Кревська унія та її наслідки

Після Ольгерда, внаслідок міжусобної боротьби, до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377 — 1392). З самого початку він зіткнувся з цілою низкою проблем, які постали перед Великим князівством Литовським: внутрішньою нестабільністю в державі, викликаною в значній мірі порушенням ним принципу родового старшинства в успадкуванні великокнязівського престолу; виснаженням державного організму внаслідок широкомасштабної експансії на сході; посиленням агресивних сусідів — Тевтонського ордену та Московського князівства. У такій ситуації Ягайло змушений був шукати зовнішньої підтримки. У 1385 р. він погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла про українські та білоруські землі, захоплені Литвою, і уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, унію. Кревська унія передбачала: 1 ) об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла; 2) обрання польським королем Ягайла, який прийняв ім'я Владислава II та одночасно залишався великим князем литовським; 3) перехід у католицтво язичницького населення Литви.

Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовнішньою загрозою. Водночас вона викликала небезпеку польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Проте останнє залишалося ще достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать — надто впевненою у своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Тому реалізація умов унії, спроби ліквідувати державний суверенітет Литви і перетворити залежні від неї землі Русі на об'єкт феодальної колонізації польською елітою, котрій належала провідна роль у новому утворенні, відразу ж викликала сильну протидію. Як наслідок, протягом майже двох століть після укладення Кревської унії зберігалася державна окремішність Литви та Польщі, які, незважаючи на спільного володаря, залишалися двома самостійними політичними організмами.

 

З самого початку литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного двоюрідного брата Ягайла князя Вітовта (1392—1430), котрий у 1392 р. (Островська угода) змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. У той же час, намагаючись зміцнити внутрішньополітичну єдність всередині щ країни, Вітовт рішуче проводив курс на її централізацію, обмежуючи тим самим автономію українських земель. Протягом 1392— 1394 pp. він силою зброї змістив? тих князів, що перестали йому коритися і ліквідував х на території України Волинське, Новгород-Сіверське, | Київське та Подільське удільні князівства, перетворивши їх на провінції Литви. Ними стали правити не вічно бунтівливі удільні князі, а великокнязівські намісники, переважно з бояр, що беззаперечно здійснювали волю великого князя. Ще більше зміцнив своє становище Вітовт після блискучої перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 1410 p., де поряд із литовськими, білоруськими та польськими військами брали участь й українські полки. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено край. Наслідком і цього стало укладення Городельської унії (1413), яка, І фактично заперечуючи положення Кревської унії, підтверджувала існування Великого князівства Литовського Ж як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалася політична зверхність польського короля, з яким І мали погоджуватися кандидатури на великокнязівський В престол після смерті Вітовта. Важливим положенням Ж унії було зрівняння у правах і привілеях польської і Щ литовської шляхти католицького віросповідання. На Я православну шляхту це положення не поширювалося, Ц обмежуючи тим самим її участь у державному управ-I лінні. Така нерівноправність вела до розколу між православними і католиками на українських землях.

1. Передісторія

 

З 1340 королівство Польща та Велике князівство Литовське воювали за галицько-волинську спадщину. Після смерті Ольгерда в 1377 у Великому князівстві Литовському почалася боротьба за владу. Великим князем став Ягайло Ольгердович, його брати Андрій Полоцький і Дмитро Стародубський і Трубчевський перейшли на службу до Дмитру Івановичу Московському, ставши його намісниками відповідно у Пскові і Переславлі-Заліському, і брали участь в Куликовській битві в 1380 на боці Москви. В жовтні 1381 Ягайло (отримав у тому ж році ярлик на велике княжіння від Тохтамиша) був скинутий із престолу своїм дядьком Кейстутом. У травні-червні 1382 проти Кейстута сталося виступ Дмитра-Корибута Ольгердовича, і вже в липні Ягайлу вдалося повернути владу при військової допомоги Тевтонського ордена. Кейстут був укладений в Кревський замок, де був задушений 15 серпня 1382 (24 серпня головні сили Тохтамиша обложили Москву).

 

В 1384 Ягайло, Скиргайло і Дмитро-Корибут уклали з Дмитром Московським і його двоюрідним братом Володимиром Серпуховський два попередніх договору, які передбачали, в тому числі, шлюб Ягайла з дочкою Дмитра Донського за умови підпорядкування литовського князя верховної влади князя московського і визнання православ'я державною релігією Великого князівства Литовського, які так і не були реалізовані. Дмитро Іванович Московський погодився на виплату данини Орді з підвладних земель в підвищеному розмірі та відправив в Орду старшого сина Василя в якості заручника.

Не виключено, що перспектива особливо важкої даннической залежності від Орди справила вплив на політичні настрої феодалів підвладних Литві князівств Русі і також зіграла роль фактора, що сприяв переважанню в середовищі литовської знаті близькою до Ягайлу угруповання, яке побоювалася втратити свої панівні позиції в частині земель Русі і орієнтувалася на Польське королівство [1]

У 1384 році Ягайло уклав з Тевтонським орденом договір в Дубіссах, в якому зобов'язався передати Ордену Жмудь і прийняти протягом 4 років католицтво.

 

2Плакат в пам'ять про Кревської Унії

Кревська унія була підписана 14 серпня 1385 в замку Крево (територія сучасної Білорусі). Внаслідок чого Ягайло взяв на себе ряд зобов'язань: перевести Литву на латинський алфавіт; використовувати всі можливі засоби і сприяти, щоб повернути втрачені Польщею Землі; збільшити кількість полонених; повернути Польські землі, відібрані у неї ким завгодно; перейти в католицизм і звернути до нього всіх своїх братів, бояр, народ; приєднати до Польського Королівства руські землі; виплатити колишньому нареченому Ядвіги (Вільгельм (герцог Австрії)) 200 тис. як компенсацію за порушення шлюбної угоди.

Війська, законодавство і судова система, а також скарбниця (включаючи грошову емісію) залишалися роздільними, зберігалася і кордон між державами з справлянням митних зборів.

3. Наслідки

Підписання Кревської унії, хоча й викликало хвилю невдоволення частини литовсько-руської знаті, стало етапом до припинення боротьби між двома державами за південно-західні руські землі (останній етап війни за галицько-волинську спадщину відбувався у формі придушення спільними польсько-литовськими зусиллями самостійності князя Федора Любартовича) і сприяло розширенню їх меж до узбережжя Чорного моря.

 

Умови Кревської унії (в 1401 їх уточнила Віленської-Радомська унія) діяли протягом 184 років, аж до 1569, коли Литва і Польща підписали Люблінську унію, що об'єднала обидві держави в конфедеративний республіку [2

45Переяславсько-Московський договір: умови і політико-правове значення. Порушення договору з боку царського уряду і контрзаходи Б. Хмельницького

Після болісних роздумів Б. Хмельницький прийняв невтішне рішення: заради збереження основних завоювань національно-визвольної боротьби українського народу і насамперед державності слід на деякий час піддатися під протекцію Москви. Зрозуміло, що цей крок був вимушений, оскільки польсько-кримський Кам'янецький договір 1653 p., який не передбачав навіть збереження за козацькою Україною статуту державної автономії у складі Польщі, ставив її перед фактом існування політичного взаєморозуміння Польщі і Кримського ханства.

 

Б. Хмельницький, частина духовенства ще з 1648 р. зверталися до Москви з проханням, але не для того, щоб "возз'єднатися", а для того, щоб одержати підтримку у війні з Польщею, ворожою також і Росії.

На кінець 1653 р. в Україну було відряджено московське посольство з боярином В. Бутурліним, який мав прийняти присягу від козацької старшини на вірність московському цареві. Для зустрічі з ним до Переяслава прибув Б. Хмельницький з генеральною старшиною, майже всі полковники, близько ста сотників, стільки ж нижчої старшини і деяка частина козаків. 18 січня 1654 р. гетьман відкрив Раду, яка вирішила передати Україну під царську протекцію.

Та як тільки почалися переговори, стався інцидент, який виявив відмінності між прагненнями Б. Хмельницького і царського уряду. Гетьман прагнув, щоб присягали обидві сторони — українці на вірність цареві, а бояри в особі царя пообіцяли боронити їх від поляків та поважати їхні права і привілеї. Але Бутурлін заявив, що цар є самодержавцем і не присягає своїм підданим, козаки ж мають вірити цареві без присяги.

 

Ця різниця поглядів мало не зірвала переговорів. Однак, коли бояри двічі повторили запевнення, що цар своєю грамотою затвердить вольності України і збереже її державний лад, гетьман з козаками склали присягу на вірність цареві. Усього присягнуло, як зазначає М. Грушевський, 284 особи.

 

Проте радянська історіографія стверджувала, що "весь народ склав присягу"*. Насправді, нові документи, у тому числі й архівні, зокрема Варшавський архів Замойських № 3036, свідчать про те, що багато жителів України вороже зустріли навіть саму думку про присягу московському цареві й тому ухилялися від неї. Опиралися прийняттю присяги і міщани Переяслава, тому їх силою гнали до церкви. Люди, присягаючи, часто називалися не своїми іменами, що звичайно зневажнювало присягу. Проти присяги виступало також київське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим, архімандрит Києво-Печерського монастиря Йосип Тризна. Відмовилися присягати і відомі козацькі ватажки Іван Богун, Іван Сірко, Йосип Глух, Філон Джалалій та інші. Небажання виявили також козаки Полтавського, Кропивнянського, Уманського і Брацлавського полків. Отже, конкретні історичні факти розвіюють міф про те, нібито українці доброхіть і одностайно піддалися під руку московського царя. Не можна прирівняти Переяславську Раду до всенародного обраного парламенту. На ній стояло тільки одне питання: "віддатися під високу руку царя московського". Це були лише умови договору, які обговорювалися в Переяславі, не зафіксовані на письмі.

 

Остаточний договір представники обох сторін уклали в Москві в березні 1654 р. Це так звані Березневі статті. Тому є підстави називати договір Війська Запорізького з Росією Переяславсько-Московським договором. За ним цар забезпечував Україні автономію, що стосувалася таких справ: гетьмана і старшину вибирає козацька рада, українська адміністрація і суди незалежні від московських, податки в Україні збирає український уряд, козацького війська має бути 60 тис, залишається давній поділ населення на стани (козацький, шляхетський, міщанський, духовний) і кожен стан зберігає свої права, Україна має право на переговори з іншими державами. Українці визнали такі права царя: тримати в Києві військову залогу з воєводою, обирати нового гетьмана, про закордонні посольства гетьман повідомляє царя, а права всіх станів цар затверджує своїми грамотами.

 

Але сам Переяславсько-Московський договір було складено досить неясно, і це було почасти причиною того, що відразу виникли непорозуміння та конфлікти між Україною і Московією.

 

Гетьман вважав себе незалежним володарем України і в цій ролі вів далі відповідну політику. Московський уряд хотів відразу стати твердою ногою в Україні за допомоги своїх воєвод, війська тощо. Справа ускладнювалася ще й тим, що оригінали договору чомусь було втрачено, залишилися лише неточні їхні копії або переклади. Та і їх, як доводить російський архіваріус П. Шафранов, сфальсифікували царські переписувачі.

 

Уже протягом більше як 300 років кожне покоління українського народу по-різному тлумачить Переяславсько-Московську угоду. В історичній науці й досі немає однозначної оцінки. Сучасники вважали, що це був договір, який не порушував суверенних прав України, гарантував їй збереження державності. М. Грушевський писав, що ця угода була формою васальної залежності, за якої цар погоджувався захищати Україну, не втручаючись в її внутрішні справи. Українські історики — В. Липинський, О. Оглоблин, В. Мороз та ін. резюмують суть договору як військовий союз України з Москвою. Подібної думки дотримувалися й у багатьох зарубіжних країнах. Усупереч їм було й офіційне тлумачення, щоправда не вчених, а КПРС, проголошене в 1954 р. під час пишних святкувань 300-річчя українсько-російського союзу. Зазначалося, що Переяславсько-Московська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців і росіян до возз'єднання, і що возз'єднання цих двох народів було головною метою повстання 1648 р. Ця партійна інтерпретація Переяславської угоди стала обов'язковою для всіх радянських учених. Щоправда, в середині 1960-х років цей погляд було піддано сумніву. Відомий історик М. Брайчевський дійшов висновку, що Переяславсько-Московська угода — це акт не возз'єднання, а приєднання України до Росії, акт загарбання України російським царизмом, вияву колонізаторських тенденцій, властивих йому протягом усього його існування. Цю думку поділяють чимало інших українських істориків.

 

І справді, лише кілька перших років після 1654 р. північний сусід розглядав Україну як певний суб'єкт, але дуже скоро "мода на українське", як пишуть дослідники того часу, змінилася на "высмеивание малороссов". Українську державність, яка мала всі умови для свого розвитку, було брутально розтоптано і знищено. Переяславсько-Московську угоду Росія використала лише як прикриття для окупації та колонізації України. Свідченням цього є остаточне скасування української державності російським царизмом у II пол. XVIII ст.

 

Після укладення Переяславсько-Московської угоди війна України проти Польщі в 1654—1655 р. продовжувалася в союзі з Росією. Це був її третій етап. Головні воєнні дії відбувалися на території Білорусі. Навесні 1654 р. московське військо, підтримане 20 тис. козаків на чолі з В. Золотаренком, здобуло Смоленськ, Мінськ, Вільно. Пізніше, восени, бої перемістилися в Південно-Західну Україну, де поляки, заручившись підтримкою кримського хана, спустошували Брацлавщину. У січні 1655 р. проти поляків виступив Хмельницький з козацьким і московським військом. Та битва під Охматовим на Київщині не принесла успіху. Це значно підірвало надії українців на допомогу царя. Тому Б.Хмельницький з 1655 р. розпочав активну дипломатичну діяльність, щоб знайти можливість захистити незалежність України. Свої зусилля він спрямовує на об'єднання західноукраїнських земель, відновлення союзних відносин з Кримом, який перейшов на бік Польщі, на зближення зі Швецією, яка перебувала в стані війни з поляками. Під владу гетьмана просилася шляхта Волині, Поділля і Полісся. У політичних зв'язках з Україною прагнула бути Білорусь. Усе це викликало невдоволення московського царя. Налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, Московія вирішала піти на зближення з Річчю Посполитою, становище котрої в цей час значно погіршилося. У боротьбі зі своїми сусідами вона всюди зазнавала поразок. Шукаючи останнього порятунку для своєї країни, польський уряд запропонував російському цареві Олексію Михайловичу польську корону після смерті бездітного Яна Казимира. У 1656 р. у Вільно між московським царем і поляками було укладено перемир'я без усякої на те згоди українців. Більше того, Москва не допустила на переговори українську делегацію, хоча центральним питанням була саме доля України. Гетьман і козацька старшина сприйняли це як пряму зраду і порушення Переяславсько-Московського договору.

 

Ось чому Б. Хмельницький почав вести зовсім самостійну політичну лінію. Формально поки що не розриваючи угоди з Москвою, він зайнявся організацією антипольської коаліції європейських країн тепер уже без участі Москви. З цією метою почав укладати угоди зі Швецією, Семиграддям, Молдовою, Волощиною, Литвою, спрямовані як проти Москви, так і проти Польщі та Криму. Водночас для гарантування безпеки південних кордонів активізуються дипломатичні контакти з Оттоманською Портою та Придунайськими князівствами. Перша половина 1657 р. була дуже успішною в розвитку і зміцненні молодої української козацької держави.

 

На жаль, Б. Хмельницького чекали і нові невдачі. Налякані успіхами України і Швеції, у війну втрутилися європейські країни. На початку 1657 р. закінчився поразкою українсько-семиградський похід у Польщу. Почався бунт серед козаків, бо чимало з них не хотіли більше воювати і втікали додому. Ці події виявилися страшним ударом для хворого гетьмана, і 6 серпня 1657 р. він помер.

 

Важко переоцінити вплив, який справив на перебіг української історії Б. Хмельницький. У той час як московська пропаганда намагалася "возвеличить" гетьмана як "борця за возз'єднання", як "великого друга і брата російського народу", ряд істориків, як і Тарас Шевченко, різко картали його за угоду з московським царем. З цього приводу треба говорити про помилку, зроблену гетьманом у 1654 p., яка кинула Україну в 300-літню неволю. Та спробуймо з висоти сьогоднішнього дня визначити, що було діяти, що залишалось робити. Воювати на всі боки бракувало сил, а Москва з усіх інших сусідів хоч віру мала одну. Союз з Москвою був вимушений і його було обрано як менше зло. Хто ж гадав, що гніт московських одновірців виявиться жорстокішим, ніж чужинців! Хто ж це знав у той час? А це ж стратегічна помилка!

 

Б. Хмельницький в останні роки життя зрозумів хибність однобічної угоди з Росією. Він розумів уже і небезпеку втрати всіх вольностей. Усвідомлював це і його генеральний писар І. Виговський. Тому вони весь час намагалися вирватися з московського ярма. Цим задумам не судилося здійснитися.

 

Попри прорахунки і невдачі, діяльність Б. Хмельницького є унікальним явищем не лише в українській, а й у світовій історії. Саме йому належить величезна заслуга у відродженні Української держави, яка після падіння першої української державності часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства майже 300 років перебувала в складі інших країн і, здавалося, розгубила всі державно-політичні ідеали. Хмельницький сприяв пробудженню національно-політичної свідомості українського народу, що мало вирішальне значення для утворення української козацької держави. Посли могутніх держав добре знали шлях до скромного козацького міста Чигирина, який став осередком, де вирішувалася доля Східної Європи, центром європейського життя.

 

Тому Б. Хмельницький завжди залишався символом боротьби за свободу, незалежність і територіальну цілісність своєї Вітчизни. Сформована ним національна ідея стала неписаним заповітом для прийдешніх поколінь народу України. І сьогодні пророче лунають слова першого президента України — М.Грушевського про те, що гетьман Хмельницький "зістанеться героєм української історії назавжди".

Причини роздробленості

 

Серед причин, які призвели до політичної роздробленості Київської Русі, можна виділити такі.

1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях, зростанням кількості міст, пануванням натурального,^ отже, замкнутого характеру господарства. Князівства вирощували в себе одні й ті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком само забезпеченими державами. Каталізатором децентралізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і все менше зважали на волю великого князя київського, який перетворюється лише на формального главу держави. Дбаючи насамперед про власний добробут і власні володіння, нерідко за рахунок сусідів, місцеві еліти дедалі менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни від ворогів.

 

2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русичами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас вони стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, відсутності розвинутих засобів комунікації та достатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі вело до відтоку значних матеріальних та людських ресурсів від центрального державного ядра на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Немало послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже поруч зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півдні — печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвягн, на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та інші угро-фінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, варягів. Усі вони істотно різнилися за своїм економічним, політичним, культурним розвитком і об’єднати їх у якусь міцну спільноту було практично нездійсненним.

 

3. Відсутність сталого порядку успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував «горизонтальний» принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата до наступного за віком. Однак уже наприкінці XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про «вотчинний», або «вертикальний», принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, вело до міжусобиць, підривало основи Київської держави.

 

4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася через торговельні шляхи, що проходили через Русь («з варяг у греки», Соляний, Залозний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак з кін. XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було викликано насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами, що захопили південні степи у XII —XIII ст. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, особливо для Києва, як сто-лиці держави, вело до подальшої її дезінтеграції.

 

5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. З останніми точилася запекла боротьба протягом майже двох століть, до монгольської навали. Вона вимагала спільних дій князівств, насамперед Київського, Переяславського, Чернігівського, але в умовах зростаючої ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. Ситуація ускладнювалася й тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами, використовуючи кочівників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали на Русь. Після себе вони залишали не тільки попелища, а й трупи багатьох тисяч людей, молодь забирали в полон. Занепадали міста і села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.

Причини та наслідки занепаду Київської Русі

 

XII-XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

 

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

 

У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

 

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка.

 

Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60- 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, - Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги - лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

 

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького - Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

 

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії - Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

 

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.

 

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови.

 

Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

48 ВИЗВОЛЬНИЙ ПОХІД 1648 РОКУ

 

 

Позитивне розв'язання трьох вищеназва­них завдань стало запорукою успішного визвольного походу війська Б.Хмельниць­кого у 1648 році:

 

^ У квітні- травні 1648 р. - козацько-татарське військо розгромило польську армію на р. Жовті Води. Три тисячі поляків потрапили у полон. Частина реєстрових козаків на чолі з Фіпоном Джеджалієм пере­йшла на бік повстанців.

 

У травні 1648 р. - козаки й татари завдали нищівної поразки польській армії під Корсунем: у полон потрапили 8,5 тис. чоловік, у тому числі командувач польським військом гетьман Потоцький. Розгром поль­ського війська сприяв активізації народно-повстанського руху.

 

Улітку 1648 р. визвольна боротьба охопила майже всі українські землі Речі Посполитої.

 

Свої володіння зберегли лише право­славні монастирі, а також та українська і польська шляхта, яка стала на бік повста­лих. Утверджувалася дрібна власність на землю селян, міщан, козаків.

 

Армія Б.Хмельницького зросла до 100 тис. чоловік. На чолі полків стали Іван Богун, Матвій Гладкий, Мартин Пушкар, Філон Джеджалій та інші полководці.

 

 

^ На кінець червня повстанці звільнили від польських магнатів і шляхти всю Ліво­бережну Україну,

 

на середину вересня були звільнені Правобережжя, Поділля, частина Волині. На звільненій території українці створювали власні органи влади, формували нову модель соціально-еконо­мічних відносин.

 

У вересні 1648 р. - відбулася битва з 60-тисячною польською армією поблизу міста Пилявці. Перемога українців створила сприятливі умови для визволення Західної України.

 

У жовтні 1648 р. - Б.Хмельницький взяв в облогу Львів, а згодом - фортецю Замостя.

 

У листопаді 1648 р. - козацькі полки ра­зом із загонами місцевих повстанців звільнили увесь західноукраїнський регіон.

 

 

Річ Посполита стояла на межі воєнної катастрофи. Виникла можливість об'єд­нання українських земель у межах націо­нальної держави збройною силою!

 

^

ПЕРЕМИР’Є СТОРІН. ПОЛІТИЧНІ ПЛАНИ

 

Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

 

 

Однак Б.Хмельницький не пішов на еска­лацію бойових дій, прагнучи політичного врегулювання конфлікту.

 

^ 21 листопада 1648 р. під Замостям він уклав перемир'я з новообраним польським королем Яном Казимиром, пого­дившись відвести українське військо від західних рубежів.

 

Що ж змусило гетьмани піти на такий крок?

 

Зниження боєздатності козацького війська;

 

Непевна позиція кримських татар;

 

Загроза удару на Київ Литви;

 

Етнографічний кордон України;

 

Більшість старшини за припинення походу;

 

Відсутність чіткої програми дій;

 

Загроза створення антиукраїнської коаліції європейських католицьких держав.

 

 

В лютому 1649 р. під час перего­ворів з королівським посольством у Перея­славі гетьман вперше висунув ідею ство­рення української суверенної держави:

 

він обґрунтував право українців навішену державу в етнічних межах їх проживання:

 

проголосив незалежність утвореної в ході визвольної боротьби Української дер­жави;

 

сформулював положення про соборність Української держави і представив ЇЇ як спадкоємицю Київської Русі.

Велику роль в історії України відіграли греки, які з'явилися у VII столітті до н. е. на північних берегах Чорного моря та заснували тут античні міста-держави. Як органічна частина античної цивілізації, вони утворились і розвивалися у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням. Останнє впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої античної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їх соціально-економічного та культурного розвитку.

 

В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до нашої ери й характеризується відносно самостійним життям на базі еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до н. е. - 70-ті роки IV ст. н. е., коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.

 

У процесі античної колонізації у Північному Причорномор'ї утворилися чотири основні осередки.

 

Перший - це побережжя Дніпро-Бузького та Березанського лиманів. В першій половині VI ст. до нашої ери на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадання його в Дніпровський лиман, вихідці з Мілета заклали Ольвію - згодом одне з трьох найбільших давньогрецьких міст Північного Причорномор'я, її зручне географічне розташування сприяло налагодженню тісних торговельних зв'язків із землеробами лісостепу та кочівниками степу.

 

Другий центр античної цивілізації Півдня України склався в районі Дністровського лиману, де розташувалися міста Ніконій і Tipa.

 

Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму. Головне місто тут - Херсонес Таврійський.

 

Четвертий центр античної культури в Північному Причорномор'ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей. Феодосія, Фанагорія.

 

Рис. 1.5 Грецька.колонізація у Пікнічному Причорномор'ї

 

Грецькі міста-держави в Причорномор'ї називалися полісами. Крім Боспору, це були рабовласницькі демократичні або аристократичні республіки з відповідним управлінням. До складу міст-полісів входила й сільська округа - хора.

 

Основним центром, звідки греки потрапляли на Південь сучасної України, був Мілет - місто, що в західній частині Малої Азії. Причин переселення декілька. Основні з них - перенаселення Еллади, нестача вільних земель для землеробства, ринків збуту ремісничих товарів інші.

 

Античні міста планувались і забудовувались за стандартами і нормами материкової Греції. В Північному Причорномор'ї застосовувались такі системи планування: прямолінійна, змішана (прямолінійна та променева). Місто ділилось на квартали з одного - чотирьох будинків. Крім житлових і господарських споруд в містах були театри, гімназії, храми, святилища, адміністративні споруди. Будувались вони з застосуванням ордерних стилів. Найбільш розповсюдженими були: дорійський, іонійський, корінфський. В будівництві використовували камінь, дах накривали черепицею. Місто захищалось муром. Деякі міста Причорномор'я мали додаткові укріплення -акрополь. Центром міста була агора - головна площа міста. Тут знаходився теменос - культові споруди.

 

За мурами міста знаходився некрополь - місце поховання померлих. Поступово грецькі міста - колонії об'єднуються. Так в 480 р. до н.е. виникло Боспорське царство, яке об'єднало більш як 20 грецьких міст, що існували на території Керченського півострова й Тамані. Столичним містом царства став Пантікапей (сучасне місто Керч). З IV століття до н.е. до складу Боспорського царства ввійшли окремі племена Приазов'я, Північного Кавказу, Прикубання.

 

Рис. 1.6 Центральний теменос в Ольвії (реконструкція С.Д. Крижицького)

 

Головними заняттями греків Північного Причорномор'я були землеробство, скотарство, виноградарство, рибальство. На високому рівні знаходилось ремісництво: металообробка, гончарство, ткацтво.

 

Важливе місце в економічному житті Ольвії, Херсонесу та інших міст займали землеробство і скотарство. Наприклад, Ольвія мала свою сільськогосподарську територію - хору, на якій її мешканці могли вирощувати хліб і городину, пасти худобу. Хліборобством і скотарством займалися також мешканці поселень, що оточували Ольвію. У прибережних районах було дуже розвинуте рибальство. Херсонес з самого початку розвивався як центр сільськогосподарського виробництва. Мешканці міста володіли значним сільськогосподарським районом. Західне узбережжя Криму, що херсонесці називали "рівниною", було житницею Херсонесу, яка поставляла місту зерно. Територія на крайньому південному заході Криму, що називається тепер Гераклійським півостровом, була поділена на велику кількість наділів-клерів розміром 25-30 гектарів. Клер являв собою земельну ділянку з укріпленою садибою, що складалася звичайно з будинку, різних господарських будівель, цистерни для води. До складу клерів входили також сади, пасовиська і поля.

 

Значну роль відігравало ремісниче виробництво. Так, великих успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні металевих виробів, відлитих із бронзи або міді, дзеркал, прикрас, статуеток, які часто виконувались у "скіфському звіриному стилі". В Ольвії розвивалося керамічне виробництво, ювелірне, деревообробне, ткацьке та інші ремесла. Металургійні, ювелірні, текстильні підприємства працювали у Херсонесі. Вироблялася різноманітна кераміка. Херсонеські ремісничі вироби збувалися не тільки у самому місті, але й за його межами - у скіфських поселеннях Криму.

 

Широкого розвитку набула торгівля. В міста з хори і всієї Скіфії поступало зерно, худоба, шкури, хутро, солона риба, сіль, а звідти вони вивозилися до Греції. Із Греції в Причорномор'я надходили металеві та ювелірні вироби, зброя, тканини, мармур, столовий посуд, прянощі, оливкова олія, предмети розкоші та мистецтва, вина. Поширеним товаром були раби. Та все ж основним торговим товаром був хліб.

 

Контактуючи з греками через торгівлю, місцеве населення знайомилося з античною культурою, здобутками грецького суспільства. Адже в грецьких містах-колоніях, як і в самій Греції, також поширювалась писемність, розвивались науки: історія, філософія, літерату

 

Ряс. 1.7 Антична чорно фігурна амфора (VI ст. до н. е. колекція Одеського археологічного музею)

 

ра, медицина. Театри, храми, прикрашались скульптурами, фресками, мозаїками.

 

У І столітті до н.е. поліси потрапляють в залежність від Римської імперії і міста ще функціонують. На відміну від греків-колоністів, які, затвердившись в Північному Причорномор'ї, стали одним з головних факторів соціально-економічного розвитку регіону, римляни поводили себе як завойовники. Вони не мали підтримки від місцевого населення. Римська окупація Причорномор'я і включення більшості міст до складу Римської імперії не могли істотно змінити становище, оскільки римляни розглядали ці міста лише як джерело одержання продуктів і рабів, як передаточні пункти у торгових і дипломатичних зносинах з "варварським світом".

 

У III ст. нашої ери міста-колонії на території Північного Причорномор'я вступають у період загального економічного та соціально-політичного розладу, що призвів через сто з лишнім років до їх остаточної загибелі. Найбільшого удару міста зазнали від готських і гунських племен. УIV столітті припиняє своє існування як місто-держава Ольвія. Відродилися лише Херсонес і Пантікапей, які увійшли до складу Візантійської імперії. Херсонес, відомий як місто Корсунь, був знищений золотоординськими завойовниками в середині XV ст. Така ж доля спіткала Пантікапей і Феодосію

50 Велике княжіння Руське" (1430—1435). Реставрація удільного устрою та його остаточна ліквідація (1440—1471).

 

Смерть Вітовта в 1430 р. пробудила у православних сил литовського і руського населення сподівання на зміни до кращого. Вони пов'язувалися насамперед з обранням нового князя литовського. Всупереч положенням Городельської унії литовські та руські феодали без згоди польського короля обрали великим князем литовським Свидригайла (1430—1432). Новий князь одразу взяв курс на державну незалежність Литви, а з нею й руських земель в її складі. Його апарат перестав підкорятися розпорядженням польського короля, почалася заміна польських гарнізонів литовськими. На ці заходи литовської адміністрації та вимогу Свидригайла повернути Литві захоплене поляками Поділля Польща відповіла воєнними діями. У листопаді 1430 р. її війська захопили кілька подільських замків. У відповідь прихильники Свидригайла з місцевої знаті оволоділи Збаражем, Кремінцем та іншими містами. Виступи подільської й волинської людності проти польських властей набирали дедалі ширшого розмаху. Для їх придушення Ягайло влітку 1431 р. повів на руські землі сильне польсько-шляхетське військо. Ламаючи опір місцевих жителів, військо просувалося вглиб Волині. Захист українських земель очолили князь Федір Несвізький, Богдан Рогатинський та інші феодали. Міщани Луцька під проводом мужнього воєводи Юрші відстояли замок і шкодили полякам в його околицях. Староста Іван Преслужич перетворив Олеський замок на неприступний форпост визвольних сил на Волині. Тут розбилась наступальна міць польського війська. Повстанці мали успіх і в Галичині. Головною запорукою успіху визвольних змагань на руських землях влітку 1431 р. стала єдність дій патріотично налаштованих кіл руського й литовського суспільств. Перед ними відкривалася реальна перспектива здобуття незалежності для двох держав.

 

Однак орієнтація Свидригайла переважно на руську знать викликала занепокоєння й протест литовських феодалів. Не бажаючи миритися з реальною перспективою втрати руських земель, литовські князі й бояри організували змову, скинули Свидригайла і проголосили великим князем литовським Сигізмунда Кейстутовича (1432—1440). Сигізмунд відновив унію між Литвою та Польщею 1401 р., повернув Польщі Західне Поділля й прикордонні міста Олеськ, Ратне, Лопатин та ін. Литва визнала зверхність Польщі. Руські землі ж відділились і від Польщі, і від Литви і пішли самостійним шляхом розвитку. Цей період дістав в історії назву "Велике княжіння Руське".

 

До Східного Поділля, Волині, Київщини й Сіверщини приєдналися Смоленщина, Вітебщина й Полоцька земля. Почалася розбудова держави. На місцях виганяли ставлеників польського короля і прибічників великого князя литовського, владу щодалі повніше перебирала до рук руська аристократія. Краківський біскуп з цього приводу писав кардиналові, що Свидригайло в усьому слухається "руських схизматів" і роздав їм найважливіші замки й уряди. Значні успіхи мала руська знать на Поділлі та Волині, де на чолі визвольних сил став брацлавський намісник несвізь-кий і луцький Ніс. Свидригайло спільно з німецькими рицарями почав воєнні дії проти Литви. "Велике княжіння Руське" поступово брало гору над метрополією.

 

Щоб позбавити Свидригайла підтримки національної знаті" Ягайло в 1432 р. видав привілей, яким зрівнював у майнових і особистих правах тих "руських" бояр, що перейшли на бік Сигізмунда, з литовськими боярами-католиками. Іншим привілеєм луцькі феодали зрівнювалися в правах з польською шляхтою. Якщо ці привілеї якоюсь мірою влаштовували руських бояр, то князів аж ніяк, і вони продовжували боротьбу до переможного кінця, в травня 1434 р. Сигізмунд оприлюднив новий документ, який значно розширював права й привілеї литовських і руських феодалів. Привілеї 1432 р. поширювалися й на князів. Великий князь зобов'язувався нікого з феодалів не карати без суду, тобто впроваджував елементи правової держави. Після введення цього привілею руські феодали почали переходити на бік Сигізмунда спочатку поодинці, а потім і групами. Такі переходи активізували жорстокі розправи Свидригайла з незадоволеними, а також його намагання укласти церковну унію й союз з німецькими рицарями.

 

Ослаблення патріотичних сил незабаром далося взнаки. У вересні 1435 р. під Вількомиром відбулась вирішальна битва між руськими військами князя Свидригайла в союзі з рицарями Лівонського ордену та польсько-литовськими військами Сигізмунда. Руські загони очолював герой гуситських воєн, близький до Яна Жижки князь Сигізмунд Корибутович. У жорстокій січі руське воїнство та його союзники зазнали нищівної поразки. Тільки князів у ній загинуло 13, у тому числі й їхній проводир, 42 потрапило в полон, а сам Свидригайло із загоном "в ЗО муж" утік. Незабаром після цього від князівства Руського відколовся Смоленськ, наступного року Полоцьк і Вітебськ. Ослаблені руські землі залишилися віч-на-віч з двома могутніми, вороже налаштованими державами. Свидригайло відмовився від подальшої боротьби, зрікся титула великого князя "Великого княжіння Руського" й від'їхав на Волинь. Його приклад наслідувала більшість брацлавських, київських і сіверських можновладців.

 

Патріотична меншість руських князів не поступилася національною ідеєю й продовжила боротьбу за незалежність України. Волинські князі Іван і Олександр Чарторийські організували змову руських патріотів і в 1440 р. вбили Сигізмунда. Одразу ж на білоруських, російських і українських землях спалахнули повстання проти Литви. Вони набрали такого загрозливого характеру, що новообраний великий князь литовський Казимир IV (1440—1492) мусив визнати відновлення Київського й Волинського князівств. Київським князем став син усунутого Вітовтом Володимира Ольгердовича Олелько (Олександр, 1440—1455), волинським — Свидригайло (1440—1452). Десятирічна визвольна боротьба руських князів і бояр завершилася перемогою. Руські землі в черговий раз відновили свою національну автономну державність.

 

В існуванні удільного князівства чітко визначилися протилежні тенденції. Перша — прагнення руських князів здобути повну державну незалежність. І друга — намагання литовських правителів ліквідувати руське автономне утворення. Все залежало від сили й єдності як руської громади, так і польсько-литовської унії, яка поступово почала відроджуватися. Після загибелі польського короля Владислава Ш у битві з турками польська шляхта В 1445 р. обрала своїм королем литовського князя Казимира IV. Невпинна боротьба руських князів змусила короля в 1447 р. видати новий привілей, який поширював шляхетські вольності й привілеї на шляхту усіх земель Великого князівства Литовського. Волинь і Східне Поділля закріплювалися за Литвою. Влада Великого князівства Литовського над українськими землями посилилась.

 

Утворилася коаліція литовських магнатів на чолі з Казимиром IV, яка виступала за негайну ліквідацію автономії руських князівств. Скориставшись зі смерті Свидригайла, великий князь Литовський зайняв волинські міста й в 1462 р. ліквідував Волинське князівство. Краєм став управляти литовський намісник. Князі й бояри Звягеля, частини Мозирщини та Брацлавщини відмовилися підкоритися владі намісника і перейшли під протекцію київського князя. Те саме зробила руська знать й інших порубіжних з Київським князівством волинських і подільських земель. Київське князівство знову перетворювалося на консолідаційний центр руського народу. Князь Олелько Володимирович продовжував батьків курс на зближення з місцевим боярством і найповніше задоволення його інтересів. Він широко закріплював за боярами вотчини, вивів їх з-під юрисдикції великокнязівських чиновників, дав низку привілеїв київським міщанам. Його син Семен Олелькович (Олександрович, 1466—1470) активно підтримував опозиційне польському королеві магнатське угруповання і вважався реальним претендентом на великокнязівський стіл. У своїх діях київський князь використав автономістські прагнення південно-західних улусів Золотої Орди й створення в 1449 р. незалежного дружнього Кримського ханства. Влада київського Князя поширилась на південні й південно-західні руські землі. У 50-х рр. XV ст. Київське князівство займало величезну територію від гирла Дністра й до Північної Київщини. Південний його кордон простягався північніше від Очакова до гирла Дніпра, дніпровської фортеці Тамань і далі річками Овеча Вода, Самара, Тиха Сосна й до Сіверського Дінця.

 

Визрівав тісний союз Кримського ханства й руських земель, що було явно небажаним як для Литви, так і для Польщі. Київське князівство перетворювалося на загальноруську державу з тенденцією до самостійності. Литва й Польща з цим не могли миритися. Тому після смерті Семена Олельковича в 1470 р. литовські правителі відмовилися задовольнити прохання киян визнати князем Михайла, брата померлого, й прислали до Києва воєводу Мартина Гаштовта. Це означало повну ліквідацію Київського князівства й зведення його до стану звичайної литовської провінції, з чим не збиралась миритися київська знать, яка двічі не пускала Гаштовта в Київ, і тільки на третій раз воєвода в 1471 р. силоміць захопив місто. Ліквідацію Київського князівства руська громадськість розцінила як приниження національної гідності, відсторонення від влади місцевої знаті й ще довго бідкалася за тими часами, коли Литва через свою бідність платила Києву данину березовими віниками

51 Хронологічно першою з відомих Запорозьких Січей вважається Хортицька, що існувала у 1553-1557 рр. на о. Мала Хортиця.

У середині XVI ст. український князь, староста канівський та черкаський Дмитро Вишневецький спорудив на Хортиці замок, який вважається попередником і аналогом Січі. Певна річ, Хортицька Січ не була “Січчю” у сучасному розумінні цього слова - як форпост захисту прав і свобод українського народу. Також немає підстав для висновку, що Хортицька Січ з перших днів свого заснування була головним центром тодішніх козацьких угрупувань. Але фортифікаційні укріплення в північно-західній частині острова переконливо свідчать, що Хортиця була місцем постійного перебування українського козацтва. До того ж, Хортиця здавна була визнана воїнами України-Русі як надійне місце військового табору. З огляду на вищесказане, Хортиця була щонайкращим місцем для утворення військово-політичного центру козацтва і врешті набула ознак, притаманних Січі, що згодом були перенесені в більш пізні військово-політичні центри українського козацтва. Іншими словами, Хортицька Січ засвідчує неперервність козацько-запорозької традиції з XV століття, поступово перетворюючись у повну відповідність до свого історичного призначення, і стає прототипом усіх наступних військово-політичних центрів українського козацтва.

Замок височів над скелястою “головою” острова, посідаючи площу близько одного гектара. Укріплення складалися з 4-5 веж та стін, рублених із дубових колод і палісадових огорож, утверджених на кам’яних брилах та земляних валах. Замок частково захищався ровом. У вежах та городнях розміщувалися гармати, воєнні припаси, а в наземних будівлях та напівземлянках у дворі - житла, залоги, зброярня, кузня. У головній вежі - церковна каплиця.

Залогу Хортицького замку складали козаки, бояри, служебники та інший військовий люд. Проживання єдиною громадою в суворих умовах воєн сприяло формуванню серед запорозького козацтва лицарських звичаїв і традицій. Запорожці під проводом Дмитра Вишневецького-Байди здійснювали успішні походи на турецькі фортеці в пониззі Дніпра: Іслам-Кермен, Тягиню, Очаків. У відповідь на це у січні 1557 р. кримський хан Девлет-Гірей з ордою упродовж 24 днів безуспішно намагався взяти хортицьку твердиню, однак відступив від неї “з великим соромом”. Проте в листопаді того самого року турецько-татарське військо з флотилією і допоміжними молдавськими загонами знову підійшло до фортеці, розпочавши запеклі штурми. Д.Вишневецькому і козакам довелося тримати жорстку облогу. Тільки коли закінчилися припаси та харчі, козаки змушені були залишити замок і повернутися до Черкас.

Існує версія, що наступного року, вже перейшовши на службу до московського царя Івана IV і повернувшись на Запорожжя, Вишневецький відновив замок на Хортиці.

Незважаючи на досить короткий час існування, Хортицька фортеця справила помітний вплив на розвиток українського козацтва, зростання його лав. Передусім цей досвід навчив козаків обирати більш прийнятну, важкодоступну місцевість для будування наступних Січей. Адже Хортицька Січ розташовувалася на приступній для противника місцевості, тому й була уразливою. Надалі майже всі наступні козацькі центри розташовувалися на території Великого Лугу - місцевості, вкритій лісами, плавнями, перерізаній численними річками і протоками, із безліччю боліт і озер. Крім того, козаки обирали для них місця, які самою природою були зроблені неприступними, - острови й півострови.

Взагалі за час існування Запорозького козацтва існувало 8 січей, хоча різні джерела подають різну кількість козацьких осередків. Вони розташовувалися за порогами в нижній течії Дніпра. І хоча історія Запорозької Січі нараховує два з половиною століття, кожна з них окремо існувала десь від 5 до 50 років. Зокрема, Томаківська - 29 років, Базавлуцька - 45, Микитинська - 26, Чортомлицька - 57, Кам’янська - 10 років і пізніше ще 6, Олешківська - усього 6 років і Нова - 41. Менше згадок про існування Задунайської Січі. З певним застереженням можна говорити й про Кубанську Січ. Військова кар'єра цього талановитого полководця, як і багатьох його попередників і наступників, розпочиналася з посади старости черкаського і канівського, староства яких були даровані йому королем Польщі 1550 року.

 

Походив він з одного з найдавніших українських князівських родів Вишневецьких, що, в свою чергу, брав початок від удільних волинських князів Гедиминовичів, а ті вбачали своє родове коріння в династії турово-пінських Рюриковичів.

 

Маючи на меті створення потужного об’єднання для боротьби з татарами, князь Дмитро Вишневецький не рідко згадується як засновник Запорозької Січі.

 

В той час татари безперестану здійснювали набіги на південні поселення. Щоб позбутися цього раз і назавжди перепинити ординцям шлях в Україну, князь вирішив - поставити на острові Хортиця справжнє укріплення й тримати там постійний гарнізон.

 

Встановлено, що острів мав стародавню назву Байда, тепер Мала Хортиця, саме тому Вишневецький увійшов в історію як Байда Вишневецький. Укріплення стало відоме як Хортицька Січ.

 

Але неждано князь зібрав загін українських козаків і подався з ними до Стамбула, на службу султанові, точніше, не на службу. Він у нього гостював. Але зі своїм загоном.

 

Однак він зрозумів: усе значно складніше, ніж здавалося. Султан згоден прийняти його як полководця, який би воював проти поляків, але ніколи не погодиться з тим, щоб Україна здобула незалежність.

 

Вишневецький був у такому самому становищі, в якому згодом опинився Б. Хмельницький: жоден із сусідів України не бажав її незалежності, усі були ворогами. Але ворогувати з усіма разом неможливо, отже, треба було когось брати в союзники, а когось дипломатичне нейтралізувати. Хмельницький, як відомо, почав із того, що зробив союзниками татар. Вишневецький спробував почати з турків.

 

Польський король стримував дії князя проти татар, тому, що фактично Крим вважався союзником Речі Посполитої в боротьбі з Москвою.

 

В травні 1557 року Кримчани спорядили проти новозбудованої Січі цілу армію. Хан Давлет-Гірей повів її особисто. В Дніпро зайшли турецькі бойові кораблі, щоб обстрілювати Січ із гармат і висаджувати десанти. Кораблі козаки потопили, десанти перебили і змусили турків-татар до облоги. Вона тривала 24 доби. Мусульмани кілька разів пробували взяти Січ штурмом, але Вишневецький вдало вибудував оборону. Висадившись якогось на світанку на берег, козаки під командуванням князя перебили більшість війська, а решту погнали від січі, захвативши багато трофеїв.

 

Але восени до кримської орди приєдналися два великі загони яничарів та ще й господар (князь) Молдови, султанів васал, з військом прибув. А Вишневецький не дочекався допомоги ні від польського короля, ні від царя Московського, хоч звернувся з цього приводу до обох.

 

Тепер козаки теж трималися близько місяця, потім відступили до самих Черкас. Січ була зруйнована татарами. Вийшло так, що острів татари нібито й здобули, але Вишневецького з козаками так і не перемогли.

 

Поки через гінців тяглося листування з царем Москви, князь повернувся на Хортицю, сформував новий гарнізон і відбудував фортецю, тривало це доти, доки не надійшов дозвіл царя на його приїзд до Москви.

 

Московський цар призначив князеві Вишневецькому солідне жалування, а головне, віддав у його володіння містечко Бельов (нині Тульської області) з усіма прилеглими волостями і селами, а також наділив його кількома селами в інших краях.

 

За наказом царя у супроводі кабардинського князя Канлика, Вишневецький з козаками поплив до Астрахані, а звідти, до Кабарди, де, мав зібрати військо супроти хана.

 

Дізнавшись, що Вишневецький знову прийшов по їхні душі, кримчаки подалися за Перекоп і замкнулись на півострові, а сам хан із військом про всяк випадок відступив у гірську частину Криму.

 

Ціле літо згайнував Вишневецький під Іслам-Керменем, чекаючи на дозвіл царя увійти в Крим. Але так і не дочекався. Цар побоювався, що татари об'єднаються з турками і не тільки Вишневецького розгромлять, а й підуть війною на Москву.

 

Тому цар наказав Вишневецькому залишити на Дніпрі того ж таки дяка Ржевського з його стрільцями, а самому вертати до Москви.

 

Отак, зі змінним успіхом повоювавши на боці царя Московського, князь Вишневецький остаточно розчарувався в ньому і навесні 1561 року зі своїм козацьким загоном повернувся в Україну та розташувався в урочищі Монастирище, поблизу Черкас.

 

Д. Вишневецький надіслав листа Сигізмунду-Августу. Де попросив охоронної грамоти, з якою безборонне міг би добутися до Кракова, для аудієнції та просив прийняти на королівську службу.

 

Король охоронну грамоту Вишневенькому надіслав і на службу прийняв. Крім того Сигізмунд-Август офіційно оголосив, що князь перебував у Московії щоб дізнатися, що там «діється у ворожому стані і тим якнайдужче прислужитися Речі Посполитій».

 

Козакам, що залишалися до часу в Монастирищі, король теж пробачив, але про всяк випадок наказав переправити їх до Естонії.

 

Доля самого князя Дмитра Вишневецького, склалася трагічно. Він замахнувся заволодіти троном Молдови. Під час цієї операції він був схоплений у полон і відправлений до Царграду

 

Султан Селіма палаючи люттю до князя вирішив піддати його найлютішій страті: кинути живим з високої вежі на гаки, вмуровані в стіну біля морської затоки. Вишневецький, падаючи, зачепився за гак і висів так якийсь час живий, проклинаючи мусульманську віру, доки його не вбили турки, не стерпівши цих прокльонів».

 

Хоч першу козацьку фортецю, Хортицьку Січ татари зруйнували, проте ідея не вмерла, її підхопили інші козацькі ватажки і вожді. Вона пережила князя Вишневецького і дійшла до наших днів.

 

Коли уважно проаналізувати основні його вчинки, чітко вимальовується логіка, якій усі його мандри між Стамбулом, Краковом і Москвою були підпорядковані. По-перше, князь мав намір створити міцну козацьку армію, яка підлягала б не польському королеві, а тільки йому особисто.

 

По-друге, володіючи двома староствами - черкаським і канівським - і маючи козацьке військо як основу народного ополчення, він міг реально важити на те, що вдасться розгромити.

 

невеличке за людністю і територією Кримське ханство, що забезпечило б йому більш-менш надійний тил, а вже тоді можна було б подумати і про відродження Великого князівства Київського, на трон якого Вишневецький мав усі династичні права.

52 Давні слов'яни були люди ведичної культури, тому давньослов'янську релігію правильніше було б іменувати не язичництвом, а ведизмом. Слово "веди" - співзвучно современоому російському "відати", "знати". Це мирна релігія висококультурного народу, споріднена інших релігій ведичного кореня - Стародавньої Індії та Ірану, Стародавньої Греції.

 

Велесова книга.

 

 

Основними пам'ятками культури слов'янської давнини є священні пісні, перекази, міфи, хоча більшість учених вважають, що тексти давньослов'янських священних пісень, міфів загинули християнізації Русі. У вітчизняній історичній науці навіть те небагато що, що залишилося - Велесову книгу, переважно написану новгородськими жерцями не пізніше IX ст., Вважають підробкою. 1

 

До цих пір ведуться суперечки про сутність згадуються в літописах слов'янських богів. І тим не менш висловлено думку, що найдавніший пласт слов'янських міфів зберігся краще грецьких, індійських або біблійних. Причина тому - особливий шлях розвитку слов'янської культури. Міфічні оповіді інших народів спотворювалися при записі і обробці вже в найдавніше час. Слов'янський фольклор - це жива усна традиція, в меншій мірі зазнала зміни під впливом писемної культури.

 

Скарби слов'янського фольклору - народні пісні, казки, билини, духовні вірші - починають інтенсивно збирати й записувати тільки в першій половині XIX ст.

 

Велесова книга-пам'ятник складний і ємний. Вона дозволяє давня суперечка про походження слов'ян. Вона описує долі різних племен, які брали участь у слов'янському етногенезі. Найдавніше подія, представлене в ній, - результат індоєвропейських племен із Семиріччя, області біля озера Балхаш, і сьогодні носить таку назву через семи річок, що впадають у нього. За даними археологів, міграція індоєвропейських племен з середньої Азії відбувалася в останній третині II тисячоліття до н.е. на великої території від Балкан до Єнісею (елліни-дорійці) і Північного Китаю (массагети і саки). Велесова книга описує події міфічної і найдавнішої історії слов'ян кінця II тисячоліття до н.е. - Кінця I тисячоліття н.е.

 

За Велесовій книзі у стародавніх слов'ян існувала архаїчна Трійця - Триглав: Сварог (Сварожич) - небесний бог, Перун - громовержець, Велес (Волос) - бог руйнівник Всесвіту, хоча різні жрецькі школи слов'ян неоднаково розуміли таємницю Трійці. 1

 

З широким розповсюдженням материнських культів пов'язане шанування жіночих предків. В епоху патріархату материнські культи трансформуються в жіночі іпостасі богів і набувають якусь єдину функцію - стають покровительками будинку, вогнища, вогню, території, країни, людини, сім'ї, кохання у вигляді господинь, бабусь, матерів. Проте в цілому жіночі культи, в якій би модифікації вони не зустрічалися, завжди тяжіють до одного з двох своїх проявів: вони уособлюють світ любові або небесної (слов'янська Леле), або земної (слов'янська Мати сиру земля).

 

Рівень духовної зрілості древніх слов'ян, їх філософські погляди можна реконструювати за їх космогонічними міфами. 2 З ім'ям Сварога пов'язаний стародавній космогонічний міф слов'ян про створення Землі Прабатьком нашим - Родом - джерел Всесвіту.

При воцаріння у Києві Володимира Красне Сонечко (980-1015) була проведена свого роду язичницька реформа. Прагнучи підняти народні вірування до рівня державної релігії, поруч зі своїми теремами, на пагорбі, князь наказав поставити дерев'яні кумири шести богів: Перуна зі срібною головою і золотими вусами, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Семаргла і Мороші. Відповідно до древніх легенд Володимир встановив навіть людські жертвопринесення цим богам, що повинно було надавати їх культу трагічний, але в той же час і дуже урочистих характер. Культ головного бога дружинної знаті - Перуна був введений в Новгороді Добринею, вихователем Володимира. Навколо ідола Перуна горіло вісім невгасимий багать, а пам'ять про це вічному вогні збереглася у місцевого населення аж до XVII ст.

 

У пантеоні Володимира, язичницькі божества були розставлені в порядку їх старшества і кожному з них були умовно протиставлені античні боги і християнські святі.

 

 

ПЕРУН. Глава княжого пантеону, російський Зевс-громовержець, що висувається на перше місце в умовах військових походів на Балкани в 4в. і в процесі створення державності Київської Русі

 

9-10вв. як покровитель воїнів, зброї, воєн. Після християнізації уподібнений пророка Іллі.

 

СТРИБОГ - Род - Святовит - Сварог ("Небесний"). Давнє головне божество неба і Всесвіту, "бог-батько". Уподібнив християнському богу-творцю Савоафу. У грецькій міфології йому приблизно відповідає Уран.