XVI. Українська літературна мова під совєтами

 

Мій опис розвою української літературної мови був би не повний, коли б я не розповів іще про теперішній стан його під совєтами, з 1919 року починаючи, цебто з того часу, коли нова совєтська Росія окупувала Україну. Життя української літературної мови під совєтами надзвичайно цікаве й глибоко трагічне, широкому громадянству мало знане. Національна політика большевицької влади кілька раз мінялася, але мінялася тільки назовні, бо в своїй істоті вона супроти української мови постійно була й є незмінна — послідовно ворожа, а мінялася тільки ступінь цієї ворожости.

 

Історію української літературної мови під совєтами можна поділити на три доби: 1. Доба русифікації, 1917-1923 роки, 2. Доба українізації, 1923-1933 роки й 3. Доба комунізації, 1933 р. до наших днів.

 

Опис свій я скрізь опираю на офіційних совєтських даних або на даних совєтських видань, що в Україні майже те саме. Даних цих може подаю тут аж забагато, але вони — головна підвалина моєї праці, щоб ясно показати, який правдивий стан української культури й мови під совєтами.

 

1. ДОБА РУСИФІКАЦІЇ

 

Окупувавши Україну, большевики спочатку цілком нехтували українську культуру й ніякої української мови визнавати не хотіли, більше того, ставилися до неї явно вороже, наслідуючи тим стару царську політику.

 

Большевики окупували Україну зброєю, а тому й поводилися в ній, як на завойованій землі. Ще в січні-лютому 1918 року вони захопили були Київ і три тижні розстрілювали кожного, хто говорив поукраїнськи. В Україні нищили все цінне, а особливо давні українські культурні пам’ятки. Це влучно зазначив поет Тичина:

 

Що це горить: архів, музей?

 

А підкладіть-но хмизу!

 

Але в Україні кипіло, тому большевики мусили бодай про око людське виявляти себе прихильниками, і тому 4 березня 1918 року оголосили Україну самостійною совєтською республікою, що було підтверджене й весною 1919 року III з’їздом совєтів. Так повстала УССР.

 

Але ставлення до української мови позоставалося те саме, негативне. В Україні відразу появився великий російський урядовий адміністраційний апарат, який і думати не хотів про якусь там українізацію; апарат цей позостався тут і до сьогодні. Орган українських соціял-демократів, що тоді співпрацювали з большевиками, "Червоний Прапор", писав про це так (Київ, 9. III. 1919 р.): "Братські відносини (большевиків до українців) занадто безцеремонні, і посягають не лише на хліб і цукор, але й на душу народу. Такої шаленої й ганебної русифікації, яка йде тепер хвилею по всій Україні, ми не знали. Ні одної листівки українською мовою для українського населення, ні одної брошурки, ні одної газети радянської влади українською мовою. Українська мова виганяється звідусюди, де б тільки вона не була. Ціла низка наказів про вживання "общепонятного" — це ознака часу. І на скромні вимоги українського громадянина забезпечити й йому також приналежні національні й культурні права, які мають представники "братнього" народу тут в Україні, є тільки одна відповідь: шовінізм, буржуазність, контрреволюція!"

 

Таке ставлення нової большевицької влади до української культури, в тому й до мови, відразу викликало гострі протести й повстання, що охопили всю Україну, а це змусило владу змінити своє ставлення до України взагалі, хоча б поверхово. Робилося це дуже поволі й неохоче, про що свідчить і Вол. Винниченко, що тоді вернувся був в Україну, та незабаром утік з неї. "Українська мова, як торік була (пише він у львівському "Вперед", І920 р., 30.Х), так і тепер лишилася нерівноправною мовою; як урядували росіяни мовою московського центру по всіх інституціях українського правительства, так урядують і тепер. Як відсилалися назад папери, писані українською мовою, так відсилаються і в цей момент. Підозріле відношення взагалі до всього українського. Через це не диво зустріти в найщиріших неукраїнських комуністів відношення до комуністів-українців, як до потенціяльних контрреволюціонерів".

 

Але Україна була важливою економічною базою, а тому большевики, поки не були ще сильними, мусили таки рахуватися з українцями бодай про людське око. І VIII З’їзд ЦК РКП(б) 6.XII.1919 р. наказав початкову "українізацію України", до чого він був змушений побоюванням, що українізація піде й без нього. З’їзд постановив: "Допомагати усуненню всіх перепон для вільного розвитку української мови й культури. Оскільки на грунті вікового пригнічення серед відсталої частини українських мас спостерігаються націоналістичні тенденції, ставитися до них із найбільшою толеранцією й обережністю. Здійснювати право трудящих мас учитися й порозуміватися рідною мовою. Вжити заходів, щоб у совєтських установах була достатня кількість службовців, що володіють українською мовою, і щоб надалі ці службовці знали українську мову".

 

Цікавий тут вираз "серед відсталої частини українських мас", бо така думка позостається й сьогодні панівною. Але це було в цілому тільки лукавство, бо постанова VIII з’їзду в життя не вводилася. Але Україна не була спокійною, тому в 1920 році В. Ленін публічно висловився за самостійність України, а щодо української мови, то сказав: "Дайте українцям дві мові, аби вони билися за нашу ідею!"

 

Як зростала українська культура, а з тим і літературна мова, показує статистика виданих книжок в Україні (в дужках подаю числа книжок російською мовою). За 1917 року, року революції, видано 747 (452) книжок, а року 1918 — 1085 (386). Інша картина вже під совєтами: 1919 р. — 665 (726), 1920 р. — 457 (369), 1921 р. — 214 (248), 1922 р. — 136 (491). Та сама картина й зо статистикою преси: 1917 р. — 158 (695), 1918 р. — 239 (319), 1919 р. — 237 (221), 1920 р. — 125 (149), 1921 р. — 123 (182), 1922 р. — 53 (186).

 

Але Україна міцно стояла за свою культуру, й большевики мусили "попускати". Добре працював український театр, наприклад, року 1920-го Гнат Юра заснував "Театр ім. Франка", а в березні 1922 р. повстав "Березіль" Л. Курбаса 64. 14 червня 1921 р. в Києві поєдналися Наукове Товариство ім. Шевченка й Академія Наук в одну наукову установу. Року 1921, коли розпочався НЕП (21.111.1921р.), відкрилися старі українські приватні видавництва. По Україні було велике число "Просвіт", що провадили глибоку національну працю, — совітська влада 1 травня 1922 року закрила їх, обернувши їх на "Пролеткульти", що були вже в її руках.

 

Большевики вперто захоплювали Україну і добилися того, що 7 липня 1922 року Україна, хоч і "самостійна" республіка, "добровільно" поєдналася з Москвою...

 

2. ДОБА УКРАЇНІЗАЦІЇ

Український тиск з вимогами культурної незалежности зростав усе більш, і большевики були в великому клопоті, бо було ясно, що самим обманом Україну трудно буде держати в руках. Ще на V Всеукраїнському з’їзді КП(б)У 17 листопада 1920 року Г. Зінов’єв (Апфельбаум) розпочав єзуїтську думку про т. зв. боротьбу двох культур в Україні; він сказав: "Зробити так, щоб ніхто не міг запідозрити, що ми хочемо перешкоджати українському селянинові говорити українською мовою. Через ряд років переможе та мова, що має більші коріння, що життєвіша, культурніша".

 

Секретар ЦК КП(б)У Лебідь сильно стояв за цю боротьбу двох культур, — котра переможе. Як подає "Комуніст" за 23 березня 1923 р., цей Лебідь на партійному з’їзді в Києві пропонував: "Ми теоретично знаємо, що боротьба двох культур неминуча. На Україні через певні історичні обставини культура міста є російська, культура села — українська. Поставити собі завдання активно українізувати партію, цебто й робітництво, це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста". Спочатку партія погодилася була на цю явно русифікаційну думку Лебедя.

 

Але незадоволення в Україні росло, і лебедівщина мусила впасти: того ж 1923 року комуністична партія таки постановила, що в Україні мусить бути українська мова, для чого треба розпочати українізацію. І 1 серпня 1923 року виданий був про це осібний декрет:

 

"Робітничо-селянський уряд визнає за потрібне протягом найближчого періоду зосередити увагу держави на поширення знання української мови. Визнана до цього часу формальна рівність між двома найпоширеннішими на Україні* мовами, українською й російською, недостатня. Внаслідок невеликого розвитку української культури взагалі, внаслідок браку відповідних підручників, відсутності достатньо підготовленого персоналу, життя, як показав досвід, спричинює фактичну перевагу російської мови. Щоб усунути цю нерівність, робітничо-селянський уряд уживає низки практичних заходів, які, додержуючись рівноправности мов всіх національностей на українській території, мусять забезпечити українській мові місце, відповідне чисельності та питомій вазі українського народу на території УССР".

 

* Під Совєтами дозволена тільки етнографічна форма "на Україні", а державницька "в Україні" заборонена.

Оце та основна постанова, що розпочала голосну українізацію в Україні. Довго ще провадилися різні закулісові перемови й тільки 1925 року взялися виконувати цю постанову.

 

Звичайно, практичне переведення українізації в життя багато залежало від міністрів (наркомів) освіти в Україні, і такі міністри, як боротьбісти Блакитний, Гринько, та Ол. Шумський справді стояли за самостійність української культури, поскільки могли це робити під доглядом Москви.

 

І в червні 1926 р. ЦК КП(б)У зробив таку заплутану постанову:

 

"Партія стоїть за самостійний розвиток української культури, за виявлення всіх творчостей українського народу. Партія стоїть за широке використання розвиваючоюся українською соціалістичною культурою всіх досягнень світової культури, за цілковитий її розрив із традиціями провінціальної обмеженості і рабського наслідування, за створення нових культурних досягнень, гідних творення великої класи. Але партія це робить не шляхом протиставлення української культури культурам інших народів, а шляхом братського співробітництва робітників і працюючих мас усіх національностей в ділі будівництва міжнародної пролетарської культури, в яку український робітничий клас зуміє вложити свою частку

І з 1923 р. пішла в Україні справді глибока українська культурна праця, бо більшовики розпочали ніби нову національну лінію, чому сприяло й запровадження 21. III. 1921 р. НЕПу. Здавалося, ця українізація охопила все життя. Так, преса в Україні на 85% стала українською, а книжки видавалися переважно українською мовою. Театр скрізь став українським. Школи народні й середні перейшли на українську викладову мову, а в школі вищій частина катедр (28%) українізувалися. Поважно приступлено до українізації державних установ, для чого скрізь закладалися Курси українознавства, і їх мали переходити всі урядовці; службовцям робилися іспити знання української мови, були контролери всієї цієї українізаційної праці.

 

Розпочалася року 1923-го українізація навіть війська, але була тільки про людське око, бо в ньому було українців всього 42,5%, і стільки ж москвинів, а решта — чужинці інші.* Але року 1926-го виданий був таємний наказ, що "національне свідомі українці не можуть займати посад вище командира полку". Та незабаром Москва скасувала й цю куцу "українізацію" війська.

 

* Проф. Р. Паклен. Біла Книга, с. 29.

 

Скрізь по Україні розпочалося жваве вивчення української мови, на чолі чого стала Українська Академія наук у Києві, а при ній заклалися два важливі інститути: Інститут Мовознавства та Інститут Наукової Мови. Другий науковий центр повстав у Харкові. Наукове розроблення української літературної мови справді було широке й глибоке, і зроблено було за той час надзвичайно багато, зроблено стільки й таке, що ніколи вже не забудеться в нашій культурі. Большевики звичайно не пускали українців до якоїсь помітнішої іншої праці, тому ті дружно стали біля праці культурної, й справді чуда робили в короткому часі. Взагалі треба ствердити, що 20-ті роки біжучого століття були роками найбуйнішого розвою української культури, а в тому й української літературної мови. Ці роки пробудили в українського народу глибоку національну свідомість та міцну самопевність.

 

В Україні завжди сильно відчувався брак перекладів європейської літератури, що змушувало звертатися до перекладів російських. І ось за час цієї українізації видано багато перекладів, наприклад, переклали: Шекспіра, Байрона, Лондона, Лонгфелло, Шіллєра, Ґете, Гавптмана, Бальзака, Золя, Ібсена, Гамсуна, Зудермана й ін. Появилося багато дуже добрих перекладів кращих російських письменників, наприклад, Пушкіна, Гоголя, Короленка, Горького й ін. Перекладна праця не спиняється в Україні й до сьогодні.

 

За цей же час, за 1923-1929 роки українське мовознавство розвивалося без більших перешкод, і в ньому зроблено дуже багато. Наші мовознавці, більші й менші, — А. Кримський, Є. Тимченко, Олена Курило, Ол. Синявський, Л. Булаховський, С. Смеречинський, М. Сулима, Німчинов, Наконечний й ін. написали за цей час свої видатні праці. Глибоко розвинулася синтакса української літературної мови. Словництво поставлено на небувалу висоту — Академія наук видала шість томів (А-С) високоцінного "Російсько-українського словника" за редакцією А. Кримського. Інститут Наукової Мови при Академії наук видав біля 30 різних термінологічних словників високої наукової якости, при тому термінологія була головно своя національна, а не чужоземна, як в Росії. Літературна наша мова взагалі була цього часу вперше міцно регламентована й очищена від чужого, головно російського намулу. При редакціях газет запроваджені були фахові мовні редактори, що пильнували про чистоту та добірність часописної мови. Тоді ж, року 1927-го, був упорядкований остаточно український правопис. Виходило багато цінних наукових дослідів української мови. Здавалося, розвиток української літературної мови досяг свого вершка.

 

Але це тільки здавалося, бо що більші були досягнення, то більше большевицька влада непокоїлася. Ще від початку цієї "українізаційної" доби ввійшов у життя залізний совєтський закон, що діє й до сьогодні: "Українська культура має бути національна формою, але соціялістична змістом". Заборонялось хоч півслова написати чи сказати що проти утисків влади. Найменша воля слова заборонена — на всьому тяжить цензура партії.

 

Під самою українізацією не було жодної міцної підвалини, політичної чи економічної, а тому вкінці була вона без душі й робилася на сипкому піску. Ішла вона справді глибоко й основно, але вперлася в глухий кут: наявно виявилося, що вона без основної бази, сильно обмежена, і всі це зрозуміли й спостерегли, а це неймовірно налякало большевиків. Стало ясно: або треба дати Україні правдиву волю, або перестати гратися в українізацію!

 

І большевики стали явно компрометувати українізацію, де тільки можна було, щоб викликати проти неї нарікання та нехіть широких мас. Знайшлися такі, що пропонували замінити в Україні десяткову систему рахування на систему коп (60). Харківська Правописна Конференція 1927 року в правопису чужих слів, рівняючись на Захід, може зайшла задалеко й поставила рядового вчителя в неможливість запровадження такого правопису в народних школах, а це викликало нарікання, які зручно використала совєтська влада проти розвою української літературної мови. А коли правдиві більшовики: Шумський, Хвильовий, Волобуїв, Антоненко-Давидович і ін. стали відкрито проповідувати про розрив з Москвою в культурі, це сильно налякало большевиків як російських націоналістів, і вони почали помалу отінювати українізацію.

 

Дійсні культурні досягнення в Україні добре видно зі статистики відсотків українців, що навчалися по вищих школах України:

 

Роки

 

 

Вища шк.

 

 

Технікуми

 

 

Робфаки:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Щодо книжкової продукції, то, скажемо, за рік 1927 в СССР видано 36680 назв книжок, а в Україні — 2921, цебто 7%, тоді як українців в СССР 20%.

 

Дискусія за джерела культури Часом совєти справді трохи попускали віжки й давали змогу українцям висловитися. Так було, скажемо, за час 1925-1928 років, коли точилася сильна "літературна дискусія": на що рівнятися українській культурі? Українське громадянство поділилося на дві частині: західників і москвофілів. На чолі тих, що хотіли рівнятися на європейський Захід, став видатний наш письменник Микола Хвильовий, сам стовідсотковий комуніст без жодного закиду. Він голосно сказав: рівнятися нам не на Москву, а на культурну Европу!

Розпочав дискусію М. Хвильовий своєю найкращою новелою "Я — романтика" і ця дискусія точилася три роки. Хвильового явно піддержували широкі маси, хоч ідея "Я" глибоко розкладена.*

 

* Преса подавала списка членів Укр. Центральної Ради, яких розстріляв Хвильовий. Хвильовий один час був слідчим Чека. Його роман "Вальдшнепи" має розкладову ідеологію.

У своїй брошурі "Думки проти течії" 1926 р. М. Хвильовий відповідав москвофілам: "Сьогодні коли українська поезія сходить на цілком самостійний шлях, її в Москву ви не заманите ніякими калачиками. Ми до нашої літератури прикладаємо теорію комуністичної самостійності. Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна! Перед нами стоїть таке питання: на яку із світових літератур наша література мусить узяти курс? — У всякому разі, не на Москву! Це рішуче й без застережень. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати!" ("Московські задрипанки").

 

Року 1927-го вийшла І ч. головного твору Хвильового — його роману "Вальдшнепи", а в ньому автор голосно сказав, що знову відновлюється єдина неподільна, що комуністи — це "собиратели русской земли", а національна політика большевиків — сама обмана.

 

У цій дискусії устами М. Хвильового й інших сказано було на адресу росіян багато гіркої правди. Головна ідеологія "хвильовизму" була така. В своїй культурі й літературі ми хочемо рівнятися на Европу, а не на Москву. Нам мало волі самої мови, — ми не хочемо бути тільки назадницькою провінцією в Московії, хочемо творити свою українську інтелігенцію, і хочемо бачити її скрізь — не хочемо навчати москалів української мови, щоб вони керували нами. Україну заливають робітники-москалі, — ми хочемо творити свій український робітничий пролетаріят. Домагаємось, щоб українську культуру репрезентувала перед світом сама Україна, а не Москва. Нарешті: не хочемо бути васалом Москви! Не хочемо бути її провінцією!

 

Цього ж часу виступив проф. економіст М. Волобуєв зі своєю працею "До проблеми української економіки"*, в якій довів: 1. Стан України в колишній Російській імперії був сприятливішим як стан УССР в СССР, бо як була Україна колонією Росії, такою позостається й тепер; 2. Жовтнева революція своїх гасел не здійснила і пригнічених народів, наприклад, Україну, не визволила. А звідси висновок: щоб жити, а не загинути, Україна мусить виступити з СССР.

 

* Див. "Більшовик України", орган ЦК КП(б)У, початок 1928 р. Але ще року 1922-го Микола Стасюк в журналі "Сільський Господар" за серпень показав, що СССР забирає в України на 40% більше, ніж дає їй.

 

Шумський, як нарком освіти, сильно підтримував хвильовістів. Партійні хвильовісти та шумкісти стали обвинувачувати комуністичну партію, що вона живе російською культурою, а української не підтримує і що в партії панують комуністи-росіяни, а українці в ній — як пасинки.

 

Звичайно, совєтська влада не стерпіла такого "ухилу" Шумського — послала в Україну привести все до порядку Лазаря Кагановича, а той скинув Шумського з посади, заслав у Москву, де той незабаром і "зник". А нарком освіти Каганович посадив правовірного большевика М. Скрипника, якому й дано наказ виполоти з України націоналізм. Ревно служив М. Скрипник Москві, але не вгодив, і пізніше, 7 липня 1933 р., мусив застрілитися.

 

Оця вся "літературна дискусія" — це була просто московська підступна сітка, щоб у неї зловити всіх національно свідомих українців — і знищити їх. І на українізаційному фронті розпочався явний "відбой", хоч сама українізаційна доба тяглася ще по 1932 рік.

 

Сумний кінець українізації

 

І сама ця українізація, коли вона стосувалася провідного совєтського апарату, стала сильно недомагати. До установ треба було писати українською мовою, але в самій установі всі демонастраційно говорили мовою російською. Верхівка партійна не українізувалася, але змушували робити це низи, що й без того були українцями. Відповідальні партійні керівники й урядники, що їх насилала Москва в Україну, взагалі звільнялися від українізації. Так само й партійці ніяк не могли українізуватися, бо до перевірки їхнього знання не допускали, а сам термін цієї перевірки все відкладався в нескінченність.

 

Ось тому, навіть за часу розцвіту "українізаційної" доби, так таки й не дозволили большевики видрукувати повного українського словника з поясненням українським, хоч такого російського словника видали. Коли Є. Тимченко виготовив Історичного Словника української мови, то в ньому не дозволили подавати матеріял до XIV віку, так ніби українська мова тільки з цього віку й почалася. Як вище я писав, Академія наук виготовила багато цінних термінологічних словників, але в практичне життя вони ввійшли мало, бо вся промисловість в Україні була захоплена в російські руки, що цих словників не потребувала.

 

А далі пішов уже явний погром української культури. Щоб мати на це яке будь виправдання, весною 1930 року большевики провели привселюдний процес "Спілки Визволення України"; багатьох українських культурних робітників понищили або виселили з України. А роки 1932-1933 принесли новий погром усієї попередньої праці. Провідні культурні сили арештовано, а зроблене ступневе винищено. Високої цінности "Російськоукраїнський Словник" з 1924 р. сконфіскований і знищений. Так само понищено й термінологічні словники, бо термінологія в більшості своїй пішла російська.

 

Не витримав цього й вірний український комуніст Микола Хвильовий, і 13 травня 1933 р. отруївся, а з ним тієї ж години отруївся й його вірний друг поет Гірняк. Того ж року 5 жовтня був ліквідований і театр "Березіль", що славно працював під проводом Леся Курбаса.

 

Усе, що було національно дороге, стали опльовувати, звати буржуазним, а всіх попередніх науковців — ворогами народу, слугами буржуазії. Совєтська влада змушувала самих науковців опльовувати себе. Так наприклад, відомий український географ, проф. Степан Рудницький, заарештований, свідчив 1934 року про "мовознавче шкідництво": "Особливу увагу віддавали ми роботі українського мовознавства. Користаючись з швидкого процесу розвитку українізації, ми роботу в галузі мовознавства спрямовували так, щоб у питаннях правопису, лексикону, у фразеології, термінології й стилістики виживати з української мови російські впливи, причому робилося це підкреслено, одверто, з розрахунком на те, що, загострюючи таким чином увагу на цих питаннях, пощастить протягати ідею незалежности України".

 

Таке саме освідчив і Коник, керівник головнауки НКО, галичанин з походження: "У галузі наукового мовознавства провадилося глибоке шкідництво, запроваджувалися видумані слова, аби вигнати з української мови слова, запозичені з російської мови. Цим шляхом ми не тільки руйнували наукову мову, а й живу розмовну, що вбирала в себе величезну кількість варваризмів, галицизмів, і по суті ставала некультурним жаргоном"...

 

Так, самі українці змушені були оплюгавлювати все те краще, що робили за 1923-1932 роки...

 

3. ДОБА КОМУНІЗАЦІЇ

Нова доба совєтської політики в стосунку до української культури, а в тому й до мови розпочалася після постанови ЦК ВКП(б) 3 квітня 1932 року про здушення націоналізму в Україні й запровадження у всьому комуністичних ідей. Щоб це зробити, в Україну був посланий П. Постишев, який і прибув до столиці, м. Харкова, в січні 1933 р. І він ґвалтом чистив Україну від націоналістів. Москаль з походження, демонстраційно носив українську вишивану сорочку; він же переніс 24 червня 1934 р. столицю України з Харкова до Києва. Коли 1 грудня

 

1934 року був забитий Кіров, то це дало Постишеву притоку "пустити кров з шовіністів": 25 березня 1935 року в Києві було засуджено на смерть чи заслання багато поетів, письменників, учених і ін. Взагалі за час своєї диктатури в Україні П. Постишев сильно понищив українську інтелігенцію, особливо верхи її.

 

Але й Постишев не справився з українським націоналізмом, тому на початку 1938 р. він був звільнений, а на його місце до Києва приїхав Микита Хрущов — остаточно ліквідувати найменший дух націоналізму. І це вже за його часу 15 березня 1938 р. розстріляли наркома освіти Гринька, а останній боротьбіст М. Любченко застрілився сам; тоді ж зник і А. Хвиля.

 

Руйнувати й спиняти розвій української мови взагалі, а літературної зокрема, большевики взялися спочатку чужими руками — за це взявся був Андрій Хвиля (чи Мусульбас, жид) та Н. Каганович. Вони власне перші підняли крик, ніби в українському мовознавстві — буржуазно-шовіністична шкідницька метода, що закріпив А. Хвиля своєю сумної нам’яти книжкою "Знищити коріння українського націоналізму на мовному фронті", Харків, 1933 р., друковано 15.000 примірників. І розпочалося в Україні те, чого немає ніде в цілому світі: самі російські большевики стали диктувати свою партійну методологію наукового мовознавства, стали вимагати вносити підхід класової боротьби навіть до діялектології. Проголошено, що старі методи мовознавства — буржуазні, контреволюційні, які жорстоко караються. Усе краще, що було недавно зроблене в мовознавстві, оголошене тепер шовіністичним шкідництвом. Пішла брутальна лайка на всіх старших учених мовознавців — їх залякано і змушено мовчати. Кожен обвинувачений не смів виправдуватися: мусить тільки публічно каятися й мовчати. Ніхто не смів виступити проти абсурдальности большевицької партійної методології в мовознавстві, бо негайно фізично згине, як було це з проф. Полонським у Харкові.

 

Поволі стали публічно оголошувати головні основи наукової праці під совєтами:

 

1. Наука мусить бути партійна, — так наказав В. Ленін. Науковець може бути й не партійний, але все, що він викладає чи пише, мусить конче йти по лінії партійній.

 

2. Усім наказувалось керуватися вказівками В. І. Леніна про те, що члени більшовицької партії повинні "перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас" (Твори, т. XXIV, с. 514).

 

3. Сталін наказав: "Що таке національна культура при диктатурі пролетаріату? Соціалістична своїм змістом і національна формою культура, яка має своєю метою виховати маси в дусі інтернаціоналізму й зміцнити диктатуру пролетаріату".*

 

4. Він же наказує: "Треба дати національним культурам розвинутись, щоб створити умови для злиття їх в одну спільну культуру з однією спільною мовою ".**

 

Совєтський уряд звичайно на всі свої більші діла шукає наукової основи. Найшли її й проти української мови. Російський мовознавець Микола Марр (1866) став навчати, що "внаслідок боротьби й перемоги пролетаріату мовна многість перетвориться на єдність мови", і він же додає, що не слід безчинно чекати на злиття мов чи перемогу одної з мов шляхом еволюції... Цебто: мовою всього комуністичного світу мусить стати одна мова — мова російська!

 

Сам Сталін навчає про те саме: "Треба дати національним культурам виявити свої потенції, щоб утворити умови для злиття їх в одну спільну культуру з одною мовою. Коли пролетаріат переможе у всьому світі, прийде одна спільна мова". І публічно пишеться: "Російська мова стає міжнародною мовою соціалістичної культури, як колись латина була міжнародною мовою верхів раннього середньовіччя".***

 

* Й. Cталін. Питання ленінізму, 1939 р., вид. 10, с. 395-396.

 

** Там само, с. 396.

 

*** Проф. Р. Паклен. Біла Книга, с. 53.

 

Отже, виразне завдання: злити культури всіх народів під совєтами "в одну спільну культуру з однією спільною мовою", звичайно — російською. Цебто, українська мова наперед засуджується на знищення!

 

Розрізнення форми й змісту національної культури Сталін поставив уперше 1930 року і з того часу це постійно нагадується. Якраз цього часу пригадали давню науку В. Леніна про конечність розрізняти в кожній культурі дві окремих класових культури. А саме, року 1913-го В. Ленін написав статтю "Критические заметки по национальному вопросу", і в ній писав:

"Когда речь идет о пролетариате, противопоставление украинской культуры в целом великорусской культуре, тоже в целом, означает самое предатєльство интересов пролетариата в пользу буржуазного национализма. Есть две национальные культуры в каждой национальной культуре. Есть великорусская культура Пуришкевичей, Гучковых и Струве, но tсть также великорусская культура, характеризуемая именами Чернышевского и Плеханова. Есть также две культуры в украинстве".*

 

* Сочинения В. Ленина, т. XVII, с. 143.

Цебто, Ленін у кожній культурі окремого народу розрізняє культуру соціялістичну й буржуазну. Пригадали також і науку Леніна про соціялістичну націю: "Мета соціалізму є не тільки знищення, роздроблення людськості на дрібні держави й знищення відрубності націй, не тільки зближення націй, але й злиття їх", звичайно, з єдиною російською мовою. Ось оця ленінська наука про дві культури й про конечність мати тільки одну соціялістичну культуру й націю й породили вищеподану науку Й. Сталіна.

Орієнтація на Москву

 

І пішла насильна орієнтація нашої української літературної мови на мову російську. Багато з українських притаманностей оголошено за полонізми, а хто їх уживає, той шкідник, бо полонізує нашу мову. Свого часу, 1863 р. ще Валуїв, як ми бачили вище, витикав українцям польську роботу в українській літературній мові, а тепер за це вхопилися й большевики. Звичайно, говорити про полонізацію в Східній Україні, де ця мова мало кому відома, було просто видумкою.

 

І большевики почали руйнувати українську літературну мову з її середини й явно затримували її розвиток. Наприклад, сильно затираються притаманності нашої мови, скажемо, обмежується зовна форма іменників, запроваджуються російські дієприкметники минулого часу на -вший і т. ін.

 

Року 1933-го вийшов новий правопис, "правопис А. Хвилі" чи Кагановича, який затер чимало особливостей нашої мови, зате наближуючи її до російської. Сам Н. Каганович видав "Складню української мови" — просте застосування російської складні до української мови. Року 1937-го вийшов новий "Російсько-український словник", уже сильно наближений до мови російської: старанно подається все, близьке до російщини, а своє викидається або відкладається на друге місце.

 

До народних і середніх шкіл знову запровадили російську мову, а число годин її все збільшували. Вища школа на очах знову русифікується. З 1.Х. 1933 р. в Україні відкриті й університети, але в більшості з російською викладовою мовою й підпорядковані в головному Москві, а не Україні. В Україні знову відновилися в великому числі російська преса й театри. Часописам просто наказується згори, яких слів і форм не слід уживати, звичайно, для наближення до мови російської.*

 

* Напр., слова жид уживати не вільно, уживається єврей. Або оминається. Наприклад, у "Повісті й оповідання" 1949 р. П. Козланюк на с. 116 подає: "Жиймо мов брати, а рахуймося, як купці" (замість: жиди).

 

Звукове кіно і радіо на 75% стало російським.

 

Усе українське почали дошкульно цькувати, все російське явно й силою підтримується, чому багато навіть визначніших осіб перестали говорити українською мовою, або перенеслися на працю до Москви, як це зробила видатна вчена Олена Курило й ін. Багато учених перестали писати, бо ніхто не знає, де границя наближення української мови до російської. І навіть Словник і правопис А. Хвилі були незабаром оголошені націоналістичними, і сам А. Хвиля вкінці також раптово зник 1938 р., як і інші. Щоб не впасти в клопіт, люди переставали говорити по-українськи; безборонне могли говори. ти по-своєму тільки вчителі українських шкіл та артисти українських театрів, вияснючи, що це роблять "для вправи". І ще 1930 року "Вісті" ч. 121 подали: "Службовці, що вже володіють українською мовою, уникають її вживати".

 

Російська мова, за наукою Леніна-Сталіна, визнана всесоюзною "совєтською" мовою, мовою, об’єднуючою всіх. Хто проти цього, той шкідник, той ворог народу. Навчання російської мови по школах України сильно побільшено. XIV з’їзд КП(б)У в червні 1938 р. постановив: "З’їзд з особливою силою підкреслює необхідність зліквідувати наслідки ворожого шкідництва у викладанні російської мови в неповних середніх школах, а також вищих. Буржуазні націоналісти, троцкісти й бухарінці ішли на всякі мерзотності й подлості, щоб вигнати велику російську мову з наших шкіл і вишів. Зусилля троцкістів, бухаринців і буржуазних націоналістів були спрямовані на відрив українського народу від братньої дружби з великим російським народом, на відрив Радянської України від СРСР і відновлення "капіталістичного рабства".

 

На цьому ж з’їзді представник совєтського уряду в Україні М. Хрущов заявив:

"Тепер усі народи вивчатимуть російську мову, тому що російські робітники, в першу чергу робітники Пітера, робітники Москви піднесли прапор повстання. Більшовики вивчали німецьку мову, щоб в оригіналі вивчати науку Маркса. Наука Маркса-Енгельса розвинута далі наукою Леніна-Сталіна російською мовою. Тому народи всіх країн вивчають і вивчатимуть російську мову, щоб вивчити ленінізм-сталінізм, і навчитись перемагати своїх ворогів. Вороги народу, буржуазні націоналісти знали силу і вплив російської мови, російської культури, вони знали, що це вплив большевизму, тому вони витравлювали з шкіл російську мову. В багатьох українських школах вивчали німецьку, французьку, польську й інші мови, але тільки не російську. Вороги всіма способами відривали культуру українського народу від російської культури".

 

В християнському світі ніколи ніхто не підносив питання, щоб усі навчалися грецької мови, бо нею написана Євангелія Ісуса Христа. Большевики ж вимагають від усіх своїх підвладних народів знання російської мови, бо вона — мова творів їхньої Євангелії, творів Леніна-Сталіна...

Оце нова ідеологічна основа, на яку спрямоване українське мовознавство й розвій нашої літературної мови за останні 15 літ. "Вісті" (1938 р. ч. 192) навчає, що "українська літературна мова зросла й зміцніла на прекрасних творах геніїв літератури й культури великого російського народу". І вся "українська" преса переповнена тепер статтями на тему: посилити вивчення російської мови, бо це ключ до знання комунізму! Тому вже "Жизнь и искусство" (ч. 24) заявляє: "Украинский язык, говоря мягко, не вполне пригоден для оперных постановок". Ф. Гладков, автор славнозвісного в совєтах "Цемента", гостюючи на Запоріжжі, заявив: "Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который уже покрылся прахом?"...*

* Проф. Р. Паклен. Біла Книга, 1948 р., с. 54.

По наукових російських працях тепер відкрито пишеться, як було за царату, — Южная Русь, Малоросія, а не Україна. З 1943 р. совєтська влада дала деяку змогу жити й церкві, і вона так само в своїх російських виданнях рідко вживає слова Україна; жодної українізації нашої Церкви, звичайно, не проведено.

 

І все совєтське літературознавство на приказ згори про кожного письменника тепер пише, що він виховувався на російській літературі, на російській ідеології, навіть про таких, як Т. Шевченко чи І. Франко. Кожен обов’язаний звати росіян "братній народ", "старший брат".

 

Цю нову національну лінію совєти вводять до всіх своїх народів. Так, 28. УШ. 1933 р. Рада Народних Комісарів Білорусії видала декрет, в якому наказано: "Усувається штучна бар’єра між білоруською й російською мовами в синтаксі та в граматиці". Наступного року, року 1934-го 1 квітня, цілком обмосковлена й підпорядкова Москві й Українська Академія наук у Києві стала філією Академії Всесоюзної.

 

Ще на XII з’їзді ВКП 1928 р. врочисто проголосили були "рішучу боротьбу з пережиткам російського шовінізму". Проголосили тільки на папері. А в житті по всіх совєтських "республіках" провадиться явна русифікація. Наприклад, у татарському часописові "Культура й освіта" (ч. 131 за 1935 рік) совєтський комісар видрукував наказ: 1. Навчатися нових "всесоюзних слів" (цебто, російських); 2. Соціялістичну й наукову термінологію брати без зміни з російської мови; 3. Коли в татарській мові нема якогось слова, дозволяється замість нього вживати тільки слово російське, а творити нового не дозволяється... Оце програма для розвитку літературної мови всіх національних "республік" СССР. Року 1938-го врочисто відкрито для узбеків Ферганський державний педагогічний інститут на 18 катедр, але з них тільки одна узбецькою мовою, а решта — мовою "всесоюзною". Дійшло аж до того, що знову введено 30% надбавку до платні тим, хто з росіян служить "на окраїнах", цебто за русифікацію.

 

Ось тому тепер в Україні ніхто не відважиться писати, що українська мова відмінна від російської. У виданні творів Руданського опущені всі співомовки про москалів. В столичному театрі ставлять оперу Чайковського "Мазепа", повну образ для українців. Твори Лесі Українки видаються в накладі 5000, а одночасно твір московського комуніста Фадєєва в перекладі на нашу мову в накладі 120.000. Офіційно видано, як підручника для робітників, "Робітнича Бібліотека", 320 ст., і в ній робітникові радиться читати 95% російських книжок, і тільки 5% українських.

 

Щоб ясніше показати, які справжні умовини розвою в Україні своєї національної культури, а в тому й літературної мови, подам відповідну для цього статистику. Генеральний секретар КП(б)У Станіслав Косіор (польського роду) на XIII з’їзді партії 27-28 травня 1937 р. подав таку статистику. Зазначу наперед, що подані цифри безумовно перебільшені. У початкових шкодах учаться 80% українців учнів. Серед студентів вищих шкіл 54% українців, але не по всіх школах однаково, а саме (дані на 1 січня 1936 р.):

 

Інститути Наркомзему мають українців 74,4%, Наркомздоров’я — 74,2%, Наркомосвіти — 69,1%, Наркомшляхів — 52%, Нарком важкого промислу — 40%, Нарком місцевого промислу — 31%. "Тут, як бачите, — сказав Косіор, — є деякі організаційні недоліки, прогалини, але треба зважити, що інститути, наприклад, Наркомважпрому, комплектуються за рахунок цілого Союзу".

 

Професорів та викладачів по вищих школах на 1 січня 1937 р. було 37% українців, а по інститутах Наркомосвіти — 52%. "Але поруч з тим є в нас і такі наркомати, які мають ганебно малий процент українців. Це так показує, що ми тут не догледіли. От, скажемо, в Наркомважпрому серед асистентів українці становлять 36%, а в Наркомздоровлі асистентів-українців — 26%".

 

За переписом 1926 р., серед інженерів було 14,3%, українців, у 1930 р. було їх уже 40%, у 1934 р. — 48,8%.

 

Дуже важливе число українців в державному апараті України — загалом 52,7%, а зокрема у НК здоров’я — 26,7%, фінансів — 33,4%, НКВнуторзі й Головторзі — 36%, НКМісцевпромі — 37,5%. "Тут ми так само дещо недогляділи", — додає С. Косіор.

 

Серед голів райвиконкомів та міськрад українців 70%.

 

В партії, в КП(б)У, 57% українців, у комсомолі — 74%.

 

Художньої літератури в 1933 р. видруковано 682 назви.

 

"Не все ще гаразд з викладанням українською мовою по наших вишах" (вищих школах), — говорив Косіор. — За цю справу ми давно не брались. Треба навести порядок, факти свідчать, що в деяких навчальних закладах справа стоїть надзвичайно погано", простіше кажучи — скрізь викладають російською мовою.

 

Так робиться на ділі, але про людське око в Україні ніби повна воля української мови. ЗО січня 1937 року в УССР введена нова конституція, яка рішуче забезпечує "навчання по школах рідною мовою" (розділ X, с. 120). А на XIII з’їзді КП(б)У 27-28 травня 1937 року Косіор урочисто заявляв: "Ми, Центральний Комітет КП(б)У, за цей час продовжували лінію на дальшу українізацію. Не може працювати в нашому апараті людина, яка не знає мови того народу, який вона обслуговує, якому вона служить. Кожен, хто працює на Україні, повинен знати мову українського народу!" Звичайно, це явна обмана, бо на ділі цього нема.

Під московським диктатом

 

Отак виразно стояла справа з українською літературною мовою аж до 1939 р., коли сильно запахло війною. І большевики відразу стали знову загравати з українцями й трохи "попускати" їм. Деякі письменники, наприклад, Ю. Яновський, відважилися писати, що українська літературна мова за останнє десятиліття сильно збідніла. А з 1944 року, коли більшовики забрали також Галичину, Закарпаття й Буковину, справа належного розвою української літературної мови ніби знову стала на порядок денний, і знову почалася деяка назверхня толеранція в справі нашої мови. Та чи довго це продовжиться?

 

Зараз по II Світовій війні, як бачимо, все вернулося на свої попередні тори — науковцям, письменникам, поетам і т. ін. сама совєтська влада диктує і теми для праці, і методологію її, і всі обов’язані слухатися, бо над наукою й літературою — диктатура комуністичної партії. 9 лютого 1946 року Сталін заявив: "Я не сумніваюся, що коли ми подамо належну допомогу нашим ученим, вони зуміють не тільки наздогнати, але й перевершити найближчим часом досягнення науки за межами нашої країни".*

 

* Й. В. Cталін. Промова на передвиборних зборах. Київ, 1946 р., с. 21-22.

І почалося переганяння! Так, в "Мовознавстві" 1947 р. офіційно вже заявляється від редакції в передовій статті "За високу більшовицьку ідейність нашої науки" (с. 3): "Слова великого вождя товариша Сталіна є джерелом натхнення і програмою дій для всіх працівників радянської науки, які віддають усі свої сили на виконання сталінського завдання". А в приміненні, наприклад, до мовознавства тут же (с. 5) оголошується: "Лексичні багацтва сучасної української мови, як мови народу індустріальноколгоспної Радянської України, створювались і створюються при благотворному впливі мови великого російського народу, в результаті здійснення ленінсько-сталінської політики, політики розвитку національної формою, соціалістичної змістом культури".

 

І пішли відповідні висновки. У СССР єдиний совєтський народ, і тому мусить бути й єдина совєтська мова — російська, тому совєтський — це російський, вирази рівнозначні, і російська мова шириться й закріплюється, як мова всесоюзна. У п’єсі Ол. Корнійчука одна з дієвих осіб уже сильно патріотично тужить: "Тут (в Україні) помреш і Москви не побачиш!" (Вибране, 1947 р., с. 268). І ставиться мовознавству таке завдання: "Працівники радянського мовознавства повинні йти нога в ногу з передовою наукою в СССР, і наполегливою висококваліфікованою роботою добитися, щоб радянське мовознавство повністю виконало своє завдання — бути дійовою частиною радянської культури, як мужнього фактора виховання в комуністичному дусі" ("Мовознавство", 1947 р., с. 4).

 

На основі цього всього українське мовознавство гордо зве себе тепер під совєтами "радянська марксистсько-ленінська лінгвістика". Марксоленінські принципи заводяться до граматики, до словників, до складні й т. ін. Про діялектизми й архаїзми навчається, що їх уживають тільки відсталі шари населення. Діялектологія, як наука, тільки терпиться. Історія мови — шкідлива наука. Мова села — назадництво, куркульство, а омосковлена мова міського робітника — мова зразкова, бо це мова трудящого пролетаріяту й т. ін. До літературних творів і до словників не вільно вносити суперечного комунізмові, наприклад, "до термінологічного словника не мають входити терміни, суперечні матеріялістичному світоглядові; наприклад, у реєстр медичних термінів не повинні вноситися такі слова, як порча, пристріт іт. п." ("Мовознавство", с. 76).

 

Жодної свободи — свободи слова, преси, науки й т. ін. в Україні під совєтами нема, як нема цього й по всьому СССР. Сьогодні в совєтах відкрито голоситься, що свобода, скажемо, преси — це буржуазна видумка.

 

І совєтська влада безперестань диктує. Ось 14.VIII.1946 р. Центральний комітет ВКП(б) виніс постанову про "шляхи творчої перебудови радянської літератури, щоб вона досягла рівня, гідного нашої героїчної доби, щоб була могутнім знаряддям соціялістичної культури, великим фактором виховання молодого покоління будівників комуністичного суспільства".*

 

* "Мовонавство", 1947 р., Київ, т. IV-V, с. 3.

І наслідком такої "творчої перебудови" вся література, як і наука, обертається в комуністичну агітку, але... своєю рідною мовою! Цебто, книжки видаються в Україні на поширення соціялізму, а не творення національної культури.

 

Року 1948-го вийшов "Російсько-український словник", за редакцією М. Я. Калиновича. Попередній словник 1937 р. відкинений, бо був "дуже неповний, недостатньо точний і недостатньо критичний щодо націоналістичних перекручень попередніх словників". У новому Словнику так само дуже багато російських відповідників, поставлених на першому чи на другому місці, наприклад: болт — болт, прогонич; вентиляция — вентиляція; верховный — верховний, найвищий; глиба — брила, глиба; диск — диск; сахар — цукор, сахар; центр — центр і т. ін.

 

У цьому Словнику 1948 р. про високоцінний "Російсько-український словник" Академії наук на с. XI читаємо таке:

 

"Шість випусків цього Словника непридатні для користування, бо в них проявлені відверті буржуазно-націоналістичні тенденції. Укладачі й редактори цього Словника, в більшості буржуазнонаціоналістичні мовознавці, вороги українського народу, всіляко ігнорували спорідненість і взаємозв’язок російської та української мов... Подібні ж перекручення буржуазно-націоналістичні мовознавці протягали і в орфографію, намагаючись зорієнтувати її на буржуазний Захід"..

 

До такого дійшли "мовознавці" УССР! І оце власне є дійсна совєтська оцінка українського мовозновства.

 

Отаким є стан розвою української літературної мови під совєтами. За роки 1923-1932 мова ця надзвичайно розвинулась, і тепер нема вже сили спинити або завернути цього розвою. Як ми бачили, большевики весь час, коли більше, коли менше, гальмували розвій нашої літературної мови, і тільки з необхідности або з демагогії часом не перешкоджали її розвиткові. Постійне їх ставлення до нашої мови — вороже, і рівноправности мови української з російською в Україні ніколи не було й тепер нема.

 

Полегші для розвою нашої літературної мови, коли вони були, робилися не з якогось правного ставлення, а тільки з вимог часу та обставин. Полегші ці давалися навіть для того, щоб виявити український мовознавчий актив, а потім його знищити.

 

Тепер силою накидають мовознавству політичну партійну методологію, силою змушують уважати росіян за свого "старшого брата", і силою ж наближують українську мову до російської. Обмосковлення України йде й тепер невпинно, наприклад, через військо, як то було й за царських часів, та через велике число різних державних установ, де панує російська мова. Большевики створили тепер велике число ремісничих шкіл, набирають до них наших хлопців із сіл, але висилають їх до Росії, а не вчать по своїх школах і цим їх глибоко винародовлюють.

 

До всього цього, большевики невпинно нищать українців і фізично або розкидають їх по далеких чужих землях Европи чи Азії. Підраховано, що большевики знищили й вивезли більше 15 мільйонів українців...

 

Таким своїм поступованням, підступнішим, як то було за царських часів, большевики намагаються задержати розвій української літературної мови з середини, й кинути її в анархію. Ці нечувані нові скорпіони на розвиток нашої мови часом справді спинюють, але ніколи не зможуть знищити його. Мова — витвір духа, а духа ніхто й ніщо не в силі знищити. Сама ідея України з 1918 року стала живою й глибоко пішла в народну гущу, і вже жодними силами її звідти не дістати, й запаленого живого огня не згасити!

 

ЛІТЕРАТУРА

 

Р. Смаль-Стоцький. Українська мова в Совєтській Україні. Варшава, див. "Праці Укр. Наукового Інституту", т. XXXIV, 1936 р.; Проф. Юрій Шерех. Принципи й етапи большевицької політики щодо слов’янських мов в СССР. Див. "Свобода" 1947 р., ч. 270-278; С. Николишин. Культурна політика большевнків. 1947 p.; C. Hиколишин. Націоналізм у літературі на Східніх Українських землях. 1947 р.; Проф. Р. Паклен. "Біла Книга": національна й соціяльна політика Советів на службі московському імперіялізму (на основі автентичних урядових совєтських даних), 1948.