Празька школа» в контексті української діаспори

План

 

1Празька школа в контексті української діаспори.

2Історія українського народу на сторінках художніх творів.

Література

Празька школа» в контексті української діаспори

Простежуються взаємовпливи в межах «празької школи» української поезії та контакти «пражан» з іншими представниками діаспори 1920–1930-х років, порушено проблему збереження національної самоідентичності в умовах еміграції.

Взаємодія одиниць літературного процесу є одним із рушіїв його розвитку. Найактивніше художньо-мистецькі контакти та взаємовпливи відбуваються в межах школи, угруповання, групи.

Одним із найвідоміших угруповань української літератури ХХ століття є «празька школа». Після Першої світової війни Прага була, мабуть, чи не найбільшим культурним центром української еміграції. Уряд Чехо-Словаччини доклав багато зусиль, щоб емігранти з України могли здобувати освіту рідною мовою. За короткий час у Празі та Подєбрадах відкрито навчальні заклади, у тому числі вищі.

Уперше літературно-мистецьке угруповання українських емігрантів першої хвилі назвав «празькою школою» В. Державін після Другої світової війни. Під гаслом празької поетичної школи об’єднують письменників-емігрантів періоду міжвоєння, чия творчість почалася переважно в Празі та Подєбрадах, а продовжувалася в інших містах Європи.

У літературознавстві немає одностайної думки щодо персонального складу групи. Відомий словацький дослідник української літератури М. Неврлий вважає, що світоглядно й тематично до неї належали Ю. Дараган, Є. Маланюк, Л. Мосендз, Олег Ольжич, Юрій Клен (О. Бургардт), О. Лятуринська, О. Теліга, Г. Мазуренко, О. Стефанович, А. Гарасевич і два закарпатські поети – І. Ірлявський та І. Колос [6, 3].

Автори «Літературознавчого словника-довідника» (К., 1997) до згаданих вище додають імена Ю. Липи та Н. Лівицької-Холодної.

Складність у поіменному визначенні митців поетичної школи періоду міжвоєння виявляється ще й у неоднозначному ставленні до цього терміна самих «пражан». Наприклад, Є. Маланюк узагалі заперечує існування якоїсь «празької групи», а Н. Лівицька-Холодна окреслює її не за географічним принципом.

 

Проблема визначення празької групи в українській поезії діаспори як школи постала у вітчизняному й закордонному літературознавстві на широкому теоретичному ґрунті. Дослідження Ю. Шереха, М. Неврлого, Б. Рубчака, М. Ільницького, Т. Салиги виявляють зближення поетів міжвоєння світоглядно, стильово й тематично, а також указують на викликану їхньою творчістю низку наслідувань, що й дає підставу говорити про поетичну школу. Однак сам термін викликає суперечки.

М. Ільницький убачає штучність терміна «у тому розумінні, що це не була група, об’єднана організаційно, яка б мала свій статут, чи принаймні якусь чітку ідеологічну та естетичну платформу» [2, 24]. На умовності терміна «празька школа» наголошують й інші джерела, зокрема «Літературознавчий словник-довідник». Однак автори статті «Празька школа» в згаданому виданні визначають і спільні риси у творчості її представників. На їх думку, це «яскравий неповторний історіософізм, вольові імперативи, націотворчий пафос, переважно стильовий синтез їхньої лірики» [3, 571].

Проблема спільного у творчості поетів-»пражан» набула широкого теоретичного підґрунтя в українському літературознавстві. Ю. Шерех торкається її, аналізуючи творчість О. Лятуринської, яка, на його думку, «ідеально добре вписується в історію того, що повелося називати Празькою школою української літератури, точніше – поезії» [9, 59]. Дослідник вважає, що спільні ознаки треба шукати в рисах світогляду, віри, ідеології, а отже спільною була віра в існування окремішньої української «Національної духовності», як її назвала сама О. Лятуринська, і, знову її словами, «Воля до осягнення» цієї духовності. Отож і шукали поети своєї неповторної духовної традиції в історії та фольклорі: в історії княжої доби – Олег Ольжич і

О. Лятуринська, козачо-барокової – Ю. Липа, у своєрідній панепо-хальній історіософії – Є. Маланюк

Представник молодшого покоління українських літературознавців у діаспорі Б. Рубчак не схильний так різко відмежовувати ідеологічні принципи від стильових. Дослідник виходить із засади, що спорідненість проблематики спричиняє і типологічну схожість стилів. Критик визначає такі спільні для представників «празької школи» прийоми: «згущена алітерація, метричні модуляції (особливо лейми), почуттєво-риторичні повторювання слів, паралелізми фраз, підкреслене приблизне або ж надто повне римування, гра анафорами – це тільки кілька прикладів «мандрівних формальних засобів»» [7, 25].

Найбільше спільного у творчості «пражан» знаходить М. Неврлий. На думку дослідника, є всі підстави вважати цю елітарну групу за школу, оскільки всі поети – представники останньої – «були зближені світоглядово, стильово й тематично. Їхня творчість викликала низку наслідувань, для їхнього й пізніших поколінь стала школою» [6, 3]. Радикалізм ідеологічного натхненника групи Д. Донцова, волюнтаристський дух епохи, а також події в Україні й звернення в історію її багатовікового рабства мали сильний вплив на світогляд поетів. Багато з них друкувалися у «Вістнику» (1933–1939), який редагував у міжвоєнному Львові Д. Донцов.

Стильово поети «празької школи», на думку М. Неврлого, – переважно неоромантики, філософською й психологічною заглибленістю інклінують також до неокласики [6, 5].

Отримавши загальну картину, можна визначити конкретні постаті поетів «празької школи», творчість яких має схожі риси. Про літературні впливи в межах угруповання (та й ширше) говорити важко, бо сама методологія дослідження літературних впливів ще не достатньо розроблена. Певний вплив на світогляд та формування поетики митця має весь його літературно-культурний досвід та знання з інших галузей. Щодо художніх впливів між поетами «празької школи» слід говорити про взаємовпливи. Узяти хоча б такий факт із хронології, що його простежив Т. Салига: тільки Дараганів «Сагайдак» вийшов у 1925 році, випереджаючи наступні видання пражан – «Поезії» О. Стефановича (1927), «Рінь» Олега Ольжича (1935), «Гусла» О. Лятуринської (1938), «Зодіяк» Л. Мосендза (1941), «Княжа емаль» О. Лятуринської (1941), «Душа на сторожі» О. Теліги (аж 1946 р.)

Наступним фактом «реакції на літературне життя» [8, 125] є портрети сучасників, які «пражани» писали один з одного, або поетичні присвяти. Наприклад, у доробку Н. Лівицької-Холодної знаходимо відгук на творчість О. Теліги, Є. Маланюка, О. Лятуринської; Олег Ольжич лише одну зі своїх поезій присвятив Л. Мосендзові, зате сам став ліричним героєм аж п’яти віршів О. Стефановича поряд із Ю. Дараганом та Є. Маланюком; останній, своєю чергою, створив поетичні портрети та зробив присвяти Д. Донцову, М. Мухинові, О. Телізі, Ю. Липі, Олегу Ольжичу та О. Лятуринській. Галерею літературних портретів та поетичних присвят зробила О. Лятурин-ська. Тут О. Теліга й Олег Ольжич, Ю. Липа та Ю. Косач, Є. Мала-нюк, В. Барка, А. Гарасевич, У. Самчук і, звичайно, Ю. Дараган, особисто з яким письменниця не була знайома, але чий єдино майстерний «Сагайдак» залишив глибокий слід у творчому житті О. Лятуринської. Не випадково одну зі своїх найбільш талановитих збірок поетеса створила на пошану «світлій пам’яті Юрія Дарагана». Поетичні портрети літературних побратимів суттєво доповнюють літературознавчі есе та публіцистичні статті О. Лятуринської, героями яких стали знову ж таки О. Теліга, Ю. Дараган, а ще Д. Гуменна, Л. Оленко, Л. Геніюш, С. Русова, М. Глобенко, Е. Андієвська та ін.

Поезія Ю. Дарагана стала своєрідним наріжним каменем мистецького храму «празької школи», бо його творчість містила на той час елементи, які розвинули решта поетів еміграції: «яскравий історизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця» [1, 5]. Конкретизуючи думку про розвиток мистецьких шукань Ю. Дарагана представниками «празької школи», скажемо, що О. Лятуринська, поряд зі О. Стефановичем, підтримала та розвинула мотиви язичництва, історичної пам’яті, Є. Маланюк та Олег Ольжич – власне історіографію. До слова сказати, скупа на епіграфи О. Лятуринська якщо й цитує кого з письменників, то тільки Ю. Дарагана: уривок із його поезії «Як червоніє кров піоній…» став мотто до віршів «Жостір» та «Півонії», а епіграфом до VI глави поеми «Єроним» стали слова вірша «Бисть тишина – в Щипюрні у шпиталі».

Своєрідним видається поетичний діалог О. Лятуринської та Є. Маланюка. Останній присвятив письменниці вірш «Камінь» (нагадаємо, що перший мистецький фах О. Лятуринської – скульптура), а її прихід у літературу оспівав на сторінках своєї «Прощі»:

Аж пуща зашумить волинська Й на оксамит і златоглав В сап’янцях легких Лятуринська Виходить годувати пав. Ворожить про весну колишню Любов вціловує в слова І випускає – сокіл-пісню З гаптованого рукава.