Усі поняття, що застосовуються у нормативно-правових актах, можна поділити на дві категорії: перші з них формально чітко визначені, а другі мають оціночний характер

Однією з первинних властивостей права є його формальна визначеність. На це свого часу звернув увагу С.С.Алексєєв [1, с.83]. Тобто саме правило поведінки (диспозиція правової норми), умови його дії та санкція за його порушення повинні бути викладені так, щоб з них чітко випливали зміст та осяг прав і обов’язків відповідних суб’єктів.

Досягається це різними засобами, але передусім – чітким визначенням понять, що використовуються у законодавстві.

Усі поняття, що застосовуються у нормативно-правових актах, можна поділити на дві категорії: перші з них формально чітко визначені, а другі мають оціночний характер.

Проте у теорії природа, структура оціночних понять, їхнє значення у правотворчій та правозастосовній діяльності не знайшли достатнього відображення [2, с.4]. Тільки останнім часом у науковій літературі з логіки з’явилися праці стосовно тематики, що розглядається [3, с.37], однак вони не знайшли свого подальшого розвитку у прикладних юридичних дослідженнях.

Визнаючи саме існування оціночних понять у діючому законодавстві, багато дослідників вважають, що розвиток права йде і має йти шляхом звуження їх кола [4, с.2]. Це викликане тим, що використання оціночних понять ускладнює правозастосування, створює труднощі для юридичної кваліфікації і, як наслідок, веде до правових помилок.

Проте як би не прагнув законодавець до звуження кола використовуваних ним оціночних понять, повністю відмовитись від них неможливо. Існування оціночних понять у законодавстві неминуче [5, с.138], оскільки в реальності трапляються різноманітні явища, які мають правове значення, однак не можуть бути точно визначені.

Водночас інтегрованість оціночних понять у законодавство має і позитивне значення. Зокрема, деякі дослідники визнають за ними таку ознаку, як здібність надавати нормам права еластичного характеру [6, с.114], що посилює гнучкість та мобільність практики правового регулювання. Особливо доцільним є використання у законодавстві таких оціночних понять, які мають моральний зміст, а тому взагалі можуть розглядатися як норми моралі.

У літературі визнається, що оціночні поняття є певним, досить специфічним класом понять. Вони мають загальні для цього класу атрибутивні ознаки логіко-гносеологічного і юридичного характеру.

Основною логіко-гносеологічною атрибутивною ознакою оціночних понять є те, що в їхній зміст завжди може бути внесено новий елемент, на підставі якого предмет відносять до множини, що відображає це поняття [4, с.7, 13].

Юридичними атрибутивними ознаками оціночних понять є такі:

· оціночні поняття не конкретизуються законодавцем винятковим чином;

· оціночні поняття у процесі їхнього застосування надають правозастосовному органу можливість самостійної оцінки фактів, але з обов’язковим дотриманням тих загальних критеріїв і ознак, які передбачені цим оціночним поняттям [7, с.7].

Видається доцільним відокремити ще одну юридичну ознаку: зміст оціночного поняття та його обсяг завжди визначаються правозастосовним органом на підставі його суб’єктивної оцінки волі законодавця. Така оцінка є невід’ємним елементом механізму правового регулювання.

Тому використання у нормативно-правових актах оціночних понять не можна розглядати як "неврегульованість" суспільних відносин, хоча побудова правової системи за континентальною (європейською) схемою зумовлює надання переваги чітко визначеним поняттям перед оціночними. Звідси можна зробити висновок, що, використовуючи в законі оціночні поняття і не уповноважуючи при його прийнятті будь-який орган виконавчої влади розкрити його зміст, законодавець побічно визнає виняткове повноваження судів тлумачити оціночного поняття.

Суди дають індивідуальне тлумачення цього поняття стосовно спірних правовідносин, які є предметом розгляду, і "переводять" оціночні поняття у клас чітко формально визначених понять-термінів або замінюють більш конкретними оціночними термінами. Зрозуміло, що стосовно логічної тканини оціночного поняття подібні процедури є досить грубими, проте вони виправдовуються цілями досягнення більшої наглядності критеріїв оцінки.

Є ще одна проблема використання оціночних понять у правотворчій практиці – коли орган виконавчої влади самостійно переводить те або інше поняття із класу оціночних до класу чітко формально визначених шляхом встановлення повного переліку випадків, що підпадають під те або інше поняття, не маючи на це наданих законодавцем повноважень.

Прикладом може бути встановлення органом виконавчої влади переліку підстав звільнення посадових осіб з митних органів України за одноразове грубе порушення трудових обов’язків (Порядок звільнення службових осіб з митних органів України відповідно до п.1 ст.41 КЗпП України, затверджений наказом Держмитслужби України від 13.03.97 р. №109).

Отже, орган виконавчої влади перевів поняття “одноразове грубе порушення трудових обов’язків”, що формулюється законодавцем і традиційно розглядається в теорії трудового права як оціночне, до класу чітко формально визначених понять. На нашу думку, це не відповідає Конституції, як і не відповідає навіть практика однозначного тлумачення оціночних понять Верховним Судом України, хоча сьогодні вона базується на ст.40, 45 Закону України "Про судоустрій України". І чітко формально визначене тлумачення поняття “систематичне невиконання працівником … обов’язків” є обов’язковим для правозастосування лише остільки, оскільки воно було дане ще до прийняття Конституції України. Тим більше важко визнати такою, що відповідає Конституції, поширену практику надання роз’яснень щодо застосування законодавства іншими державними органами.

Отже, можна зробити висновок, що оціночні поняття – це особливий клас юридичних понять, що не є чітко визначеним законодавством, а конкретизується правозастосовним органом у кожному окремому випадку на підставі самостійної суб’єктивної оцінки волі законодавця і подальшого застосування оціночного поняття до суспільних відносин, які є предметом розгляду.

Конкретизацією проблеми аксіологічних (оціночних) правових понять у пропонованій статті є звернення до такого важливого поняття трудового права, як "поважні причини". Поважні причини – це обставини, що діють на волю суб’єкта, з яким законодавець пов’язує звільнення цього суб’єкта від виконання покладених на нього обов’язків або від визначених законодавством негативних наслідків його поведінки.

З огляду на це визначення можна відокремити чотири основні риси “поважних причин” як оціночного поняття трудового права:

1. До поважних причин можуть бути віднесені будь-які обставини навколишнього світу. Це можуть бути як дії фізичних або юридичних осіб, так і явища, які не залежать від волі людини.

2. Такі обставини мають впливати на волю суб’єкта трудових правовідносин. Саме внаслідок дії цих обставин, що виникли раптово або закономірно, він не має змоги належним чином виконувати покладені на нього обов’язки (поважні причини при достроковому розірванні трудового договору з ініціативи працівника, передбачені ч.1 ст.39 КЗпП України).

3. Кваліфікація тих або інших причин як поважних здійснюється на підставі норм моралі.

4. Обставини, що визначаються законом як поважні причини, звільняють суб’єкта трудових правовідносин від виконання покладених на нього обов’язків або негативних для нього наслідків. Виконання обов’язків покладених на учасника трудових правовідносин, є обов’язковою умовою нормального існування і розвитку цих відносин.

Водночас наявність обставин, що визначаються як поважні причини, у передбачених законодавством випадках припускає невиконання цієї умови на шкоду існуючим правовідносинам. Це викликане тим, що ці обставини в такий спосіб впливають на суб’єктів та їхню волю, в результаті чого виконання таких обов’язків було неможливим, або домагатись виконання покладених на нього обов’язків за таких обставин було б аморально.

Усе це такою ж мірою стосується й негативних наслідків, які могли б бути: відмова власника або уповноваженого ним органу звільнити працівника у вказаний за його проханням термін. (ч.1 ст.38 КЗпП України), накладення дисциплінарного стягнення, наприклад за запізнення на роботу, або ж звільнення за прогул (ч.4 ст.40 КЗпП України).

Оскільки "поважні причини" – це оціночне поняття, то в даному випадку йдеться не про те, щоб кожна конкретна обставина була прямо передбачена в законі – досить буде згадки в законі про поважні причини взагалі. Завданням правозастосовного органу є віднесення того або іншого факту до “поважних причин”.

Не безперечним виглядає рішення питання про співвідношення понять "наявності вини" суб’єктів трудових правовідносин та їхньої дії “при відсутності поважних причин”. Особливо загострюється ця проблема у випадку звільнення за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором чи правилами внутрішнього трудового розпорядку або за прогул (п.3, 4 ст.40 КЗпП України). Згідно з конкретизацією, що міститься в п.24 Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій не дозволяється звільнення працівника якщо він не порушував цих правил. Проте вважаємо, що зміст оціночного поняття “поважні причини” ширший і він виходить за межі відсутності вини.

Викладене дає підстави для деяких висновків.

1. Існування оціночних понять у праві є закономірним.

2. Застосування оціночних понять при досить досконалій правозастосовній практиці не можна розглядати як таке, що може причинити шкоду правам громадян, організацій, інтересам держави або суспільства.

3. Застосування оціночних понять, що фактично є посиланням до норм моралі, наближає норми права до моралі, а тому має визнаватися не тільки допустимим, але й доцільним. По суті, це є перспективний напрям розвитку законодавства.

4. Переведення оціночного поняття в клас чітко визначених понять, якщо законодавець не дав таких повноважень відповідному державному органу стосовно конкретного випадку є необгрунтованим.

5. Нормативне роз’яснення оціночних понять не має конституційних підстав за винятком випадків, коли воно здійснюється Конституційним Судом України.

6. Оціночне поняття “поважні причини”, коли воно застосовується як підстава для звільнення працівника від відповідальності, треба ширше, ніж відсутність вини.

Література:

1. Алексеев С.С. Общая теория права. – M., 1981.

2. Бару М.И. Оценочные понятия в трудовом законодательстве // Советское государство и право. – 1970. – №7.

3. Малахов, В.П. Основы формальной логики. – M., 1998.

4. Жеребкин В.Е. Оценочные понятия права. – Харьков, 1976.

5. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – M., 1972.

6. Вильнянский С.И. Применение норм советского права // Ученые записки Харьк. юрид. ин-та. – Харьков, 1956. – Вып.7.

7. Астрахан Е.И. Оценочные понятия в советском законодательстве о труде и социальном обеспечении // Ученые записки ВНИИ. – М., 1974. – Вып. 30. Кошанина Т.В. Оценочные понятия в советском праве: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Свердловск, 1974.