Філософський-етична думка Середньовіччя і епохи Відродження

7. Філософський-етична думка Середньовіччя (Характерні риси середньовічної моралі, корпоративна мораль, Августин Блаженний, Хома Аквінській).

8. Етика Гуманізму. Філософський-етична думка епохи Відродження (італійські гуманісти: Лоренцо Валла, Пико делла Мірандола, Николо Макіавеллі).

Середніми століттями прийнято називати смугу історії від падіння Риму на початку V століття н.е. до епохи Відродження – XV в. Тисячоліття середньовічної європейської історії – епоха триваліша, ніж античність. Проте вона мізерна етичними ідеями. У цю епоху немає минулого широкого діапазону розкиду думок. Всі етичні ідеї, що з'явилися в середні віки, забарвлені одним кольором – сірим кольором християнства. Перед нами або пропаганда християнства, або боротьба з ним.

Страта Христа справила оглушливе враження на широкі верстви населення Середземномор'я, породивши в душах людей страх і відчай. Але рух християн не помер разом з своїм творцем, навпаки, воно росло і поширювалося. Християнство виступає, з одного боку, як єресь в іудаїзмі, якийсь "правильний" іудаїзм, з іншого боку, це космополітична релігія бідноти. Віруючі об'єднувалися в общини не по національному, расовому, територіальному, а за класовою ознакою. Раннє християнство – релігія пригноблюваних і принижених людей. Вони відчували спільність доль перед лицем світового зла, яке втілювала Римська імперія. На противагу соціально-відчуженим формам суспільного зв'язку між індивідами перші християни виставили любов як таку силу, що об'єднувала людей, яка примушує ділитися з ближнім останнім шматком хліба. Любов до ближнього робила всіх людей рівними перед богом. Вона покликана не доповнювати, а змінювати вдачі бездушного суспільства. Виникло багато сект і общин, предводителі яких по-своєму тлумачили учення Христа, і лише своє тлумачення вважали єдино вірним. Але хтозна, хто вірно, а хто невірно розумів Христа, який не залишив після себе письмових джерел? Апостол Павло (у минулому Савл або Саул) приклав немало зусиль для впорядкування руху християн, для встановлення одноманітності догматів і культу. Примітно, проте, що Павло ніколи за життя не бачив Христа. Поряд з Христом був його брат Яків та інші його сподвижники. Вони записували слова вчителя, і якби їх записи не були знищені, можливо, була б відома інша версія християнства. Павло доводив істинність своєї версії християнства тим, що у нього було чудове бачення Христа, в якому Ісус, ніби то, виклав дійсну суть свого учення. Це бачення Павло вважав переконливішою підставою, ніж недосконалі погляди тих, хто неодноразово бачив і чув Христа. В даний час розібратися в цій суперечці складно, і перед нами версія християнства по Павлу.

Головний ідеолог раннього християнства апостол Павло учив, що миром управляє вічний і незмінний закон, в якому поміщена воля бога. Цей закон зумовлює всі сторони буття, у тому числі і етичні відносини людей. Моральною метою людини є прагнення пізнати суть божественної благодаті, яка тотожна добру. Визначаючи етичне поняття добра, Павло додає: добро має божественне походження в протилежність злу, джерелом якого є природний, фізичний початок – плоть. Оголосивши природні потреби, фізичні відчуття і пристрасті основою аморального, Павло говорить про те, що їх треба спокутувати за допомогою фізичних страждань плоті. Первородний гріх Адама і Єви полягав в їх "плотському злочині", який зобов'язані спокутувати всі покоління їх нащадків. Отже, добро від бога, зло – від природи. При такому суворому розумінні добра і зла Павло залишає, проте, людині відкритої двері. На його думку, в людині міститься можливість етичної поведінки, і вона залежить не від бога, а від самої людини, оскільки людина розумна. Але без бога чоловік не може скористатися своєю перевагою перед іншими живими істотами. Без бога розум безпорадний, він не може вивести людини з гріховного стану. Безмежна любов до бога, жертви і страждання, на думку Павла, - необхідні передумови етичного самовдосконалення людини, здійснення їм прагнення до добра і справедливості. У подальші сторіччя саме ці положення від Павла будуть розвинені ідеологами християнства і перетворені на основні догмати християнської етики. Примітно, що такі святі думки не перешкодили апостолові Павлу завзято відстоювати систему рабства.

Через два з половиною сторіччя, коли церква стане офіційним соціальним інститутом, почнеться єресь. Ті, хто рахував християнство релігією, що виражає їх відчуття і інтереси, побачать, як її основний інститут – церква – стане для них чужим, як він зімкнеться з державою в пригнобленні і експлуатації простих смертних. У 324 році імператор Костянтин видає "Едикт про віротерпимість", в якому проголошує: " Щоб зберегти непорушний мир в народі, я оголошую, що всі, хто ще залишається в помилці язичества, можуть користуватися таким же правом, як і віруючі. Хай ті, хто ухиляється від слухняності богові, зберігають свої храми, присвячені брехні, якщо вони цього хочуть". Віруючими в цьому едикті вважаються християни, а не язичники, яких імператор терпить тільки ради суспільного спокою. Відтепер престол спирається не на релігію предків, а на християнство; язичество ж розглядається як пережиток минулого. Згодом церква скористається даним документом в політичних цілях. " Константінов дар", ніби то, давав право римському тату правити світськими государями Європи. Брехня була викрита лише в епоху Відродження.

Християнська мораль Середньовіччя. Етика середньовічної Європи V - XI вв. (період феодалізму) складалася в жорстких рамках релігії. У основу етичної думки лягла ідея Бога як морального абсолюту. Бог - об'єктивне, безумовне, єдине джерело моралі.

Середньовічна етична думка заперечує античну моральну філософію, ґрунтується на вірі, а розуму і волі людини відводить другорядну роль. Для християнської етики Середньовіччя характерні:

1. песимістичний погляд на земне життя людей;

2. оптимістичне покладання надії на Царство Божіє;

3. затвердження ригоризму, аскетизму і повного підпорядкування волі Божої.

Центром християнської етики є ідея любові до Бога. Ця ідея:

а) додає моралі загальнолюдський статус;

б) є універсальним принципом моралі;

в) народжує нову чесноту - милосердя, етичне відношення до ближньому.

Ідея любові до Господа і ближнього отримує вираз в " золотому правилі моралі": "У всім, як хочете, щоб з вами поступали люди, так поступайте і ви з ними..." (Євангеліє від Матвія).

Релігія була пануючою ідеологією феодального суспільства. Церква монополізувала і освіту:

1. початкові школи існували при храмах і монастирях;

2. богословський факультет був головним в університетах;

3. духівництво було найосвіченішим станом. Освіта носила схоластичний характер.

Релігійні тексти не піддавалися раціональному осмисленню.

Становий-корпоративний характер середньовічної моралі. У феодальному суспільстві ідеали раннього християнства зазнали зміни: офіційна релігійна ідеологія переслідувала інакодумців (єретиків), виправдовувала багатство, освячувала соціальну нерівність. Людина знаходилася в моральній залежності від спільності, до якої належав. Існувати поза системою взаимозависимостей люди не могли. Була сформована корпоративна мораль, яка:

1. включала уявлення про справедливість за становою ознакою;

2. указувала людині місце в становій ієрархії, спосіб життя, розміри багатства, стиль поведінки і пр.;

3. визначала цінність людини залежно від станової приналежності;

4. встановлювала станову субординацію.

Церква освячувала станову нерівність, проповідувала терпимість, покірність, непротивлення злу. Несправедливість, жорстокість суспільних відносин пояснювала гріховністю кожної людини.

Офіційна релігійна ідеологія оголошувала працю долею чорни, обслуговуючою "благородні" стани, і одночасно засобом порятунку душі. Вона здійснювала позаекономічне примушення до підневільної праці. Норми моралі були різні для різних станів і груп. Вони були оформлені у вигляді етичних кодексів (статути цехів і гільдій, кодекси рицарських орденів і ін.), які містили жорстко регламентовані права і обов'язки. Всі стани об'єднувало християнство.

Цінність людського життя виросла. На відміну від рабовласника феодал не міг безкарно убити кріпосного селянина. Це не відносилося до інакодумцям, єретикам. Вони були поза мораллю. Вбивство єретика не засуджувалося офіційною релігійною мораллю.

Іншим теоретиком християнства і першим крупним середньовічним мислителем був Аврелій Августин. Августин Аврелій Блаженний (345 - 430) був обернений в християнство в 30-річному віці. Одній з основних тим його філософії стало духовне переродження, прояснення людини під впливом благодаті Божої.

Народився в північноафриканському місті Тагасте в багатій сім'ї. Батько був язичником, мати – християнкою. Мати гостро переживала язичество сина, який свою молодість проводив весело і легковажно, про що згодом розкаювався в своєму творі "Сповідь". В молодості Августин захоплювався релігійно-містичним ученням персидського філософа ІІІ у. Ваб. Маніхєї виступали проти догматичних положень ортодоксальних християн того часу і піддавалися жорстоким гонінням. Дев'ятирічне захоплення манихейством не зробило Августина послідовником Ваб. Молода людина цікавилася старогрецькою філософією, особливо Платоном. Але ні манихеи, ні греки не захопили його душу. Лише у християнстві Августин знайшов те, що шукав. За одержиме служіння інтересам церкви отримав прізвисько "Блаженний".

Власне етичні ідеї Августина зводяться до наступного. Добро і зло мають різні джерела. Добро породжене богом, причому воно створене раніше, ніж з'явилося зло. Джерело зла – тілесна матеріальна субстанція, плоть. Вперше зло з'явилося в результаті первородного гріха. Зло не має самостійної суті в бутті, воно є результат відхилення людської волі від божественного добра. Тільки божественна справедливість в силах зрівноважити зло. Але чому ж бог не запобіг зло? По Августину, бог, зіткнувшись з невдячністю ангелів, що загордилися про себе, і створених їм перших людей, послав на світ зло для того, щоб люди зуміли по гідності оцінити добро і пізнати його божественну суть. Зло доповнює добро, робить його відчутнішим. Навіть те, що називається поганим, знаходиться у відомому порядку, стоїть на місці і допомагає краще виділитися добру. Добро більше подобається і представляється більш похвальним, якщо його порівняєш із злом. Добро як прояв божественного блага Августин ототожнює з істиною, яку він визнає вічною і незмінною, оскільки джерело істини – бог. Етична мета людини – пізнати суть добра – рівнозначна пізнанню божественних істин, до яких людина може придти лише за допомогою віри.

Августин вважає, що природа заважає здійсненню людської схильності до добра. Це виявилося в "первородному гріху" Адама і Єви. Бог обдарував їх вільною волею, безсмертям і можливістю етичної поведінки. Розум орієнтує людину між добром і злом, а воля покликана реалізувати здатність людини бути етичним і затвердити добро. Але людина спожила свою волю в зло, і причина цього в природі людини. Саме вона зробила спонуку душі гріховною і направила волю Адама і Єви до зла, після чого зло існує поряд з добром. У покарання за первородний гріх бог позбавив людей безсмертя, зумовив їх долю і залишив їм вільну волю. Останнє бог зробив навмисно. Хай людина сама за допомогою розуму і вільної волі вибирає між добром і злом. Хай вибір добра буде його заслугою і передрішить його долю.

В той же час Августин розвиває вчення про визначення, згідно якому все, що відбувається в світі, здійснюється по божественному велінню. Все від бога, від бога і доля людська: " Що б не робила людина, скільки б він не удосконалювався в моральності, він не може вплинути на призначену йому долю – бути врятованим або приреченим на загибель". Теологам подальших сторіч доведеться немало потрудитися, щоб усунути явну суперечність: якщо все зумовлено богом, людина не несе відповідальності за свої вчинки, отже, поняття гріха позбавлене сенсу. Не рятує і таке пояснення: бог дав людині свободу волі і чоловік несе відповідальність за те, як нею розпорядився. Бог створив людину істотою розсудливим, а така істота не може жити не пізнаючи. Чому ж бог карає своє створення за прагненню до пізнання, якщо він таким створив людину?

Августин ввів в етику три чесноти: віру в бога, любов до нього і надію на його милість. Без них людина не може досягти етичної досконалості. Вера в бога зведена в абсолют: " Вірую, щоб розуміти". Це своєрідний девіз всієї філософії Августина, цей девіз на століття вперед зумовить сенс інтелектуальних шукань мислячих людей. Вера передує пізнанню, воно можливе лише в межах віри. Августин класифікував також види зла як якості, що ведуть до гріха: пихатість, гордість, заздрість, обжерливість, розпуста, огида до життя, гнів. Правда, гнів в деяких випадках, залежно від причини може бути виправданий. Таким чином, божественне і етичне – поняття тотожні. Без бога немає моральності. Августин виключає навіть ту можливість вдосконалення людини, яку допускав апостол Павло. Лише віруючи в бога, сподіваючись на його милість, можна розраховувати на місце в раю. Рабство, на думку Августина, повинне зберігатися, оскільки спокутування гріха повинне походити від покоління до покоління. Нещастя людей здійснюються в їх же інтересах. Без нещасть не можна потрапити в царство боже. Церква може і повинна застосовувати жорстокість і насильство ради приведення тих, що впали в боговідступництво і єресь до божественної істини. Августин з богом на дружній нозі. Він навіть переосмислив одну із заповідей Мойсея: " Заповідь "не убий" не переступають ті, хто веде війну по повноваженню бога". Адже Христос заповідав людям любов.

Августин Блаженний затверджував:

1. людина гріховна і слабка;

2. Господь всесильний, абсолютний, здійснений, самодостаточен;

3. Бог - це добро, благо;

4. вищим благом є воля Панове;

5. заповіді Божі не вимірюються людськими мірками, вони абсолютно здійснені;

6. порятунок людини полягає в щирій вірі.

Августин Блаженний вважав, що все, створене Богом, не повинно братися під сумнів і є абсолютним благом. Людина - вінець творіння, він знаходиться на вершині природної ієрархії. Августин Блаженний вважав, що:

1. земні блага і плотські задоволення мають право на існування, але вони грають другорядну роль, оскільки багатство, задоволення і інше відволікають від думок про Бога;

2. інтелектуальні і естетичні блага допомагають людині осягнути Бога;

3. мораль повинна бути звернена до Бога, коріння моралі - на Божественному початку;

4. долі людей зумовлені;

5. людина створена здібною до безгрішного життя;

6. людині дана свобода морального вибору;

7. свобода людини спочатку направлена на добро (заповіді Божі);

8. зло не корениться в бутті, оскільки буття - творіння Боже, а є відмовою від добра, порушення волі Бога;

9. людина зосередилася на вторинних земних благах, відступила від велінь Панове, впав в гординю, загордився, що може бути як Бог.

Августин Блаженний намагався дати відповідь на питання про джерело зла ( чи входило гріхопадіння людини в задум Божий?). У результаті Августин стверджував, що ця тема незбагненна для людського розуму.

Августин виправдовував соціальну нерівність у феодальному суспільстві. Церква повинна піклуватися не про те, щоб зробити рабів вільними, але щоб зробити їх добрими".

У історії етики середніх століть у Августина було багато послідовників, що дотримуються формули "вірую, щоб розуміти". Проте були мислителі, чиїм кредо було "розумію, щоб вірити". Одним з них був Петро Абеляр (1079 – 1142). Батько Абеляра, лицар Беренгарій, мав невеликі володіння, які повинен був успадкувати син. Але син відмовився від спадку і цілком віддався вивченню і викладанню філософії. Перу Абеляра належать праці "Введення в теологію", "Діалектика", "Так і ні", "Етика" (звана також "Пізнай самого себе"), "Історія моїх лих" і ін. У своїх працях і проповідях Петро Абеляр прагнув відстояти права розуму і людської свободи у межах релігії. Він не ставив під сумнів значення авторитетів в богослів'ї, проте, наполягав на необхідності перевіряти їх думки доводами розуму. Він вважав, що логічно обгрунтований доказ буття бога не суперечить вірі. Не засуджував, а закликав вивчати античну філософію, вважаючи етичні твори старовини не менш цінними, чим праці теологів, і цілком відповідали доводам розуму. Ніщо не заважало язичникам бути високо моральними людьми. Сократ, на його думку, не поступався мученикам християнства.

У трактаті "Познай самого себе" Абеляр розрізняє схильність до поганого вчинку, вольове свідоме рішення зробити цей вчинок і сам вчинок. Самі по собі схильності не хороші і не погані. Схильність до зла ще не є саме зло, отже, не гріх. Це всього лише прояв слабкості людини. Вчинки також не можна назвати хорошими або поганими. Зло полягає лише в згоді волі на свідомо поганий вчинок, або в схваленні поганої схильності. Критерій моральності – згода з совістю. Учення Абеляра підкреслювало особисту відповідальність людини, робило упор на свідомості його поведінки і прощало нехристиан, які не знають, що творять зло. Джерелом голосу совісті є природний етичний закон, властивий всім людям від природи. Здійснюючи зло, злочин, гріх чоловік йде проти голосу совісті, заглушає його в собі. Совість – це переживання відповідності або невідповідності свого вчинку або бездіяльності тому, що треба або не треба робити. Людина із власної волі здатна здійснювати добродійні вчинки. Саме свобода вибору підтверджує премудрість творця. Людина сама відповідпє як за свої заслуги, так і за гріхи. Обмеживши свавілля бога природною необхідністю, Абеляр розширив можливості етичного вибору.

Старанне дистанціювання особи від бога, пріоритет розуму над вірою викликали гостру ненависть теологів до Петра Абеляру. Один з них, Бернар Клервосській писав: " Заплямував чоловік цей церква і заніс іржу в розуми простих. За допомогою своїх мудрувань він намагається досліджувати те, що благочестивий розум сприймає за допомогою живої віри. Вера благочестивих вірить, а не міркує. Але людина цей, з підозрою що відноситься до бога, згоден вірити тільки тому, що він раніше досліджує за допомогою розуму. Ми вступили в небезпечні часи. У нас є магістри, вуха, що продзижчали нам; що вчаться, відвертають свій погляд від істини і звертаються до небилиць. Є у нас у Франції чернець, не підлеглий статуту.Петро Абеляр, який міркує з молодиками і базікає з женщинами.на площах і вулицях ведуться спори про католицьку віру, про народження діви, про таїнство вівтаря, про незбагненну таємницю святої трійці". На церковних соборах двічі, в1121 і 1140 г.г. було засуджено учення Абеляра. Засудив його і римський тато Інокентій ІІ. У Абеляра було багато учнів. Ученицею була також Елоїза. Любов Петра і Елоїзи закінчилася для них трагічно: вони були вимушені піти в монастир. Проте вони переписувалися і їх листи збереглися.

До середини XIII століття в Європі стають відомими багато праць Арістотеля. Авторитет цього філософа в Європі був загальновизнаний. Справа була за малою: як розуміти ідеї Арістотеля? Чия версія вірна? Одній з найбільш популярних була версія Ібн Рушда. Ібн Рушд (у Європі його звали Аверроесом) народився в Іспанії, в місті Кордова (1126 – 1198). Працював суддею і придворним лікарем. Він автор енциклопедичної праці по медицині в семи книгах. Піддавався переслідуванням за свої філософські погляди як єретик. Аверроес – творець вчення про "єдиний інтелект", властивий всьому людству розумі, що здійснює абстрактне пізнання за допомогою індивідуальної плотської душі людини. Аверроес відомий також як талановитий коментатор праць Арістотеля. Він натуралізував ідеї Арістотеля: розвинув вчення про вічність матерії і руху, відкинув акт одноразового божественного творіння, затверджував загальний космічний зв'язок природних явищ, відкидав створення індивідуальне безсмертя душі і ін.

Ідеї Аверроеса набули широкого поширення в Європі. Одним з послідовників Аверроеса був Сигер Брабантский. Сигер Брабантский працював професором факультету мистецтв Паризького університету. Він автор робіт "Про розумну душу", "Про вічність миру", "Про необхідність і взаємозв'язок причин" і ін. У своїх працях філософ стверджує, що з кінцівки існування окремої людини не виходить кінцівка людського роду. Мир вічний і нестворений, розумна душа безсмертна, оскільки вона "завжди сполучена з деякою кількістю індивідів, в яких здійснює свою діяльність". Подібно Ібн Рушду, Сигер Брабантский відкинув ортодоксальну догму про свободу волі і визначення. Він протиставив свободу не принципу необхідності, а тільки однієї її формі – примушенню. Знання і етична поведінка взаємозв'язані: "Добра справа – це те, що відповідає здоровому розуму; зла справа – те, що йому не відповідає. Здоровий же розум є таким, який відповідає благу людського роду". Воля творить добро по велінню розуму і тим самим сприяє досягненню щастя. Сигер Брабантский вперше в історії середньовічної етичної думки підкреслював, що судити про добро і зло слід не в масштабах Всесвіту, а приймати до уваги лише взаємини в людському суспільстві.

У трактаті "П'ять питань про мораль" Сигер Брабантский піддав критиці вчення Августина про теологічні чесноти. Так, наприклад, він рахував чесноту духовного благородства, спонукаючою людину до піднесеної згоди із здоровим розумом, вищою, ніж упокорювання, яке лише стримує прагнення людини. Упокорювання не протистоїть смертному гріху гордості, але лише є серединою, тобто, протистоїть пороку не якісно, а кількісно. Власне чеснота – це природний навик, погоджений з вимогами розуму, він виникає у людини в діяльності і зникає, залишаючись без застосування. Блага бажають все, але тільки добра людина, що діє згідно з вимогами здорового розуму, досягає щастя. У трактаті найближчого учня і послідовника Сигера Брабантского Боеция Дакийського також затверджується земний характер етичних цінностей: "Вище благо досягається силою розуму: для теоретичного розуму це пізнання істини, для практичного розуму – добрі справи. Насолода цими видами благ і складає людське блаженство. Розумна діяльність – найбільш властива і гідна людини, оскільки відповідає його природі. А відступ від неї є відступ від порядку природи, що і є гріх. Мета розумної діяльності – пізнати що існує, його причини аж до першопричини".

Першою заслугою Сигера Брабантского було відмежування знання від віри. Він сформулював вчення про подвійну істину, згідно якому істина раціонального знання може суперечити істині релігійного одкровення. Другою його заслугою, що вимагала не меншої сміливості і мужності, було відмежування етики від релігії, що претендує на монополію в області моральності і моралі. Етика Сигера Брабантского поєднує в собі раціоналізм з эвдемонизмом. Розумна етична поведінка – джерело щастя, але щастя – не культ насолоди, а блаженство етичного задоволення. Воля творить добро по велінню розуму, і, творить його, чоловік знаходить щастя. Фантасмагорія потойбічного райського блаженства і страх перед пекельною подякою за гріхи викидається за борт етики. Вчитель і учні затверджували тезу: "Щастя в цьому житті, а не в тій". Боеций Дакийській навіть посмів затверджувати наступне: хто в земному житті досяг щастя за допомогою розуму, впритул наблизився до того щастя, яке релігійна віра обіцяє посмертно. Сигер Брабантский також затверджував: "Ви повинні прокинутися, вивчати, читати, зрозумівши, що сумніви, що залишилися, спонукають вас до подальшого вивчення і читання, бо неписьменне життя – це смертна труна неука". Зроби частішим неуків уникають, на його думку, філософи, що присвячують життя збагненню мудрості.

Виклик церкви і її ученню був дуже зухвалий. Проти Сигера Брабантского були кинуті кращі уми католицтва. Але навіть головний теолог Хома Аквінській не зумів перемогти в диспуті Сигера Брабантского. Погляди філософа і його послідовників були двічі засуджені церквою в 1270 і 1277 роках. Хома Аквінській перейшов до прямих погроз. Через декілька років суд інквізиції займеться норовистим філософом. Йому було наказано покинути Париж і відправитися в літню резиденцію тата. Знаходячись під наглядом ченця, агента інквізиції, Сигер Брабантский гине від його руки в 1282 році.

XII-XIII століття – час, коли ідеологи християнства вже не потребують етики заперечення миру, як це було тисячу років назад. Це час, коли мир належить самій церкві, оскільки вона досягла вершины могутності, коли королі Європи правлять лише з благословення римських тат. Проте багатовікове правління церкви не знищило, а підсилило соціальну несправедливість. Багаті і бідні продовжували грішити. Раз у раз з'являлися єретики, що бентежили мирян гріховними проповідями, виникали секти, предводителі яких по-своєму тлумачили Новий заповіт. Єресь проникла і в середу інтелігенції, про що свідчать ідеї Петра Абеляра і Сигера Брабантского. Назрівала ідейна криза християнства. Соціальне замовлення християнській етиці полягало в тому, щоб примирити бога з гріховним світом, хоч би якоюсь мірою наповнити надією мирську діяльність.

Це завдання спробував виконати Хома Аквінській (1225 –1274). Хома Аквінській народився в Неаполітанському королівстві, в замку Рокасекка поблизу Аквіно (звідси і прізвище "Аквінській") в дворянській сім'ї. З п'яти років займається в монастирі. Вчиться декілька в університеті, в 1244 році, всупереч волі батьків, вступає в орден домініканців. Був посланий вчитися в Паризький університет, стажується в Кельне, отримує вчений ступінь в Парижі. У 1259 році римський тато Урбан IV викликає його до Риму, в якому Хома і перебуває до 1268 року. У Римі він завершує почату в Парижі роботу "Філософську суму" або "Суму проти язичників" і приступає до роботи над головною працею життя "Сумою теології". По вказівці тата повертається в Паризький університет, де бореться з Сигером Брабантским і його послідовниками. У 1272 році викладає теологію в Неаполі. Через два роки покидає Неаполь, щоб взяти участь в скликаному татом Григорієм X соборі, що відбувався в Ліоні. Під час поїздки важко захворює і вмирає. Після смерті йому був привласнений титул "ангельський доктор", в 1323 році Хома Аквінській зарахований до лику святих.

Етика Хоми Аквінського включає вчення про вище благо і про чесноти. Вище благо розуміється як мета цілей, остання, кінцева мета всіх здібних до діяльності істот, у тому числі і людини. Вище благо - це блаженство. У Арістотеля шлях до нього пролягає через чесноти, у Хоми – через бога. Блаженство в його уявленні полягає не в чуттєвості, а в інтелектуальній діяльності, в її найвищій формі – спогляданні, в спогляданні бога. За життя людина не може споглядати бога, так його споглядання обтяжене чуттєвістю. Чисте споглядання можливе лише в загробному світі, тому що тільки там людина не потребує ні чого і ні в кому. Довершене блаженство виявляється не тільки повним, але і вічним. Що споглядає бога одночасно любить його, і це є завершенням всіх людських бажань. Але як же разом з прагненням до вищого блага співіснує зло?

Першою проблемою, яку намагався вирішити Хома Аквінській, була проблема примирення бога із злом в думках думаючих людей. Ще Епікур поставив питання, згодом активно манихейцами, що дискутує: якщо бог – творець всього і він добрий, то звідки ж бере початок зло? З приводу цього питання виник особливий розділ християнської філософії – теодицея. Хома стверджує, що зло не є позитивним явищем і не існує саме по собі, як добро, а є просто звичайним небуттям, збитковістю добра. Добро і зло як протилежності пізнаються один через одного. Причиною злий Хома Аквінській оголошує людину, його волю. Прагнучи включити зло в загальну мережу причин і наслідків, він мимоволі приходить до парадоксального висновку: причина всіх причин – бог, отже, він причина зла. Але це суперечило б розумінню бога як вищого добра. Такий висновок помилковий, воно противоречит природі творця. Теолог погоджується з висловом Августина: "Бог не є творцем зла, бо він не причина прагнення до небуття". Небуттям здатна володіти людина, від нього і виходить зло. Відношення бога до зла виражається лише в тому, що "бог є творцем зла як покарання, а не як провини". Крім того, деяке зло не псує гармонії всесвіту, навпаки, воно необхідне для цієї гармонії. Проте бог створює зло в речах не навмисно, а випадково. Таким чином, зло в людині породжується ним самим, зло поза людиною породжується богом для блага самої ж людини. Але ж і людина створена богом. Виходить, що, з'явившись на світло, він володіє такою активністю, на яку його бог не благословляв.

Друга проблема, що займала філософа, - це проблема вільної волі і відношення до неї бога. Хома Аквінській поміщає людину на межі двох світів: миру чистих духів і миру тварин. З духами його ріднить лише розум, хоча порівняно з ними людська особа є чимось незрівнянно нижчим і недосконалим. Єдина схожість з ними – це розум, проте, менш здійснений. У ієрархії тілесних створень чоловік знаходиться на найвищому місці як довершена тварина. З тваринним світом його ріднить те, що існує, живе, відчуває. Від тваринного світу його відрізняє не тільки розум, але і вільна воля. Завдяки свободі волі чоловік ответствен за свої вчинки, тому що здатний робити вибір між добром і злом. Інакше він не відрізнявся б від інших тварин, і тоді не можна було б говорити про моральність або мораль. Щоб могли існувати гріх або чеснота, покарання або нагорода, їм повинна передувати наявність вільної волі. Джерелом свободи волі є розум. У своїй діяльності людина керується витікаючими з інтелекту думками, завдяки яким він може проводити вибір і прагнути до досягнення поставленої мети. Ця позиція в питанні про свободу волі отримала назву етичного інтелектуалізму. Вона заснована на тому, що досить мати справжнє знання про добро і зло, щоб поступати етично. Цей погляд нагадує точку зору Сократа, хоча між Сократом і Хомою Аквінськім в питанні про свободу волі є істотні відмінності. Воля надає зворотну дію на інтелект, спонукаючи його до роботи.

Власне зв'язок волі з інтелектом можливий без участі бога, проте, Хома Аквінській не забуває про бога як першопричину всього сущого. У людині немає джерела саморуху, таким джерелом може бути тільки бог: "Бог.есть перша причина, що приводить в рух, як природні причини, так і причини доброї волі. Подібно до того, як приводячи в рух природні причини, він не викликає того, щоб їх акти втратили природний характер, так само, повідомляючи рух причинами доброї волі, він не ліквідовує добровільності дій, що викликаються ними, а скоріше викликає в них цю добровільність, бо бог в кожній речі діє відповідно до її особливості". Вільна воля людини виявляється не так вже і вільна, на будь-яку його дію необхідна санкція і підтримка бога. Як заявляє теолог, "вільне решение.недостаточно, якщо його не приводить в рух і не підтримує бог". Але оскільки людям властиві не тільки хороші, а і погані вчинки, виходить, вони теж здійснюються за підтримки бога. Так закінчується невдачею спроба пов'язати свободу волі людини з волею бога. Дві воля разом ужитися не можуть.

Хома Аквінській вважає за можливе в певних межах добродійне життя, оскільки чеснота – функція людського розуму. Він ділить чесноти на розумові, етичні і богословські. Розумові, у свою чергу, підрозділяються на інтелектуально-умоглядні і практичні. Етичні чесноти виражають відносини між людьми (перш за все справедливість) і характеризують відношення людини до самого собі, до своїх пристрастей (мужність, стриманість, щедрість та інші). Ведучими є чотири етичні чесноти: розсудливість, справедливість, стриманість, мужність. Богословськими чеснотами є віра, надія, любов. Сама здійснена і основоположна з них – любов. Богословські чесноти в етиці Хоми стоять вище розумових і етичних.

Ідеї Хоми Аквінського – вершина середньовічної теологічної етики. Далі за Хому ніхто не зміг піти не через можливості особистого інтелекту, а через обмеженість можливостей догматів християнства. Спроби з'єднати несоединимое здійснюються лише в актах віри, але не витримують випробування розумом. Попереду "перехідна" епоха Відродження, за нею багата на ідеї епоха капіталізму. Суспільний розвиток істотно прискорюється і ускладнюється, воно вимагає нових етичних рішень.

Хома Аквінській спробував подолати конфлікт між вірою і знанням, сумістити мораль і релігію. Хома Аквінській стверджував, що:

1. у релігії присутні догмати, які можуть бути доведені теоретично;

2. наукове обгрунтування догматів християнства укріплює віру;

3. ряд християнських догматів недоступний розуму людей.

Бог є благом. Вищим благом для людини є єднання з Богом, інтелектуальне споглядання Бога. Блаженство єднання з Господом не пов'язане з емпіричним, плотським блаженством, а є результатом інтелектуальної діяльності.

Блаженство в емпіричному світі обмежене Повним і вічним блаженство може бути тільки в замогильному житті.

Хома Аквінській вважав, що все, що створене Богом, є абсолютним благом, тому абсолютного зла не може існувати. Воно народжується в діяльності людини.

Причини зла: непокора людини правилам, законам; недосконалість волі людини; невірний моральний вибір.

Моральність реалізує чесноти. Чесноти Хома Аквінській підрозділяв на:

1. розумові - інтелектуальні і практичні (розум і розсудливість);

2. етичні, засновані на відчуттях і тісно пов'язані з розумовими чеснотами (справедливість і т. п.);

3. богословські (віра, надія і найважливіша чеснота - любов).

1) У свідомих, вільних вчинках людина керується не пристрастями, а розумом.

Людський розум є нижчим ступенем вищої розумності і тісно пов'язаний з абсолютним Божественним розумом. Божественний розум керує людьми.

Хома Аквінській виділяв:

1) " вічний закон, Божественну премудрість". Він виражається в релігійні заповідях, в совісті людей;

2) " природний" закон - прагнення всього сущого до добра, бажання уникнути зла;

3) " людський" закон - закони держави.

Етика Гуманізму.