Професійне самовизначення молоді

Під цим видом самовизначення молоді маються на увазі різноманітні проблеми, пов’язані з набуттям фаху та освітою підростаючого покоління. У цілому молодь України має досить високий рівень вищої (повної та базової) освіти; він становить, за даними Держкомстату, 21%. Але для представників найстаршої вікової групи (25—28 років) цей відсоток осіб із вищою освітою є набагато вищим — 39%. В Україні середня кількість років освіти молоді сягає нині 11,5 років.

Ці загальні показники урізноманітнюються, якщо взяти до уваги деякі особливості, пов’язані з місцем проживання, статтю, галузевими характеристиками здобуття освіти. Так, наприклад, міська молодь у цілому є освіченішою, ніж сільська: в містах вищу освіту має 44% осіб віком 25—28 років, тоді як в сільській місцевості — лише 24%. Територіальна диференціація освітнього рівня української молоді є несуттєвою: найбільше значення показника зафіксовано в Києві (11,9 років здобуття освіти), найменше — у республіці Крим (10,9 років). Результати обстеження умов життя домогосподарств Держкомстатом України дають змогу з’ясувати розподіл осіб, які мають вищу освіту, за галузями, у яких її здобуто. Але одна спільна риса є нині характерною для всіх вікових, гендерних, територіальних груп молоді: це зростання престижу освіти після декількох років його падіння.

Таким чином, у сучасному українському суспільстві можна виокремити низку тенденцій, пов’язаних зі сферою освіти та професійним самовизначенням молоді:

Ø зростання престижу освіти взагалі й престижу технічної освіти зокрема; професійна освіта сьогодні розглядається як одна з основних цінностей суспільства, без якої рівною мірою неможливі ні становлення особистості, ні подальший розвиток суспільства;

Ø зміна цільових настанов професійної освіти як соціального інституту: від забезпечення потреб держави у фахівцях різного профілю до задоволення різноманітних освітніх потреб особистості заради її розвитку й самореалізації, а також для забезпечення її конкурентоспроможності на ринку праці;

Ø зміна характеру попиту на робочу силу: вона має досягти такого рівня кваліфікації, який дозволить їй продуктивно працювати в умовах інформаційного суспільства;

Ø внутрішня реорганізація освіти відповідно до вимог ринкової економіки з її кінцевою метою — формування такої структури випуску фахівців, яка б запобігала виникненню масштабного безробіття серед випускників професійних навчальних закладів.

Реорганізація професійної освіти відповідно до вимог ринкової економіки є комплексним завданням. Воно містить:

1. нові підходи до питань фінансування та самофінансування освітніх закладів;

2. модернізацію управління і всією системою професійної освіти, і окремими її закладами;

3. постійне оновлення кваліфікації професорсько-викладацького складу; зміну форм, методів викладання і підвищення якості навчання студентів;

4. перегляд професійної структури підготовки спеціалістів та кваліфікованих робітників тощо.

Реорганізація освіти є нагальною потребою сьогодення; адже зростання її престижу в останні роки зумовлено великою мірою сподіваннями молоді уникнути безробіття. Ці сподівання небезпідставні: нині втрачають роботу передусім низько- і некваліфіковані робітники, натомість становище висококваліфікованих і високомотивованих фахівців сучасних професій стає дедалі стабільнішим. Також відомо, що існує так звана нульова можливість для молоді реалізуватися в професійній сфері одразу після школи, без професійної освіти.

До основних проблем у цій частині самовизначення молоді можна зарахувати такі:

• проблематичність шансів на здобуття вищої освіти представниками молоді з бідних, сільських сімей та з провінційних міст і містечок;

• подорожчання освітніх послуг і державних, і приватних освітніх установ;

• відставання матеріально-технічної бази закладів освіти від світових стандартів;

• низький рівень зарплат викладачів і стипендій студентів;

• незадовільні умови проживання студентів у гуртожитках;

• виїзд найздібнішої і фахово-підготовленої частини викладацького складу за кордон;

• брак правових гарантій працевлаштування випускників-фахівців із базовою та повною вищою освітою;

• невиконання статті 61 п.2 Закону України «Про освіту» щодо бюджетних асигнувань на освіту в розмірі, не меншому від 10% національного доходу тощо.

З усього викладеного вище витікає й мета молодіжної політики в цьому напрямі: докорінна реформа освіти; запровадження системи пільгового кредитування молоді для здобуття нею бажаної освіти; розробка спеціальних економічних і юридичних гарантій, які попереджатимуть або компенсуватимуть різні можливі форми дискримінації молоді; сприяння тимчасовому працевлаштуванню безробітних, учнів і студентів через організації учнівських і студентських загонів, таборів праці й відпочинку, ширшого запровадження громадських робіт.