Культурно-образний підхід – основа формування туристичного образу території.

Як відомо, у країнознавстві створення образу місця не є чимось принципово новим. Погляд на образ як на найважливіше завдання країнознавчого дослідження спирається на культурно-образний підхід, який, як відзначалося у другому розділі, розвивався у межах географічного країнознавства ще з дореволюційних часів.

У пострадянському країнознавстві увага до образного підходу спостерігається з 1990-х років. Науковці звертаються до спадщини В.П. Семенова-Тян-Шанського, який свого часу неодноразово наголошував на необхідності застосування у країнознавчих описах яскравих образних характеристик. У даному випадку особливий інтерес становлять ідеї вченого, викладені у книзі «Район і країна», що вийшла друком у 1928 році. В середині 1990-х років проблеми формування образу країни обговорюються на сторінках наукових журналів, висловлюється думка, що країнознавство не зводиться лише до території, а й потребує, передовсім, «герменевтичного[140] обґрунтування», почуттєво-образного сприйняття простору країни. Формується концепція «культурно-образного країнознавства» (М.С. Мироненко, Д.Н. Замятін та ін.).

Отже, при створенні туристично-країнознавчих текстів варто дотримуватися певних вимог, що застосовують у межах культурно-образного підходу. Серед них виокремлюють наступні.

«Квантова» організація тексту. Інформація має групуватися у певні згустки, тематичні блоки. Важливо, щоби вони не були формалізованими, на кшталт традиційних у географічних описах схем – «положення» – «населення» – «господарство» та ін. Передусім вони мають бути пронизані певними найхарактернішими для даної країни рисами.

Однак образність якраз і вимагає відмови від зайвої «дріб’язковості», прагне так би мовити до «живопису широкими мазками». Несуттєві для даного місця свідчення мають «генеруватися» із його образної карти. З цього випливає інша вимога образності країнознавчої інформації.

Обмеження кількості провідних тем. Центральних тем не має бути занадто багато для однієї країни (фахівці радять не більше семи), інакше виникають суттєві складності, пов’язані із засвоєнням інформації.

Символи тем. Бажано, щоби кожен «квант» інформації (тематичний блок) мав свій яскравий символ, доповнений і розширений додатковою інформацією. Вважається, що краще за усе це ілюструвати на прикладі подорожі і екскурсії. Зазвичай пам’ять людини пов’язує екскурсію або подорож із якимось певним предметом, подією, яскравим коротким спогадом. Це може бути як яскравий вид (наприклад, Ейфелева вежа), фотографія на фоні, подія із особистого життя і навіть смаковий спогад (у певному місці готують відмінну каву чи щось особливе, за чим його ідентифікують). Такі символи не варто розглядати як редукцію інформації. Скоріше вони слугують певними «закладками» у пам’яті, що дозволяють добре запам’ятовувати, розрізняти і за необхідності «оживляти» ті чи інші спогади.

Нарощування теми. Окрім символу, обрана тема має неодноразово повторюватися у тексті у різних варіаціях. Вважається, що особливо «прикрашають» країнознавчі тексти візуальні «портрети» місць. Класична схема, що містить «портрет» характеристики місця, формулюється наступним чином: стисле формулювання основної теми (або образний символ); візуальні ознаки, які підкріплюють основну тему; аналітичні коментарі, пов’язані із формуванням і причинно-наслідковими зв’язками.

З метою висвітлення основної теми з різних боків варто використовувати такі незначні, з першого погляду, деталі місця, як місцеві страви, форми дахів і заборів, місцеві прислів’я і приказки та ін. Це в жодному разі не суперечить попередньому правилу відсіювання інформації. За умов прив’язки до основної теми оповідання, незначні деталі не тільки не засмічують, а й підкреслюють і посилюють загальне сприйняття. Варто пам’ятати, що образ складається із згустків інформації, деталей, щільно пов’язаних між собою, хоч можливо і несуттєвих по одинці.

Географічне представлення образу. Окрім звукових, смакових, візуальних та інших асоціацій часто корисно дати географічну низку асоціацій. Зазвичай географічна організація інформації виявляється найвдалішою. Так, якщо спробувати викласти усі свої знання про Баварію, не використовуючи жодної іншої географічної назви, то текст оповідання виявиться збідненим. Якщо ж відмовитися від цього обмеження і піти шляхом використання узагальненого знання про більш великі географічні об’єкти (Європа, Німеччина, Альпи) або яскравих сфокусованих образів менших (Мюнхен), із застосуванням порівнянь, – то цей шлях виявиться більш ефективним. Навіть проста фраза: «Земля на півдні Німеччини зі столицею у Мюнхені» іноді може спричинити більше асоціацій, аніж довелося б пригадати, виконуючи перше завдання. На думку Н.М. Замятіної, варто виокремити декілька наступних прийомів «географізації» інформації.

- Введення вмісткого географічного контексту. Ті чи інші властивості об’єкта можна «подати» як типовий прояв властивостей більш великого географічного об’єкта, образ якого відомий і добре згадується. Наприклад, образ Стамбула за такого підходу може бути створений за допомогою співвіднесення його певних районів з Азією і Європою.

- Географічне фокусування інформації. Аналогічно образ більш великого географічного об’єкта можна дати крізь образ меншого, але за умов, що менший об’єкт є усталеним, більш відомим або краще сприймається. Так, зазвичай образ цілого регіону передається крізь образ його найважливішого міста.

- Географічна трансляція інформації. Йдеться про порівняння географічного об’єкта з більш відомими, традиційними для країнознавства. Трансляцію інформації покладено в основу перифраз, тобто висловлювань на кшталт «Українська Швейцарія», «Російський Манчестер» та ін.

- Введення «дзеркального» географічного контексту. Передбачає характеристику місця на фоні іншого, яке обов’язково повинно мати стійкий, усталений образ. Класичний приклад такого дзеркального співвідношення відома фраза: «Тут Вам не Ріо-де-Жанейро».

- Картографічні прийоми. Вже сам вигляд об’єкта на мапі – неабиякий географічний образ: достатньо згадати презентацію СРСР як «однієї шостої частини суші». Серед картографічних прийомів радять використовувати: виокремлення контуру території на дрібномасштабній карті (тільки для великих територій); включення до рамки карти об’єктів з усталеними, знаковими образами (близькість до них може вплинути на образ об’єкта); позначення на карті знакових об’єктів всередині певної території. Ці об’єкти варто виокремлювати за умов їхньої підпорядкованості розробленій концепції створення образу; виключення окремих об’єктів (для «нестрогих» мап).

Перевірка контексту сприйняття. Слід пам’ятати, що будь-який текст кожним сприймається неоднаково.

Не можна не помітити, що претендуючи на об’єктивно-образне відтворення дійсності образний підхід продукує неабияку суб’єктивність у створенні країнознавчих текстів. Це пов’язано не тільки з професійно-науковими компетенціями автора, а й з його літературними здібностями, здатністю застосовувати різного роду епітети, метафори, ключові слова та вирази. Іншими словами, передбачає художньо-образне сприйняття і відображення дійсності. У найбільш радикальному розумінні такого роду країнознавча праця стає фактом літератури, а країнознавче пізнання – формою естетичного усвідомлення і відображення світу. Відповідно, виникає запитання про ступінь об’єктивності такого знання і взагалі про можливість використання такого підходу в якості пізнавального інструментарію. Тож спробуємо розібратися у цих непростих питаннях.

Застосування теоретико-методичних напрацювань культурно-образного підходу при створенні туристичного образу країни є необхідною умовою для будь-якого туристично-країнознавчого тексту – навчального, довідково-інформаційного, популярного тощо. Туристичний образ країни дозволяє артикулювати її туристичні умови і ресурси, виокремити з-поміж інших країн, розкрити неповторний колорит національного туристичного простору. Зрештою, він є більш-менш об’єктивною основою для створення туристичного іміджу країни.