Рівні (автономні механізми) властивімовам на сучасному етапі їх розвитку.

Автономний механізм фонем. Фонема входить до складу звукової оболонки морфем і слів, варіативно відтворюється в морфемах і словах, маєвнутрішньої цілісністю (набором диференціальних ознак), являєсобою елементарний знак, означуваним якого виявляються його розпізнавальнафункція.

Автономний механізм морфем. Морфема входить до складу слів і його граматичних форм, інтегрує у своєму звучанні фонеми, варіативновідтворюється в складі слова або його граматичної форми, маєвнутрішньої цілісністю (власним, інваріатівним звучанням і значенням),являє собою знак, означуваним якого є його несамостійнезначення.

Автономний механізм слів. Слово входить до складу словосполучень,бере участь у побудові словотворчих типів і морфологічнихкатегорій, інтегрує морфеми і фонеми, варіативно відтворюється вскладі словосполучень і речень (висловлювань), являв собоюзнак, означуваним якого є самостійне значення абомікросистема значень.

Автономний механізм словотворчих типів (словотвірмови). Словотворчий тип бере участь у побудові морфологічнихкласів (частин мови), інтегрує відносини між словами, відтворюється

Поповнюється) у складі мови, має внутрішню цілісністю (єдністьсловотвірного значення та засобів і способів еогвираженія),являє собою інтеграцію знаків.

Автономний механізм морфологічних категорій (морфологія мови).

Морфологічні категорії беруть участь у побудові категорій синтаксису

Пропозиції, їх типи, члени речення і т.д.), інтегрують відносиниміж словами та їх граматичними формами, відтворюється варіативно вскладі пропозиції, володіють внутрішньою цілісністю (єдністьморфологічного значення та коштів, а також способів їх вираження),являють собою інтеграцію знаків.

Автономний механізм синтаксичних категорій (синтаксис мови).

Синтаксичні категорії беруть участь у побудові тексту, інтегруютьсітнагматіческіе відносини між морфологічними категоріями, відоіменяемие лексикою; варіативно відтворюється в структурі тексту,володіють внутрішньою цілісністю (єдність синтаксичного значення ікоштів, а також способів їх вираження), являють собою інтеграцію знаків.

 

13. Мовними одиницями є різнотипні елементи мови, її складові. До основних, визначальних мовних одиниць належать фонеми (звуки), морфеми (корені слів, афікси), слова, словосполучення, члени речення і речення. Усі мовні одиниці матеріальні за своєю природою, бо становлять фізіологічно-акустичні складові частини мовлення, вимовляються й сприймаються на слух або зором (будучи записаними). Така мовна одиниця, як фонема, ніякого лексичного значення не має, але в складі слова виконує словоутворювальну функцію. Нефункціональних (які б не виконували жодної функції) мовних одиниць немає. У системі фонетико-фонологічного складу мови є й інші (крім фонем) одиниці: склад слова і наголос, у словниковому складі мови виділяють лексеми, тоб­то повнозначні слова, або семеми (грец. ветато — визначаю); фразеологічна система мови представлена фразеологізмами; граматична будова мови склада­ється з морфем (морфемної будови), морфологічних форм слів, граматичних (морфологічних) категорій (відмінок, число, рід, час, вид, особа та ін.), граматич­них значень (називний відмінок, жіночий рід, недоко- наний вид тощо); стилістична система мови формується такими мовними одиницями, як с ти ліс те ми.

Центральною мовною одиницею є слово. Однак оцінка мовних одиниць умовна, бо, наприклад, без фо­нем (звуків) також не було б мови як засобу спілкуван­ня, мислення.

Мовні одиниці якогось одного типу утворюють пев­ний мовний рівень (ярус, зріз). Розрізняють такі мовні рівні:

— звуковий рівень мови (утворений із звуків мови);

— фонологічний рівень мови (до його складу входять фонеми);

— акцентний рівень мови (формується з наголосів);

— морфемний рівень мови (його утворюють мор­феми);

— синтаксичний рівень мови (утворений із членів речення, словосполучень і речень);

— лексичний, або семантичний, рівень мови (скла­дається з лексичних значень слів);

— стилістичний мовний рівень (його утворюють сти- лістеми);

— графічний рівень мови (формується з графем — найменших писаних знаків, літер, букв);

— орфографічний мовний рівень (утворюється з ор­фограм);

— пунктуаційний рівень мови (його формують пунк­тограми).

14. Фоне́ма — найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.

Функції фонеми

Зазвичай виділяють:

· конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;

· ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;

· дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).

Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звуку тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [и^е] або [е^и] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

Позиції фонем бувають сильні й слабкі. У сильній позиції всі диференційні ознаки фонеми чуються виразно, у слабкій — фонема втрачає якусь диферен-ційну ознаку або зовсім не чується.

Наприклад, фонема є під наголосом перебуває в сильній позиції, не під наголосом — у слабкій: весело — веселий,

15. Фонологічна парадигматика є системою фонемних опозицій, серед яких виділяються
два основні типи: диз’юнкція — протиставлення за декількома диференційними ознаками і кореляція — протиставлення за однією диференційною ознакою. Прикладом диз’юнкції може слугувати протиставлення фонем <в> і <с> (вам — сам), у яких воно здійснюється за двома параметрами: дзвінкість — глухість, губність — передньоязиковість. Як приклад кореляції можна навести опозицію <д> — <т>, де фонеми протиставляються тільки за дзвінкістю — глухістю.
Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору бінарних диференційних ознак, фізичним субстратом яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків. Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одномірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для
фонем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляються. У багатомірних опозиціях спільні ознаки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприклад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвінкість і твердість повторюються й у фонемі <ґ>.За характером (змістом) протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й еквіполентні. При-вативні — опозиції, в яких один член має якусь ознаку, а інший її не має. Так, фонема <д>, на відміну від <т>, має дзвінкість. У цьому разі дзвінкість (не глухість) втрачається в слабкій позиції кінця слова,
тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глухість. Привативні опозиції поділяються на пропорційні й ізольовані. У пропорційній опозиції відмінність між фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими словами, це відношення протиставлення фонем, які про-порційно повторюються у відношеннях протиставлення інших фонем. Наприклад, <б> — <п> = <д> — <т> =<ґ> — <к> = <г> — <х> = <ж> ~ <ш> = <з> — <с> =<дж> — <ч> = <дз> — <ц>. Тут усі фонеми попарно
протиставляються за дзвінкістю — глухістю. Якщо відмінність певної пари фонем більше не
повторюється, то така опозиція називається ізольованою. Так,тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність.Градуальні опозиції (їх ще називають ступінчастими) характеризуються різним ступенем (градацією)однієї й тієї самої ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й <і> різняться ступенем розкриття рота.Еквіполентні (рівнозначні) опозиції — опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не
характеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявністю або відсутністю ознаки.
Наприклад, фонеми <п> і <т> мають спільні ознаки — глухість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна з них має ще одну у даному випадку тільки їй притаманну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість для <т>). Опозиції, члени яких різняться тільки однією
ознакою, а за всіма іншими збігаються, називаються корелятивними. Наприклад: <б> — <п>, <д> — <т>, <в> ~ ~ <ф>, <н> — <н’>.

16. Розрізняють чотири типи фонетичних змін: комбінаторні (асиміляційні й дисиміляційні), позиційні, фонетично не зу­мовлені та спонтанні.

Комбінаторні зміни виникають унаслідок взаємодії звуків у мовленнєвому потоці, зумовленої певними залежностями між різними положеннями мовних органів під час артикуляції цих звуків.

Взаємодія звуків буває контактна, коли впливають один на одного суміжні звуки, і дистантна, коли звуки впливають один на одного на відстані. За напрямом вона буває прогресив­на (попередній звук впливає на наступний) і регресивна (на­ступний звук впливає на попередній).

Наприклад, зміна глухого с' на дзвінкий з' під впливом наступного дзвінкого б у слові просьба |проз'ба]

Усі комбінаторні зміни фонем за характером наслідків розпадаються на дві групи: асиміляційні (уподібнювальні — асиміляція, акомодація і субституція) та дисиміляційні (роз-подібнювальні — дисиміляція, епентеза, дієреза і гаплологія).

Асиміляція — часткове або повне уподібнення приголос­них звуків. Уподібнення може бути за дзвінкістю-глухістю, за твердістю-м'якістю, за способом творення тошо.

Наприклад, зміна дзвінкого г на глухий х під впливом на­ступного глухого к у слові легко [лехко],

Акомодація — пристосування артикуляції суміжних приго­лосного і голосного.

Наприклад, в українській мові голосний є вимагає, щоб попередній приголосний був твердий: земля [земл'а] (звук л' м'який) — землею |землейу]

Субституція — підстановка в запозичених словах звуків рідної мови замість іншомовних.

Наприклад, англійське слово meeting ['mi:tirj] в українській мові звучить як мітинг,

Дисиміляція — розподібнення приголосних унаслідок за­міни одного звука іншим.

Епентеза — вставляння звука для роз'єднання двох подібних.

Дієреза — викидання звука для усунення нагромадження подібних звуків.

Гаплологія — викидання одного з двох однакових складів.

Позиційні зміни залежать від місця звука в слові. В Українській мові спостерігаються такі позиційні зміни, як позиційне чергування і протеза.

Позиційне чергування — регулярна зміна звуків, зумовлена їхнім оточенням у слові.

Наприклад, такими є чергування о, є у відкритому складі з і в закритому: коня — кінь, хмелю — хміль; чергування г — з' — ж у позиції перед і та є: друг — друзі — друже; чергування у — в, і — й залежно від звукового оточення: був удома — була вдома, він іде — вона йде тощо.

Чергування звуків, які з погляду сучасної мови не мають причини, називаються історичними.

Протеза — приєднання на початку слова додаткового = звука.

Фонетично не зумовлені зміни звуків відбуваються незалежно від фонетичних законів і навіть усуперечїм. Сюди можна зарахувати зміни за аналогією, гіперизми та метатези.

Гіперизми (гіперкоректності) — неправильні виправлення звуків у словах, найчастіше запозичених.

Метатези — нічим не зумовлені перестановки звуків чи складів у словах. Спонтанні зміни — історичні зміни звуків, причина яких тепер невідома.