Типи економічних зв'язків та виробництва

Використання економічних ресурсів здійснюється у процесі виробництва, кінцевою метою якого є задоволення потреб, тобто споживання створених благ. Ця мета може бути безпосередньою, коли той, хто виробляє продукт, сам його і споживає. А може бути і опосередкованою, коли виробник свій продукт сам не споживає, а обмінює його на продукт іншого виробника. Залежно від цього розрізняють і форми організації виробництва. Історія людства знає дві основні форми — натуральне виробництво і товарне виробництво. Історично першою формою було натуральне виробництво. Це така форма суспільного господарства, при якій продукт праці призначається для задоволення особистих потреб виробника і надходить у споживання прямим розподілом. Між виробництвом і споживанням існує прямий безпосередній зв'язок. Виробничі відносини між учасниками виробництва є безпосередніми відносинами, не опосередкованими рухом продукту праці. Визнання праці, витраченої на виробництво продукту, здійснюється безпосередньо тоді, коли вона (праця) витрачається, бо продукт її безпосередньо споживається без обміну.

Натуральне виробництво характеризується рядом ознак. По-перше, для нього характерна замкнутість. Усі види робіт, необхідних для створення благ, здійснюються у межах самого господарства. Контакти між господарськими одиницями носять спорадичний характер. Кожне господарство базується на власних виробничих ресурсах і забезпечує себе усіма необхідними для життя благами. По-друге, натуральному господарству притаманна універсалізація праці. Поділ праці знаходиться на низькому рівці, кожен працівник виконує усі основні роботи. Рівень використовуваних засобів виробництва примітивний, вони малопродуктивні. За таких умов і ефективність виробничої, діяльності надзвичайно низька. По-третє, натуральне виробництво характеризується консервативністю. Його основою є традиції, які передаються з покоління в покоління. Воно несприйнятливого технічного прогресу і здійснюється, як правило, у незмінних розмірах.

Натуральне господарство було пануючою формою організації суспільного виробництва протягом кількох тисячоліть, починаючи з первісного суспільства і до феодальної стадії розвитку останнього. Однак і за сучасних умов елементи натурального виробництва зберігаються у багатьох країнах з низьким рівнем економічного розвитку (так звані країни, що розвиваються). Поширена ця форма організації господарства і в Україні, що зумовлено глибокою економічною кризою 90-х років XX ст.

Другою формою організації суспільного виробництва є товарне виробництво. Це така організація суспільного господарства, при якій продукти виробляються окремими відособленими виробниками, причому кожен спеціалізується на виробітку одного якогось продукту, а тому для задоволення суспільних потреб необхідна купівля-продаж продуктів, що стають у силу цього товарами, на ринку.

Основою товарного виробництва суспільний поділ праці. Кожен виробник спеціалізується на виробництві якогось одного продукту. Це спричинює спеціалізацію суспільного виробництва на рівні підприємства і всієї економіки. Розвиток поділу праці сприяє підвищенню продуктивнocтi праці виробників і створює умови для технічної оснащеності виробництва. В той самий час поділ праці формує і постійно розширює базу для обміну продуктами праці.

Другою умовою товарного виробництва є відособленість виробників. Вона базується на приватній власності і виявляється у тому, що виробники самі привласнюють результати своєї праці. Вони прагнуть відокремитись у веденні господарства, щоб поставити споживання у пряму залежність від результату своєї діяльності. Саме відособленість забезпечує наявність прямого зв'язку між рівнем виробництва і рівнем споживання, що спонукає кожного виробника до підвищення ефективності своєї виробничої діяльності. Обов'язковою умовою економічної відособленості є економічна свобода суб'єктів господарської діяльності, яка полягає у можливості вільного вибору її сфери та праві власності на створений продукт.

Характерною рисою товарного виробництва є, непрямі опосередковані економічні зв'язки між виробниками, Вони розвиваються за схемою: виробництво-обмін-споживання. Створений продукт надходить на ринок для обміну на інші продукти і після цього йде на споживання. Продаж продукту свідчить про визначення праці, витраченої на його виготовлення, як суспільно необхідної.

Економічні відносини між виробниками виявляються через продукти праці, або уречевлюються.

Товарне виробництво характеризується тим, що продукти створюються для обміну. Але обмін може відбуватися лише за умови, що він вигідний для усіх його учасників, тобто обмін має бути рівноцінним, або еквівалентним. Він може виступати у двох формах. Першою є обмін одного продукту на інший. Він носить назву бартеру. Ця форма обміну характерна для ранніх етапів розвитку товарного виробництва. Але бартер застосовується і за сучасних умов, коли нормальне функціонування економіки порушується такими факторами, як, війни, стихійні лиха, економічні кризи. Це видно на прикладі України. Кризовий стан її економіки у 90-х роках минулого століття зумовив широке використання бартеру.

Другою формою обміну є грошовий. При цій формі продукт обмінюється за допомогою грошей. Така форма набагато прискорює і спрощує обмін. Грошовий обмін характерний для розвинутого виробництва, в якому він виступає пануючою формою. -

Товарне виробництво пройшло тривалий період розвитку. Товарне виробництво зародилося в надрах первісно - общинного ладу кілька тисячоліть тому. Але до епохи пізнього середньовіччя воно відігравало незначну роль, бо основною формою організації суспільного господарства було натуральне виробництво. Розрізняють кілька його типів - просте і розвинуте, або капіталістичне товарне виробництво.

При простому товарному виробництві продукти створюються виробниками своєю працею і власними засобами виробництва. Продукт праці привласнюється його виробником. Це, як правило, ремісники та селяни.

Оскільки використовуються примітивні технічні засоби виробництва, то ефективність такого виробництва невисока. Розвинуте, або капіталістичне, товарне виробництво — це форма організації господарства, при якій продукти створюються працею найманих працівників, а присвоюються власником засобів виробництва, який і виступає його організатором. При такій організації виробництва усі продукти стають предметом купівлі-продажу. Таким самим предметом стає і робоча сила, яку продають-наймані працівники, а купують підприємці, або капіталісти. Тобто капіталістичне товарне виробництво носить всезагальний характер. Для нього характерними є великі та середні господарства, що широко використовують сучасну техніку і технологію.

Товар і його властивості

Результатам будь-якого виробництва є благо, тобто продукт, створений в результаті господарської діяльності. При всій різноманітності їх можна поділити на матеріальні та нематеріальні. До матеріальних належать блага, що перебувають у речовій формі. Це їжа, одяг, будівлі, знаряддя праці тощо. Нематеріальними є блага, що характеризуються без речовою формою існування. Це, насамперед, послуги, характерною особливістю яких є неможливість нагромадження, бо процес їх виготовлення є одночасно і процесом їх споживання.

Залежно від того, в якому типі господарства виготовляються блага, вони мають і різну економічну форму. У натуральному виробництві благо виступає у формі натурального продукту. Його основною ознакою є корисність, тобто здатність задовольняти якісь потреби людей. Саме ця ознака є вирішальною при визначенні питання про виробництво того чи іншого продукту. У товарному виробництві благо виступає у формі товару. Останній є продуктом праці, що задовольняє якусь потребу людей і виготовлений для обміну. Це продукт праці, призначений для продажу. Як такий він набуває певної суспільної форми. Тому не всяке благо є товаром. По-перше, воно має бути продуктом праці, тобто створеним людиною. По-друге, воно повинно мати певну корисність не для його виробника, а для споживача, тобто суспільну корисність. І по-третє, продукт має бути переданий споживачу в обмін на інший продукт, або бути еквівалентно заміщеним. Якщо вироблена селянином пшениця безоплатно передавалася поміщику, то вона не була товаром, бо ніякого еквівалента виробник не отримував.

Отже, товар є суспільною формою продукту за умов товарного виробництва. Це продукт праці, призначений для обміну. Як такий він має дві властивості — споживчу вартість і вартість (цінність). Розглянемо їх. Споживча вартість товару — це його здатність задовольняти ту чи іншу потребу людини. Це певна сукупність властивостей продукту, що стосуються потреб людини. Саме споживчі вартості становлять речовий зміст багатства суспільства. Вони є об'єктивною властивістю товару. Але ці властивості кожним споживачем товару оцінюються суб'єктивно і набувають для нього форми корисності. Тому одна й та сама споживна вартість для різних споживачів може набувати різної корисності. Ця обставина відіграє важливу роль при визначенні другої властивості товару — його вартості, або цінності.

Як уже зазначалося, товари виробляються для обміну. При цьому певна кількість одного товару обмінюється на певну кількість іншого, тобто прирівнюється один до одного у певній пропорції, яка називається міновою вартістю. Зрозуміло, що таке прирівнювання неможливе без рівності, а остання, зазначав ще Аристотель, — без сумірності. Щоб обміняти товари, потрібно здійснити їх оцінку, тобто знайти єдиний для обмінюваних товарів критерій їх співвиміру. Або, як кажуть економісти, визначити вартість, або цінність товару. В економічній теорії немає єдності щодо критерію вартості товару. Класична та марксистська політична економія виходять з того, що таким критерієм може бути лише праця, затрачена на виробництво товару. Теорія, згідно з якою вартість визначається працею, називається теорією трудової вартості Започаткована вона класиками політичної економії, а довершеної форми їй надав К. Маркс.

За цією теорією, безпосереднім виміром конкретних властивостей конкретних благ може бути лише праця як єдина міра для розмаїття конкретних корисностей. Якщо, наприклад, одна сокира обмінюється на один мішок пшениці, то між ними ставиться знак рівності, тобто вони мають якість, притаманну їм обом. Ясно, що такою якістю не може бути споживна вартість, бо вони за своїми властивостями зовсім різні. Єдине спільне в обох обмінюваних товарах — те, що вони є продуктами людської праці. Саме праця і становить ту спільну основу, що робить можливим прирівнювання різних за своїми споживними властивостями товарів. Вона і виступає як вартість. Остання є суспільною працею, втіленою у товарі, що виявляється у процесі його обміну. Товари є продуктами праці і обмінюються як еквіваленти. Величина вартості товару залежить від кількості витраченої на його виготовлення праці. Але треба зазначити, що вона визначається не індивідуальними витратами праці, а суспільне необхідними, тобто витратами при середніх умовах виробництва. Оскільки праця різних виробників відрізняється за складністю та якістю, то відбувається так звана редукція праці, тобто зведення складної праці до простої.

Отже, субстанцією вартості є праця, витрачена на виготовлення товару. Оскільки праця неоднорідна і неоднакові умови виробництва, то різні виробники витрачають неоднакову кількість праці на виробництво однорідних товарів, а отже індивідуальна вартість їх буде різною. Однак обмінюються вони на інший товар у однаковій пропорції, тобто за суспільною вартістю.

Те, що вартість створюється суспільною працею, має величезне економічне значення. Суспільною працею у рівні проміжки часу створюється рівновелика вартість, бо усі індивідуальні особливості праці нівелюються. Цим створюються умови для прагнення підвищувати продуктивність праці, адже більша маса продуктів, створена продуктивнішою працею, буде приходитися на незмінну кількість праці. А вартість одиниці продукту при цьому буде зменшуватись. Тому суспільство зацікавлене у підвищенні продуктивності праці, бо це спричинює зниження величини вартості одиниці продукції. Процес формування суспільної вартості регулюється законом вартості. Це закон еквівалентного обміну товарів за їх суспільною вартістю. Він відіграє важливу роль у товарному виробництві. По-перше, він є стимулом зменшення індивідуальної вартості, бо виробник, у якого витрати праці нижчі за суспільне необхідні, при обміні свого товару отримує додатковий доход, тоді як той, у кого індивідуальна вартість вища за суспільну, частину свого доходу втрачає. А це призводить до диференціації товаровиробників, яка полягає у збагаченні одних і розоренні інших. Закон вартості впливає і на пропорції виробництва, зумовлюючи перерозподіл праці та інших ресурсів між: різними галузями виробництва.

Інший критерій визначення вартості (або цінності) товару вбачають прибічники теорії граничної корисності Згідно з даною теорією, цінність товару створюється не стільки у сфері виробництва, скільки у сфері обміну. Процес її формування розгортається на ринку, де відбуваються взаємодії індивідуальної оцінки покупців і продавців того чи іншого товару. Головну роль при цьому відіграє корисність. Остання трактується як здатність товару задовольнити потребу людей. Вона розглядається як певна реальна психологічна категорія, що визначається у кожному конкретному випадку ієрархією потреб учасників обміну, мірою насичення цих потреб. Останні характеризуються напруженістю, яка у міру задоволення потреб зменшується. Це можна проілюструвати на такому прикладі. Якщо людина дуже голодна, то першу норму їжі вона з'їдає швидко, другу — повільніше, а від третьої може відмовитися, бо потреба її задоволена. Тому і корисність цього блага для неї неоднакова. Найбільшу корисність має пера порція їжі, найменшу — остання. Отже корисність характеризується спаданням. Це явище називається законом спадної корисності При цьому остання пов'язана і з обмеженістю благ, бо що більший запас останніх, то корисність зменшується швидше.

За цими положеннями визначається цінність товару за теорією граничної корисності, яка нерідко називається маржиналізмом. При цьому маржиналісти розмежовують сукупну корисність блага, тобто корисність усієї доступної для споживання його кількості, і граничну корисність товару, тобто корисність останньої одиниці із цієї доступної кількості. Цінність товару визначається не середньою цінністю усієї сукупності благ, як це здійснюється згідно з теорією трудової вартості, а найменшою доданою корисністю, яка приноситься кожною черговою і в кожному конкретному випадку останньою, кінцевою одиницею (часткою, порцією) блага, тобто граничною корисністю. Величина цінності товару визначається важливістю тієї конкретної потреби, яка займає останнє місце в ряді потреб, що задовольняються усім наявним запасом товарів даного виду.

На думку противників маржиналізму, головним недоліком теорії граничної корисності є її суб'єктивний характер. Оскільки основою цінності є корисність, а остання визначається чисто суб'єктивно учасниками обміну, то немає об'єктивного критерію визначення цінності. Позитивним у цій теорії є те, що вона акцентує увагу на ролі споживача у економіці, ставить у центр економічної діяльності людину з її конкретними потребами.