Соціологія / соціологія - Гіденс Ентоні. Старість як таку не можна ототожнювати ані з поганим здоров'ям, ані з інвалідністю, хоча в похилому віці

Старість як таку не можна ототожнювати ані з поганим здоров'ям, ані з інвалідністю, хоча в похилому віці, звичайно, проблеми зі здоров'ям ускладнюються. Лише протягом останніх двадцяти років біологи спробували провести систематичні дослідження, аби з'ясувати різницю між фізичними наслідками старіння та характеристиками, пов'язаними з недугами. До якої міри тіло неминуче зношується в процесі старіння — проблема дискусійна. Впливи суспільних та економічних негараздів також буває важко відокремити від наслідків фізичного руйнування. Втрата родичів і друзів, розлука з дітьми, які живуть десь-інде, і втрата роботи можуть відбитися на фізичному стані людини.

Проте загалом результати досліджень показують, що погане здоров'я і похилий вік аж ніяк не синоніми. Існує чимало людей, яким за шістдесят п'ять і які, проте, можуть похвалитися чудовим здоров'ям.

Старіння тіла залежить від соціальних впливів, але, звичайно ж, ним управляють передусім генетичні фактори. Біологи загалом погоджуються, що максимальну тривалість життя людини визначають її гени; вважають, що це приблизно 120 років. Як і в усіх істот, людське тіло генетично запрограмоване померти.

Але наскільки можна подовжити цей термін? Якби генетики навчилися контролювати старіння і смерть, це стало б однією з найважливіших перспектив соціалізації природи, про яку ми згадували раніше. Вчені вже показали, що зі старими клітинами у тварин можна маніпулювати таким чином, що вони починають функціонувати як молоді. Роналд Клац, голова Американської академії геронтології, виклав такі міркування: "Гадаю, ми побачимо, як люди житимуть значно довше, і це станеться ще за життя нашого покоління. Нові технології вже існують. їх треба тільки розвинути. Ми повинні підготуватися до життя в нестаріючому суспільстві. Старіння — це хвороба, яку можна лікувати" (процитовано в: Кеlsey, 1996, р. 2).

Старіння в майбутньому

В суспільстві, яке високо цінує молодість, життєву снагу та фізичну привабливість, старші люди намагаються стати невидимими. Проте в останні роки ми помічаємо деякі зміни у ставленні до старості. Навряд, звичайно, щоб старі люди знову здобули той авторитет і престиж, який мали старійшини громади в стародавніх суспільствах. Та оскільки вони тепер становлять набагато більшу частку населення, то мають і набагато більший політичний вплив, аніж раніше. Сьогодні вони вже утворюють могутнє політичне лобі.

Почали також утворюватися групи активістів, що борються проти ейджизму — дискримінації людей похилого віку, і намагаються накинути суспільству більш позитивний погляд на старість і на старих людей. Ейджизм — це ідеологія, як і сексизм або расизм. Існує чимало фальшивих стереотипів щодо старих людей, як це є і в інших сферах. Наприклад, часто вважають, що більшість людей віком за шістдесят п'ять перебувають у спеціальних лікарнях або притулках; що багато з них хворіють на старечу недоумкуватість; що робітники старшого віку менш компетентні, аніж молоді. Всі ці погляди — хибні. Дев'яносто п'ять відсотків людей, старших за шістдесят п'ять років, живуть у приватних помешканнях; лише близько 7 відсотків тих, кому за шістдесят п'ять, але менше вісімдесяти, виявляють очевидні симптоми старечого розладу; показники продуктивності та частоти присутності на роботі вищі у працівників, яким понад шістдесят, аніж у представників молодших вікових груп.

У своїй книжці "Життя після роботи: прихід суспільства, яке не старіє" Майкл Янґ і Том Шулер висловлюють погляд, що вік став засобом утиску, за допомогою якого людям накидають визначені стереотипні ролі. Чимало людей старшого віку повстають проти такого ставлення, вдаються до нових видів діяльності та шукають нових способів самоствердження. Вони протестують проти того, що Янг і Шулер називають "суспільством, зацикленим на віковому цензі".

У сучасних суспільствах і молоді, й старі характеризуються передусім з погляду їхнього віку, аніж з погляду їхніх особистих якостей, уподобань та ідентичностей. Згідно з Янґом і Шулером, і молоді й старі повинні дійти згоди, щоб вийти за межі своїх вікових категорій і створити суспільство, яке не знатиме старості (в якому не буде проблеми віку). В такий спосіб вони не тільки захистили б власний суспільний інтерес та власні соціальні позиції, а й прислужилися б тій більшій частині населення, яка виконує платну роботу.

Янґ і Шулер стверджують, що, об'єднавшись, молоді й старі могли б визволити суспільство від рутини споживацтва. Все більше й більше людей, кажуть вони, цитуючи Вірджинію Вулф, визволялися б від примусу праці, від того, щоб "завжди робити те, чого йому робити не хочеться, і робити це, як раб, з підлабузницькою улесливістю". Вони могли б розвинути свої унікальні якості, реалізувати свої нахили, як це зробила Вулф, і то з такою імпозантністю. Бо інакше її письменницький талант, "невеличкий, але дорогий для того, хто ним володіє", на її думку, "міг би загинути, а з ним загинула б і я, і моя душа... як ото гине весняний квіт, убитий сажкою".

ВИСНОВКИ