Праксеологічні аспекти трудового права

Терміном «Праксеологія«сьогодні називають науку про ефективну діяльність.

Большинство авторов (В.Н.Кудрявцев, В.И.Никитинский, И.С.Самощенко, В.В.Глазырин) склоняются к пониманию эффективности права как соотношению между фактическим результатом его действия и теми социальными целями, для достижения которых были приняты нормы права. Таким образом, основными критериями эффективности являются цель, средство и результат правового регулирования. При исследовании проблем эффективности законодательства принципиальное значение имеют и условия действия норм. Принято выделять три вида условий эффективности:

1. Условия, относящиеся к процессу правотворчества (правильный выбор круга общественных отношений, своевременность разработки правовых норм, установление формы нормативного акта, оптимальность методов правового регулирования, соблюдение правил юридической техники);

2. Условия, связанные с реализацией права (даже самый качественный закон окажется неэффективным, если практика применения его государственными органами, например, судами, не будет соответствовать предъявляемым требованиям);

3. Условия, характеризующие уровень правосознания и правовой культуры граждан и должностных лиц (А.А. Зелепукин).

+ можеш подивитися праці Никитинского (там розкриваються праксеолог.аспекти в контексті ТП)

Праксеологія Т. Котарбінського – одна з наук про загальні закони, які діють у різних соціально-історичних умовах. Водночас вона на перше місце ставить узагальнення досвіду й досліджує організаційно-технічні аспекти людської діяльності, не розглядаючи соціально-економічні її аспекти [9, с. 271; 10]. Ця наука фактично розглядає властивості та умови правильної (практично успішної) діяльності, серед яких відзначаються результативність, продуктивність, плідність (тобто досягнення, отримані в результаті діяльності попередньо встановленої цілі), правильність (точність, адекватність, відповідність заданому зразку – нормі), чистота (уникнення будь-яких непередбачених наслідків і непотрібних додаткових ефектів), надійність (підбір прийомів здійснювався відповідно до об’єктивної можливості досягнення цими прийомами бажаного результату), послідовність. Таким чином, одним із основних критеріїв практичної успішності дії виступає її доцільність [10, с. 794].

Праксеологія спрямована не лише на дослідження трудової діяльності та її організації в масштабах промислового виробництва, а й на вивчення будь-якої раціональної людської діяльності, у т.ч. пізнавальної [11, с. 213]. Глобальність теорії діяльності вражає, тому не дивно, що саме вона принесла філософу справді світове визнання [12, с. 513], а також суттєво вплинула на сучасне соціально-філософське знання своїми теоретико-методологіч­ними засадами.

Оригінальну характеристику праксеології Т. Котарбінського дав К. К. Жоль, позначивши цим терміном “…формальну логіку, взяту в її прагматичному аспекті” [11, с. 212]. Метатеоретичний і загальнометодологічний характер праксеології надавали їй статусу своєрідної “загальної граматики дії”, яка передбачала три рівні аналізу: 1) типології дій і побудови системи категорій (понять); 2) розроблення ефективних нормативних систем дії, які надавали б можливість заглиблювати досліджувану пробле­матику в конкретно-історичні соціокультурні контексти; 3) критику історії розвитку людських дій з точки зору їх технічних переваг і критику методів, що застосовуються в цих діях у теперішній час [10, с. 794]. Теорія Т. Котарбінського для свого часу була достатньо потужною і оригінальною, щоб нею зацікавилися не лише філософи позитивістського спрямування, логіки та кібернетики, а й економісти, соціологи, раціоналізатори виробничого процесу та дослідники управлінської діяльності. Саме теоретико-методо­логічні розробки праксеології були покладені в основу теорії організації та управління Я. Зеленевського, суттєво вплинули на неомарксистські напрями філософії (зокрема, на концепцію структури подій Г. Петровича).

При цьому, якщо розглянути можливості застосування досягнень загальної праксеології у праві, то її апарат може задіюватися лише після встановлення критеріїв істинності та цінності правової норми в контексті соціальних цінностей та пріоритетів, тобто з огляду на суспільне благо, яким воно видається суб’єктам філософсько-правового аналізу. Головна відмін­ність правової праксеології від праксеології Т. Котарбінського полягає в тому, що остання є максимально абстрагованою від характеру діяльності, раціональні критерії якої вона визначає. Адже так звані загальнопраксеологічні алгоритми визначення міри доцільності тих чи інших дій передбачають чіткі дескрипції цільових станів аналізованих систем, досягнення яких прагне суб’єкт дії в певній ситуації (лише за цієї умови можна співвідносити індекси цілераціональності застосування альтернативних “діяльнісних стратегій”). Коли ж ідеться про “цільові стани” правозастосування, то мається на увазі, насамперед, прагнення тієї суспільної рівноваги, що стабілізує відносини між громадянами та державою, а також гармонізує міжособистісні стосунки. Зрозуміло, що такий “урівноважений стан” не може бути однозначно визначеним, тому “мірила” загальної праксеології релевантно задіюватимуться лише після філософсько-правового аналізу, результатом якого стало б з’ясування найдоцільніших у розглядуваній ситуації напрямів правової стимуляції суспільно-економічної динаміки.

Саме із зазначеними проблемами пов’язаний предмет правової праксеології, яка, насамперед, покликана встановити правовий характер певної діяльності, тобто не лише її припустимість, а й доцільність з точки зору людини та соціуму, керуючись тим положенням, що “основою та відправним пунктом осмислення права у рамках інтегрованої філософсько-правової науки є не дійсність в цілому, не “все буття” (як це характерно при розгляді права у межах універсальної філософської системи), а дійсність у тих межах, в яких існує право, тобто соціальна дійсність, людське буття” [13, с. 397]. Отже, предметне поле правової праксеології формується низкою різнопланових проблемних питань – починаючи від глобальних теоретичних, що постають перед міжнародною науковою спільнотою, і закінчуючи тими конкретно-практичними, що виникають при застосуванні закону в державі. Насамперед, ґрунтовного дослідження потребують ті з них, які не можуть бути однозначно оцінені з позицій позитивної юридичної науки і не мають чітко визначеного розв’язання в царині сучасних правових доктрин.

Використання праксеологічного методу в правовій сфері здатне істотно підвищити ефективність філософсько-правових розвідок, щоправда за рахунок певних обмежень, які накладаються на процес дослідження. Ця обставина пояснюється тим, що такий підхід вимагає застосування специфічного способу осмислення правової проблеми та дотримання суворого порядку дослідницької діяльності. Зокрема, у правовій праксеології процес філософсько-правового аналізу об’єкта передбачає його позиціонування у структурі правової реальності та в ієрархічній системі правових цінностей, визначення низки інших онтологічних, аксіологічних, антропологічних і телеологічних його характеристик, за чим слідує визначена послідовність етапів: наукова постановка проблеми, її чітке формулювання; встановлення системного поля аналізу, тобто кола задіяних галузей знання, та окреслення понятійно-категоріального каркасу проблемної сфери; визначення бажаних наслідків з урахуванням специфіки соціокультурного контексту та динаміки суспільних відносин; висунення низки альтернативних ідей про можливі шляхи вирішення проблеми; на основі оцінки доцільності (продуктивності, адекватності, надійності, чистоти) реалізації цих ідей обрання оптимальної ідеї, за допомогою якої найбільш вірогідне вирішення проблеми; слідування цій ідеї у процесі пізнання; почергове використання всіх інших альтернативних ідей у тому випадку, якщо початково обрана ідея не вирішила проблему; впровадження вирішеної проблеми на практиці шляхом визначення етапів дії. Кожен із цих етапів має власну структурну організацію та методологічне підґрунтя. Така науково обґрунтована та практично апробована логічна послідовність дій дає змогу раціонально організувати процес вирішення будь-якої правової проблеми та істотно підвищує ефективність дослідницької діяльності вченого.

Таким чином, якщо праксеологія являє собою загальну методологію і розглядає способи діяльності (у т.ч. інтелектуальної) з точки зору їх практичних властивостей, то правова праксеологія позиціонується як особлива галузь філософсько-правових досліджень, в якій загальнотеоретичні розробки філософії права використовуються для раціонального аналізу правових явищ, пошуку та обґрунтування шляхів вирішення конкретних проблем у правовій сфері, тобто як своєрідний “місток” між філософсько-правовою теорією та юридичною практикою [14].

Правова праксеологія є зразком, так би мовити, “дискурсивного полігону”, на якому проблемна ділянка правового буття піддається комплексному філософсько-правовому аналізу. На ньому також проходять випробування вже актуальні, але ще не реалізовані в чинному позитивному праві юридичні норми, які при усталеному розумінні їх як “елементарних частинок” права в дійсності являють собою змістовно багате та структурно складне явище – ланку особливої правової матерії, внутрішню логіку організації якої розкривають семіотичні дослідження правової реальності.