Дайте характеристику польсько-литовським уніям та визначте їх значення для соціального розвитку України

 

Польща прагнула приєднатися до своїх володінь ще й Велике князівство Литовське. У 80-х роках, коли посилився тиск на Литовську державу з боку Тевтонського ордену (з 1340-го по 1410 р. він здійснив понад 100 великих походів на слов‘янські землі), для цього склалися сприятливі умови. До того ж пропольська орієнтація литовського князя Ягайла посилилася у зв'язку зі зміцненням Московського князівства після Куликовської битви 1380 р.

1385 р. у замку Крево (нині на території Білорусі) було укладено угоду (Кревська унія) між Польщею і Великим князівством Литовським, яка передбачала об'єднання Литви і Польщі в одну державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. На литовських землях запроваджувалося католицтво як державна релігія.

З кінця XIV ст. з них було створено урядовий орган - Раду панів, що контролював діяльність великого князя. Вона вирішувала життєво важливі для країни питання. разом із великим князем займалася фінансовою політикою, призначала найвищих посадових осіб, розподіляла землі та маєтки. Бояри й шляхта стали привілейованим станом зі своїм судом та органом управління - Сеймом. Він почав скликатися ще наприкінці XIV ст. й поступово перетворився на постійно діючий орган, до компетенції якого входили питання законодавства, військової служби, оподаткування. 1557 р. шляхта домоглася виключного права володіння землею. Виник новий тип господарства -фільварки, орієнтовані переважно на виробництво хліба для продажу.

Влітку 1569р. в м. Любліні на спільному сеймі польських і литовських феодалів було підписано угоду про об'єднання Польщі і Великого князівства Литовського в єдину державу - Річ Посполиту⁷ на чолі з виборним королем та спільним сеймом, сенатом. Водночас Литва зберігала свій суд. адміністрацію, військо, скарбницю, офіційну "руську" мову.

За угодою, білоруські землі залишилися під владою Литовського князівства. До польської корони відходили величезні українські території - Волинське, Київське, Чернігівське й Подільське воєводства. Хоча угода декларувала зрівняння в правах православної шляхти з католицькою, вона відразу почала порушуватися.

Укладення Люблінської унії викликало посилення феодального. національно-культурного і релігійного гноблення українського народу.

1590 р. з ініціативи Ватікану розпочалися переговори між польським королем Сигізмундом III і православними владиками про запровадження унії. Внаслідок цих переговорів, а також зустрічей з католицькими єпископами та папським нунцієм православні ієрархи погодилися укласти унію з Римом. їм гарантували збереження традиційної православної літургії, обрядів та звичаїв. Водночас вони повинні були в усіх питаннях віри визнати зверхність папи. Того ж 1595 р. папа Клемент VIII офіційно проголосив унію. Це викликало обурення серед православних. Для остаточного вирішення проблем в жовтні 1596 р. у Бресті зібрався церковний собор.

 

До 1569р. в процесі внутрієтнічного розвитку українців виникла і

сформувалася унікальна соціальна верства верства населення – козацтво.

Виникнення козацтва в часі збігається з активізацією спустошень кримських

татар. Наявність азіатського Кримського ханства на півдні реально

стимулювало становлення і християнської демократичної республіки –

Запорозька Січ. У другій половині XVI- першій пол.XVIIст. козацтво

важливим фактором збереження етнокультури українців, боротьби проти

католицької експансії.

В XІV-XVIст. розвивалися також всі інші стани українського

феодального суспільства: духовенство, шляхта, міщани з їх чисельними

соціально-етнічними підгрупами. Всі сфери державного і суспільного життя

послуговувалися староукраїнською мовою, а в межах всього Великого

князівства – близькою до неї старобілоруською мовою. Це створювало

сприятливі умови для розвитку національної культури, сприяло

вдосконаленню української літературної мови. Паралельно з літературною

діловою мовою місцевих законодавчих актів та діловодства в галузі

полемічної на іншої церковної літератури продовжувала вживатися

церковнослов’янська. Такою мовою писали церковні письменники Герасим

Смотрицький, Василь Суразький, Іван Вишенський та ін., хоча їх

церковнослов’янська мова була наближена до народнорозмовної.

Після заключення Люблінської унії українські землі складали основну

частину польсько-литовської держави. Із загальної чисельності її населення

(7,5 млн. чоловік) українці становили майже 2 млн., тобто 28%. Поляки

заселяли тільки 180 тис. кв. км., але складали близько половини її населення.

До етнічних груп країни належали литовці, білоруси, євреї, німці та вірмени.

Відносини в середині цієї держави визначалися передусім становою

системою згідно Литовського статуту.

Станова залежність людини була не менш важливою категорією

самовизначення, ніж віросповідання чи національність.

Напередодні Першої світової війни пангерманці у своїх планах надавали великого значення військовому розгрому Російської імперії. Саме в цей час з боку Пангерманського Союзу посилюється увага до міжнаціональних відносин у різних регіонах Росії, а особливо в Україні, що розглядалася як важливий чинник, який сприяв би реалізації експансіоністських планів на користь Німеччини. Також, говорячи про загарбницькі плани німецького імперіалізму стосовно України, не можна не згадати і про економічну експансію німецького капіталу напередодні Першої світової війни у промисловість, особливо в одну з найбільших і розвинутих галузей харчової промисловості України — цукрову.[5] Таким чином, ми бачимо, що зацікавленість німецьких вищих кіл в Україні була не випадковою.

 

З перших днів війни німецькі буржуазні політичні партії, промислові організації і юнкерство почали розробляти плани пограбування і розчленування Російської імперії. 28 серпня 1914 р. Пангерманський Союз висунув в особливому меморандумі, авторами якого були Г.Касо і А.Гугенберг, цілі війни, в яких насамперед визначалися територіальні захоплення на Сході за рахунок України, Польщі, Білорусії І Прибалтійських губерній.[6] До цього документа додавалися відповідні карти і коментарі.

Завойовані території на Сході повинні були стати головною базою постачання Німеччини продовольством і сировиною, про що свідчить конкретно поставлене в меморандумі завдання: «Якщо політичне завоювання країни забезпечить нам так суттєво необхідне збільшення нашої могутності, то ми повинні будемо отримати право розпоряджатися приєднаною країною також iв економічному відношенні». Цей документ визначав і подальшу долю місцевого населення завойованих територій, яке мало бути позбавлене політичних прав та стати рабами своїх завойовників,

Таким чином, серед вищих кіл Німеччини під час Першої світової війни визначилася сильна група прибічників захоплень українських земель. Завоювання України повинно було стати першим кроком на шляху до ослаблення Російської імперії і посилення Німеччини на Сході.

 

 

Радянізація західноукраїнських земель (1939 1941 рр.)

Радянізація – процес встановлення радянської влади, насадження в усіх сферах життя зразків, вироблених за роки радянської влади.

Складові радянізації: юридичне оформлення входження до складу УРСР, зміна держапарату, формування радянських органів влади, націоналізація, аграрні перетворення, початок колективізації, „культурна революція”, обмеження впливу церкви, репресії проти незгодних з радянською владою і потенційних противників, індустріалізація. Рішення про радянізацію західноукраїнських земель було прийняте на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) 1 жовтня 1939 р.

22 жовтня 1939 р. – проведення під контролем нової влади виборів до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до склади СРСР і об’єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони. В грудні 1939 р. на території Західної України було створено і офіційно включено до складу УРСР шість областей – Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку. Менш ніж через рік відбулося законодавче оформлення і включення до складу УРСР територій Північної Буковини та придунайських земель (Південні Бессарабія). За рішенням 2 серпня 1940 р. VII сесії Верховної Ради СРСР було утворено Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку, а на території Північної Буковини та Хотинського повіту Бессарабії організовано Чернівецьку область й передано її до УРСР. До складу УРСР були також включені Аккерманський та Ізмаїльський райони, із яких у грудні 1940 р. було утворено Ізраїльську область. В листопаді 1940 р. відбулося установлення між Українською РСР і Молдавською РСР нових кордонів. Частина колишньої Молдавської автономної РСР, що перебувала у складі УРСР, була передана Молдавській РСР. У результаті цих дій від України було відчужено Придністров’я з етнічним українським населенням. Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн осіб і на середину 1941 р. становило понад 41,6 млн осіб, а її територія зросла до 565 тис. км². 22 червня 1941 р. о 3 годині 45 хвилин німецькі війська розпочали бомбардування великих міст і стратегічних об’єктів, а о 4 годині перейшли кордон. Радянські прикордонні війська чинили опір. Протягом перших місяців війни в 16 областях України до лав Червоної армії було мобілізовано 2,515 млн осіб (у західних областях мобілізацію було зірвано). До кінця 1941 р. до народного ополчення вступило 1,300 млн осіб. У липні 1941 р. понад 158 тис. осіб налічувалось у винищувальних загонах.

23 – 29 червня 1941 р. відбулася перша велика танкова битва Другої світової війни, в районі Рівне – Дубно – Луцьк – Броди, у якій брало участь понад 5 тис. танків. Радянські механізовані корпуси, отримавши наказ негайно відкинути передові танкові частини ворога, що прорвалися, перейшли в наступ без належної підготовки й авіаційного прикриття. Зустрічний танковий бій завершився майже повним розгромом радянських механізованих корпусів. Хоча просування ворога й було затримано на тиждень, це було досягнуто дорогою ціною: із 4,2 тис. танків Південно – Західного фронту залишилося 737. Ворог утратив декілька сотен танків. Удар механізованих корпусів зірвав спробу ворога з ходу оволодіти Києвом і дав можливість підготувати оборонні рубежі на підступах до міста, примусив ворога передчасно ввести в бій резерви.

7 липня – 26 вересня 1941 р. – Київська оборонна операція. 5 липня 1941 р. німецькі війська змогли прорвати оборону між 5 – ю і 6 – ю радянськими арміями і вийшли до оборонних споруд міста. Ця подія вважається початком Київської стратегічної оборонної операції, що тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило прорив як вирішальну перемогу, і падіння Києва вважалося справою найближчого часу. Але німецькі частини, що підійшли до першої смуги оборони, не змогли її подолати. Перший штурм Києва 11 – 14 липня виявився для ворога невдалим. Ці події поклали початок героїчній оборони міста, що тривала 71 день. Невдалими для ворога були і наступні спроби оволодіти містом. Героїзм захисників міста – понад 120 тис. бійців, із яких 33 тис. складало народне ополчення, стійко оборонялися. 21 серпня А. Гітлер прийняв рішення припинити лобові атаки міста. Тим часом склалось загрозливе становище на флангах Південно – Західного фронту, що обороняв місто. Німецькі танкові частини обійшли захисників міста з півдня і півночі й замкнули кільце оточення біля Лохвиці. Наказ про відступ радянських військ було віддано занадто пізно, і в оточення потрапило чотири радянські армії. 19 вересня німецькі війська вступили до Києва. Київська оборонна операція зірвала плани німецького командування швидко оволодіти містом. Примусила його змінити напрямок головного удару, що зрештою призвело до провалу плану „Барбаросса”.

5 серпня – 16 жовтня 1941 р. – оборона Одеси. Після поразки Південного фронту румуно – німецькі війська взяли в облогу Одесу. Проте швидко захопити місто ворогові не вдалось. Декілька штурмів міста було відбито з великими втратами для ворога. Перед тим як залишити місто, радянські війська провели вдалу десантну операцію в районі села Григ7оріївка, захопивши важкі гармати, що обстрілювали місто. Рішення про припинення оборони міста було прийняте у зв’язку з проривом німецьких військ у Крим. Евакуація військ з Одеси відбулась без страт і несподівано для ворога. Радянські війська, що протягом 72 днів здійснювали оборону міста, відволікали на себе значні сили ворога, завдавши йому великих втрат (понад 300 тис. осіб). Оборона міста створювала можливість Чорноморському флоту впродовж другої половини 1941 р. контролювати всю акваторію Чорного моря, загрожуючи узбережжю Румунії та нафтовим родовищам.

30 жовтня 1941 р. – 4 липня 1942 р. – оборона Севастополя. У жовтні 1941 р. німецькі війська увірвалися до Криму. 30 жовтня вони вийшли на далекі підступи до міста. Місто не було обладнане оборонними спорудами із суходолу, проте мало добре продуману оборону з моря. У короткий термін навколо нього було створено три лінії оборони. Хоча місто було відірване від тилових районів суходолом. Чорноморський флот упродовж 250 днів забезпечував оборону міста всім необхідним. Неодноразові штурми міста німецьким і румунським військами були відбиті зі значними втратами для ворога (понад 300 тис. осіб). Проте поразка радянських військ Кримського фронту на Керченському п – ві дала змогу німецьким військам здійснити вирішальний наступ, прорвати оборону Севастополя. 3 липня 1942 р. Ставка дала наказ про евакуацію військ, проте було вже пізно. Евакуюватися змогла лише невелика частина захисників міста. 22 липня 1942 р. радянські війська залишили м. Свердловськ Ворошиловоградської області, після чого вся територія України опинилася в зоні окупації німецьких військ та їх союзників. Загальна кількість військовополонених склала 4,59 млн осіб. Протягом 1941 р. у полон потрапило 2 млн осіб (49 % загальної кількості).

 

Визвольні змагання українського народу 1917—1920 pp. закінчились поразкою. Державну незалежність, здобуту внаслідок національно-демократичної революції 1917 р., зберегти не вдалося. Втрачено було і певні соціальні завоювання, залишились нерозв'язаними найважливіші соціально-економічні проблеми. За їх розв'язання взялась більшовицька партія, яка вихолостила національну специфіку історичного поступу і спрямувала природні прагнення народів до кращого життя у вигідне для себе русло.

 

Становлення української державності відбувалось у складних політичних умовах. Для багатьох пересічних громадян, та навіть для видатних політичних лідерів, характерною була невизначеність суспільних пріоритетів, форм союзу з іншими державними утвореннями.

 

Протягом короткого часу визначились прихильники державної незалежності України — Центральна Рада, гетьман Скоропадський, Директорія УНР, національно-комуністична меншість Компартії України. Проте всі ці політичні сили діяли неузгоджено, навіть ворогували між собою.

 

Українська революція показала, що ідея незалежності України живе у різних соціальних верствах суспільства. Більшість її прихильників становили українці. Близькою вона була також для представників інших національностей в Україні. Еволюцію поглядів на державний устрій України пройшло чимало політичних лідерів. Підсумком їхніх пошуків стало переконання в необхідності національно-державного суверенітету України і співпраця з іншими демократичними державами.

 

Невизначеність зовнішньої політики українських урядів гальмувала розвиток держави. І, навпаки, боротьба за незалежність змушувала противників відступати. Українську самостійність заперечували російські білогвардійці і більшовики, їм протистояла українська інтелігенція і селяни, в меншій мірі — робітники. Прагнення мати власну державу в Україні було настільки сильним (але не підкріпленим силою), що більшовики для встановлення своєї влади змушені були декларувати підтримку незалежності України і навіть здійснити у 1920-х роках конкретні кроки на шляху українізації. Політичний і економічний суверенітет України у складі СРСР був фіктивним, більшовицька Росія по суті не відмовилась від імперських амбіцій царизму.

 

Історичне значення визвольних змагань 1917-1920 pp. полягає в тому, що було збережено й поглиблено процес українського державотворення, який бере початок з часів Київської Русі. Українці знову нагадали про себе всьому світові як окрема нація, яка має повне право на власну державу. Українській Народній Республіці і Західноукраїнській Народній Республіці не судилося відстояти і зміцнити незалежність і стати в ряди європейських держав. Здобуті досвід і уроки стали надбанням наступних поколінь борців за Українську державу і знадобились наприкінці XX століття.

 

Боротьба українського народу за незалежність показала, що однієї ідеї проголошення самостійності недостатньо. Потрібна єдність усіх політичних сил, якої завжди бракувало в Україні. Сходячись у головному, національні сили різної орієнтації боролися між собою. Невміння захищатись від зовнішніх ворогів, пошуки опори за межами України, боротьба за владу і внутрішні чвари, неефективна соціально-економічна політика, байдужість частини населення до долі держави призвели до поразки української революції.

 

З ініціативи ОУН в складі німецької армії було створено дві українські військові частини «Нахтігаль» і «Роланд». Провід вважав, що вони стануть у майбутньому ядром збройних сил Української держави. Крім того, обидві націоналістичні організації створювали. Похідні групи ОУН, які налічували близько 7000 добре навчених осіб Вони мали охопити своєю діяльністю усю територію України У визначених районах. Похідні групи створювали націоналістичні організації і встановлювали українську державну владу Українське правління запроваджувалось у 11 областях.

 

30 червня 1941 р. у Львові ОУН-Б проголосила створення Української держави. Було сформовано Українське Державне правління — крайову владу на чолі з Ярославом Стецьком. Ці акції проводились без погодження з керівництвом Німеччини. На початку липня 1941 р. німці заборонили діяльність правління, заарештували його керівників. Саме тоді були проведені масові арешти членів ОУН (15 керівних діячів і близько 300 членів) і кинуто їх до концентраційних таборів. За відмову скасувати акт незалежності був також арештований С. Бандера, який перебував в концтаборі Заксенхаузен до вересня 1944 р.

 

У директиві поліції безпеки СД № 12/41 під грифом «секретно, державної важності» зазначалось «Всі активісти бандерівського руху повинні негайно арештовуватись і після ретельного допиту мають бути ліквідовані під виглядом грабіжників».

 

У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували і стратили більшість членів похідних груп. Через два місяці накинулись також на ОУН-М Було розгромлено її київську організацію, розстріляно понад 40 провідних членів, у тому числі поетесу Олену Телігу, закрито популярну газету «Українське слово».

 

Репресії гестапо набували дедалі більших масштабів. У Миргороді на Полтавщині розстріляно заступника Крайового провідника ОУН Миколу Лемика, в Житомирі — членів обласного Проводу ОУН В Хому і М. Кравця, в Києві — В. Щирбу і О. Сидницького. Від рук німецької поліції загинули в Кривому Розі Г. Максимець, С. Шерстюк, на Волині — Г. Максим'юк, О. Бродич, в Джанкої (Крим) — М. Любик та ін. Слід підкреслити, що репресії проходили у більшості регіонів України. Це свідчить про те, що мережа оунівських організацій була поширена майже по всій державі, а не тільки в західноукраїнських теренах.

 

Відтоді ОУН переходить у підпілля і розпочинає підготовку до активних дій проти фашизму/

Якою ж була нацистська влада в Україні?

 

Насамперед потрібно зазначити, що з початком війни в планах німців щодо майбутнього розвитку українських земель відбулися кардинальні зміни. В роботі створеного ще в середині 30-х років зовнішньополітичного бюро НСДАП під керівництвом Розенберга українська проблематика займала одне з перших місць. Відповідно до концепції «свідомого європеїзму» необхідно було роздробити народи регіону за національними ознаками, нацькувати їх один на одного, а потім легко підкорити. Саме тому Розенберг спочатку пропагував ідею формально самостійних, проте фактично залежних від рейху держав в Україні та на Кавказі, що могли бути створені для протидії ослабленій російській державі.

 

Однак наприкінці 30-х років відбувається певна еволюція поглядів Гітлера щодо створення під протекторатом Німеччини «Великої України». З початком війни проти Радянського Союзу економічні інтереси третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками.

 

Згідно з економічною частиною плану «Барбаросса» першим завданням є якнайшвидше здійснення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей. Безумовно, що одним з ключових об'єктів пограбування була Україна. Що стосується довгочасної перспективи, то тут визначались два етапи. Перший — розрахований на період війни — це максимальне використання економічних і трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Другий — забезпечення домінування німецької нації на окупованій території. Відповідно до «Генерального плану Ост» це означало фізичне знищення слов’янських народів, часткове онімечення «нордичних груп населення», що є у складі СРСР, підрив біологічної сили слов'янських народів, масові депортації населення (переселення 65 відсотків українців із Західної України до Сибіру), переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС тощо.

 

Як же на практиці німецько-фашистський режим виконував завдання щодо освоєння завойованого «життєвого простору»?

 

З самого початку німецька політика тут мала ознаки окупації і носила колоніальний характер Українські землі були розділені на окремі частини, зокрема, дистрикт Галичина приєднано до Генеральної Губернії, Рейхскомісаріат Україна, території під німецьким військовим управлінням, під румунською окупацією була Північна Буковина і частина Північно-Східної України, включаючи Одесу, названу Трансністрією, і Закарпаття — в складі Угорщини. Такі дії свідчили про переконливість нацистського керівництва в тому, що «України не існує це всього-на-всього географічне поняття».

 

Як уже зазначалося, українське населення, насамперед західних регіонів, прихильно зустріло німців, вбачаючи в них визволителів від сталінського режиму Ці сподівання живилися також тим, що на українських землях, які увійшли до Генерального губернаторства, німці дозволили відкрити українські школи, культурні товариства, ожило релігійне життя Виникли комітети допомоги 1 підтримки для біженців, що прибували з СРСР «В цій атмосфері, — зазначав один з провідників ОУН Л Ребет, — німецька політика видавалася прихильною для української справи, і в громадській думці наших емігрантів утворилося уявлення, що німці є справжніми нашими союзниками».

 

Нацистським правителем найбільшої окупованої території України — Рейхскомісаріат України — було призначено Еріха Коха, адміністратора, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слав'ян. Після призначення, у зверненні до свого штабу він говорив «Мене знають як жорстоку собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення».

 

Німці запровадили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим з поліцейським терором Україну було перетворено на німецьку колонію, яка входила в німецький «життєвий простір» і стала джерелом харчів і робочої сили, адже 85 відсотків усього постачання Німеччини продуктами з території СРСР було з України. З 2,8 млн чол., в основному молоді, примусово відправлених на роботи до Німеччини, 2,4 млн були з України.

 

Пограбування відбувалося з німецькою ґрунтовністю і педантичністю. Була створена система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим було «Центральне товариство Сходу», яке мало 30 комерційних відділів з 200 філіями на місцях «Товариство» здійснювало облік, вилучення і переробку усієї сільськогосподарської продукції на окупованій території.. У його операціях брали участь 250 німецьких сільськогосподарських фірм. За даними О. Бойка, від початку окупації до березня 1944 р. тільки завдяки «зусиллям» «товариства» з України було вивезено 9,2 млн. т. зерна, 622 тис. т. м'яса та мільйони тонн інших продуктів, для перевезення яких було задіяно 1418 тис. вагонів.

 

Для інтенсивнішої експлуатації населення німці зберегли колгоспну систему Приватна торгівля, за винятком базарів і української кооперативної організації, була заборонена. Промисловість німці не відбудовували, за винятком галузей, пов'язаних з видобуванням деяких видів сировини.

 

Усі культурні товариства, зокрема «Просвіта», були ліквідовані. Допускалась тільки початкова освіта, чотирикласні школи. Закрито наукові установи, бібліотеки, музеї, театри. Преса (близько 115 часописів) перебувала під контролем німецької адміністрації.

 

Людство ніколи не забуде і не пробачить фашистам масового знищення населення. Масовий терор проти українського народу німці застосовували ще з більшою жорстокістю і в більших розмірах, ніж в інших окупованих країнах. Відділи СС знищували цілі села.

 

У жовтні 1941 р. Україна і вся Європа спізнала свою першу Хатинь село Обухівку на Полтавщині було спалено, а все населення розстріляно. За час окупації подібні варварські акції фашистами були проведені у 250 населених пунктах республіки.

 

Майже 3 тис мирних жителів знищили гітлерівці у м Берестечку. Очевидці розповідають, що фашисти закопали напівживих людей, над якими ще довго ворушилася земля У вересні 1941 р. у Львові було вперше застосовано автомобілі — газові камери, в яких жертви умертвлялись під час руху відпрацьованими газами.

 

На території України нацисти створили 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. Тільки за кілька місяців окупації гітлерівці замордували близько 1 млн євреїв. Нелюдським було ставлення нацистів до радянських військовополонених. У перші шість місяців війни до полону потрапили мільйони червоноармійців. Впевнена в перемозі, поспішаючи ліквідувати «надлишок» слов'ян, нацистська влада позганяла полонених в оточені колючим дротом табори, де вони вмирали від голоду, холоду, хвороб. Нерідко їх страчували. Як наслідок, з 5,8 млн радянських полонених, що потрапили до рук німців, загинуло близько 3,3 млн, із них майже 1,3 млн українців.

 

Найбільш екстремальних форм набув нацистський режим у Рейхскомісаріаті України. В ряді інших окупованих регіонів німці поводились не так жорстоко, зокрема в Галичині, яка стала частиною Генерал-губернаторства. Щоправда, і тут проводилось багато таких ненависних заходів, як вивіз до Німеччини, експропріація продуктів на селі. Проте на відміну від співвітчизників на Сході галичанам дозволили утворити у Львові представницький орган — Український земельний комітет, який очолив Кость Паньківський. У березні 1942 р він перейшов у підпорядкування УЦК.

 

Інша перевага, якою користувалися галичани, полягала в наявності системи початкової, середньої та професійної освіти. Вони мали змогу також в обмежених масштабах організовувати кооперативи та проводити культурну діяльність. Усі ключові адміністративні посади обіймали німці, однак у місцевому управлінні українцям віддавалась перевага перед поляками

 

У східних районах України, які перебували під юрисдикцією військових, ситуація була подібна до становища в Рейхскомісаріаті, за винятком того, що тут поліцейський терор не був таким всеохоплюючим і навіть допускалось існування деяких українських цивільних організацій.

 

У районах, які знаходились під румунською окупацією, режим був більш ліберальним — не було такого терору, дозволялась торгівля. Однак енергійно придушувались всілякі прояви українського націоналізму Влада чітко виконувала наказ Антонеску «Брати на зайнятих місцевостях все, що потрібно, все, що можливо, без всяких церемоній».

 

Перші кроки в напрямі колонізації українських земель були здійснені у 1942 р За даними О Бойка, у цей час у 486 українських селах проживало 45 тис німецьких колоністів У липні 1942 р Гітлер переносить свій генеральний штаб із Растенбурга в околиці Вінниці У грудні 1942 р після виселення місцевого населення на території 500 км2, що охоплює частину Вінницької та Житомирської областей, було створено «німецьку переселенську округу Хегевальд», у якій проживало 9 тис чол. Це було своєрідне містечко колонізаційного потоку.

 

Жорстокою і необачною була політика нацистів в Україні Як зазначають історики діаспори, рідко коли окупаційна держава так швидко й невідворотно настроїла б проти себе спочатку доброзичливе чи принаймні нейтральне населення, як це зробили нацисти в Україні На думку О Субтельного, неспроможність німців ефективно використати проти радянського режиму неросійські народи, зокрема українців, була однією з їхніх політичних помилок у війні.

 

Перш ніж перейти до висвітлення руху опору, потрібно сказати про співпрацю певної частини українського населення з німцями Більшість українців змушена була підкоритися окупантам і пасивно виконувати німецькі накази Разом з тим невелика частина населення активно, усвідомлено співпрацювала з окупантами Явище це має назву колабораціонізм.

 

Більшість українських колаборантів — це репресовані радянською владою, ідеологічні фанатики чи антисеміти Щоправда, їх було не більше, ніж серед росіян чи інших народів окупованих країн Співробітництво з німцями зводилось до участі в органах місцевої влади або контрольованої німцями допоміжної поліції Серед майже мільйона колишніх радянських громадян, які в 1944 р були в німецькій армії, українці становили близько 220 тис.

 

На відміну від народів окупованої Західної Європи українцям було не завжди зрозуміло, кому зберігати відданість сталінському чи польському режимам В умовах тотальної війни для звичайної людини везінням вже було збереження власного життя І коли стояла ділема — жити чи загинути, певна частина українців ціною колаборацюналізму рятувала собі життя.

 

Потрібно також пам'ятати про позицію радянського уряду щодо полонених. Міжнародну угоду щодо військовополонених СРСР не підтримав. Й. Сталін заявив, що це зрадники батьківщини Хоча саме завдяки діям сталінського керівництва більшість з них і попала в полон У разі якщо комусь з таких «зрадників» вдалося втекти з полону, то їх чекали або відповідні радянські табори, або штурмові батальйони, де вони мали кров'ю змити свою «зраду» Абсолютна більшість військовополонених загинула.

 

Ще довго після закінчення війни в особистих листках та інших документах, які обов'язково заповнювались при прийнятті на роботу, були відповідні позиції чи був хто з родичів у полоні7, чи був на окупованій території7, чи є родичі за кордоном7 Позитивна відповідь — це клеймо про неблагонадійність

 

Жорстокість і безкомпромісність політики окупантів викликала масовий опір серед населення. Виник підпільний рух. Підпільні радянські та націоналістичні організації, а на північному заході польські мали власні партизанські загони Особовим складом були колишні червоноармійці, комуністи, українські націоналісти, євреї, втікачі з полону До них приєднувались ті, хто просто шукав нагоди виступити проти нацистів Зосереджувались партизани в основному в лісах Волині, на Поліссі та в Карпатах.

 

"Створене" людьми знову використовується у виробництві. Між людиною і тим, що вона створює, діють взаємозумовлені, досить складні діалектичні зв'язки, які значною мірою змінюють умови її життєдіяльності. Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними, а й духовними факторами, поєднанням науки й виробництва.

 

Обов'язковими елементами виробництва виступають результати науково-технічних досліджень, нові технології, наукові програми, плани та прогнози, автоматизовані системи управління, системи наукової організації праці тощо.

 

Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково-технічний прогрес (НТП), який перетворився в головний чинник економічного прогресу. Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне знання основних об'єктивних тенденцій розвитку науки і техніки.

 

Окрім того, глибоке розуміння процесів, пов'язаних з НТП, має враховуватися в морально-етичному аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і природи, виживання людства тощо.

 

Відомо, що будь-яке соціальне явище слід розглядати в розвитку, в чіткому усвідомленні його суті, тобто в сукупності глибинних зв'язків, відношень і внутрішніх законів, які визначають основні риси і тенденції розвитку даного явища. Сучасний етап НТП прийнято називати науково-технічною революцією (НТР).

 

 

Насамперед необхідно уточнити співвідношення понять "НТП" і "НТР". Науково-технічний прогрес — це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійнодіюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності. Науково-технічна революція — це більш вузьке поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру.

 

Виявом науково-технічної революції є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. Виробництво перетворюється з простого процесу праці в науковий процес, у технологічне застосування науки.

 

Необхідно правильно визначити етапи науково-технічної революції, що дає змогу уточнювати перспективу НТР, накреслити головні напрямки її подальшого розгортання. Це в свою чергу сприятиме вдосконаленню управління науково-технічним прогресом з метою успішного вирішення основних економічних, політичних та соціальних завдань, що стоять перед суспільством. Однією з обов'язкових умов визначення етапів науково-технічної революції є чітке визначення її сутності.

 

Більше того, сутність НТР має виступати визначальним критерієм, що дає змогу науково з'ясувати початок НТР та основні етапи її розвитку. Адже неможливо дати науково обґрунтоване визначення місця і часу розвитку будь-якого явища суспільного життя без чіткого уявлення про його зміст, знання глибинних основ, об'єктивних закономірностей існування даного явища. З'ясування сутності НТР дає змогу уявно охопити і усвідомити в цілісності масштаби науково-технічної революції та основні етапи її розгортання, а також своєрідність її здійснення на різних етапах суспільного розвитку та своєрідність соціальних наслідків НТР у певних соціальних умовах.

 

Методологічною основою дослідження сутності науково-технічної революції може бути такий підхід до розвитку науки і техніки, коли в процесі аналізу їхньої ролі та значення у виробництві і взагалі в житті суспільства в центр уваги ставиться трудова людська діяльність в її історичному русі. При цьому розвиток техніки слід розглядати не як самостійний, сам по собі, а через призму людської активності, тобто як процес послідовної передачі виробничих функцій від робітника до техніки, як заміну "природних виробничих інструментів" штучними. В результаті прогресу техніки дедалі більше функцій передається техніці, машині.

 

Можливий такий стан, коли людина в кінцевому рахунку вийде з безпосереднього процесу виробництва і замість того, щоб бути головним елементом процесу виробництва, стане поряд із цим процесом. Отже, розглядаючи сутність НТР, необхідно враховувати цей бік явища, а саме — зміну місця та ролі людини в процесі виробництва, що відбувається в результаті технічного прогресу. Соціальні наслідки НТР.

 

З'ясувавши сутність та основні напрямки сучасного етапу науково-технічної революції, доцільно перейти до характеристики її соціальних наслідків. НТР — явище глобального характеру, воно охоплює як усі сторони внутрішнього життя певного суспільства, так і зовнішні сторони його життя.

 

Розвиток науки і техніки сам по собі не залежить від того, в якій соціально-економічній системі він відбувається. Науково-технічний прогрес створює можливість для розвитку суспільства, а як використовуються наукові і технічні досягнення — залежить від конкретної соціально-економічної будови суспільства. Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до таких основних груп:

-загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища;

-зміна взаємовідносин у системі "людина-техніка" (робітник стає регулятором, наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом);

-зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих, пошукових визначальних функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці);

-зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеціалістів, що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології (це вивільняє трудові ресурси);

-підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів;

-прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності (перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї — в сферу науки, освіти, обслуговування). Це зумовлює зростання концентрації населення в містах, поглиблення міграційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу (звідси можливість гармонійного розвитку особистості);

-"інтернаціоналізації" суспільних відносин (зокрема, неможливо виробляти що-небудь в одній країні, не рахуючись з міжнародними стан дартами, цінами на світовому ринку, з міжнародним поділом праці);

-втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів, одностороння, технічна свідомість;

-однією із найсерйозніших проблем, породжених науково-технічною революцією, є проблема подальшого вдосконалення системи освіти.

 

НТР потребує постійної освіти, яка складається з двох підсистем: базова освіта і додаткова (що має здійснюватися переважно шляхом самостійної освіти).

 

Вимагається насамперед досконала підготовка кадрів. Адже виробництво в нинішніх традиційних галузях промисловості потребує від 35 до 57 відсотків некваліфікованих і малокваліфікованих робітників, 4—8 відсотків спеціалістів із середньою і 1 —2 відсотки з вищою освітою. На повністю автоматизованих виробництвах необхідно мати 40—60 відсотків кваліфікованих робітників з середньою освітою і 20—40 відсотків спеціалістів з вищою освіто

ю.