Головні представники в живописі

Лекція №4

Тема: Натуралізм та течії раннього модернізму в художній прозі другої половини ХІХ ст.

Мета:

· Дидактична: ознайомити з загальними тенденціями та явищами літератури другої половини ХІХ століття.

· Виховна: створити атмосферу емоційного підйому; виховувати творче мислення виховувати гуманізм, цілеспря­мованість, почуття справедливості.

· Розвиваюча: розвивати образне мислення, пам’ять, увагу, розвивати вміння сприймати інформацію на слух.

Методи навчання: словесний.

План:

1 Межа ХІХ-ХХ ст. як особлива доба в історії розвитку західної культури.

2 Поширення імпресіонізму в малярстві, музиці та літературі.

3 Натуралізм (Е. Золя, брати Гонкури).

4 Виникнення неоромантизму.

5 Ранній модернізм у прозі кінця XIX - початку XXст.

6 «Нова драма» та її різновиди.

Матеріально-технічне забезпечення та дидактичні засоби, ТЗН: дошка, підручник.

Література:

1 Зарубіжна література: Посібник-хрестоматія. 10 клас / Упорядник Щавурський Б.Б. – Тернопіль – Навчальна книга – Богдан, 2005. – 592 с.

2 Ковбасенко Ю.І. Світова література. Підручник для 10 класу загальноосвітніх навчальних закладів.– К.: Грамота, 2010.

3 Наливайко Д., Шахова К., Волощук Є., Нагорна Н., Кисельова Л., Білик Н. Світова література. Підручник для 10 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – К.: Генеза, 2010.

 

Кінець XIX – початок XX ст. позначається загальною кризою, що охопила різні сфери життя – економіку, політику, культуру. Однак ідейне бродіння умів, невпевненість у майбутньому, передчуття близьких історичних і соціальних перетворень, хоча і сповнювали тривогою душі людей, але заохочували до пошуків нових ідеалів у житті і творчості. Митці, не задовольняючись засобами романтизму і реалізму, намагалися віднайти нові адекватні форми відображення змін, що відбулися передусім у людській свідомості, і вийти на новий рівень творення художніх цінностей.

Натуралізм (лат. nature – природа) – літературний напрям, який характеризується прагненням до об'єктивістського, фактографічного зображення дійсності та людських характерів, зумовлених біологічними, спадковими чинниками і соціально-матеріальним середовищем.

Виник у Франції у 70-і роки ХІХ ст. й охопив у 80–90‑ті літературу Західної Європи та США (Е. Золя, Гі де Мопассан, Г. Ібсен, Г. Гауптман). Натуралісти, як і реалісти, прагнуть вести розповідь в об'єктивному плані. Велику роль у їхніх творах відіграють документалізм, бажання охопити соціальні явища і живу природу. Вони сприймають людину як не тільки соціальний феномен, а й природний, підкреслюючи проблеми спадковості; намагалися наблизити мистецтво до науки.

Натуралізм зародився і програмно оформився передусім у Франції. Велика роль у формуванні натуралізму належала досягненням природничих наук, зокрема фізіології.

Саму ж теорію натуралізму розробив видатний французький письменник Еміль Золя (1840-1902 pp.) у працях "Експериментальний роман", "Романісти-натуралісти" та ін. Е.Золя талановито застосував принципи цієї теорії у своїй літературній творчості.

В середині 70-х років навколо нього виникла натуралістична школа: Ті де Мопассан (1850 — 1893 pp.), Едмон Гонкур (1822-1896 pp.), Альфонс Доде (1840-1897 pp.) та ін. Вона проіснувала до кінця 80-х років. У 90-х роках натуралізм втратив теоретичну чіткість і зберігся як загальна назва різних, проте єдиних за походженням культурних явищ. Натуралісти висували перед собою завдання: вивчати людину і суспільство так, як природознавець вивчає природу.

Предметом спостереження проголошували "вся людину", про яку натуралісти мали намір розповісти "всю правду". Художній твір розглядали як "людський документ", а основним естетичним критерієм вважали повноту здійсненого в творі пізнавального акту. Переважаючий інтерес до побуту, до фізіологічних засад психіки, недовіра до будь-яких ідей призводили до обмеження натуралістичної літератури. Проте вторгнення життєвої правди зумовило глибокий художній вплив кращих творів натуралізму.

Вивчення матеріального побуту часто давало змогу натуралістам зосередити увагу на соціальних передумовах людських вчинків, дослідити механізм взаємодії середовища і людини. Багатьом письменникам-натуралістам були властиві уявлення про зумовленість долі людини її фізіологічною природою або соціальним оточенням. І якщо Золя, вірячи в науку і соціальний прогрес, намагався відкрити засоби впливу на середовище з метою розумнішої організації суспільства, то в інших письменників (наприклад, у пізнього Гі де Мопассана) переважали мотиви фаталізму.

Отже, життя людини у творах натуралістів — це життя насамперед біологічного організму. Письменники напряму концентрують свою загальну увагу на дослідженні саме біологічних, фізіологічних імпульсів людської поведінки.

У натуралістів характер людини зумовлений її фізіологічною природою, біологічними законами, спадковістю. Так, Е. Золя ретельно вивчає сучасні йому наукові праці «Фізіологія пристрастей» Ш. Летурно, «Трактат про спадковість» Люка, теорії Ч. Ломброзо, за якими злочинність визначається поганою спадковістю. Він же переносить ці теорії у свої романи.

Так, Золя створює генеалогічне дерево двох розгалужень людини у своєму багатотомному циклі «Ругон-Маккари». Нащадки Ругона є здоровими фізично й морально людьми, тоді як нащадки Маккара — схильні до афектів і злочинів, дамокловим мечем висить над ними тягар алкоголізму та епілепсії.

Твори натуралістів відзначалися детальним описом середовища, усього, що оточує людину. Золя, наприклад, з майже протокольністю професіонала або вченого відтворює залізницю («Людина-звір»), шахту («Жерміналь»), біржу («Гроші»), паризький ринок («Черево Парижа»), універсальний магазин («Жіноче щастя»). Втім, і тут не все влаштовувало сучасників натуралістів, представників інших художніх напрямів. Наприклад, Іван Франко вважав, що в романах Е. Золя «темні сторони життя займають. далеко більше місця, ніж у дійсності».

Натуралізм проголошує предметом мистецтва процес спостереження над «усією людиною», про яку слід сказати «всю правду». Проте це завдання мистецтва інтерпретувалося досить обмежено – лише через наголос на сфері фізіології людини, на властивій їй біологічній боротьбі за існування, на фатальній залежності людини від спадкових факторів. Наслідком такого розуміння мистецтва стало руйнування напрацьованої віками понятійно-категоріальної системи його осмислення. Так, натуралісти відмовилися від мистецтвознавчих понять «умовність», «типізація», а аналіз й оцінку зображуваного підміняли фотографічною точністю відтворення життєвих фактів.

 

ü імпресіонізм

Імпресіоні́зм (від фр. impression — враження) — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія, у живописі, а також в літературі та музиці — котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Засновники імпресіонізму — як і символізму та експресіонізму — діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, але також і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору Моне «Враження, схід сонця» (1872).

Образотворче мистецтво

Дещо про назву

Клод Моне: «Враження, схід сонця (фр. Impression, soleil levant)» (1872)

Ця картина надала назву стилю

Французький імпресіонізм історично ведуть від художньої виставки навесні 1874 року, що відкрилася в майстерні фотографа Надара. А вже 25 квітня 1874 р. маловідомий нині репортер Леруа надрукував в гумористичному виданні «Шаріварі» статтю з назвою «Виставка імпресіоністів». Осудлива назва Леруа набула популярності, а пізніше стала історичною.

Назва «імпресіонізм» досить беззмістовна на відміну від назв «Барбізонська школа» чи «Школа Фонтенбло», де хоча б є позначка географічного розташування художнього угруповання. Ще менше ясності з кількома художниками, які формально не входили в коло перших імпресіоністів, хоча їх технічні прийоми і засоби цілком «імпресіоністичні» — (Вістлер,Едуар Мане, Ежен Буден тощо.) До того ж технічні засоби імпресіоністів були відомі задовго до 19 століття і їх (частково, обмежено) використовували ще Тиціан і Веласкес, не пориваючи з панівними ідеями своєї доби.

Була ще одна стаття(автор Еміль Кардон) і ще одна назва - «Виставка бунтівників», цілком лайлива і несхвальна. Саме вона точно відтворювала несхвальне ставлення буржуазної публіки і критики до художників (імпресіоністів), яке панувало протягом років.Імпресіоністів одразу звинуватили в аморальності, бунтівних настроях, неспроможності бути добропорядними. Зараз це викликає здивування, бо незрозуміло, що аморального в пейзажах Каміля Піссарро,Альфреда Сіслея, побутових сценах Едгара Дега, натюрмортах Моне і Ренуара.

Пройшли десятиліття.І нова генерація художників прийде до справжнього розвалу форм і зубожіння змісту. Тоді і критика, і публіка побачила в засуджених імпресіоністах — реалістів (sic!), а трохи перегодом і класиків французького мистецтва.

Недоліки імпресіонізму

Французький імпресіонізм не підіймав філософських проблем і навіть не намагався проникати під кольорову поверхню буденності. Натомість імпресіонізм зосереджується на поверхневості, плинності миті, настрою, освітленні чи куту зору.

Як і мистецтво ренесансу (Відродження), імпресіонізм будується на особливостях і навичках сприйняття перспективи. Разом з тим ренесансне бачення підривається доведеною суб'єктивністю і відносністю людського сприйняття, що робить колір і форму автономними складовими образу. Для імпресіонізму не так важливо, що зображено на малюнку, але важливо як зображено.

Їх картини представляли лише позитивні сторони життя, не порушували суспільних проблем, оминали й такі проблеми як голод, хвороби, смерть. Це призвело пізніше до розколу серед самих імпресіоністів.

Переваги

До переваг імпресіонізму як течії відноситься і демократизм. За інерцією, мистецтво і в 19 столітті вважалося монополією аристократів, вищих веств населення. Саме вони виступали головними замовниками на стінописи, монументи, саме вони — головні покупці картин і скульптур. Сюжети з важкою працею селян, трагічні сторінки сучасності, ганебні сторони воен, бідності, суспільних негараздів засуджувались,не схвалювались, не купувались. Критика блюзнірської моралі суспільства в картинах Теодора Жеріко, Франсуа Мілле знаходила відгук лише у прихильників художників і небагатьох знавців.

Імпресіоністи в цьому питанні займали досить компромісні, проміжні позиції.Були відкинуті біблійні, літературні, міфологічні, історичні сюжети, притаманні офіційному академізму.З другого боку вони палко бажали визнання, поваги, навіть нагород. Показовою є діяльність Едуара Мане, що роками домагався визнання і нагород від офіційного Салона і його адмістрації.

Замість того з'явилося бачення буденності і сучасності. Художники часто малювали людей у русі, під час забави чи відпочинку, представляли вигляд даного місця при даному освітленні, мотивом їх робіт була також природа. Бралися сюжети флірту, танців, перебувань в кафе і театрі,прогулянок на човнах, на пляжах і в садах. Якшо судити за картинами імпресіоністів, то життя — це черга маленьких свят, вечірок, приємних часів за містом чи в приятельському оточенні(низка картин Ренуара, Мане і Клода Моне). Імпресіоністи одни з перших почали малювали на повітрі, не допрацьовуючи своїх робіт у майстерні.

Дивізіонізм

Генеральною творчою методою імпресіоністів був дивізіонізм — накладання різних барв з таким розрахунком, щоб з певної відстані барви сприймалися злитими в певний колір. Тіні також малювали за допомогою основних кольорів, без ужиття чорного. Дивізіонізм не став однак обов'язковим правилом, як і жодне інше правило. Тому ця засада застосовувалася більшою чи меншою мірою.

Головні представники в живописі

Відомими піонерами імпресіонізму стали художники:

Едуар Мане,

Каміль Піссарро

Клод Моне

П'єр-Оґюст Ренуар,

Альфред Сіслей,

Дега Едгар

Поль Сезанн

Берта Морізо

 

Музика

Одним із натхненників музичного імпресіонізму вважається французький композитор Ерік Саті, причому запозичення ним імпресіоністичної естетики у художників було усвідомленим, зокрема у своїх спогадах композитор писав:Я… пояснював Дебюссі необхідність для француза звільнитися від впливу вагнерівських принципів, які не відповідають нашим природним прагненням. Я сказав також, що хоча я жодною мірою не є антивагнеристом, але все-таки вважаю, що ми повинні мати свою власну музику й по можливості, без «кислої німецької капусти». Але чому б для цих цілей не скористатися такими ж образотворчими засобами, які ми бачимо в Клода Моне, Сезанна, Тулуз-Лотрека й інших? Чому не перенести ці засоби на музику? Немає нічого простіше. Не це чи є дійсна виразність? [1]

В свою чергу Малларме писав, що композитори-імпресіоністи вчилися «чути світло», передавати у звуках рух води, коливання листя, подув вітру й переломлення сонячних променів у вечірнім повітрі.

Найяскравіше музичний імпресіонізм знайшов своє втілення у творчості К. Дебюcсі та М. Равеля. Музику імпресіонізму зближує з імпресіонізмом у живописі барвистість, прагнення до втілення швидкоплинних вражень, до одухотвореної пейзажності (наприклад «Післяполуденний відпочинок фавна», «Море» для оркестру, «Острів радості» для фортепіано К. Дебюссі, «Гра води», «Відображення» для фортепіано М. Равеля й ін.), до створення колоритних жанрових замальовок і музичних портретів («Перервана серенада», «Менестрелі», «Дівчина з волоссям кольору льону» для фортепіано Дебюссі).

Навколишній світ розкривається в імпресіонізмі крізь призму найтонших психологічних рефлексів, тільки-но вловимих відчуттів, породжених його спогляданням. Ці риси зближають імпресіонізм з іншою художньою течією — літературним символізмом, творчістю Поля Верлена, Стефана Малларме, П’єра Луї, Моріса Метерлінка, твори яких знайшли перетворення в музиці К. Дебюссі і його послідовників.

При всій новизні музичної мови в імпресіонізмі нерідко відтворюються деякі прийоми, характерні для мистецтва попереднього часу, зокрема музики французьких клавесиністів XVIII століття. У сфері барвистої фантастики й екзотики (інтерес до Іспанії, країн Сходу) імпресіоністи продовжили традиції романтизму, відмовившись при цьому гострих драматичних колізій, соціальних тем. Сильний вплив на музику Дебюссі і Равеля справила також творчість М. П. Мусоргського.

У жанровому відношенні імпресіоністи віддавали перевагу програмним мініатюрам та сюїтним циклам, в яких панувало мальовниче начало. Гармонія імпресіоністів характеризується підвищенням колористичності, зокрема під впливом французького музичного фольклору й нових для Європи 19 століття систем музичного мислення (вплив російської музики, григоріанського хорала і ренесансної поліфонії, музики країн Сходу, негритянського менестрельного театру США). Це виявилося, зокрема у використанні натуральних й ангемітонних ладів, елементів модальної гармонії, в акордових параллелизмах. Інструментовці імпресіоністів властиві диференційованість оркестрового звучання, деталізації фактури, використання чистих тембрів.

Крім Франції, де послідовниками Дебюссі були М. Равель, Поль Дюка, Флоран Шмітт та інші, на рубежі XIX–XX століть елементи імпресіонізму отримали розвиток й в інших композиторських школах, своєрідно поєднавшись з національними особливостями (М. де Фалья в Іспанії, О. Респігі в Італії, С. Скотт у Великій Британії, К. Шимановський у Польщі, рання творчість І. Ф. Стравінського в Росії).

Імпресіонізм у літературі

Майже одночасно з художниками-імпресіоністами з’явилися романісти й новелісти, поети і драматурги, чия творчість базувалася на миттєвих враженнях від побаченого.

Стосовно до літератури імпресіонізм розглядається широко — як стильове явище, що виникло в останній третині 19 століття і охопило письменників різних переконань і методів, і вузько — як течія з певним методом і світовідчуванням, що тяжіли до декадентства, що склалося на рубежі 19-20 ст. Ознаки «імпресіоністичного стилю» — відсутність чітко заданої форми й прагнення передати предмет в уривчастих, миттєво фіксуючих кожне враження штрихах, що виявляли, однак, саси при огляді цілого, свою єдність і зв'язок. Як особливий стиль імпресіонізм із його принципом цінності першого враження давав можливості вести оповідання через такі, як би схоплені навмання, деталі, які порушували строгу погодженість оповідального плану й принцип відбору істотного, але своєю «бічною» правдою надавали розповіді надзвичайну яскравість і свіжість, а художній ідеї — несподівану розгалуженість і багатоликість. Залишаючись стильовим явищем, імпресіонізм не означав, особливо у великих письменників (наприклад, А. П. Чехов, А. Бунін й ін.), ламання художніх принципів реалізму, а позначався в збагаченні цих принципів, описів.

До початку 20 в. виникло кілька стильових різновидів імпресіонізму на загальній реалістичній основі. Родоначальниками «психологічного імпресіонізму» вважають братів Ж. й Е. Гонкурів («поети нервів», «цінителі непомітних відчуттів»), цей напрямок продовжений у творчості К. Гамсуна («Голод»), раннього Т. Манна (у новелах), С. Цвейга, Ф. Анненського. Трепетні мальовничі описи зустрічаються в творчості Е.Золя («Сторінка любові»), Е. П. Якобсена (у новелі «Могенс»), у російській літературі — в творчості А.Чехова та Буніна. Екзотичні барвисті особливості імпресіонізму проступають у творчості Р. Л. Стівенсона і Дж. Конрад, пізніше у С. Моема і Поля Верлена, його вірш «Поетичне мистецтво» (1874, опубліковано 1882) звучить одночасно і як маніфест поетичний імпресіонізму, і як передвістя поетики символізму.

ü Неоромантизм

Неороманти́зм (від грецьк. νέος - молодий, новий і фр. romantisme) — умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в літературі на межі 19 — 20 століть. Течія раннього модернізму

Загальна характеристика

На естетику неоромантизму справили вплив філософські концепції А. Шопенгауера та Ф. Ніцше, наукові відкриття З. Фрейда, взаємодія з реалістичними тенденціями.