Коли на території України розпочалося виготовлення та оздоблення кераміки? Що вам про це відомо?

Особливе значення для української кераміки та гончарства має передмінойська трипільська мальована кераміка кінця енеоліту 2500-2000 рр. до н.е. Її багаті орнаментальні мотиви, знаки, принципи композиції суттєво вплинули на весь подальший розвиток української кераміки. Із VII століття по Різдві Христовому починається слов'янська доба у розвитку української кераміки. Вже у княжу добу (Х - ХІІІ століття) керамічне виробництво стає мистецьки довершеним і перетворюється на справжній промисел. Саме з того часу вдосконалюється розчин, випалювання, а на межі Х-ХІ століть відкрито спосіб обробітку каолінової глини, що стоїть дуже близько до порцеляни XVII-XVIII століть. Небувало досконалою стає технічна кераміка для будівельних потреб: цегла, плитки, кахлі, архітектурні деталі та орнаментика, нерідко полив'яні. Плиткою й орнаментованими кахлями викладались чудові килимові узори. Після короткого періоду занепаду керамічного виробництва в XIV - XV столітті з кінця XV століття починається його нове піднесення. З'являються цехові орґанізації гончарів. Урізноманітнюється техніка виробництва, форми посуду, прикраси, полив'яний посуд, поширюються орнаментовані кахлі. У XVII - XVIII століттях на Гетьманщині і Поділлі керамічний промисел сягає чергових висот. Стиль українського бароко привносить елементи стриманої декоративності і насиченості кольорів, з'являються ориґінальні орнаментальні мотиви.

До найархаїчніших типів орнаментики належать геометричні мотиви (безконечники, ламані і хвилясті лінії, узгоджені з формою посуду). Вони притаманні кераміці з Поділля, Волині, Закарпаття.

Технологія виготовлення кераміки з прадавніх часів практично не змінилася і передбачає: а) добування і приготування глини; б) виготовлення посуду та кахлів; в) випалювання. Технологічне називництво залишається спільним для усієї території України.

 

2. Назвіть відомих давньоруських письменників та охарактеризуйте їх твори. Нестор Літописець (близько 1056-1113), святий, давньоруський письменник і

літописець.

Нестор відзначався любов'ю до книжкової премудрості та,

наслідуючи приклад просвітителів Русі старшого покоління, з ентузіазмом опановував знання, накопичені віками. Предметом його цікавості були житія святих та історичні твори, складені у вигляді хроніки.

«Повість временних літ» — найдавніший літописний звід, що дійшов до нас у повному обсязі, був завершений у другому десятилітті ХII ст. і потім включався в усі основні літописні компендіуми на Русі. «Повість временних літ» вражає масштабністю, баченням минулого і сучасного від перших кроків людства до бурхливих політичних подій початку ХII ст., ознаменованого наполегливою боротьбою проти половецької навали і соціальними потрясіннями в Києві, що привели до влади Володимира Мономаха. Автор подає огляд світу від Британії до Індії, осмислюючи спільне коріння, долі різних слов'янських народів, піднесення Русі, її стосунки з Візантією і кочовиками євразійських степів. Особливо він виділяє прийняття християнства і прилучення Русі до високих досягнень греко-православної культури. Нестор помер у 1114 році, невдовзі після вступу на київський престол Володимира Мономаха, і був покладений, за заведеним уже в монастирі звичаєм, у комплекс Ближніх печер.

Святи́тель Іларіо́н І (990 — † 1088) — Митрополит Київський та всієї Руси, перший митрополит слов'янського походження, оратор і письменник, церковно-політичний діяч давньої України.

«Слово про закон і благодать» Складається з трьох частин: 1) «про закон і благодать», 2) про значення християнства для Русі, 3) похвала князям Володимиру і Ярославу. «Слово» побудовано за всіма правилами ораторського мистецтва: загальні міркування на тему (перша частина твору) є доказом для певної, конкретно-історичної події (друга і третя частини твору). Так Іларіон у «Слові» майстерно з'єднав філософську і богословську думку з оригінальним баченням історії й аналізом насущних завдань своєї епохи. Точна дата написання «Слова» невідома, але є припущення, що воно було вимовлено 26 березня 1049 р. на честь завершення будівлі оборонних споруд навколо Києва. Крім «Слова про закон і благодать», Іларіону належать також «Молитва» і «Сповідання віри» В цілому зазначені твори складають досить скромну літературну спадщину, але на тлі літературного процесу середньовіччя значення його величезне.

Варіант 4

пит.2

 

Ювелірне мистецтво Київської Русі — одна з яскравих сторінок розвитку світового мистецтва. Золоті та срібні прикраси X - XIII ст. у колекції репрезентовані як окремими знахідками, так і наборами чотирьох скарбів, у складі яких: скроневі кільця київського типу, колти, прикрашені черню та емалями, намисто з криноподібними підвісками, персні та браслети. Скань, зернь та чернь були улюбленими прийомами давньоруських майстрів-ювелірів.

Майстри-ювеліри за допомогою скані (тонкого дроту) особливо полюбляли прикрашати візерунками ікони та коштовні обкладинки церковних книг, як, наприклад, це зроблено у Мстиславовому євангелії XII ст.

Велике поширення мали в Київської Русі срібні вироби з черню — чорною пастою на зразок емалі. В цій техніці у поєднанні з іншими прийомами виготовлялося багато різних ювелірних речей: весільних сережок — колтів, перснів, зап'ясть, хрестів, браслетів, чар, кубків та ін. У подібних виробах раннього часу фон зображень цілком вкривався черню, пізніше, у XII ст., набула поширення так звана техніка контурної черні, за якої малюнок наводився чорною лінією, а срібний фон залишався відкритим або золотився.

Чудовим зразком ювелірного мистецтва IX—X ст. є срібні оправи турячих рогів-ритонів, відкритих під час археологічних розкопок Чорної Могили у Чернігові.

Серед виробів з черню слід відзначити широкі пластинчасті браслети з срібла, які досить часто прикрашалися сценками давньоруського побуту. На одному з таких браслетів з Києва, наприклад, викарбувано гусляра з гуслями та жінку, що танцює з молодим озброєним воїном.

Високої майстерності досягли давньоруські майстри у виготовленні різних виробів, прикрашених різнокольоровими емалями. Про великі досягнення саме у цій галузі художнього ремесла писав у X ст. чернець Теофіл з Падеборна. На Русі знали виїмчасту та більш досконалу перебірчасту емалі. Техніка перебірчастої емалі була винятково складною, але руські майстри добре володіли нею. Давньоруські перебірчасті емалі істотно відрізняються від візантійських своєю кольоровою гамою, в якій переважають синій, бордовий та білий кольори, деякими особливостями зображень, технічними прийомами виконання. Нині відомі чотири центри мистецтва емалі на Русі: Київ, Рязань, Владимир на Клязьмі і Новгород.

Перебірчастою емаллю прикрашалися звичайно коштовні вироби з золота: діадеми, колти, ланцюжки у вигляді медальйонів, рясни, бляшки, що нашивалися на одяг, хрести, ікони, обкладинки книг тощо.

Унікальним виробом з перебірчастою емаллю є золота діадема XII ст. з с. Сахнівки Черкаської області. Вона складається з семи кіотців, на середньому з яких зображено «Вшестя» Александра Македонського — загальносередньовічний сюжет, що втілював у собі ідею звеличення влади імператора.

 

Пит.-1

Мистецтво в силу його універсальності та багатоманітності поділяється на види та жанри.

Різні види мистецтва складалися історично як вираження багатства проявів дійсності та індивідуальних особливостей її сприйняття людиною.

В конкретних видах мистецтво представлене так: література, театр, графіка, живопис, скульптура, хореографія, музика, архітектура, прикладне і декоративне мистецтво, цирк, художня фотографія, кіно, телебачення, тощо.Торкнемося коротко характеристик основних видів мистецтва.

Архітектура. Архітектура — це вид мистецтва, метою якого є створення споруд і будівель, необхідних для життя і діяльності людей. Архітектура як вид мистецтва є просторовою і статичною. Художній образ тут створюється за допомогою співвідношення масштабів, мас, форм, кольору, декору, зв´язку з навколишнім пейзажем, тобто за допомогою специфічно виразних засобів. Архітектура – це яскраво історичне явище, тобто різні історичні епохи представлені тут у досить відмінних художньоархітектурних формах і вирішеннях. Ще в давні часи архітектура вступала у взаємодію зі скульптурою, живописом, мозаїкою, іконою, різними видами декоративного оздоблення, перетворюючись на монументальне мистецтво.

Прикладне (ужиткове) мистецтво — це художнє оздоблення речей, що оточують і обслуговують нас, обставляють наш побут, створюють душевний затишок. З давніх часів люди, в міру розвитку естетичного смаку, створювали побутові речі не тільки корисними, але й прекрасними, такими, що виражають певний стиль художнього засвоєння дійсності, який підкреслює та виражає їх призначення, несе узагальнену інформацію про спосіб життя, епоху, про світобачення та життєві пріоритети народу Декоративне мистецтво — естетичне освоєння середовища, що оточує людину, художнє оздоблення створеної людиною "другої природи": будівель, споруд, приміщень, площ, вулиць, доріг. Витворами декоративного мистецтва можуть бути дверна ручка, огорожа, вітражне вікно, світильник, розписані стіни. Досить часто твори декоративного мистецтва майже зливаються із предметами ужиткового мистецтва, із оформленням будівель, вступаючи в синтез з архітектурою. Декоративне мистецтво вбирає в себе досягнення інших мистецтв, особливо живопису і скульптури.

Живопис — зображення фарбами (барвниками) на площині предметів та явищ реального світу, перетворених творчою уявою художника. Вплив живопису базується на найбільш ефективному естетичному відчутті — відчутті кольору, перетворюючи його в один із найважливіших засобів художнього освоєння світу. Основним образотворчим та естетичним засобом живопису є система кольорових поєднань (колорит. Живопис розділяють на монументальний і станковий. Основними його жанрами є пейзаж, натюрморт, сюжетно-тематичні картини, портрет, мініатюра і т.д. Сучасний (або авангардний) живопис суттєво відрізняється від класичного, оскільки відмовляється від натуралістичних форм дійсності, від її наочних виявлень. Такий живопис має цілу низку напрямів, які вимагають тою чи іншою мірою вміння підходити до дійсності концептуально, тобто вміння сприймати дійсність через певні ментальні конструкції.

Графіка заснована на однотонному малюнку і використовує в якості основних образотворчих засобів контурну лінію, крапку, штрих, пляму. Залежно від призначення вона ділиться на станкову, прикладну і друкарську: малюнок, гравюра, літографія, офорт, ілюстрація, карикатура тощо.

Скульптура — просторово-образотворче мистецтво, що освоює світ в пластичних образах, які відображаються в матеріалах, здатних передати життєву зовнішність явищ. Скульптура відтворює дійсність в об´ємно-просторових формах. Основними матеріалами скульптури є камінь, бронза, мармур, дерево. За своїм змістом ділиться на монументальну, станкову, скульптуру малих форм (статуетки, рельєф, барельєф, ліпка). За формою зображення розрізняють об´ємну трьохмірну скульптуру, рельєфно-опуклі зображення на площині. Рельєф в свою чергу підрозділяється на барельєф, горельєф, контррельєф. Всі основні жанри скульптури склалися ще в період античності. У наш час розширилася кількість матеріалів, придатних для скульптури: виникли твори із сталі, бетону, пластмаси.

Література — письмова форма мистецтва слова. Літературні твори за різними ознаками поділяють на окремі роди: 1) проза, поезія, драматургія; 2) епос, лірика, драма; 3) художня література, художня публіцистика, есеїстка; 4) змішані жанри (наприклад, сатура як поєднання поезії, діалогу та прози). До епічної літератури відносять жанри романа, повісті, оповідання, нарису. До ліричних творів відносять віршовані жанри: елегія, сонет, ода, мадригал, вірш. Драма призначена для сценічного втілення. До драматичних жанрів відносяться: драма, трагедія, комедія, фарс, трагікомедія та ін. У цих творах розкриття сюжету йде через діалоги і монологи.

Театр — вид мистецтва, що художньо освоює дійсність через дію, що її виконують актори на очах у глядачів: ефект "живої дії", присутності на сцені реальних людей з усіма їх властивостями та характеристиками надзвичайно високий, тому театр захоплює людей настільки, що існує ціла низка так званих "театралів", що не уявляють свого життя без театру. Театр — особливий вид колективної творчості, об´єднуючий зусилля драматурга, режисера, художника, композитора, акторів. Через актора втілюється задум спектаклю.

Музикальне мистецтво володіє своїми досить своєрідними художніми засобами: воно базується на змінах різного роду звучання, а тому постає достатньо абстрактним щодо змісту, який воно несе та виражає. Суттєва особливість музики полягає в тому, що вона намагається передати не якісь явища, що існують поза або перед людиною, а динаміку змін людського чуття. Тому основою музики є інтонація, а її структура музики складається на основі ритму і гармонії, що в своєму поєднанні дають мелодію. Знакову, смислотворчу роль в музиці грають також гучність, тембр, темп, ритм і інші елементи.

Хореографія є водночас мистецтвом танцю, поєднаним із музикою. Танець – це мелодійний і ритмічний рух людського тіла, що, підсилений музичними тональностями та ритмом, розкриває характер людських взаємин, їх відчуття, темперамент та певні аспекти взаємин із світом. В танці емоційний стан людини виражається не тільки в голосі, але і в жестикуляції, характері рухів (хода людини може бути стрімка, радісна, сумна, грайлива). Танець як правило яскраво національний, він в узагальненій формі виражає характер, темперамент народу, провідні форми його життєдіяльності.

Циркове мистецтво належить до так званого "веселого жанру" і включає в себе акробатику, еквілібристику, гімнастику, пантоміму, жонглювання, фокуси, клоунаду, музичну ексцентрику, кінну їзду, дресирування тварин та ін..

Фотомистецтво базується на точності та миттєвості відтворення хіміко-технічними і оптичними засобами образу, що вихоплює із потоку життя якісь явища або події, роблячи їх предметами нашої спеціальної уваги. Засобами фотомистецтва постають контраст, незвичний ракурс бачення, фіксація унікальних ситуацій, яскравість, виразність та масштабність зображення дійсності, вміння майстра побачити те, на що звичайна людина не звертає уваги.

Кіномистецтво володіє низкою характерних особливостей: це є синтетичне мистецтво, що поєднує фотографію, живопис, драматургію, музику, хореографію, декор, подані в динаміці, в русі. Саме цим в значній мірі й пояснюється впливовість кіномистецтва: воно, як ніякий інший вид мистецтва здатне створювати ефект реальності того, що відбувається на екрані. Кіномистецтво включає в себе кілька різних напрямів: художнє кіно, документальне кіно, науково-популярне кіно, анімаційне кіно, просвітницько-пропагандистське кіно. В жанровому плані розрізняють епічне кіно (масштабні історичні події), історичне кіно, мелодраму, кінокомедію, музичне кіно, пригодницьке кіно, фантастичне кіно, кінофарси, сатиричне кіно, кіноновели та ін.

Телебачення постає перед нами перш за все як засіб масової інформації, здатний передавати відео та аудіо інформацію на відстань, тобто постає інформативним в тому плані, що подає дійсність максимально реалістично.

 

 

ВАРІАНТ 5

Пит.1

З середини 1580-х рр. Львів стає другим(після Острогу) потужним культурно-освітнім осередком. Тут високий рівень самоорганізації та ініціативу проявляють організації ремісників, купців та дрібних власників православного віросповідання. Вони зливаються у потужний братсь-кий рух, який багато чим спричинив розвиток української культури останньої чверті XVI – першої третини XVII ст.Братські організації поступово взяли під свою опіку розвиток освіти, друкування і розповсюдження книг.

Першу братську школу відкрито в кінці 1585 р. у Львові на основі Львівського Успенського братства. Напередодні відкриття школи у Львові вже діяла українська друкарня. Відкриття друкарні було пов’язано з тим, що тут поєдналися інтереси й плани, з одного боку, львівських українських міщан, а з іншого – мандрівного дру-каря І. Федорова (1510–1583), він вирішив відкрити власне підприємство, стати не лише друкарем, а й видавцем. Задумавши заснувати власну друкарню, І. Федоров невипадково обрав

Львів, велике торговельно-промислове і культурне місто.Того ж 1574 р. І. Федоров надрукував перший у Східній Європі друкований підручник – «Буквар. Укладання і друк І. Федоровим у Львові «Букваря» пов’язане з освітніми планами міщан, які поступово піднімали рівень своїх шкіл.

 

В основу діяльності Львівської братської школи було по-кладено статут школи «Порядку шкільного», – одному з най-старіших європейських шкільних статутів.* Цей статут покладено в основу діяльності всіх братських шкіл і він проголошував цінність людської особистості незалежно від походження чи багатства. Незабаром Львівське братство домоглося права ставропігії – непід-леглості місцевим православним єпископам.У перші роки діяльності школа працювала за старим грецько-руським порядком, однак з початком 1590-х рр. переорієнтуваласьна викладання латини й циклу «семи вільних наук

 

Найактивнішими міщанами, що забезпечували діяльність Львівського братства, були брати Юрій та Іван Рогатинці, Дмитро й Іван Красовські, Лука Губа, Микола Добрянський, Констянтин Корнякт. Братство мало меценатів – князів В.-К. Острозького, Адама Вишневецького, Анну Потоцьку та ін. Львівське братство було дуже активним – воно не лише утримувало школу і друкарню, забезпе-чувало книговидання, функціонування шпиталів, а й збудувало чудовий архітектурний ансамбль Успенської церкви у Львові. У 1591 р. при школі відкрито братську друкарню, яка займалась не тільки друком, але й видавала книги. Отож Львів зробив перші кроки для прилучення православного шкільництва до європейських освітніх комунікацій.__

Поступово віяння Ренесансу переходили і в міську архітектуру, як культову, так і цивільну. У 1527 році велика пожежа знищила майже весь Львів і відбудовувався вже він в новому, ренесансному стилі. Замість стрімких, загострених, спрямованих до неба готичних форм утверджуються зрівноважені, впорядковані композиції з спокійними, логічно продуманими і чистими формами, сприйнятими від античної архітектури. Провідну роль в архітектурі 2-ої пол. XVI ст. у Львові відіграють італійські архітектори Петро Барбон, Паоло Домінічі, якого у Львові називали Павлом Римлянином, Петро Італієць та ін.

Саме за проектами Павла Римлянина збудовано такі перлини ренесансного Львова, як монастир і костел бенедиктинок, каплиця Кампіанів, костел і монастир бернардинів.. В одній з найсвоєрідніших споруд лівівського ренесансу, Успенській церкві, яку будував той же Павло Римлянин, виразно простежується синтез ренесансних і давньоруських архітектурних стилів, які створюють цілісну і естетично досконалу єдність. Але ансамбль Успенської церкви заслуговує на особливу увагу.

В ансамбль входять сама церква, вежа Корнякта і каплиця Трьох святителів. Церквою опікувалось славетне Львівське Ставропігійське братство. Після пожежі братство в 1591 р. стало будувати нову церкву. Автором проекту був Павло Римлянин, який також керував будівельними роботами, пізніше до нього приєднався також відомий львівський архітектор Войцех Капінос. В цілому ансамбль Успенської церкви вважається по праву шедевром не тільки українського, але й в цілому ренесансного європейського будівництва XVI - поч.

XVII ст.

Для ренесансної архітектури України в цілому та Львова зокрема є характерним багатий скульптурний декор будівель.

Чисто ренесансною ясністю та стриманістю відрізняються барельєфи на зовнішній стіні каплиці Кампіанів (арх. П. Римлянин) вбудованої в стіну Кафедрального собору. Всередині вівтар каплиці прикрашають постаті апостолів Петра і Павла - цікаві зразки львівське ренесансної культової скульптури, що належать різцю уродженця Нідерландів Генріха Горста та вихідця з Кракова Себастьяна Чешека

Ще більш виразно гуманістичні ідеї Ренесансу проявляються в багаточисельній надгробній скульптурі. Магнатські, шляхетські, патриціанські роди вшановували пам'ять померлих багатими надгробками в храмах. В костелі домініканців у Львові зберігся надгробок Яна Свошовського роботи Яна Пфісіера.

Треба відмітити, що більшість львівських скульпторів доби ренесансу походила з Італії, Нідерландів, Німеччини, Польщі. Вони принесли в Україну не тільки мистецтво скульптури, яке набуло в цей час особливої досконалості, але й гуманістичні ідеї, світські сюжети скульптури. Поряд з надгробною поступово розвивалась і світська скульптура: магнатські парки прикрашали статуями, що зображували античних богів, богинь, героїв, з'явився також скульптурний портрет.

Те, що ми називаємо місцевою художньою традицією, розвивалось і конденсувалось насамперед в іконописі".

Оригінальністю і неповторністю відзначається український живопис 2 пол. XVI - 1 пол. XVII ст. Найвизначнішим мистецьким осередком цього часу був Львів. У місті діяв малярський цех, до якого входили також ювеліри та ливарники. В 1596 р. був створений власне малярський цех, до нього могли належати лише католики та уніати, а православні майстри залишались поза цехом і могли працювати лише для православних церков. В ХУІ-ХУІІ ст. у Львові нараховувалось 75 малярів-українців. Для творчості майстрів ХУІ-ХУП ст. є характерною більш широка і різноманітна тематика, ніж в попередні часи По праву шедеврами живопису вважаються іконостаси Успенської та П'ятницької церков, що належать пензлям Ф.Сеньковича та М.Петрахновича

Майстри прагнули увічнити на полотні не лише зовнішні риси, але й характер, якості портретованих.

Обмежуючи деталі, митці зосередили увагу на обличчі. Відомими портретистами були вже згадувані Ф

Сенькович, М.Петрахнович, а також С.Корунка, Л Пилипович, інші художники

Поширення книгодрукування сприяло поширенню І вдосконаленню такого напряму образотворчого мистецтва, як гравюра Високим художнім рівнем, знайомством з зразками європейської гравюри відмічені дереворити (гравюри на дереві) львівського "Апостола", знаменитої Остроз.кої Біблії, інших книг друкарні Івана Федорова, Львівського Ставропігійського братства, друкарні Києво-Могилянської академії'. У Львові гравер Лавриш Филипович керував цілою майстернею Іраверів. Художники не просто робили гравюри для книг, але й продумували все їх художнє оформлення - заглавні літери, заставки, гравюри, їх обрамлення, що перетворювало кожну книгу в закінчений мистецький витвір.