Початок Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 рр.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні сталися важливі зрушення, що торкнулися всіх верств. Та найчутливішим до змін виявилося козацтво. Не випадково саме тоді спалахували численні козацькі повстання. І хоча, починаючи з виступу Косинського, кожне подальше повстання козаків відзначалося вищим рівнем організованості, охоплювало дедалі більшу територію, засвідчувало вдосконалення військової вправності та вищий ступінь усвідомлення козаками мети боротьби, проте всі вони тієї мети не досягли. Тим часом колоніальний гніт Речі Посполитої щодо України посилювався. Щоб остаточно поневолити українські землі, польський уряд вдавався до ополячення українців, утискував православну церкву. Позбавлялися земель та майна православні церкви й монастирі. Православні зобов'язувалися сплачувати податки на утримання католицького духівництва; їм нерідко заборонялося провадити відправу, обіймати певні посади, створювати вищі навчальні заклади тощо. Подібні прояви національно-релігійного гноблення спричиняли невдоволення і протести всіх верств українського народу, зокрема й представників привілейованих станів — української православної шляхти, вищого православного духівництва, козацької старшини, міської верхівки.

Розуміючи, що найбільшу загрозу для польсько-шляхетського панування в українських землях становлять козаки, польський уряд застосував проти них найсуворіші каральні заходи. Так, наприклад, ухвалена сеймом 1638 р. «Ординація...» мала на меті знищити козацтво як стан: усі козаки, за винятком 6 тис. реєстрових — тоді складової польського війська, перетворювалися на кріпаків. З особливою жорстокістю придушувалися будь-які вияви покозачення. Реєстровці позбавлялися права обирати гетьмана й старшину — їх мав призначати польський уряд зі шляхти. На Запорожжі постійно перебували польські залоги, було цілком відбудовано й розширено фортецю Кодак. Козакам заборонялося без згоди уряду ходити в морські й суходільні походи проти Османської імперії та Кримського ханства. Їх зобов'язували виконувати всілякі роботи, сплачувати обтяжливі податки. Різноманітних утисків зазнавали українці в містах. Православні міщани могли селитися лише в спеціально відведених кварталах. Їх обмежували в заняттях ремеслом і торгівлею, усували від участі в місцевому самоврядуванні; обтяжували різними податками й повинностями. Із запровадженням фільварків надзвичайно погіршилося становище українських селян: набувало темпів закріпачення, зростала панщина, поширювалися різноманітні форми відробітків і податків на користь землевласників і держави; посилювався визиск селян орендарями панської землі.

Отож, заходи, якими польський уряд супроводжував своє володарювання на українських землях, мали на меті цілковите загарбання й підкорення, тобто були колоніальними.

Така політика уряду Речі Посполитої в середині XVII ст. загострила ситуацію в Україні, спричинивши загальнонародний виступ.

Обрання Богдана Хмельницького гетьманом. Організація української повстанської армії. На Січі, що містилася тоді на Микитиному Розі (нині м. Нікополь на Дніпропетровщині), згідно з «Ординацією...», стояла вірна Речі Посполитій урядова залога — польський загін та реєстровий полк. Тому Хмельницький зайняв о. Бучки у гирлі р. Томаківки. Там за його наказом почали будувати укріплення, копати рови, насипати вали і ставити на них частокіл із загострених паль. Тим часом з усіх земель Війська Запорозького прибували запорожці. Зібравши чималий загін, Хмельницький розпочав активні дії. 20 січня 1648 р. він підійшов під саму Січ, 24 січня захопив усі човни й провіант, а вже наступного дня без особливих труднощів заволодів і фортецею. При цьому значна частина реєстровців перейшла на бік повстанців.

Невдовзі відбулася козацька рада, на якій Хмельницького було обрано гетьманом. Богдан Хмельницький розіслав універсали до українського народу із закликами вступати до лав козацького війська; налагодив виробництво пороху, організував купівлю зброї та боєприпасів, досяг домовленості про перехід реєстрових козаків із початком воєнних дій на бік повстанців.

Водночас новообраний гетьман вів переговори з Туреччиною та особливо — з Кримським ханством. Заручившись підтримкою Туреччини, у лютому-березні 1648 р. в Бахчисараї уклав угоду з кримським ханом Ісламом-Гіреєм III про військову допомогу у війні проти Речі Посполитої. У такий спосіб гетьман прагнув розв'язати складну проблему — брак власної кінноти. Крім того, домовленість із ханом давала змогу уникнути несподіваного нападу татарських і ногайських орд, що було б особливо небажаним під час воєнних дій проти Польщі.

Такі приготування Хмельницького не були таємницею для польських воєначальників. Великий коронний гетьман Миколай Потоцький поклав за мету будь-що запобігти розгортанню повстання. З метою придушення козацького виступу він наказав канівському полковникові 13 лютого виступити на Дніпровий Низ. Через день і сам рушив на Черкащину, де мали збиратися урядові війська. Коли ж ці війська увійшли на землі Війська Запорозького, Хмельницький віддав наказ вирушати в похід.

Початок збройної боротьби проти Речі Посполитої. Зібране для боротьби проти повстанців військо Речі Посполитої, очолюване коронними гетьманами Миколаєм Потоцьким (великим) і Мартином Калиновським (польним), зібралося на Черкащині. Для придушення осередку повстання було вирішено вислати на Запорожжя два загони. Один загін поляків (ним командував син Миколая Потоцького — Стефан) отримав наказ іти суходолом, інший — плисти на човнах Дніпром. Головні ж сили з обома гетьманами на випадок виходу повстанців на «волость» лишалися в Черкасах.

За тиждень військо Стефана Потоцького вийшло на береги степової річки Жовті Води. Богдан Хмельницький зібрав на той час чималі сили: 8 тис. козаків і 20 тис. ординців (татар і ногайців) під командуванням перекопського мурзи Тугай-бея. З ними він вирушив назустріч загонам польських вояків та реєстровців, а 19 квітня перестрів ворога на Жовтих Водах. Поляки змушені були стати табором.

Хмельницький оточив польський табір і, регулярно атакуючи його, чекав на підхід підкріплень та звісток із берегів Дніпра. 30 квітня підійшли загони Єдичкульської орди. Через щільну блокаду Стефан Потоцький не мав змоги передати звістку своєму батькові. Тож головні польські сили перебували в очікуванні між Черкасами й Корсунем. Тим часом на бік Богдана Хмельницького перейшли всі полки реєстрових козаків. Вирішальний бій стався 16(6) травня. Він завершився нищівною поразкою поляків. Продовжуючи наступ, Богдан Хмельницький на чолі 15—17-тисячного війська козаків і 4 тис. татар вирушив до Корсуня.

Звістка про поразку польських військ на Жовтих Водах змусила коронного гетьмана вдатися до енергійних дій. Він наказав відступати до Корсуня, куди мав підійти 6-тисячний корпус Яреми Вишневецького. Та коли польські війська увійшли до Корсуня, виявилося, що повстанці також підходять до міста. Щоб Корсунь не дістався Хмельницькому, Потоцький наказав його пограбувати й спалити. Далі, у напрямку на Богуслав, поляки вирішили рухатися під прикриттям табору.

На світанку 26 травня громіздкий, але боєздатний польський табір вирушив богуславським шляхом із Корсуня. Повстанці супроводжували його на відстані пострілу. Перед полуднем польський табір дійшов до заболоченого урочища Горохова Діброва. Тут на нього чатувала засідка. Саме тут відбулася славнозвісна Корсунська битва. Повстанці спершу оточили і знищили передові польські загони, де перебував Потоцький. Коронного гетьмана було поранено і взято в полон. Така сама доля спіткала й Калиновського. Довше чинили опір тільки вояки з середини табору, але й вони близько 1-ї години пополудні склали зброю. Багато поляків загинуло, багато потрапило в полон разом із величезними трофеями. 20-тисячне коронне військо перестало існувати.

Перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали сигналом для повстань по всій Україні, для визвольного походу української армії на захід.

Богдан Хмельницький збирав війська у Білій Церкві, формував нові, українські органи влади, а керувати визволенням Правобережної України від сил Речі Посполитої послав полковника Максима Кривоноса, який фактично став наказним гетьманом.

До кінця липня було визволено з-під польського ярма всю територію Лівобережжя, а до кінця серпня — Брацлавське, Київське, Подільське (крім м. Кам'янця) воєводства на Правобережжі, а також східні й південні райони Волинського воєводства.

Після безплідних мирних переговорів, у вересні 1648 р. відновилися воєнні дії. Неподалік містечка Пилявці поблизу Старокостянтинова (нині Пилява Хмельницької обл.) для нової битви зійшлися коронне військо й українська армія.

11 вересня (за ст. ст.) 1648 р. передові частини двох армій розпочали бій за греблю через Ікву. Кілька разів гребля переходила з рук у руки, поляки постійно надсилали підкріплення; врешті надвечір українці мусили відступити до свого табору. Полякам, які не мали власного табору, довелося стояти цілу ніч у бойовому порядку, очікуючи на атаку з боку повстанців.

Вирішальна битва під Пилявцями розпочалася 23 вересня. Вранці українські, кримсько-татарські та ногайські загони вишикувалися бойовим порядком. Потужним ударом вони відбили греблю, а незабаром почали переслідувати ворога. Польське командування не спромоглося забезпечити організованого відступу. Це спричинило у війську Речі Посполитої паніку та безлад. Покидавши зброю і залишивши боєприпаси, польське військо накивало п'ятами. Пилявецька битва завершилася для польської армії ганебною поразкою.

А от повстанців вона надихнула на нові битви. Головні сили українського війська під проводом Богдана Хмельницького рушили до Львова.

Переможним походом повстанська армія просувалася на захід. 26 вересня 1648 р. розпочалася облога Львова. 5 жовтня загони Максима Кривоноса захопили Високий Замок — фортецю на високому пагорбі. Львівська міська верхівка, зрозумівши безвихідь свого становища, почала переговори. Гетьман вимагав від польського командування та міської влади капітулювати і видати козакам їхніх запеклих ворогів — Ярему Вишневецького, Олександра Конецпольського та інших. Проте, дізнавшись, що ті таємно втекли до Замостя, наказав припинити облогу і, дочекавшися викупу для сплати ординцям, рушив на Замостя. Начальник гарнізону, дізнавшись про наближення військ повстанців, наказав спалити передмістя. Облога за таких обставин могла затягнутися. Підійшовши до Замостя, Хмельницький запропонував міській владі сплатити викуп і спробував переманити на свій бік німецьких найманців, які перебували в місті. Діставши відмову, гетьман наказав брати місто штурмом. Проте цей штурм, як і два подальші, виявився невдалим. Тоді Хмельницький наказав ущільнити облогу. Коли ж під Замостя прибули полковники Максим Кривоніс і Петро Головацький, а українська армія почала готуватися до нових штурмів, обложені стали поступливішими. Розпочалися переговори між повстанцями та міською владою. Хмельницький отримав викуп і зняв облогу Замостя.

Звістка про наміри повстанців іти на Краків та Варшаву налякала польський уряд. Занепокоєння в польському стані спричинялося й дипломатичними заходами Хмельницького, спрямованими на створення антипольської коаліції. На початку листопада, під час стояння під Замостям, Богдан Хмельницький розпочав переговори з польським урядом. До припинення воєнних дій гетьмана спонукало складне становище армії: боєздатного війська налічувалося не більше як 30 тис, гостро відчувалася нестача гармат, боєприпасів і харчів, давалася взнаки загальна втома, дошкуляла зима. До того ж спалахнула епідемія чуми. На рішення Хмельницького вплинули й повернення татар до Криму та загроза нападу на Київщину й Чернігівщину литовської армії. Крім того, ще аж ніяк не вичерпаними були військові сили Польщі. Зваживши на все, Богдан Хмельницький погодився з рішенням ради і настроями старшини та уклав перемир'я з новообраним польським королем Яном II Казимиром. 14 листопада 1648 р. Богдан Хмельницький зі своїми загонами повернув на схід. Переможний похід 1648 р. було завершено. Одначе, укладаючи мир під Замостям, гетьман не збирався припиняти збройної боротьби взагалі. Він планував навесні 1649 р. знову зібрати військо, покликати татар на допомогу й поновити воєнні дії.

Внаслідок перемоги під Пилявцями й походу української армії на Львів та Замостя на початку листопада 1648 р. майже всі етнічні українські землі було визволено від польського панування.

Програма розбудови Української гетьманської держави. На початку 1649 р. Богдан Хмельницький оприлюднив свої наміри щодо війни проти Речі Посполитої. Це сталося в лютому, під час переговорів у Переяславі з королівським посольством. У відповідь на умови перемир'я, запропоновані польськими послами, гетьман сформулював остаточну мету війни. Промова Хмельницького тлумачиться дослідниками як програма розбудови Української держави. У розмовах із польськими послами було чітко обумовлене право українського народу на створення власної держави в його етнічних межах. Гетьман висловив ідею незалежності утвореної держави від влади польського короля. При цьому він наголосив, що Українська козацька держава є наступницею Київської Русі.

Промовляючи до польських послів у Переяславі в лютому 1649 p., Хмельницький заявив: «Правда те, що я мала й незначна людина, але Бог дав мені, що я є одновладцем і самодержцем руським. Виб'ю з лядської неволі ввесь руський народ, а що перше я воював за шкоду і кривду свою, тепер буду воювати за нашу православну віру. За кордон на війну не піду, на турків і татар шаблі не підніму, досить маю на Україні, на Поділлі й Волині, досить вигоди, достатку й пожитку в землі та князівстві своєму, по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть, мовчіть, ляхи! А будуть і за Віслою кричати, знайду я їх там напевно. Не залишиться мені нога жодного князя і шляхетки тут, на Україні; а схоче котрий з нами хліб їсти, хай буде послушний Запорозькому Війську». Підготовка й початок повстання. Богдан Хмельницький.

«Ординація Війська Запорізького» 1638 р. ліквідувала чи­мало прав козацтва і на певний час принесла полегшення польській шляхті. Але вже за кілька років козаки подола­ли заціпеніння, згадали про свою лицарську славу й по­чали збирати сили для нового виступу проти польського панства. Хоч реєстровиків було лише 6 тис., але вони спи­ралися на маси невизнаного урядом козацтва й пригноб­леного поспільства. Головними причинами зростаючого не­задоволення народних мас України політикою Речі Поспо­литої стали посилення гніту селян і міщан, наступ на права козацтва й небажання надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан, незахищеність пра­вославної шляхти від свавілля польських магнатів, пере­слідування православного духовенства й нацгонально-релі-гійні утиски інших груп населення.

Перші звістки про підготовку козацтва до повстання вольний гетьман Станіслав Конєапольський одержав у 1646 р. Умови для повстання були сприятливими. Король Владислав IV готувався до війни з Туреччиною, але після відмови сейму ратифікувати її початок вирішив діяти са­мостійно. Він дозволив запорожцям зробити морський похід на Туреччину й дав їм королівську грамоту на споруд­ження човнів. Під цим прикриттям козаки почали збирати­ся на Запоріжжі, згуртовуватися й виробляти план спіль­них дій.

Одним з організаторів повстання став Богдан (З і -новій) Михайлович Хмельницький (27.ХІІ. 1595—27.УІ. 1647), Він народився в Чигирині, за іншими даними в Переяславі чи.на Львівщині, в сім'ї дрібного ук­раїнського шляхтича Михайла Хмельницького й козачки з

Переяславського полку. Закінчив спочатку, напевне, одну з київських шкіл, потім Львівську єзуїтську колегію, де дістав ґрунтовні знання з історії, географії, юриспруденції. Крім рідної української, добре володів польською, латин­ською та турецькою мовами, розумів по-татарськи. З моло­дих літ опанував військову справу. Брав участь у козаць­ких повстаннях 30-х років, займав посаду писаря реєстре. вого війська, але в 1637 р. був розжалуваний у сотники, Як і інші православні шляхтичі, Хмельницький зазнавав усіляких утисків і переслідувань з боку польської шляхти. Зі схвалення чигиринського та корсунського старости Олександра Конєцпольського у нього відбирали то млин, то коня, поки не дійшла черга й до батьківського хутора Суботова. Підстароста Данило Чаплинський в 1646 р. звичним для шляхти «наїздом» захопив Суботів, а молод­шого сина Хмельницького наказав побити мало не до емер. ті. І це тоді як Хмельницький мав великий авторитет серед козацтва, його добре знали при дворі польського короля, а також в урядових колах Франції.

Навколо Хмельницького гуртувалася група незначної козацької старшини, яка добивалася відновлення козаць­ких прав і привілеїв. Серед неї виділялися сотники Чиги­ринського полку Федір Вешняк і Кіндрат Бурляй, колишні полковники Корсунського полку Максим Нестеренко, Бі­лоцерківського — Яцина Люторенко і Яцько Клиша та вій­ськовий суддя Іван Гиря. Найближчими сподвижниками Хмельницького стали також учасники багатьох морських походів на турок і татар Іван Ганжа та Максим Кривоніо.

Перший варіант знищення польських військ на Наддні­прянщині восени 1647 р. чомусь не здійснився. І Хмельни­цький та його однодумці зібралися на таємну раду під Чи­гирином для вироблення нового плану. Але про зібрання стало відомо польському комісарові і той наказав чиги­ринському полковнику Михайлу (Станіславу) Кричевсько-му заарештувати Хмельницького для проведення слідства. Та Вешняк і Бурляй переконали полковника, що він не винен, й умовили відпустити Хмельницького до Трахтеми-рова — резиденції комісара Яцека Шамберга, аби він зміг виправдатися. Кричевський співчував змовникам і відпус­тив Хмельницького. Проте він разом із старшим сином Ти-мошем та 16-ма однодумцями за околицею Чигирина по­вернув на Запоріжжя. Дорогою до них приєднувалися рі3' ні люди, й на Січ прибуло 300, за іншими даними — 500 чол. Спочатку прибулі оселилися на о. Томаківка, за милю нижче від Микитиної Січі, де стояв польський гарнізон;

Тут же перебували козаки сотника Федора Линчая, які нещодавно зазнали поразки у боротьбі проти ставлеників речі Посполитої Івана Барабаша та Іляша Караїмовича. Хмельницький з побратимами перебрався на ближчий острів Бучки. У січні 1648 р. козаки вже були готові до щтурму Счі. Але полковник Гурський неприйняв бою і завчас-но втікЗалога зЧркаського полку впустила пов­сталих у Січ і сама приєдналася до них. На загальній раді ЗО сТчня, за іншими даними — на початку лютого, 1648 р. козаки обрали Хмельницького гетьманом і підтри­мали його курс на загальне збройне повстання проти Речі Посполитої.

22Неолітична революція - перехід людських громад від примітивної економіки мисливців і збирачів до сільському господарству, заснованому на землеробстві та / або тваринництві. За даними археології, одомашнення тварин і рослин відбувалося в різний час незалежно в 7-8 регіонах. Самим раннім центром неолітичної революції вважається Близький схід, де одомашнення почалося не пізніше, ніж 10 тис. років тому [1]. У центральних областях Мир-Системи перетворення або заміщення мисливсько-збиральної товариств аграрними датується широким часовим діапазоном від Х до III тисячоліття до н.е.., в більшості периферійних областей перехід до виробничого господарства завершився значно пізніше.

Поняття "неолітична революція" було вперше запропоновано Гордоном Чайлдом в середині ХХ століття. Окрім появи виробничого господарства воно включає в себе ряд наслідків, важливих для всього способу життя людини епохи неоліту. Маленькі мобільні групи мисливців і збирачів, що панували в попередній епосі мезоліту, осіли в містах і селищах біля своїх полів, радикально змінюючи навколишнє середовище шляхом культивування (в тому числі іригації) та зберігання зібраного врожаю в спеціально зведених будівлях і спорудах. Підвищення продуктивності праці вело до збільшення чисельності населення, створенню порівняно великих збройних загонів, що охороняють територію, поділу праці, пожвавлення товарообміну, появі права власності, централізованої адміністрації, політичних структур, ідеології і нових систем знання, які дозволяли передавати його з покоління в покоління не тільки усно, але і письмово. Поява писемності - атрибут закінчення доісторичного періоду, який зазвичай збігається із закінченням неоліту і взагалі кам'яного століття.

Співвідношення технологічних характеристик неоліту з появою виробляє господарства і послідовність цих подій у різних культур залишаються предметом обговорення і, мабуть, розрізняються, а не є тільки лише наслідком дії якихось універсальних законів розвитку людського суспільства [2] [3].

. Виникнення землеробства і тваринництва

Перші спроби культивування деяких рослин були зроблені близько 10 тис. років тому. Успішними і важливими за своїми наслідками для історії людства виявилися ячмінь і пшениця, окультурені в цю ж епоху в районі родючого півмісяця на Близькому Сході [4] [5]. У цю ж епоху і в цьому ж регіоні - в горах Загроса (Ганджі-Дарі і ін) - були одомашнені кози [6] [7] і вівці [8].

У ранньому голоцені в Меланезії почали розводити таро [9].

Цілеспрямоване вирощування рослин створило умови для розвитку суспільства, що призвело до появи перших цивілізацій (до III тис. до н. е..). Завдяки обробці землі людям епохи неоліту вдалося вперше в історії пристосувати природне середовище проживання до власних потреб. В епоху неоліту ж виникає виробляє господарство. Отримання надлишків продовольства, поява нових видів знарядь праці і будівництво осілих поселень зробили людину відносно незалежною від навколишньої природи. Підвищена концентрація населення змінила структуру племені з родової громади на сусідську. У період неолітичної революції, що тривала близько семи тисячоліть, були закладені матеріальні й духовні основи культур Месопотамії та інших регіонів Західної Азії, Єгипту, Китаю, Японії та давньої Америки. Докорінна зміна матеріальної, художньої та релігійної сторін життя людей відбулося після появи писемності у Месопотамії та Єгипті до III тисячоліття до н. е..