Загальний огляд розвитку науки. Дослідницька програма співвідношення науки і технології в історії

 

Підсумком першої стадії генезису науки є таке [^[3], с. 55-60]:

1. Вироблено писемність, розроблено рахунок, набуті позитивні знання (у вигляді зв'язку «діагноз - рецепт») у сфері хімії, астрономії, медицини, техніки, агрономії, геометрії.

2. Вироблено особливу термінологію і символіку для різних областей пізнання.

3. Разом з навичкою й умінням особливу роль набуває текст (символічна передача інформації, перш за все, позитивної).

4. Започатковано вироблення методів отримання і застосування нових знань.

5. Істинність позитивних знань встановлюється шляхом досягнення бажаного результату, як наслідок, - позитивні знання і релігійний контекст набувають автономну цінність і значення.

У результаті, пранаука переходить у форму прото-науки (IV ст. до н. е., Стародавня Греція - XVII ст. н. е.) і власне науки (з XVIII ст.). Прото-наука, у свою чергу, має три періоди - античну, середньовічну і науку епохи Модерну (Нового часу).

В епоху античної науки (Стародавня Греція, Стародавній Рим) склався чіткий поділ знання і вміння на прикладні, практично корисні і теоретичні, «чисті» сфери.

Прикладне, позитивне знання вважалося справою «низьких» соціальних верств і рабів, заняття ним - ганебним для вільного громадянина (відомий винахідник та інженер Архімед Сіракузький приховував своє авторство, приписував його рабам).

Елітарним, гідним заняттям вільної людини було знання теоретичне: філософія, риторика. Чиста (не прикладна) математика, натурфілософія (роздуми про природу, про астрономію, про метеорологи і т. п.). Саме тут створюється перша дослідницька програма науки, як сукупність основних методологічних цілей, принципів і правил одержання нового знання дослідження (Аристотель):

1. наукове пізнання будь-якого явище або процесу рівнозначно виявленню його будови або причини;

2. початковий етап пізнання - аналітичний, виявлення усередині досліджуваного явища окремих компонентів і відносин між ними;

3. істинність аналізу підтверджується у ході синтетичного етапу, під час якого встановлюється результат узгодженої взаємодії виявлених аналізом елементів;

4. істинність дослідження досягається завдяки неухильному критицизму дослідника до власних досліджень, безперервним спробам знайти внутрішні суперечності і неузгодженості.

Найважливішим досягненням теоретичної античної науки є логіка Аристотеля, що стала основним інструментом раціонального пізнання, який замінив інтуїцію, чуттєву наочність і тощо; геометрія Евкліда (бл. 330-277 н. е.); геоцентрична астрономія Клавдія Птолемея (бл. 87-165 і. е.).

Основні особливості прото-науки сформувалися в епоху Середньовіччя. В результаті торжества Християнства пізнання стало розглядатися як богоугодна справа, за умови якщо воно не буде виходити за відведені Богом межі. Ці межі визначалися потребами реалізації Божественного задуму і задавалися у менталітеті (Західно)-європейської цивілізації трьома слоганами християнського віровчення: стрижнем менталітету Заходу виступає прагнення людини до якогось граничного ідеалу («Per aspera ad astra - Через терни до зірок»).

Воно доповнюється другою стержневою конструкцією, що сакралізується і, одночасно, ставить межі цьому ідеалу («Ad imaginem suam ad imaginem Dei - «За образом і подобою Божою») і акцент на богообраність, абсолютний пріоритет унікальності людської особистості («Unus ex nobis - Один з нас», як каже Бог про Адама). Тим самим актуалізація прагнення зблизити світ Сущого і світ Належного отримує характер руху до Абсолюту, кінцевої мети («точки Омега», як назвав її Тейяр де Шарден) [Чешко, 2012, c. 11, 506]. Все, що суперечило хоча б одному з цих імперативів розглядалось як небезпечне і відкидалося.

Сфери небезпечного (забороненого для людини) знання окреслені Середньовічною культурою з точністю, достойною експерта - аналітика кінця 2-го тисячоліття: «По-перше, космічна реальність: заборонено зазирати у небеса, і в таємниці Природи взагалі (arcana naturae). По-друге, релігійна реальність [а в розширеному трактуванні - ідеальна реальність, тобто зміст свідомості людини - Авт.]: Заборонено знати таємниці Бога (arcana Dei), такі як приречення, догмат про Трійцю тощо. По-третє, політична реальність: заборонено знати секрети влади (arcana Imperii), тобто таємниці політики.

Усе це різні аспекти реальності, кожен з яких передбачає свою власну, цілком визначену ієрархію; різні але взаємопов'язані, точніше кажучи, взаємо підсилюючі шляхом аналогії» [^[4], c. 136].

Акцент у пізнанні світу прийшов до вивчення «речей», предметів повсякденної практичної діяльності, але на основі створення ідеальної схеми перетворень матеріальних об'єктів, розробки послідовності опреацій, які повинні були привести до прагматичної мети. Іншими словами, практичний досвід («успіх») неявно розглядався, поряд зі Святим Письмом, як критерій істинності. Таким чином, пізнання було вплетене у цикл перетворення

→АРТЕФАКТ-I→ЗНАННЯ→АРТЕФАКТ-II→

Але різниця між емпіричним, чуттєвим, спіритуалістичним і духовним досвідом, ще не усвідомлювалася, магія вважалася рівноправною відносно знань про природні об'єкти і процеси, які приносять, як і вони, лише утилітарну користь. Саме тому прийоми логічних операцій, аналізу і синтезу, розроблені в магії, алхімії, нумерології, також використовувалися згодом при розробці методології наукового пізнання. Тим більше це стосується схоластичної теології. філософії, зайнятих дослідженням актів духовного досвіду. Розроблений ними логічний апарат був згодом інкорпорований до епістемології з необхідними корективами.

Отже, затверджуються у неявному вигляді уявлення про двоїстий характер походження знання про світ - з досвіду повсякденного життя, повсякденної діяльності та із знання, що має більш високий статус (Божественного одкровення).

Відповідно змінився і основний принцип класифікації наукового знання. В античності був поділ знання на прикладне (низька) і теоретичне (чисте) знання. У Середньовіччі домінування теології призвело до того, що у будь-якій сфері знання виділяли ті предмети пізнання, чиє існування і сутність природні, тобто не залежить від волі людини, а створені Богом; і штучні, створені з волі людини.

У результаті усередині кожної науки передбачалася присутність і прикладних (штучних), і теоретичних (природних) масивів знань, складне переплетіння божественного і земного. Виникає новий тип навчальних закладів - університети, які вже по своїй етимології вказують на загальний, універсальний характер наукового знання. Вони замінили собою навчальні заклади, що виникли у період античності: академії, де навчали теоретичному «чистому» знанню, і школи, де готували до «низької» утилітарної діяльності,.

 

На стадії власне класичної науки обидва джерела знань були «зрівняні в правах» і знайшли своє відображення у філософських концепціях раціоналізму Рене Декарта, проголосивши джерелом знання - людський Розум. І емпіризму Френсіса Бекона, який цю роль відвів чуттєвому досвіду. Синтез обох методів і концепцій пізнання в одній методологічної схемі - технології генерації нового практично цінного (позитивного) знання і проголошення його (знання) кінцевим і основним джерелом Влади і послужило початком фази власне класичної науки.

На відміну від прото-науки, класична наука відокремилася від аксіології (теорії цінностей), стала лише засобом досягнення поставлених цілей, незалежно від їх етичної оцінки. Принцип етичної нейтральності наукового знання дозволяв очистити наукове знання від суб'єктивних елементів, що і перетворювало її у загальнодоступний елемент перетворення реальності.

Одночасно, наука, стала системо-утворюючим елементом так званої техногенної цивілізації, у якій ми зараз і живемо.

Подальша еволюція науки пов'язана з добудовою концепції наукового знання (епістемології) та фундаментальними перетвореннями методології наукового дослідження. Оскільки наука є раціоналістичною формою пізнання реальності, ці трансформації прийнято об'єднувати загальним терміном - типи наукової раціональності. Цим терміном об'єднують комплекс атрибутів нормативну базу організації та проведення дослідження, взаємовідносин суб'єкта і об'єкта, характер одержуваного знання [^[5], c.46]. В основі цих еволюційних перетворень лежать зміни поглядів на співвідношення об'єкта і суб'єкта наукового пізнання і критерії обґрунтованості та достовірності наукових знань (теорій, гіпотез і т.п.).

 

 

2.4. Історія формування типів наукової раціональності та методології наукового пізнання (на прикладі соціоекономічних дисциплін)

 

Ми розглянемо ці трансформації безпосередньо на прикладі соціоекономічних наукових дисциплін.

Так само, як у методології наукового пізнання в цілому, у методології соціоекономічного пізнання прийнято виділяти три етапи, що співвідносяться з окремими типами наукової раціональності.

1. Класична наукова раціональність і методологія (XVIII – кінець XIX століття) ґрунтувалася на лапласовському детермінізмі (можливість однозначного та всеосяжного опису всієї сукупності причинних зв'язків явищ і процесів реальності) та декартівського поділу об'єкта і суб'єкта пізнання як двох абсолютно автономних сутностей. Завдання пізнання формулювалось як створення об'єктивної картини навколишнього світу, що існує поза людською свідомістю і незалежно від неї. У природознавстві це приводило до ігнорування тих непереборних змін, що викликали в об'єкті само по собі присутність спостерігача і взаємодію об'єкта зі спостерігачем і інструментами дослідження. У соціоекономічній теорії у цей період були ігноровані цільові і ціннісні установки, політичні й етичні погляди як окремих індивідів – суб'єктів господарської діяльності, – так і, безпосередньо, дослідника. Відповідно до концепції класика економічної теорії Адама Сміта, діяльність людини у ринковому середовищі цілком визначається раціоналістичними факторами – єдиним універсальним законом, – що ведуть, незалежно від волі суб'єкта, до зростання суспільного багатства.

2. Некласична наукова раціональність і методологія (кінець XIX століття – 1970-ті рр.). Усвідомлюється, що об'єкт і суб'єкт пізнання (наукового дослідження) утворюють єдину систему, сам процес спостереження вносить незворотні зміни в обидва її компонента. Цей принцип був спочатку сформульований у квантовій механіці і теорії відносності у фізиці, але виявився дуже цінним і у сфері компетенції соціоекономічних наук. У науковий аналіз і осмислення були залучені факти, пов'язані з особливостями індивідуальної поведінки людини, з досягнення поставлених нею цілей в умовах обмежених ресурсів, що забезпечують їхнє досягнення. Акцент робився на реальні мотиви і стимули вчинків суб'єктів, що господар, хоча сама ця діяльність розглядалася як сугубо раціональна. Уявлення про можливу верифікацію економічної теорії майже цілком ґрунтувалися на критеріях логічної несуперечності. Широке застосування в соціоекономічному дослідженні знайшли логіко-математичні і статистичні методи аналізу й інтерпретації отриманих у ході спостереження й експерименту наукових фактів.

3. Постнекласична (В.С.Степін) або постакадемічна (Дж.Зіман) наукова раціональність і методологія (з 1970-х рр.) виходить з постулату відносності й історичної обумовленості будь-яких типів раціональності. Принцип етичної нейтральності наукового знання, жорсткого поділу сфер компетенції наукового (пізнавального) і публічного (ціннісного) дискурсу (обговорення) реальності був переглянутий і обмежений у своєму застосуванні. Пов'язано це було з перетворенням самої людини в об'єкт маніпуляції на основі наукового знання та зміні статусу і функцій науки у суспільстві. Будь-яка економічна теорія не може бути цілком звільнена від ціннісно-етичного і ідеолого-політичного компонентів. Об'єкт і суб'єкт соціоекономічного пізнання включені в цикл прямих і зворотних зв'язків. Сам процес наукового дослідження впливає на його поведінку. Результати дослідження відбиваються на суб'єкті наукового пізнання і змінюють систему цілей, досягнення яких він досягає. Відповідно до цього завданням методології соціоекономічного (як і методології наукового пізнання взагалі) стає не усунення цих компонентів з наукових теорій, а їхнє виявлення. Важливе місце тут займає створення системи ціннісних пріоритетів, якими необхідно керуватися у процесі економічного дослідження, системи орієнтирів при створенні політико-економічних концепцій, стратегії економічного розвитку.