Верифікація і фальсифікація наукових гіпотез як спосіб встановлення їх достовірності та обґрунтованості

Процедури виведення суджень, які можна зіставити (порівняти?) з емпіричним досвідом, схематично можна уявити собі таким чином [, c.82]:

де Аx - аксіоми, постулати, найбільш загальні теоретичні закони;

Тh_law — спеціальні теоретичні закони; th_con — одиничні теоретичні наслідки; th_emp — емпіричні твердження; ~ — позначення поза логічної процедури ідентифікації (J) th_con ~ th_emp; |— знак логічної імплікації.

Виділяють два різновиди такої перевірки: верифі кацію та фальсифікацію. Верифікація полягає в емпіричному підтвердженні, а фальсифікація – в емпіричному спростуванні теорії чи іншого положення.

Безпосередня верифікація означає пряме зіставлення гіпотези або теорії з передбаченими нею фактами. Непряма верифікація становить зіставлення нової гіпотези з уже існуючими фундаментальними науковими теоріями.

Так, наприклад, припущення, що зростання чисельності темних метеликів пояснюється безпосередньою дією довколишнього середовища на спадкові фактори (гени) забарвлення суперечать фундаментальним законам генетики й еволюційної теорії, які широко використовуються людиною в її практичній діяльності. Отже, така гіпотеза може бути відхилена, навіть, якщо вона не може бути спростована в результаті безпосередньої експериментальної перевірки. Аналогічно більшість «наукових» пояснень паранормальних (телепатія, телекінез, спіритизм та ін.) явищ виходить з постулатів, що суперечать фундаментальним законам природознавства, перш за все, закону збереження речовини й енергії. Тому, якщо і тільки якщо будуть отримані безперечні докази, що вказані явища дійсно існують і не можуть бути пояснені без залучення «потойбічних» факторів, тобто на основі логічно не суперечливою в явному вигляді системи вже відомих законів природи, подібні припущення будуть розглянуті наукою як допустимі.

Таким чином, основною відмінністю наукового знання від будь-якої іншої концепції (філософської, релігійної, ідеологічної та ін.), всупереч поширеній думці про його абсолютну надійність, неспростовність, є те, що наукова теорія в принципі завжди може бути спростованою (фальсифікованою) в результаті отримання нових фактів [ПОППЕР, с. 54-66; ЛЕБЕДЕВ, c. 228-230]. Логічно несуперечна філософська доктрина (наприклад про первинність створення чи матерії) експериментально спростована бути не може. Однаково буття чи небуття Бога – це не наукова проблема, оскільки неможливо уявити собі такий дослід, який спростував би будь-яке з цих двох припущень. Тому нема сенсу шукати наукове обґрунтування релігійних догм – спростована наукова теорія буде замінена новою, ідею Бога замінити все одно нічим. Релігія й атеїзм у своїй основі мають віру, а не результати наукових досліджень.

Як видно, процес включає до себе висунення наукової гіпотези, перевірку її обґрунтованості та інтеграцію до вже існуючого систематизованого наукового знання. Нове знання повинно не лише узгоджуватися з фактами і віщувати існування нових, але не вступати в явні логічні протиріччя з уже відомими науковими теоріями. Інакше кажучи, нове наукове знання повинно логічним шляхом випливати із більш загальної теорії.

Тому в ідеалі наукове знання утворює ієрархічну систему принципів і законів, що логічно виводяться один з одного. Прибічником гіпотетико-дедуктивного методу й фальсифікації був Карл Поппер. Він вважав, що фальсифікація має явну перевагу над верифікацією, оскільки на відміну від неї є остаточною. Підтвердження завжди є тимчасовим, лише в існуючому контексті й наявній сфері відомих фактів. Кількість фактів постійно зростає, відповідно, завжди існує можливість спростування вже підтвердженої гіпотези. Тому справжній науковиць повинен намагатися не підтведити, а спростувати гипотизу, і тілько якщо це не вдається, вона тимчасовим отримує право на життя (поки хто-небудь інший не зможе її спростувати). Однак, як буде показано в одному з наступних розділів, ані верифікація, ані фальсифікація не може давати остаточних стовідсоткових гарантій.

Різновидом фальсифікації, що широко використовується, можна вважати метод доказу від противного. Тобто робиться припущення, що суперечить висхідній гипотезі, доводиться його хибність, і це вважається доказом зазначеної гипотези. Подібний метод широкорозповсюджений у математиці, де справді можливе моделювання ситуацій „або те – або інше”. В емперічних науках частіше використовується метод reductio ad absurdum, доведення до абсурду, до несенитниці.