 1366 р. підпорядкувала своїй владі Галичину і частину Волині, збільшивши за їх рахунок свої території майже у півтора рази.

Після смерті Казимира III у 1370 р. Галичина внаслідок династичної угоди перейшла під владу Угорщини. З 1372 по 1378 і з 1385 до 1387 року правління в Галичині належало васалу угорського короля сілезькому герцогові Володиславу, який здійснював курс на незалежність від Угорщини. Проте після Кревської унії (1385 р.) Польща знову набирає сили і у 1387 р. остаточно приєднує Галичину і частину споконвічної Волині (Холмщину) до своїх володінь, утримуючи їх під своєю владою до 1772 р. Утворене у 1434 р. на Галицьких землях Руське воєводство стає провінцією Польського королівства.

У 50-х рр. XIV ст. литовці започатковують новий етап проникнення у етнічні українські землі. Ольгерд (1345-1377 рр.) почав витісняти татарських ханів. Зіставивши писемні джерела, дослідники відносять підкорення Київщини до 1357-1358 рр. На початку 60-х рр. XIV ст. приєднано Переяславщину. 1362 року, після перемоги над татарами на р. Сині Води (Притока Південного Бугу), литовці закріпилися на Поділлі: їх землі сягали Надпоріжжя та берегів Чорного моря, між гирлами Дніпра та Південного Бугу, а у 1370-1380-х рр. вони заволоділи чернігово-сіверськими землями.

Нелегкою виявилася історична доля й решти українських земель, що входили до складу Галицько-Волинської держави. Зокрема, землі між Дністром і Прутом, а також територія сучасної Буковини (цю свою назву етнічні українські землі одержали від букових лісів) у середині XIV ст. були завойовані Угорщиною. 1359 року зі складу Угорщини виокремилося Молдавське князівство і до його складу під назвою Шипінської землі увійшла Буковина спочатку на правах автономії, а з середини XV ст., як звичайна адміністративна одиниця. В устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис властивих Галицько-Волинській державі, навіть, грамоти господарів (молдавських князів) тривалий час укладалися староукраїнською книжною мовою. На початку XVI ст. Молдавське князівство потрапило у васальну залежність від Османської імперії, а згодом перетворилося на звичайну її провінцію. Молдавські господарі володіли Подністров'ям і Північною Буковиною до 1774 р.

Щодо Закарпаття - українські етнічні землі, розташовані на південних схилах Карпатських гір та в басейні р. Тиса то вже в першій половині XI ст. почалося його захоплення Угорщиною яке остаточно завершилося у XIII ст. Адміністративне Закарпаття поділялося на чотири жупа (пізніше комітати), котрі очолювалися васалами угорського короля. В певні періоди частина Закарпаття була тісно пов'язана з іншими українськими землями Так у 1393-1414 рр. управителем Берегівського комітату був князь Федір Коріатович, який із значним військом прийшов сюди з Поділля. Впродовж ХІІ-ХУ ст. землі Закарпаття колонізувалися волохами, німцями, словаками, угорцями, відбувався процес закріпачення та позбавлення політичних прав і свобод місцевого українського населення. До 1918 р. ці землі були північною прикордонною областю Угорського королівства.

2. Політика великих литовських князів в українських землях. Кревська та Городельська унії

Включення Західної і Південно-Західної Русі до володінь Литовського князівства зробило його найбільшою державою тогочасної Європи. Українські землі, які стали власністю великокнязівської династії Гедиміновичів, становили 9/10 території литовської держави, а русини, що на ній проживали, складали 90% її населення. Демографічна диспропорція та потужні історичні і культурні здобутки русичів зумовили на деякий час політику литовців щодо українських земель, в основі якої був принцип: «старого не змінювати і нового не впроваджувати». У другій половині XIV ст. литовці переймали традиції українського народу чи не у всіх сферах суспільного життя: вивчали і засвоювали досвід роботи адміністрації, ведення господарства, налагодження податкової системи тощо. Джерелом права у Великому князівстві Литовському була «Руська Правда», офіційною мовою — староруська мова, а панівною і державною релігією — православне християнство. Українські князі та бояри мали свої місця у великокняжій раді та центральній і місцевій адміністрації. Традиційний український характер зберігали великі міста: влада в них належала міському патриціату, урядування велося українською мовою, внутрішнє цехове улаштування також було зорганізовано на український зразок.

Не відбулося спочатку будь-яких помітних змін і в політико-адміністративному устрої українських земель. Продовжували існувати Київська та Волинська землі, удільні володіння литовських князів сформувалися на Поділлі та Чернігівщині. Щоправда, князювали в них члени литовської династії. За угодами, що укладалися з великим князем, руські князі зобов'язувалися служити йому як васали, а той, у свою чергу, обіцяв послідовно дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях і боронити їх від татар.

На практиці самоуправління українських земель обмежувалося господарськими справами, судівництвом, опікою над церквою та іншими дрібними місцевими питаннями і не підривало компетенції центральної влади. В той же час, Литва внесла ґрунтовні зміни в устрій українських земель: вона відібрала владу в українських князів і передала її своїм намісникам.

14 серпня 1385 р. у м. Крево між Литвою і Польщею укладено унію, за умовами якої литовський князь Ягайло, одружуючись з польською королевою Ядвігою, отримував титул короля Польщі, зобов'язувався перейти до католицької віри і окатоличити литовців, а також «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської». Литва, таким чином, певною мірою втрачала свій суверенітет, а Польща отримувала територію у чотири рази більшу за власну. Крім того, Кревська унія кардинально змінювала стратегічні інтереси Польщі, перемістивши їх із Заходу на Схід.

Ягайло активно взявся за втілення унії: остаточно оволодів Галичиною (1387 р.); відібрав землі галицьких бояр; передав католикам у 1412 р. стару православну кафедру у Перемишлі; ліквідував українське право і встановив польську владу та суди; впровадив латину як офіційну мову, надав привілеї і права польській шляхті та населенню, що сповідує католицизм.

Пропольська політика Ягайла зустріла активний опір з боку литовської, української та білоруської знаті. Опозицію очолив двоюрідний брат Ягайла — литовський князь Вітовт (1392-1430 рр.). За цих умов в його особі набула втілення тенденція щодо збереження політичної самостійності Великого князівства Литовського. Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, Вітовт був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави і максимально централізувати управління, він впроваджує інститут намісництва, чим суттєво обмежує самостійність південноруських удільних князівств.

В той же час, політика Вітовта у справі боротьби з татарами і поширення колонізації до Чорного моря співпадала з інтересами України. Важливе місце в реалізації планів «східної» політики відводилося битві на р. Ворсклі 1399 р. В разі перемоги Вітовт сподівався поширити своє княжіння на всі Руські землі. Поразка ж литовсько-руських військ від переважаючих сил золотоординських ханів перекреслила мрії Ягайла і Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі, всієї Східної Європи.

Незважаючи на військові невдачі і вимушені політичні компроміси з Польщею (відновлення у 1401 р. у Вільно унії з Короною Польською), Литва і в наступному десятилітті зберігала свій економічний і військовий потенціал. Зростанню авторитета Вітовта та зміцненню політичних позицій Литви сприяла перемога об'єднаних слов'янських і литовських сил над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 15 липня 1410 р.

Городельська унія (1413 р.) вела до зміцнення польсько-литовського союзу і обмеження участі православних у великокняжій раді. Але боротьба проти польсько-литовської унії не припинилася. Українсько-білоруську опозицію очолив обраний у 1430 р. великим литовським князем Свидригайло Ольгердович. Однак, в результаті змови польсько-литовських феодалів у 1432 р. його було усунено від влади. Довічним князем Литви став Сигізмунд. Розпочалася шестирічна війна, в якій українське населення під проводом Свидригайла вело боротьбу проти влади Литви. Щоб послабити позиції Свидригайла, Ягайло і Сигізмунд урівноважили православну шляхту та бояр в майнових та особистих правах з литовсько-католицькою верхівкою. В результаті чимало прихильників Свидригайла стали відходити від боротьби.

Курс на повне знищення державної автономії українських земель і остаточну ліквідацію удільних князівств взяв великий литовський князь Казимир (1440-1492 рр.). Але на початку свого правління, щоб утримати і зміцнити свою владу, він іде, навіть, на відновлення удільності Київського князівства. З 1440 по 1445 р. в Києві утвердився Олександр (Олелько), син Володимира Ольгердовича. Він зміцнює політичну автономію Київського князівства, веде боротьбу з татарами на південноукраїнських землях, допомагає українській церкві та культурі. Останнім удільним київським князем був Семен Олелькович (1455-1470 рр.) За його княжіння православна церква в Україні 1458 р. відокремилась від Московської митрополії і була перетворена на самостійну Київську митрополію. Ще раніше, у 1452 р. було ліквідовано Волинське князівство. Так назавжди перервалася традиція князівського правління у Києві, який ще довго у свідомості тогочасної людності залишався стольним градом.

Крім того, на початку XVI ст. знову загострюються польсько-литовські відносини. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно. За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в українських землях поширюються промосковські настрої, які проявилися у добровільному переході під владу Москви чернігово-сіверських князів (Бєльських, Воротинських, Новосильських, Одоєвськнх тощо) з їхніми володіннями; в організації змов і повстань, у втечах та переселеннях селян до Московської держави.

3. Соціально-економічне становище українських земель у другій половині ХІ V -Х V І ст.

Традиційні промисли, землеробство, ремісництво, гірництво, торгівля складали основу економіки українських земель ХІV-ХVІ ст. В XIV ст. більшість населення Волині, Полісся й Середнього Подніпров'я займалася мисливством, бортництвом і рибальством. На відміну від послаблених економічно монголо-татарським ігом східноукраїнських земель, аграрні відносини набули більш зрілих форм в Західній Україні. Перші зміни, спричинені підвищенням у XV ст. в Європі цін на худобу, сталися у скотарстві. В панських і селянських господарствах різко зросла відгодівля волів, овець, коней, яких потім десятками тисяч голів відправляли до Східної і Західної Європи.

Аграрний сектор до XVI ст. був зорієнтований на вироблення продуктів для феодального господарства. Юридичною підставою для захоплення феодалами общинних земель став «Устав на волоки». Він зруйнував общину, яка ще з часів Київської Русі відігравала роль організуючого ядра у житті сільського населення, передала шляхті виведені із обігу общини в результаті перемірювання значні площі родючих ґрунтів, удвічі збільшила феодальні повинності селян та позбавила всі категорії права переходу. Свої земельні володіння феодали перетворювали на фільварки: багатогалузеві господарські комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на ринок, зберігаючи при цьому значні риси натурального господарства. Впровадження фільваркової системи сприяло розвиткові товарно-грошових відносин та посиленню експлуатації сільськогосподарських виробників.

Важливим сектором економіки виступала торгівля. Внутрішня відбувалася на торгах («торжищах») переважно продуктами рільництва та ремісничими виробами. Міжнародного характеру набули ярмарки Львова, Ярослава, Луцька, Кам'янця на Поділлі, Києва та інших великих міст і містечок України.

В цей час значних змін зазнає зовнішня торгівля. Провідними статтями експорту стають збіжжя, дерево, худоба, відтісняючи на другий план шкіру, мед та віск. Збільшилися обсяги та асортимент товарів, що імпортувалися: дорогі сукна, шовк, вироби з дорогоцінних металів, хутра, шкіри (сап'ян), вина, тютюн, колоніальні товари та багато іншого. Економічні інтереси Європи і Сходом зв'язували терени Галичини, Волині та Поділля, основними торговельними пунктами яких були Львів, Луцьк, Володимир, Кам'янець, Берестя, Перемишль, Галич. Включення українських земель в торговельні зносини із Заходом мало для них прогресивне значення.

Організація суспільства. Під впливом змін в економіці в цей час в українських землях формується станова організація суспільства, яка базується на підставі юридичне визнаних прав, привілеїв та обов'язків. Верхній щабель в соціальній ієрархії займала шляхта, що включала князів, панів і дрібну шляхту — зем'ян.

Духовенство — окрема верства українського суспільства. Протягом ХІУ-ХУІІ ст. його становище, роль і місце були неоднаковими. У литовську добу духовний стан перебував під опікою держави, мав значні права і привілеї. Духовенство було біле — світські священики, і чорне — чернецтво. Деякі церкви та монастирі (Луцька, Володимирська, Перемишля, Києво-Печерський монастир та ін.) володіли значними земельними угіддями, селами і, навіть, містами.

Прагнучи до самостійної «церковної організації» в межах своєї держави, зусиллями литовських князів у 1458 р. була відновлена київська митрополія. Вона управляла діяльністю 10 єпископств та підпорядковувалася безпосередньо Константинопольському патріархові..

Боротьбу за піднесення престижу православної церкви у XVI ст. повели собори і братства. З XVI ст. активно розгортають свою діяльність засновані при церквах братства: Львівсько-Успенське, Києво-Богоявленське та інші. Вони рішуче виступили проти патронату, польсько-католицької пропаганди, проти національних і релігійних обмежень українців, проти аморальності серед духовенства. Братства боронили інтереси православної церкви в судах і перед королем, опікувалися її матеріальними проблемами, контролювали діяльність єпископів та митрополита, засновували і утримувалишколи, допомагали знедоленим.

Протягом ХІV-ХV століть, в процесі перетворення міст в самостійні організації їх населення формується в окрему спільність — міщанство. Міщанство поділялося на декілька головних прошарків: патриціат (найбагатші та найвпливовіші гендлярі й промисловці); бюргери (цехові майстри та торговці середнього рівня залежності) та плебс (ремісники, дрібні торговці та селяни). Життєдіяльність українських міст забезпечувало Магдебурзьке право. Першим у 1339 р. його отримало місто Галицько-Волинського князівства — Санок (тепер територія Польщі), у 1356 р. — Львів, у 1374 р. — Кременець, у 1494-1497 рр. — Київ та інші міста. Протягом ХV-ХVІІ ст. Магдебурзьке право стало основою життя більшості українських міст. Його суть полягала у звільненні міста від управління й суду великих земельних власників і дарування йому права на створення органу місцевого самоуправління — магістратури, до складу якої входили обрані громадою рада на чолі з бургомістром, лава на чолі з війтом, колегія присяжних та ін. Впровадження Магдебурзького права, статутами якого в багатьох містах від участі в управах відсторонялися українці, створювало умови для посилення іноземної колонізації та вело до загострення національно-релігійних відносин.

Найбільшою соціальною групою за кількісним складом (майже 80% населення України) і, водночас, найнижчим станом в суспільній ієрархії було українське селянство. Еволюція його соціально-економічного та правового становища від середини XIV ст. усе більше позначається негативними тенденціями.

Литовські статути (перший – 1529р., другий - 1566 р.) обмежували право власності селян на землю та прискорили процес захоплення її феодалами. На відібраних землях шляхта влаштовувала свої фільварки, вважаючи ці землі за свою власність.

Втім, ані постійне збільшення усіх видів ренти, ані остаточне захоплення селянських земель не задовольняли зростаючих потреб держави та феодалів, які прагнули повного контролю над селянами; їх феодальна залежність поступово юридичне оформилася як залежність кріпосна. Суть кріпацтва полягала у позбавленні селян права на землю та прикріплення їх до землі феодала у запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини) у остаточному обмеженні громадянських прав та свобод селянства

Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права поставили «Артикули» польського короля Генріха Валуа (1573 р.) та Третій Литовський статут (1588 р.). Ці закони позбавили селян права розпоряджатися своїм майном; тривалість панщини визначалася волею пана; селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав його кріпаком. Таким чином, законодавство, впроваджене за литовсько-польської доби на українських землях, утворило правове поле для розвитку феодального землеволодіння, розширення прав шляхти та тотальної і неконтрольованої експлуатації покріпаченого селянства.

4. Входження українських земель до складу Речі Посполитої

Люблінська унія. На сеймі, що проходив у Любліні з 10-го січня по 12 серпня 1569 р., в результаті об'єднання Польського королівства (Корони) і Великого князівства Литовського, була утворена нова держава — «єдина спільна Річ Посполита». Це була подія надзвичайної політичної ваги. Подолавши традиції персональної унії, вона, нарешті завершила об'єднавчі змагання.

10 січня 1569 р. у Любліні розпочав роботу польсько-литовський сейм, який мав ухвалити остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. На сеймі розгорнулася гостра боротьба між прихильниками та супротивниками унії.

Вже з перших днів центральна влада приводить життя на українських землях у відповідність до норм польського адміністративного та політико-правового устрою. Українські терени, за винятком Чернігівщини та Новгород-Сіверщини, які лише періодично входили до складу Речі Посполитої, становили найбільшу питому вагу у новій державі і адміністративне утворювали 6 воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Київське, Подільське та Брацлавське.

Згідно з унією, загальними для всієї Речі Посполитої були польський король, сейм, сенат, грошова одиниця. Литовське князівство зберегло за собою печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою – Литовський статут.

Люблінська унія створила потужну політико-правову базу для здійснення великомасштабної стратегії, спрямованої на згортання національного життя в українських землях, розширення та зміцнення на них панівного становища польської шляхти, посилення економічних та соціальних утисків місцевого населення, встановлення кріпосного права, пограбування природних багатств, ліквідацію духовних та культурних цінностей. Наслідки втілення в життя цієї стратегії були для України фатальними. На тривалий час загальмували свій розвиток автономістських тенденцій в українському суспільстві. Впровадження чужих за своєю природою розпорядчих та судових органів, засилля в них іноземців і відсторонення від влади українців призводили до згасання національного життя та державних традицій. Розпочалася денаціоналізація і полонізація еліти, яка переходила до офіційно визнаних католицизму або до уніатства. Люблінська унія відкрила польським магнатам та шляхті широкі можливості для придбання українських земель. Зміцнення та зростання феодальної власності на землю посилювало кріпацтво, посилювалося майнове розшарування, збільшувалася панщина, зростали натуральна й грошова рента. Селяни терпіли свавілля орендарів, лихварів та уряду, котрий стягував з трударів великі податки. Люблінська унія також посилила дискримінацію українського населення в містах. Українцям перешкоджали при вступі до ремісничих цехів, обмежували в праві на проживання у містах, обкладали непомірними податками. У містах господарювали євреї, німці, поляки, вірмени, греки, які займалися торгівлею, орендували фільварки і промисли, брали на відкуп міста. Після Люблінської унії з боку польської влади та католицької церкви в українських землях активізується політика витіснення української мови, культури, православної релігії.