V. Литовська доба XIV-XVI віків 4 страница

 

В самому Харкові багато попрацював проф. Ізмаїл Срезневський (1812-1880), росіянин родом, але закоханий любитель української культури. Уже року 1834-го він виступив був в обороні української мови й написав у своїм виданні "Запорожская Старина":

 

"Въ настоящее время нечего доказывать, что языкъ украинскій (или, какъ угодно называть другимъ, малоросссійскій) есть языкъ, а не нарЂчіе, какъ доказывали нЂкоторые, и многіе увЂрены, что этотъ языкъ есть одинъ изъ богатЂйшихъ языковъ славянских, что он едва ли уступить богемскому въ обиліи словъ и выраженій, польскому въ живописности, сербскому въ пріятности, что это яыкъ, который, будучи еще не обработанъ, можетъ уже сравниваться съ языками образованными по гибкости й богатству синтаксическому, — языкъ поетическій, музыкальный, живописный".

 

Так дивився професор-росіянин ще року 1834-го на українську мову, й до його погляду довго ще не доростали навіть українські письменники й науковці, що звичайно звали себе малоросами, а свою мову — малоросійською.

 

Полтавсько-харківська школа українських письменників на ділі показала, що українська народна мова спроможна стати мовою літератури, і то не тільки сміховинної, як довго в нас думали через "Енеїду" та через науку про мовні стилі. Усі письменники цієї школи пильно займалися етнографією, і вже тим самим глибоко знали живу народну мову, бо етнографічні твори справді навчали їх цієї мови.

 

Треба було найперше показати, що українська мова здатна й до поважної літератури повістевої, і це й зробив Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843), що вважається батьком української повісті. Він свідомо вибрав собі українську мову, як мову літературних писань, яку він глибоко знав.*

 

* Див.: З. М. Веселовська. Мова Г. Хв. Квітки-Основ’яненка // "Наукові Записки" Харк. Науково-Дослідчої Катедри Мовознавства, 1927 р., с. 93-109.

Іще глибше від нього знав українську мову Петро Гулак-Артемовський (1790-1865), про якого М. Костомарів писав у своїй автобіографії, що з письменників 1820-1840-х років "ніхто не перевищив його в знанні життя малоруської народности і в незрівняному мистецтві передавати його поетичними образами й чудовою народною мовою", через що багато хто знали твори Гулака напам’ять. Повістева українська мова явно зростала, і для цього багато допоміг Олекса Стороженко (1805-1874), що своїми повістями значно двигнув її вперед. Гарну мову мав і наш байкар Євген Гребінка (1812-1884), як і Лев Боpовиковський (1811-1889), який почав писати, щоб довести, що "ложно мнЂние, якобы языкъ малороссійскій способенъ только для выраженія смЂшного и низкаго". Для розвою української мови працював і Амвросій Метлинський (1814-1870), а також О. Афанасьїв-Чужбинський (1817-1875), що пильнував про досконалість форми своїх поезій, і року 1855-го розпочав був видавати "Словарь малорусскаго нарЂчія".

 

Згадаю ще тут Михайла Максимовича (1804-1873), першого ректора заснованого 1834 року Київського університету, та Осипа Бодянcького (1808-1876), що багато попрацювали для розвою нашої мови на полі науковому. Вони збирали етнографічні матеріяли, а це дало їм змогу глибоко пізнати свою рідну мову.

 

Михайлові Максимовичу в розвої української літературної мови належить почесне місце, а то за його вікопомного збірника "Малороссійскія пЂсни" 1827 року. До збірника дана була передмова, що на довгий час стала маніфестом українського народництва; про нашу мову він писав, що вона не тільки рівноправна з польською та російською, але своєю ніжністю та гармонією, скажемо в піснях, переважає російську. Своїм збірником пісень (були ще видання 1834 і 1849 рр.) Максимович показав усьому світові, що ми маємо високорозвинену поезію, хоч книжкова література в нас невелика. І Максимовичів збірник став вихідною базою українства; багатьом він відкрив очі на нашу мову й зробив свідомим українцем. Він власне перший познайомив світ з незрівняною красою української пісенної поезії. Ось чому першорядний знавець української мови П. Куліш знав напам’ять Максимовичевого збірника й рідко коли розлучався з ним. Для свого часу Максимович був першорядний славіст, і багато писав про українську мову. Багато твердили тоді, що українська мова — це наріччя російської, зіпсуте польськими впливами; Максимович перший науково довів, що наша мова — мова самостійна, й без перерви розвивається від найдавніших часів. Заслугою Максимовича було взагалі те, що він перший довів тисячолітню безпереривність українського життя на своїй землі, він показав, що українська мова, народна й літературна, розвинулися органічно зо старої київської "руської" мови.

 

Польський уряд у XVII ст., а російський у XVIII нізащо не хотіли дати в Києві вищу світську школу. І тільки року 1834-го постав у Києві університет Св. Володимира, а його першим ректором став Максимович. Як і треба було чекати, Київський університет скоро став центром і національного, і наукового життя. Офіційно Максимович мав катедру "російської словесности", але він перетворив її на катедру українознавства; за словами Драгоманова, Максимович став для України цілим ученим історико-філологічним факультетом.

 

Максимович був перший, що зачав працювати над виробленням осібного українського правопису; це він запровадив дашки над буквами о та е, коли вони читаються, як і, та над и. Правда, Максимовичева новина в нас не прийнялася, зате вона довго трималася в Галичині, а на Закарпатті додержалась аж до наших днів. Свої дашки над о, е, и Максимович став уживати ще з 1827 року, а взяв власне їх зовсім випадково, бо в друкарні не знайшлося інших значків, крім цих французьких. Свої правописні погляди М. Максимович докладно подав у листах до Основ’яненка, який закликав висловитися про зміну українського правопису: "О правописаніи малороссійскаго языка".*

 

* Лист Основ’яненка в "Маяку" 1840 р., кн. 5, а відповідь Максимовича в "Кіевлянині" 1841 р., с. 153-180, Київ. Див. про це: Петро Зленко. М. Максимович про український правопис // "Рідна Мова", 1937 р., ч. II, с. 390-394. Див. іще: П. Koлecник. М. А. Максимович // "Литературная Энциклопедия", 1929 р., т. VI.

 

Письменники цієї доби в своїх творах описують головно село й селян, даючи тим зрозуміти сучасному читачеві, що українською мовою не можна взятися за глибший опис інтелігентського життя. У їхній прозі панує головно живий розповідний стиль, — оповідає або сам автор від себе, або дієві особи. Описового матеріялу ще мало, бо на це бракує письменникам слів, а на новотвори вони не відважуються. Не видно ще готових форм літературного оповідання, нема добору вироблених засобів писати, яких багато було вже тоді, скажемо, в літературі російській. А в деяких перших письменників їхня мова ще занадто простацька, переповнена простонародними виразами. І власне це довго покутувало в розвої нашої літературної мови, тим самим на ділі воскрешаючи науку про подлий стиль. Трохи пізніш за цю думку вхопився московський уряд, забороняючи писати українською мовою про інтелігентів та інтелігентське життя.

 

Письменники цієї доби кохаються головно в оповідному казковому стилеві — оповідання веде якась одна особа. Наприклад, такий стиль панує в творах Олекси Стороженка; скажемо, "Межигорський дід" — оповідання бабусі, "Мірошник" — оповідає мірошник, а то в оповідному казковому стилеві оповідає сам автор, часом навіть розпочинаючи: "Був собі" ("Скарб"). Описового широкого стилю письменники ще не знають і збувають його парою слів.

 

Мова письменників цього часу — народна, а самі оповідання їхні переповнені етнографічним матеріалом: легендами, повір’ями, приказками й т. ін., який вони залюбки обробляють. Сама мова їхня — народна, але часто переходить на мову простонародну, а то й вульгарну; наприклад, у творах Стороженка знаходимо, як звичайне: як ушкварить дощ, знахур, харамаркає письмо, мірошник дуба дав, пика широка, черк його по пиці, кумпанія, здихнути, базікати, пужар, лопав здорово, натріскається й спить і т. ін. Простацькі перекручування чужих слів звичайна річ: абахта (гаупвахта), некрут (цебто рекрут), хронт, анахтема й т. ін. А. Павловський у своїй "Граматиці української мови" 1818 року підсміювався, що в українській мові найвищий ступінь порівняння можна робити словом "біс" чи "чорт". Дійсно це в Стороженка на кожному кроці: Вальдшнепів здіймалося до біса, Старий вже збіса став ("Чортова корчма"), й т. ін.*

 

* Див. мою працю "Лайка в українського народу" // "Рідна Мова", 1937 р., с. 319-328 і 357-364.

Але багато письменників цієї дошевченківської доби вживають української мови в своїх писаннях уже зовсім свідомо, хоч ще сильно хитаються в самому окресленні, що саме можна писати цією мовою. Так наприклад, навіть сам М. Максимович уважав українську мову тільки за простонародну, до високих літературних цілей нездатну. Гулак-Артемовський спочатку сумнівався, чи українською мовою "можно передать чувства нЂжныя, благородныя, возвышенныя" ("Україна", 1927 p., VI, 46). Але Гр. Квітка-Основ’яненко вже свідомо стояв за українську мову, як мову літературну, писав йому: "Мы должны пристыдить и заставить умолкнуть людей съ чуднымъ понятіемъ, гласно проповЂдующимъ, что не должно на томъ языкЂ писать, на коемъ 10 милліоновъ говорятъ, который имЂетъ свою силу, свои красоты, неудобоизъяснимыя на другомъ свои обороты, юморъ, иронію, и все, какъ будто у порядочнаго языка".

 

Про це саме писав Квітка і в "Супліці до пана іздателя" (до видавця "Утренняя ЗвЂзда") 1833 року: "За цюю вигадку, що ти не цурався в своєму Збірнику й українських творів, аж тричі тобі дякую. Нехай же знають і наших! Бо є такі люди на світі, що з нас кепкують, і говорять та й пишуть, буцім-то з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, і звичайне (=шляхетне) й ніжненьке, і розумне й полезне, і що, стало бить, по-нашому опріч лайки та глузування над дурнем більш нічого не можна й написати".

 

Для вияснення стану української літературної мови цікавий ще лист Квітки до п. П. Плетнева, російського письменника, в якому він розповідає про свою суперечку чи не з Гулаком-Артемовським: "По случаю былъ у меня споръ съ писателемъ на малороссійскомъ нарЂчіи. Я ero просилъ написать что-либо серьезное, трогательное. Онъ мнЂ доказывалъ, что языкъ неудобень и вовсе неспособенъ. Знавъ его удобство, я написалъ "Марусю" и доказалъ, что оть малороссійскаго языка можно растрогаться".

 

Отож, як бачимо, поміж самими нашими письменниками не було згоди щодо обсягу української мови як мови літературної. Недавня історія цієї мови, що, скажемо, в творах ректора Київської академії Іоаникія Галятовського була всебічною літературною мовою, в тому й мовою науковою, геть забулася за яких 150 літ, і українські письменники так ніби розпочинають усю справу спочатку... Традиція в нас без пошани!

 

Ось тому нема нічого дивного, що багато українських сил пішли просто в російські письменники, бо там не було суперечки про здатність мови до літератури, наприклад, такими були: В. Рубан (1742-1795), Богданович, В. Капніст (1757-1823), В. Наріжний (1786-1825), Гоголь (1809-1852) і інші, що сумлінно попрацювали для розвитку російської літературної мови. З пізніших письменників до цієї групи треба приєднати ще українців: Гр. Данилевського (1828-1890), Гр. Мачтета (18521901), В. Короленка (1853-1921) й ін. Тим же пояснюється й те, що наші письменники ставали двомовними й випускали цілі томи й по-російському, наприклад, такими були: Квітка, Гребінка, пізніш Шевченко. Але треба підкреслити, що російські писання цих письменників, хіба крім Квітчиного "Пана Халявського", основне забулися й у російському письменстві навіть не згадуються.

 

Звичайно, ця двомовна письменність вела до того, що в писаннях їхніх авторів було аж надто багато русизмів, що бачимо навіть у ліпших Шевченкових творах. Звичайно, дехто робили це просто для заробітку, як це знаємо про М. Вовчка, Ан. Свидницького й ін., бо в російській літературі завжди була звичка добре авторам платити й нічого не друкувати не платно.

 

Назва нашої мови "малоросійська" була не тільки офіційною, але й буденною серед наших письменників за цього часу.

 

Згадаю тут іще і про польських письменників т. зв. української школи, — деякі з них, наприклад, Тимко Падура (1801-1872), мову українську знали добре й писали нею, але помітного сліду в розвої української літературної мови, звичайно, не позоставили, навпаки, політично тільки пошкодили, і пізніше про участь поляків у "творенні" української літературної мови пригадав р. 1863-го міністр Валуєв у своїй забороні.